Рішення № 31184911, 24.04.2013, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 2523/2432/2012 Провадження № 22-ц/795/633/2013 Головуючий у I інстанції -Криворученко Д. Доповідач - Губар В. С.Категорія -цивільна

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 квітня 2013 року АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ у складі:

головуючого - суддіГубар В.С., суддів:Мамонової О.Є., Шемець Н.В.,при секретарі:Летуті Ю.М.за участю:ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_8, ОСОБА_6 на рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 25 січня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10, ОСОБА_8, ОСОБА_6 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності на 1/2 частину сумісно нажитого майна, встановлення факту опіки, матеріального забезпечення і допомоги та визнання права спадкування разом із спадкоємцями першої черги,-

в с т а н о в и в:

У листопаді 2012 року ОСОБА_9 звернулась до суду з позовом, в якому просила встановити факт її проживання і ОСОБА_11 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01.01.1992 року до ІНФОРМАЦІЯ_6 та визнати за нею право власності на 1/2 частину сумісно нажитого майна; встановити факт тривалого часу опіки, матеріального забезпечення, надання допомоги з її сторони ОСОБА_11, який через тяжку хворобу був у безпорадному стані; визнати за нею право на спадкування разом із спадкоємцями першої черги.

Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що з 01.01.1992 року до ІНФОРМАЦІЯ_6 вона і ОСОБА_11 проживали разом як одна сім'я, мали спільний сімейний бюджет та були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки. ІНФОРМАЦІЯ_7 у них народився син ОСОБА_10, але за цей час до органу реєстрації актів цивільного стану для реєстрації шлюбу не звертались.

Позивач зазначала, що з самого початку відносин вони з ОСОБА_11 проживали по АДРЕСА_2 разом з її матір'ю, а потім із іхнім сином. З 1992 року позивач та ОСОБА_11 сумісно та за спільні кошти розпочали будівництво жилого будинку у с.Радянська Слобода Чернігівського району, але за браком коштів таке будівництво розтягнулося на багато років і досі будинок не зданий в експлуатацію. В серпні 2011 року ОСОБА_11 тяжко захворів і майже відразу став безпорадним, оскільки онкологічна хвороба швидко прогресувала.

ОСОБА_9 вказувала, що доглядала за ним, готувала спеціальну дієтичну їжу, годувала з ложечки, прибирала за ним, організовувала його лікування: регулярно возила до лікарні, купувала ліки, допомагала проходити лікувальні процедури. Також зазначає, що всі фінансові витрати не тільки щодо лікування хворого, але й ведення спільного господарства, утримання будинку повністю несла вона самостійно, оскільки внаслідок хвороби ОСОБА_11 з 21 серпня 2011 року не міг працювати, першу пенсію по інвалідності він отримав лише у лютому 2012 року.

ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_11 помер. Позивач зазначала, що займалась організацією його поховання, понесла всі витрати. ОСОБА_9 необхідність встановлення юридичного факту проживання однією сім'єю з померлим і факту догляду за ним та його утримання пов'язувала з визнанням її права на отримання спадщини як спадкоємця першої черги за законом.

Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 25 січня 2013 року позов задоволено частково.

Встановлено факт проживання з 01 січня 1992 року по ІНФОРМАЦІЯ_6 однією сім'єю без шлюбу, ОСОБА_9 та ОСОБА_11, померлого ІНФОРМАЦІЯ_6.

Визнано за позивачем право власності на 1/2 частину будівельних матеріалів та обладнання, які використовувались для будівництва житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_3 на загальну суму 183140,50 грн.

Визнано за позивачем право власності на 1/2 частину гаражу АДРЕСА_4.

Визнано за позивачем право на спадкування майна, що залишилось після смерті ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_11, разом із спадкоємцями за законом першої черги ОСОБА_10, ОСОБА_6 та ОСОБА_8

В задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Стягнуто з позивача в дохід держави 181,03 грн. судового збору. Стягнуто з відповідачів судовий збір в дохід держави по 488,33 грн. з кожного.

В апеляційній скарзі ОСОБА_6 та ОСОБА_8 просять скасувати зазначене рішення суду та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Апелянти зазначають, що судом не дана оцінка доказам, що надані стороною відповідача, та всупереч вимог п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК України не зазначено, чому ці докази не приймаються до уваги.

Також посилаються на те, що судом не взято до уваги рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 лютого 1993 року, яким ОСОБА_11 вселено в квартиру АДРЕСА_1 з огляду на те, що на той момент він проживав у гуртожитку учбово-медичного центру профспілок, іншого житла не мав і тому був вселений в зазначену квартиру.

Вважають, що всі пояснення свідків стосуються або періоду дев'яностих років або вже коли ОСОБА_11 захворів, тобто 2012 року, і деякі свідки підтвердили, що спільне проживання носило періодичний характер. Крім того, син ОСОБА_11 проживав постійно разом з матір'ю по вул.Незалежності, оскільки ходив до школи, що підтверджується відповіддю директора школи.

На думку апелянтів, надані в якості доказів фотокартки вказують на те, що коли дитина ОСОБА_11 та ОСОБА_9 - ОСОБА_10 був маленький, вони разом відпочивали та проводили свята, але цей факт жодним чином не підтверджує спільне проживання їх як чоловіка та дружини.

ОСОБА_6 та ОСОБА_8 зазначають, що комісійний акт, яким нібито підтверджено факт проживання позивача та її сина разом із спадкодавцем з 2004 року, не може бути прийнято до уваги, оскільки свідки ОСОБА_13 та ОСОБА_14, які його підписали, проживають по вул. Лінійна лише з 2005 та з липня 2012 року відповідно.

Також вказують, що судом не дано оцінки факту, що шлюб ОСОБА_11 з ОСОБА_15 юридично вважається розірваним лише з 12 вересня 1995 року, в зв'язку з чим до цієї дати не можна встановлювати факт його проживання однією сім'єю з іншою особою.

Апелянти вказують, що товарно-транспортні накладні від 17 серпня 1992 року не можуть підтверджувати, що саме ці будівельні матеріали використані в процесі будівництва спірного будинку. Також судом не взято до уваги, що членом автокооперативу ОСОБА_11 став в 1991 році, ще до зустрічі з ОСОБА_9 і позивачем не надано будь-яких доказів, що вона брала фінансову участь у придбанні гаражу.

Апелянти зазначають, що висновок лікарів про необхідність стороннього догляду за ОСОБА_11 отриманий 13 грудня 2012 року і лише з цього моменту можна вважати, що він потребував догляду, але такий догляд йому надавався також і донькою ОСОБА_6, а участь ОСОБА_9 в догляді носила періодичний характер. Крім того, в справі відсутні докази матеріального забезпечення спадкодавця позивачем.

ОСОБА_6 та ОСОБА_8 посилаються, що, задовольняючи вимогу про визнання права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів, суд вийшов за межі позовних вимог, оскільки позивачем вимоги ставились про визнання права власності на будинок і в подальшому позовні вимоги не уточнювались.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового розгляду, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення не відповідає.

Як вбачається з положень ст.ст. 10, 11, 60 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які у справі мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог, і кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Апеляційним судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_6 помер ОСОБА_11 (а.с.7).

Після його смерті відкрилась спадщина. До нотаріальної контори з заявами про прийняття спадщини звернулись діти ОСОБА_11 - ОСОБА_6, ОСОБА_8, ОСОБА_10, а також ОСОБА_9, що підтверджується копією спадкової справи (а.с.115-116).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_9 просила встановити факт її проживання і ОСОБА_11 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 01.01.1992 року до ІНФОРМАЦІЯ_6 та визнати за нею право власності на 1/2 частину сумісно нажитого майна; встановити факт тривалого часу опіки, матеріального забезпечення, надання допомоги з її сторони ОСОБА_11, який через тяжку хворобу був у безпорадному стані; визнати за нею право на спадкування разом із спадкоємцями першої черги.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із доведеності факту проживання ОСОБА_9 та ОСОБА_11 однією сім'єю без реєстрації шлюбу; наявності підстав для визнання спільним сумісним майном будівельних матеріалів і обладнання, використаних при будівництві будинку та господарських споруд по АДРЕСА_3, а також гаражу АДРЕСА_4 і визнання права власності на 1/2 частину зазначеного майна; та вважав наявними підстави для переведення позивача в першу чергу спадкоємців.

Проте такі висновки суду не грунтуються на матеріалах справи та не відповідають вимогам закону.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 про встановлення факту тривалого часу опіки, надання матеріального забезпечення та надання допомоги ОСОБА_11, який через тяжку хворобу перебував у безпорадному стані, сторонами не оскаржується, а тому в силу положень ст. 303 ЦПК України не може бути предметом перегляду апеляційним судом.

Виходячи з положень гл.8 ЦПК України, однією з підстав встановлення факту, що має юридичне значення, є те, що такий факт повинен тягнути за собою певні юридичні наслідки.

До вступу в силу Сімейного кодексу України (01 січня 2004 року) сам по собі факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу не тягнув за собою юридичних наслідків. Відповідно до діючих на той час норм цивільного права при вирішенні питання спільного набуття майна кожна із сторін повинна була довести факт внесення коштів у придбання такого майна. З 01 січня 2004 року Сімейним кодексом була передбачена можливість поширення статусу спільної сумісної власності на майно, набуте за час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

За таких обставин, тільки після 01 січня 2004 року встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу пов'язується з виникненням певних юридичних наслідків.

В зв'язку з викладеним, до 01 січня 2004 року на спільне проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу не поширюються правила щодо спільної сумісної власності подружжя і факт спільного проживання має юридичне значення лише після зазначеної дати.

Виходячи з викладеного, при доказуванні набуття права власності на майно до 01 січня 2004 року чоловіка і жінки, які проживають без реєстрації шлюбу, преюдиційне значення має набуття такого майна внаслідок їх спільної праці, а не сам по собі факт проживання однією сім'єю. Оскільки факт проживання однією сім'єю не тягнув юридичних наслідків, суд першої інстанції безпідставно прийшов до висновку про встановлення такого факту до 01 січня 2004 року.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_9 ставила вимоги про визнання права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів і обладнання, використаних при будівництві будинку та господарських споруд по АДРЕСА_3, а також гаражу АДРЕСА_4.

Апеляційним судом з висновку експерта № ЧК-244 від 23 березня 1994 року, встановлено, що спірний житловий будинок будується на земельній ділянці площею 1000 м2, яка ОСОБА_11 виділена рішенням Чернігвської районної ради народних депутатів № 7 від 10.01.1992 р. і будівельні роботи по житловому будинку закінчені у 1993 році за виключенням опоряджувальних робіт. Як зазначено у цьому ж висновку експерта, у 1994 році будинок буде зданий в експлуатацію районній держкомісії (а.с. 8, 9, 64 том 2).

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Деснянського районного суду м.Чернігова від 12 лютого 1993 року встановлено, що в грудні 1991 року шлюб між ОСОБА_11 та ОСОБА_15 був розірваний (а.с.76-78 т. 1) і спільне проживання подружжя ОСОБА_11 з грудня 1991 року було припинено. Проте, свідоцтво про розірвання шлюбу видано лише 12 вересня 1995 року (а.с.71 т. 1).

Згідно ст.44 КпШС України шлюб вважався припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського стану, а отже факт проживання однією сім'єю не може бути встановлено у випадку, коли чоловік або жінка перебувають в іншому зареєстрованому шлюбі і законні підстави для визнання згідно до ст. 22 КпШС України спірного будинку спільною сумісною власністю ОСОБА_11 та ОСОБА_9 відсутні, зважаючи що спірний будинок збудований хоча і після розірвання шлюбу та припинення подружніх стосунків спадкодавця з ОСОБА_15, проте до реєстрації розлучення в органах запису актів громадянського стану.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п.12 постанови від 12 червня 1998 року №16 „Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", судам слід мати на увазі, що правила статей 22, 28, 29 КпШС не застосовують до спорів про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі. Такі спори мають вирішуватися згідно з п.1 ст.17 Закону України „Про власність", відповідних норм Цивільного кодексу України і з урахуванням роз'яснень, даних Пленумом Верховного Суду України в п.5 постанови від 22 грудня 1995 року №20 „Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності".

Відповідно до ч.2 ст. 17 Закону України „Про власність" (який діяв на момент виникнення правовідносин) майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. 5 постанови №20 від 22 грудня 1995 року „Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст.16 Закону України „Про власність", ст.22 Кодексу про шлюб та сім'ю України); майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім'ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п.1 ст.17, ст.18, п.2 ст.17 Закону „Про власність"). В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності. При відсутності доказів про те, що участь когось з учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою - частки визначаються рівними.

Позивачем не надано доказів стосовно внесення нею певної суми коштів в будівництво будинку і гаража, які б давали підстави для визнання за нею права спільної сумісної власності на це нерухоме майно.

Надані позивачем як доказ спільного будівництва будинку по АДРЕСА_3 ОСОБА_9 дві товарно-транспортні накладні від 17 серпня 1992 року не можна прийняти до уваги, оскільки вони підтверджують тільки факт відвантаження будматеріалів ОСОБА_9 з Чернігівської меблевої фабрики і не містять даних, що саме ці матеріали використовувались при будівництві спірного будинку. Окрім того, ці товарно-транспортні накладні (а.с. 10,11) не відображають вартості будівельних матеріалів на момент вирішення спору, оскільки зазначені матеріали були придбані 17 серпня 1992 року - до введення в обіг у вересні 1996 році чинної національної валюти - гривні, а позивачем розрахунку вартості будівельних матеріалів у гривні суду не представлено.

Позивачем також не надано доказів на підтвердження спільного придбання гаража в автокооперативі №11. З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_11 був членом автокооперативу з 1991 року (а.с.207).

При цьому згідно договору про поділ спільного майна подружжя в зв'язку з розірванням шлюбу між подружжям ОСОБА_11, гараж було поділено між померлим та його колишньою дружиною ОСОБА_11 ще 16 грудня 1991 року і зазначений договір позивачем у суді жодним чином не спростований, а отже гараж і не може бути предметом даного спору (а.с. 131 т. 1).

Крім того, судом першої інстанції не звернуто увагу, що згідно ч.1 ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Суд першої інстанції, визнаючи право власності позивача на 1/2 частину гаража, не врахував, що право власності на гараж за померлим не зареєстровано. Таким чином, оскільки правовстановлюючі документи на спірний гараж відсутні, суд необґрунтовано визнав право власності на його 1/2 частину за позивачем.

Отже, в матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази щодо участі позивача у придбанні спірного будинку та гаража, відсутні докази розміру понесених позивачем витрат, які б давали підстави для визнання за нею права власності на спірне майно.

Зважаючи, що рішення суду не може грунтуватись на припущеннях, апеляційний суд вважає помилковим висновок суду про наявність підстав для встановлення факту проживання однією сім'єю ОСОБА_9 та ОСОБА_11 після 01 січня 2004 року, оскільки відсутні безспірні докази їх спільного проживання та ведення спільного господарства і в цей період.

Згідно зі ст.74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Тобто, при застосуванні ст.74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли між чоловіком і жінкою склалися усталені відносини, що притаманні подружжю, а також якщо вони проживають однією сім'єю без шлюбу в період, протягом якого придбано спірне майно.

Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_9 ніколи не була зареєстрована по АДРЕСА_3 за місцем проживання ОСОБА_11 Позивач не заперечувала, що вона разом з сином ОСОБА_10 зареєстрована по АДРЕСА_5.

Згідно довідки №161 від 12 грудня 2012 року (а.с.135 т. 1) син ОСОБА_9 та ОСОБА_11 - ОСОБА_10 навчався в Чернігівській загальноосвітній школі № 35 з 01 вересня 2001 року по 12 травня 2012 року і проживав за адресою: АДРЕСА_5. Доказів про те, що зазначену школу син позивача ОСОБА_11 відвідував проживаючи не в м.Чернігові, а у с. Радянська Слобода - позивачем суду не представлено, а отже факт її проживання однією сім»єю з ОСОБА_11 та їх сином у с.Радянська Слобода у період з 01.09.2001 р. по 12.05.2012 року не є доведеним.

Комісійний акт від 10 грудня 2012 року (а.с.123), на який суд першої інстанції послався як на доказ спільного проживання позивача та ОСОБА_11 з 2004 року, не може бути прийнято до уваги, оскільки двоє зі свідків, які підписали даний акт, ОСОБА_13 та ОСОБА_14, зареєстровані по вул. Лінійна з 01 липня 2005 року та з 31 липня 2012 року відповідно, отже вони не можуть підтверджувати факт проживання позивача по АДРЕСА_3 з 2004 року.

До того ж акт не є офіційним документом установи, який підтверджує певні факти, обставини, а складений мешканцями будинків по вул.Лінійна та їх підписи засвідчені сільським головою.

Надані позивачем фотознімки, де вона удвох з ОСОБА_11, також безсумнівно не свідчать про сталість сімейних відносин позивача з ОСОБА_11 і не є беззаперечним доказом їх спільного проживання однією сім»єю у період з 01 січня 1992 року по ІНФОРМАЦІЯ_6.

Зважаючи на сукупність обставин даної справи, апеляційний суд приходить до висновку, що одні лише показання свідків за відсутності будь-якого документального підтвердження спільного проживання однією сім'єю у спірний період не можуть бути покладені в основу судового рішення. В зв'язку з викладеним, суд першої інстанції дійшов невірного висновку щодо необхідності задоволення позовних вимог ОСОБА_9 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, в задоволенні яких належить відмовити.

Апеляційний суд також не погоджується з висновком суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_9 права на спадкування майна, що залишилось після смерті ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_11, разом із спадкоємцями за законом першої черги ОСОБА_10, ОСОБА_6 та ОСОБА_8, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч. 2 ст. 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Враховуючи, що судом не встановлено підстав для встановлення факту проживання ОСОБА_9 та спадкодавця ОСОБА_11 однією сім'єю без реєстрації шлюбу, позивач не є спадкоємцем четвертої черги, отже на дані правовідносини не розповсюджуються положення ч.2 ст. 1259 ЦК України.

Крім того, апеляційний суд враховує наступне.

З довідки ПАТ „Сан ІнБев Україна" від 17 грудня 2012 року №579 вбачається, що ОСОБА_11 працював у Чернігівському відділенні товариства (та у правопопередників) водієм навантажувача з 18 липня 2001 року по 30 грудня 2011 року (а.с.136). Перша група інвалідності встановлена йому 13 грудня 2011 року і згідно висновку МСЕК саме з цього часу він потребував стороннього догляду (а.с.37). 28 лютого 2012 року ОСОБА_11 було видано пенсійне посвідчення та призначено пенсію по інвалідності (а.с.36).

З викладеного вбачається, що ОСОБА_11 мав змогу нести фінансові витрати, в зв'язку з чим доводи позивача, що всі фінансові витрати щодо лікування хворого та ведення спільного господарства, утримання будинку повністю несла вона, апеляційний суд доведеними не визнає.

Надані ОСОБА_9 копії квитанцій за надані комунальні послуги не підтверджують факт, що саме вона сплачувала за такі послуги, оскільки вони виписані на ім'я ОСОБА_11 і з квитанцій про їх оплату вбачається, що саме він їх оплачував.

Зазначені обставини залишились поза увагою суду першої інстанції, що призвело до помилкового вирішення спору.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню в частині задоволених позовних вимог з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 в цій частині.

Відповідності до ст. 88 ЦПК України відшкодуванню на користь ОСОБА_8, ОСОБА_6 підлягає судовий збір, понесений ними за подачу апеляційної скарги в сумі по 517 грн. кожному.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313, 314, 316, 317, 319, 324 ЦПК України, апеляційний суд -

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_8, ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Чернігівського районного суду Чернігівської області від 25 січня 2013 року в частині задоволених позовних вимог скасувати.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_9 до ОСОБА_10, ОСОБА_8, ОСОБА_6 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності на 1/2 частину будівельних матеріалів та обладнання, визнання права власності на ? частину гаража, визнання права спадкування разом із спадкоємцями першої черги - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_9 на користь ОСОБА_8, ОСОБА_6 судовий збір в сумі по 517 грн. кожному, сплачений ними за подачу апеляційної скарги.

Рішення набирає законної сили негайно з моменту його проголошення, але може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.

Головуючий:Судді: