Ухвала суду № 31182795, 18.04.2013, Апеляційний суд Чернівецької області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 квітня 2013 року м. Чернівці

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Чернівецької області у складі:

головуючого Литвинюк І. М.

суддів: Височанської Н.К., Міцнея В.Ф.

секретаря: Лисак О.А.

за участю: відповідача - ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2, правонаступником якої є ОСОБА_3 до ОСОБА_4, Чернівецького обласного комунального бюро технічної інвентаризації про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування квартири з чужого незаконного володіння, зміну державної реєстрації права власності на житлове приміщення, скасування державної реєстрації права власності на житлове приміщення, про визнання права власності на житло та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання договору довічного утримання недійсним за апеляційною скаргою ОСОБА_5, який діє в інтересах ОСОБА_3, на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 грудня 2012 року, -

В С Т А Н О В И Л А :

У січні 2001 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання договору купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 від 17 листопада 1994 року, недійсним.

Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що вона є людиною похилого віку та маючи потребу в сторонньому догляді і допомозі, домовилася із сусідом ОСОБА_4 про передачу йому у власність зазначеної квартири на умовах надання з його боку допомоги та догляду за нею.

Вказувала на те, що 17 листопада 1994 року між нею і ОСОБА_4 в Першій Чернівецькій державній нотаріальній конторі був укладений договір купівлі - продажу, який, на її думку, був договором довічного утримання. Вона

________________________

№22ц-360/13 Головуючий у 1 інстанції: Слободян Г.М.

Категорія: 19/20 Доповідач: Литвинюк І.М.

залишалася проживати в квартирі, самостійно сплачувала комунальні платежі, грошової суми по договору в розмірі 10 млн. крб. ОСОБА_4 їй не передавав, а надавав матеріальну допомогу, сплачуючи щомісячно по 15 грн., а всього вона отримала від ОСОБА_4 50 млн. крб..

Вважала, що договір купівлі - продажу нею підписаний внаслідок помилки і вона як людина малограмотна, не розуміючи української мову, оскільки за національністю вона румунка, не могла його прочитати. А тому просила визнати недійсним укладений між нею та ОСОБА_4 договір купівлі-продажу спірної квартири на підставі ст. 56 ЦК України, як укладений внаслідок помилки та повернути їй у власність квартиру.

ОСОБА_3, який є правонаступником ОСОБА_2, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1, позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17 листопада 1994 року підтримав та зазначав, що ОСОБА_2 в силу неграмотності уклала договір купівлі-продажу внаслідок помилки, оскільки вважала, що укладає саме договір довічного утримання. Після отримання квартири та сплати ОСОБА_4 за неї грошей, 23 липня 2002 року ОСОБА_2 уклала з ним, ОСОБА_3, договір довічного утримання і він є власником квартири.

В процесі розгляду справи ОСОБА_3 неодноразово змінював позовні вимоги, в яких просив визнати незаконною державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1; скасувати державну реєстрацію (за вказаним реєстраційним номером) права власності ОСОБА_4 на спірну квартиру; скасувати запис в Державному реєстрі майнових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру та визнати за ним право власності на житло.

В січні 2007 року відповідач ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом, в якому зазначав, що ОСОБА_2 сама запропонувала йому укласти із нею договір купівлі - продажу належної їй на праві власності квартири, натомість про укладення договору довічного утримання і мови не було. Квартира оцінена Чернівецьким комунальним бюро технічної інвентаризації в 10 млн. крб., а він передав за домовленістю в рахунок купівлі-продажу квартири більшу суму - 50 млн. крб., які ОСОБА_2 повністю отримала. Заяви ОСОБА_2 про те, що вона в силу своєї неграмотності не могла належним чином сприйняти зміст договору купівлі-продажу, не відповідають дійсності, оскільки ОСОБА_2 розуміла українську мову, підписувала свої пояснення українською мовою в прокуратурі, де зазначено, що вона їх прочитала, виписувала газету «Чернівці» українською мовою. Крім того, в первинних своїх показах в прокуратурі, суді ОСОБА_2 зазначала, що хотіла продати одну кімнату, а пізніше змінила свої показання і стала наполягати на тому, що хотіла укласти договір довічного утримання.

Також посилався на те, що після укладення договору купівлі-продажу він уклав з ОСОБА_2 договір найму, який вона засвідчила своїм підписом. Примірники договорів від ОСОБА_2 не приховував, вони знаходилися у неї та вона знала їхній зміст.

Тому просив визнати договір довічного утримання від 23 липня 2002 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, згідно з яким належна йому квартира перейшла у власність ОСОБА_3, недійсним.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 грудня 2012 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, правонаступником якої є ОСОБА_3, відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано договір довічного утримання, укладений в Першій Чернівецькій державній нотаріальній конторі між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, недійсним та витребувано від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

На дане рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 грудня 2012 року представник позивача ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_3, який є правонаступником ОСОБА_2, а в позовних вимогах ОСОБА_4 відмовити.

Апелянт вважає оскаржуване рішення суду першої інстанції незаконним та необґрунтованим, оскільки при його ухваленні були порушені норми матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим воно підлягає скасуванню.

Посилається на те, що ОСОБА_4 не має жодного права звертатися до суду з позовом про визнання договору довічного утримання недійсним, так як він не є стороною даного договору. При укладенні договору купівлі-продажу ОСОБА_2 не розуміла української мови, а тому не розуміла суті і змісту даного договору. Даний договір є недійсним з підстав, передбачених ч. 1 ст. 48 та ст. 49 ЦК України (в ред. 1963 р.). Також цей договір є недійсним на підставі ч. 2 ст. 215, ч.ч. 1, 2 ст. 216, ч.ч. 1, 2 ст. 228 ЦК України (в ред. 2004 р.), він порушує публічний порядок, оскільки направлений на порушення конституційних прав та свобод людини.

Також вказує на те, що під час відчуження квартири за договором довічного утримання, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 23 липня 2002 року, ОСОБА_2 була власником цієї квартири та мала законні підстави володіти, користуватися та розпоряджатися даною квартирою на свій розсуд, а тому могла її відчужувати. Посилання суду на ст. 145 ЦК України (в ред. 1963 р.) є безпідставними, оскільки суперечать вимогам закону. Також суд неправильно застосував ст. 388 ЦК України та витребував спірну квартиру від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4. Крім того, правових підстав визнання ОСОБА_3 правонаступником ОСОБА_2 у зв»язку з її смертю та залучення його до участі у справі як правонаступника не встановлено.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, виходячи з наступного.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2, правонаступником якої суд підставно залучив ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив з того, що доводи ОСОБА_3 про те, що ОСОБА_2 не розуміла змісту укладеного договору купівлі-продажу, укладеного між нею та ОСОБА_4, не знайшли підтвердження в судовому засіданні належними доказами. Також суд виходив з того, що в судовому засіданні дослідженими доказами по справі встановлено, що ОСОБА_2 за життя у 1994 році мала намір відчужити спірну квартиру, при укладенні угоди вона не була введена в оману і не діяла під впливом помилки, а чітко розуміла дії, які вчиняла. Сторони угоди (ОСОБА_2 і ОСОБА_4.) домовилися щодо всіх істотних умов договору. ОСОБА_4 правомірно набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу. Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3, суд виходив з того, що на момент звернення до суду ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання договору довічного утримання недійсним, не існувало жодного рішення суду, яким було б визнано незаконність набуття права власності ОСОБА_4 на спірну квартиру і будучи фактично власником майна і дізнавшись про укладений договір довічного утримання між ОСОБА_2 і ОСОБА_3, відповідач ОСОБА_4 був позбавлений свого законного права володіння, користування і розпорядження спірною квартирою.

З висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Матеріалами справи та судом першої інстанції встановлено, що 17 листопада 1994 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_4 придбав квартиру АДРЕСА_1, яка складається з двох кімнат загальною площею 59, 50 кв.м.. Даний договір посвідчений державним нотаріусом Першої Чернівецької нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за № 1 - 2404. Після реєстрації права власності на вказану квартиру ОСОБА_4, як власник спірної квартири, 01 січня 1995 року уклав з ОСОБА_2 договір найму квартири строком на 4 роки, відповідно до умов якого остання залишалася проживати в спірній квартирі з пропискою, користувалася нею як наймач.

Відповідно до ст. 56 ЦК України (в редакції 1963 року) угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

Згідно роз»яснень, які містяться в п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб»єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутністю якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена. Правила ст. 56 цього Кодексу не поширюються на випадки, коли помилка стосується мотивів укладення угоди.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що при укладенні 17 листопада 1994 року договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_2 чітко розуміла значення дій, які вона вчиняла, доказів, які б свідчили про її помилку щодо істотних умов правочину, стороною позивача не надано.

Доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_2 мала намір укласти з ОСОБА_4 договір довічного утримання, а не договір купівлі-продажу, спростовуються дослідженими в судовому засіданні доказами, з яких вбачається, що ОСОБА_2 бажала продати квартиру, через знайомих шукала покупця, сама запропонувала ОСОБА_4 купити в неї квартиру, а після укладення договору купівлі-продажу уклала з ним договір найму квартири.

Також посилання в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_2 малограмотна та погано володіла українською мовою, є безпідставними, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 отримувала поштову кореспонденцію, яка надрукована українською мовою, зверталася до державних установ із заявами, які написані українською мовою.

Висновки суду з цих питань ґрунтуються на належно досліджених доказах по справі, яким суд дав вірну оцінку.

Відповідно до ч. 1 ст. 145 ЦК України (в ред. 1963 року, яка діяла на час виникнення спірних відносин), якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом проти їх волі.

Ураховуючи вимоги ст. 10 ЦПК України та виходячи зі змісту ст.145 ЦК УРСР (в ред. 1963 року) та п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України ( яка діє на даний час), власник зобов'язаний довести, що майно вибуло з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі, а набувач - довести, що він придбав майно за відплатною угодою й що він не знав і не міг знати про те, що придбаває майно в особи, якій не належить право його відчуження.

Якщо майно вибуло з володіння власника за його волею (передано за договором іншій особі, яка його відчужила) він не має право вимагати повернення майна від добросовісного набувача.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту лише шляхом задоволення віндикаційного позову про витребування майна від добросовісного набувача. Норми цивільного законодавства про витребування майна з чужого незаконного володіння за своєю метою є такими, що спрямовані на вирішення спору між особами, які не перебувають між собою у договірних відносинах з приводу витребуваного майна.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Ленінського районного суду м. Чернівці від 23 червня 2001 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 22 травня 2002 року, задоволено позовні вимоги ОСОБА_2 і визнано недійсним спірний договір купівлі-продажу квартири та зобов»язано відповідача ОСОБА_4 повернути позивачці квартиру.

На виконання вищезазначених рішень відбулася перереєстрація права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2, яка 23 липня 2002 року на підставі свідоцтва про право власності на житло, перереєстрованого в Чернівецькому ОБТІ 04 червня 2002 року за реєстровим № 8429, уклала договір довічного утримання з ОСОБА_3, внаслідок чого він набув право власності на спірну квартиру.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 березня 2004 року рішення Ленінського районного суду м. Чернівці від 23 червня 2001 року та ухвала апеляційного суду Чернівецької області від 22 травня 2002 року скасовані та справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Отже, на підставі вищезазначених рішень, які були скасовані судом касаційної інстанції, ОСОБА_4 був позбавлений права власності на спірну квартиру.

Однак до скасування вищезазначених рішень ОСОБА_2 уклала договір довічного утримання з ОСОБА_3, який став власником квартири.

Таким чином, доводи апеляційної скарги щодо неправомірності задоволення судом позовних вимог щодо витребування майна від ОСОБА_3 як добросовісного набувача на користь ОСОБА_4 на підставі ч. 1ст. 145 ЦК України, є безпідставними, оскільки спірна квартира, яка за договором купівлі-продажу належала ОСОБА_4, вибула з його володіння проти його волі, а тому у відповідності до ст. 145 ЦК України (в ред. 1963 року) повинна бути витребувана у незаконного добросовісного набувача ОСОБА_3 і повернута власнику ОСОБА_4.

З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно виходив з того, що ОСОБА_4 був позбавлений права власності на квартиру внаслідок помилкового рішення суду, а фактично був власником спірного майна за договором купівлі-продажу, тобто заінтересованою особою, права якої були порушені на момент звернення до суду, а тому мав право оспорювати договір довічного утримання від 23 липня 2002 року.

Також доводи апеляційної скарги щодо неправомірності залучення до участі у справі в якості правонаступника ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_2, є безпідставними, оскільки в силу ст. 37 ЦПК України процесуальне правонаступництво - це заміна сторони у справі іншими особами у зв'язку з переходом до цих осіб матеріальних прав і обов'язків попередньої особи (ст. 37 ЦПК України), в даному випадку - укладення договору довічного утримання між ОСОБА_3 та ОСОБА_2.

Так, підставою процесуального правонаступництва є наступництво в матеріальних правовідносинах, унаслідок якого відбувається вибуття сторони, зокрема, внаслідок смерті, зі спірних чи встановлених судом правовідносин майнового характеру. При процесуальному правонаступництві всі процесуальні дії, виконані попередником, є обов'язковими для правонаступника (ч. 2 ст. 37 ЦПК України).

Як вбачається з матеріалів справи, дана справа переглядалась судами різних інстанцій неодноразово, ОСОБА_3 підтримав позовні вимоги ОСОБА_2, в процесі розгляду справи змінював їх, також оскаржував ухвалу Шевченківського районного суду м. Чернівці від 09 березня 2011 року про повернення позовної заяви, в якій просив повернути справу до суду першої інстанції для розгляду її по суті.

Крім того, згідно з вимогами ч. 2 ст. 292 ЦПК України ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених ст. 293 цього Кодексу.

Тобто перелік ухвал, які підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду, є вичерпним.

Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги в цій частині не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки ухвала суду першої інстанції про залучення до участі у справі правонаступника відповідної сторони не може бути оскаржена окремо від рішення суду, а заперечення проти таких ухвал можна включити до апеляційної скарги на рішення, яке прийняте за результатом розгляду справи по суті.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для його зміни або скасування при апеляційному розгляді справи не встановлено. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5, який діє в інтересах ОСОБА_3, відхилити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 20 грудня 2012 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий: /підпис/

Судді: /підписи/

З оригіналом згідно: