Ухвала суду № 31166130, 13.05.2013, Господарський суд Житомирської області

УКРАЇНА

Господарський суд

Житомирської області

_______________

10002, м. Житомир, майдан Путятинський,3/65

УХВАЛА

ПРО ВІДМОВУ У ПРИЙНЯТТІ ПОЗОВНОЇ ЗАЯВИ

від "13" травня 2013 р. № 906/673/13

Господарський суд Житомирської області у складі судді Машевської О.П.,

розглянувши позовну заяву і додані до неї матеріали за позовом:

Товариства з обмеженою відповідальністю "Дейв експрес" (м. Житомир)

до Закритого акціонерного товариства "Вест Логістікс ЮАБ" (Литва, м. Вільнюс)

про стягнення 1012,8 євро ( 10 573,63 гривень по курсу НБУ станом на 07.05.13р.)

ВСТАНОВИВ:

08 травня 2013 року ТОВ "Дейв експрес" (м. Житомир) звернулось з позовом до юридичної особи - нерезидента України ЗАТ "Вест Логістікс ЮАБ" (Литва, м. Вільнюс) про стягнення боргу за надані послуги перевезення у міжнародному сполученні за Договором № V-2012/156 -WL від 11.07.12р.

Розглянувши позовну заяву та додані до неї документи , господарський суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до частин 1, 3 статті 4 ГПК України, господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору. Аналогічні приписи містить ч. 2. ст.19 Закону України "Про міжнародні договори України".

Статтею 124 ГПК України передбачено, що підсудність справ за участю іноземних суб'єктів господарювання визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Відповідно до преамбули Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23.06.2005 № 2709-IV , цей Закон встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.

Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 1 Закону України "Про міжнародне приватне право", іноземний елемент - це ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, коли хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.

Згідно зі статтею 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" , яка є диспозитивною правовою нормою в частині визначення підсудності спорів, на відміну від імперативного припису ст. 77 цього Закону про виключну підсудність, суди ( в тому числі, господарські) можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у таких випадках:

1) якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у статті 77 цього Закону;

7) дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України;

12) в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Оскільки згідно з частиною 1 статті 75 Закону України "Про міжнародне приватне право", підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, то господарським судом враховується наступне.

Відповідно до частини 1 статті 53 Закону України "Про автомобільний транспорт", організацію міжнародних перевезень пасажирів і вантажів здійснюють перевізники відповідно до міжнародних договорів України з питань міжнародних автомобільних перевезень, яким, зокрема, є Конвенція про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів (КДПВ) від 19.05.1956 року (далі - Конвенція), яка була ратифікована Україною Законом "Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів" від 01.08.2006 року.

Статтею 1 Конвенції передбачено, що ця Конвенція застосовується до будь-якого договору автомобільного перевезення вантажів транспортними засобами за винагороду, коли зазначені в договорі місце прийняття вантажу для перевезення і місце, передбачене для доставки, знаходяться у двох різних країнах, з яких принаймні одна є договірною країною, незважаючи на місце проживання і громадянство сторін.

Згідно з частиною 1 статті 31 Конвенції, в усіх судових провадженнях, які виникають у зв'язку із перевезенням, яке здійснюється відповідно до цієї Конвенції, позивач може звернутися до будь-якого суду або арбітражу договірної країни, визначеної угодою між сторонами, і на додаток до цього, до судів або арбітражів країни, на території якої: a) відповідач має звичайне місце проживання або основне місце розташування свого підприємства або відділення чи агентства, за допомогою яких був укладений договір перевезення, або b) знаходиться місце отримання вантажу перевізником, або місце передбачене для його доставки, і не може звертатися до будь-яких інших судів або арбітражів.

При цьому у частині 2 статті 31 Конвенції наголошується на тому, позов повинен знаходитися на розгляді в суді або арбітражі, що є компетентним відповідно до п.1 цієї статті.

У п. 8 Договору № V-2012/156 -WL від 11.07.12р. сторони домовились про те, що спори, по яким сторони не зможуть дійти згоди, розглядаються в судах підсудність яких визначається у відповідності до ст. 31 Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів по дорогам.

Таким чином, у Договорі № V-2012/156 -WL від 11.07.12р. сторони не визначили суд якої держави - України чи Литви є компетентним вирішувати спір за цим договором, а лише дійшли згоди , що підсудність такого спору відповідному суду визначатиметься за правилами статті 31 Конвенції.

Судом враховується, що відповідач згідно позову та доданих до нього документів немає розташування свого підприємства або відділення чи агентства в Україні взагалі, та, в Житомирській області , зокрема. Окрім того , на території Житомирської області не мала місця дія або подія, що стала підставою для подання позову. Більше того, така дія, як сплата відповідачем боргу за надані послуги перевезення не вчинена ще взагалі як юридичний факт та повинна бути вчинена за умовами укладеного Договору № V-2012/156 -WL від 11.07.12р. на території держави Литва. Місцем укладення Договору № V-2012/156 -WL від 11.07.12р. є місто Вільнюс, держава Литва.

Вище наведене доводить про відсутність підстав у господарського суду визначати підсудність цього спору за правилами п.1 та п. 7 ч.1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" та п. "a" ч. 1 статті 31 Конвенції.

Щодо права позивача звертатися до судів країни, на території якої, зокрема, знаходиться місце отримання вантажу перевізником як це передбачає п. "b" ч. 1 статті 31 Конвенції, приймаючи до уваги, до вантаж для перевезення отримано у смт. Стрижівка Вінницької області.

Відповідно до статей 13, 15 ГПК України підсудність справ господарським судам України визначається за предметними і територіальними ознаками. Виняток з цього правила становить виключна підсудність справ (стаття 16 ГПК). Можливості визначення підсудності справи самими сторонами у договорі названим Кодексом не передбачено ( п. 20 Постанови Пленуму ВГСУ від 24.10.2011 № 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам").

Згідно частини 2 ст. 15 ГПК України справи у спорах, що виникають, зокрема, при виконанні господарських договорів, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача. Згідно ч. 1 ст. 17 ГПК України, якщо справа не підсудна даному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсудністю.

Оскільки, як вже судом наголошено, відповідач немає розташування свого підприємства або відділення чи агентства в Україні взагалі, та у Вінницькій області, зокрема, не вчинив будь - яких дій на території цієї області щодо яких виник спір, останній територіально непідсудний господарському суду Вінницької області.

Тому положення п. "b" ч. 1 статті 31 Конвенції не можуть бути застосовані господарським судом Житомирської області, оскільки це суперечитиме ст.ст. 15, 17 ГПК України та п.1 та п. 7 ч.1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23.06.2005 року № 2709-IV , тоді як спори між судами про підсудність не допускаються.

Щодо визначення підсудності цього спору в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України.

Однією з форм, яку держави використовують для розмежування компетенції, є міжнародні договори і, зокрема, договори про надання правової допомоги.

Так, у ст. 21 "Компетенція судів " Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах ( Договір ратифіковано Постановою ВР N 3737-XII від 17.12.93 ) сторони домовились про таке: якщо цей Договір не встановляє іншого, суди кожної з Договірних Сторін компетентні розглядати цивільні та сімейні справи, коли відповідач має на її території місце проживання. За позовами до юридичних осіб вони компетентні, коли на території цієї Сторони знаходиться орган управління, представництво або філіал юридичної особи. Суди Договірних Сторін розглядають справи і в інших випадках, якщо про це є письмова угода сторін.

Вище наведене додатково доводить, що компетентним судом для розгляду цього спору є суд держави Литва, а не України.

Окрім того, визначення компетенції суду тісно пов'язане з вибором права, яке необхідно застосувати. При цьому в багатьох випадках вибір права залежить від того, установа якої держави визнається компетентною.

Статтею 43 Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23.06.2005 року № 2709-IV встановлено, що сторони договору у відповідності до статей 5 та 10 цього Закону можуть вибрати право, що буде застосовуватись до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонений законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Закону України від 23.06.2005 року № 2709-IV "Про міжнародне приватне право" зміст правочину може регулюватись правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом.

У п. 8 Договору № V-2012/156 -WL від 11.07.12р. сторони домовились про таке : всі спори, що виникають при виконанні цього договору, будуть вирішуватися у відповідності з конвенцією CMR та діючим законодавством. Отже зі змісту положень цього пункту Договору не вбачається, що до відносин, які виникатимуть із даного договору, сторони вибрали саме право України, а не Литви, приймаючи до уваги, що останній укладено на території цієї держави.

Тоді як вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законодавства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін.

У разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як в міжнародних договорах, що відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві. ( п.3.1 3 Роз'яснення Президії Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" №04-5/608 від 31.05.2002 року, з наступними змінами та доповненнями).

Однак у Договорі між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах ( Договір ратифіковано Постановою ВР N 3737-XII від 17.12.93 ) відсутня колізійна норма щодо застосовуваного права у спорі, що виник із зовнішньоекономічної угоди, в тому числі, в частині визначення підсудності спору.

Тоді як , позивач, за відсутності домовленості сторін про застосоване право до спірних відносин, самостійно вибрав в якості такого право України, про що свідчить зміст позовної заяви.

Оскільки спір господарським судам Житомирської та Вінницької області непідсудний, у прийнятті позовної заяви суд прийшов до висновку відмовити.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду в разі відмови у відкритті провадження у справі.

Керуючись ст. ст. 4, 15, п.1 ч.1 ст. 62 Господарського процесуального Кодексу України, ст. 75 та п.п. 1,7 та 12 ч.1 ст. 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", статтею 21 Договору між Україною і Литовською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах , п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону України "Про судовий збір" , господарський суд,

УХВАЛИВ:

1. У прийнятті позовної заяви відмовити.

2. Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Дейв експрес" (10007, м. Житомир, Київське шосе, 143-а, код ЄДПРОУ 22053439 ) з Державного бюджету України судовий збір в сумі 1 720,50 грн., сплачений платіжним дорученням № 3724 від 07.05.2013р.

Додаток на 28 аркушах в тому числі оригінал платіжного документа № 3724 від 07.05.2013р.

Ухвалу про відмову у прийнятті позовної заяви може бути оскаржено в загальному порядку.

Суддя Машевська О.П.

1 - в наряд, 2 - заявнику ( рек.)