Ухвала суду № 31153009, 13.05.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 травня 2013 року м. Київ К-29186/10

Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:

головуючого Ланченко Л.В.

суддів Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу

Міжрегіональної Академії управління персоналом в особі філії «Вінницький інститут Міжрегіональної Академії управління персоналом»

на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 26.05.2009 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10.06.2010

у справі № 2-а-1456/09/0270

за позовом Міжрегіональної Академії управління персоналом в особі філії «Вінницький інститут Міжрегіональної Академії управління персоналом» (Вінницький інститут МАУП)

до Державної податкової інспекції у місті Вінниці

про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення, -

ВСТАНОВИВ:

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 26.05.2009, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10.06.2010, у задоволенні позову Вінницького інституту МАУП про визнання нечинним податкового повідомлення-рішення ДПІ у м.Вінниці №0000992350/0 від 10.02.2009, яким визначено податкове зобов'язання з податку на прибуток підприємств у сумі 24960 грн., у т.ч. основний платіж 16640 грн. та штрафні (фінансові) санкції 8320 грн., відмовлено.

У справі відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою позивача, у якій ставиться питання про скасування рішення суду першої та апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, з підстав порушенням норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши під час попереднього судового засідання повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в судових рішеннях, в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Відповідачем проведено планову виїзну документальну перевірку з питань дотримання позивачем вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2003 по 30.09.2008, за результатами якої складено акт №280/2350/25500241 від 05.02.2009.

За висновками акта перевірки позивачем порушено вимоги підпункту 4.2.1 пункту 4.2 статті 4, підпункту 6.3.3 (е) пункту 6.3 статті 6 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», що призвело до заниження податкового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб в періоді, що перевірявся, на загальну суму 287 грн., у тому числі за ІV квартал 2005 року в сумі 63,04 грн., за 2006 рік в сумі 197,64 грн., за 2007 рік в сумі 26,32 грн.; пункту 1.31 статті 1, пункту 3.1 статті 3, пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», що призвело до заниження податкового зобов'язання по податку на прибуток підприємств в періоді, що перевірявся, на загальну суму 16640 грн., у тому числі за 2005 рік в сумі 5402 грн., за І квартал 2006 року в сумі 3586 грн., за ІІ квартал 2006 року в сумі 4504 грн., за ІІІ квартал 2006 року в сумі 3148 грн.

На підставі акта перевірки прийнято податкове повідомлення-рішення №0000992350/0 від 10.02.2009, яким донараховано податок на прибуток підприємств в сумі 16640 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції в розмірі 8320 грн., всього, а всього 24960 грн.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25.08.2005 між Вінницьким інститутом МАУП та Товариством з обмеженою відповідальністю «Шанс-ДВА», укладено договір оренди приміщення № 34, відповідно до якого позивач (орендар) прийняв від Товариства з обмеженою відповідальністю «Шанс-ДВА» (орендодавця), в користування приміщення в будівлі, загальною площею 749 м-2, що знаходиться за адресою вул. Келецька,76 у м.Вінниця.

За умовами договору, щомісячна орендна плата складала 8239 грн. (пункт 2.4 договору).

Згідно пункту 5.1 договору термін його дії встановлено з 01.09.2005 до 01.09.2006.

Приміщення фактично було передано в орендне користування Вінницькому інституту МАУП відповідно до акта прийому-передачі в оренду об'єкта від 25.08.2005.

30.06.2009 орендоване приміщення було передане орендодавцю відповідно до акта прийому-передачі об'єкта з оренди.

Відповідно до вимог статті 793 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України, в редакції чинній на момент укладення договору), договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно статті 794 ЦК України, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше одного року, підлягає державній реєстрації.

Згідно статті 220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Відповідно до частини 2 статті 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Статтею 236 ЦК України зазначено, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Згідно частини 1 статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

За приписами пункту 5.1. статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», валовими витратами виробництва та обігу є сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Відповідно до підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 вказаного Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Згідно підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» не належить до складу валових витрат будь-які витрати не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Виходячи з аналізу вищенаведених норм, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що підставою для віднесення позивачем до складу валових витрат понесених витрат з орендної плати можливе лише за умови дійсності цивільно-правового договору, а саме договору оренди приміщення № 34 від 25.08.2005. З огляду на те, що договір оренди приміщення № 34 від 25.08.2005 не було оформлено в установленому законом порядку, оскільки його не було нотаріально посвідчено, відсутня державна реєстрація, він є нікчемним, а тому не створює юридичних наслідків, зокрема щодо надання права позивачу включати витрати по послугах оренди до складу валових.

Згідно з частиною першою статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Згідно з частиною сьомою статті 180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Згідно з частиною третьою статті 180 ГК України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити, зокрема, строк дії договору. Отже, строк дії господарського договору є його істотною умовою. При цьому строк дії договору, який сторони зобов'язані погодити, не обмежений будь-яким максимальним строком, тому сторони можуть визначити, що договір діє до припинення прав та обов'язків, які з нього виникли.

Термін дії спірного договору оренди сторонами встановлено з 01.09.2005 до 01.09.2006, що, як зазначає сам позивач, є граничними межами цивільно-правових строків, за рахунок моменту (моментів) у часі, у зв'язку з чим висновки судів попередніх інстанцій, що зазначений договір укладався сторонами строком на один рік, є правильними.

Відповідно до підпункту 17.1.3 пункту 17.1 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» у разі коли контролюючий орган самостійно донараховує суму податкового зобов'язання платника податків за підставами, викладеними у підпункті «б» підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 цього Закону, такий платник податків зобов'язаний сплатити штраф у розмірі десяти відсотків від суми недоплати (заниження суми податкового зобов'язання) за кожний з податкових періодів, установлених для такого податку, збору (обов'язкового платежу), починаючи з податкового періоду, на який припадає така недоплата, та закінчуючи податковим періодом, на який припадає отримання таким платником податків податкового повідомлення від контролюючого органу, але не більше п'ятдесяти відсотків такої суми та не менше десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян сукупно за весь строк недоплати, незалежно від кількості податкових періодів, що минули.

Цей Закон є спеціальним законом з питань оподаткування, який установлює порядок погашення зобов'язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов'язкових платежів), включаючи збір на обов'язкове державне пенсійне страхування та внески на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, та визначає процедуру оскарження дій органів стягнення, у зв'язку з чим суд першої інстанції дійшов вірного висновку про не поширення на нараховані на його підставі штрафні санкції положень ст.250 Господарського кодексу України.

Доводи касаційної скарги позивача, що судом апеляційної інстанції не було розглянуто його вимоги щодо застосування положень ст.250 Господарського кодексу України не можуть бути підставою для скасування рішення суду апеляційної інстанції. Судом апеляційної інстанції надавалась правова оцінка рішенню суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.

З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що рішення суду першої та апеляційної інстанції прийняті на підставі повно встановлених обставин справи, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, та не підлягають скасуванню з наведених в касаційній скарзі мотивів.

Керуючись ст. ст. 220-1, 223, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Міжрегіональної Академії управління персоналом в особі філії «Вінницький інститут Міжрегіональної Академії управління персоналом» відхилити, а постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 26.05.2009 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 10.06.2010 залишити без змін.

Ухвала вступає в законну силу з моменту проголошення. Заява про перегляд судового рішення в адміністративній справі Верховним Судом України може бути подана з підстав, в порядку та у строки встановлені ст.ст.236-238 КАС України.

Головуючий Л.В.Ланченко

Судді О.М.Нечитайло

Н.Г.Пилипчук