Постанова № 31134613, 29.04.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29 квітня 2013 року № 826/2593/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Федорчука А.Б., суддів Аблова Є.В., Амельохіна В.В., розглянувши адміністративну справу в письмовому провадженні

за позовом Первинної профспілкової організації Всеукраїнської професійної спілки "Захист справедливості" Працівників НІЕЗ "Переяслав"до третя особаМіністра культури України ОСОБА_1 ОСОБА_2 Первинна профспілкова організація Національного історико-етнографічного заповідника "Переяслав" прозобов'язання вчинити діїНа підставі ч. 4 ст. 122 КАС України, Суд розглядає справу у письмовому провадженні.

ВСТАНОВИВ:

Позивач, в особі Первинної профспілкової організації Всеукраїнської професійної спілки "Захист справедливості" Працівників НІЕЗ "Переяслав", звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Міністра культури України ОСОБА_1, третя особа1 - ОСОБА_2, третя особа2 - Первинна профспілкова організація Національного історико-етнографічного заповідника "Переяслав" про визнання неправомірною бездіяльності Відповідача - Міністра культури України стосовно не розгляду подання щодо розірвання контракту з генеральним директором Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» ОСОБА_3, зобов'язання Відповідача вчинити дії за поданням виборного органу первинної профспілкової організації відповідно вимог статті 45 КЗпП України (з урахуванням уточнення позовних вимог).

Мотивуючи заявлені позовні вимоги Позивач зазначає, що Відповідач протягом встановленого законом строку не виконав вимогу про розірвання контракту з генеральним директором Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» ОСОБА_3, чим порушив норми чинного законодавства.

В наданих до Суду запереченнях Відповідач зазначає, що Позивач не мав повноважень надсилати подання на розірвання контракту з генеральним директором, тому жодних передбачених законодавством дій з боку Відповідача не повинно було вчинятись, а відтак відсутня оскаржувана бездіяльність Відповідача.

Правова позиція третьої особи1 та третьої особи2, викладена в письмових поясненнях, які містяться в матеріалах справи, полягає в тому, що Позивач не може здійснювати контроль за виконанням ОСОБА_3 норм колективного договору та трудового законодавства, оскільки не є стороною колективного договору НІЕЗ «Переяслав».

В матеріалах справи наявні клопотання сторін щодо розгляду справи за наявними матеріалами справи без участі їх представників.

Відповідно до частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України Особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва встановив наступне.

Первинною профспілковою організацією Всеукраїнської професійної спілки «Захист справедливості» працівників НІЕЗ «Переяслав» 29 січня 2013 року на ім'я Міністра культури України було направлено подання про розірвання трудового договору з генеральним директором Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» ОСОБА_3 у зв'язку з порушенням ним законодавства про працю, про колективні договори та угоди, Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльність» у формі незаконних звільнень наукових працівників, які за рішенням міськрайонного суду поновлені на роботі, нарахуванні та виплаті заробітної плати, притягненні працівників до дисциплінарної відповідальності, видачі наказів на преміювання, про встановлення надбавок та доплат, про суміщення посад, які суперечать нормативно-правовим актам, неправомірного внесення до штатного розпису посад, які відсутні у класифікаторі професій.

У відповідь на дане звернення Міністерство культури України повідомило листом від 15.03.2013 року №94/8/42-13 про відсутність підстав для задоволення подання про розірвання трудового договору.

Виходячи з аналізу заявлених позовних вимог, положень чинного законодавства, повно та всебічно дослідивши наявні матеріали справи Суд приходить до висновку, що в задоволенні адміністративного позову слід відмовити з наступних підстав.

Відповідно до статті 10 Кодексу законів про працю від 10.12.1971 р. колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Згідно статті 11 КЗпП України колективний договір укладається на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи. Колективний договір може укладатися в структурних підрозділах підприємства, установи, організації в межах компетенції цих підрозділів.

Стаття 12 КЗпП України визначає сторін колективного договору, згідно якої колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою), з однієї сторони, і первинними профспілковими організаціями, які діють відповідно до своїх статутів, а у разі їх відсутності - представниками, вільно обраними на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони.

Якщо на підприємстві, в установі, організації створено кілька первинних профспілкових організацій, вони повинні на засадах пропорційного представництва (згідно з кількістю членів кожної первинної профспілкової організації) утворити об'єднаний представницький орган для укладення колективного договору. В цьому разі кожна первинна профспілкова організація має визначитися щодо своїх конкретних зобов'язань за колективним договором та відповідальності за їх невиконання. Первинна профспілкова організація, що відмовилася від участі в об'єднаному представницькому органі, позбавляється права представляти інтереси працівників при підписанні колективного договору.

Строки, порядок ведення переговорів, вирішення розбіжностей, що виникають під час їх ведення, порядок розробки, укладення та внесення змін і доповнень до колективного договору, відповідальність за його виконання, відповідно до статті 14 КЗпП України, регулюються Законом України "Про колективні договори і угоди".

У відповідності до статті 1 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 року №1045-XIV (надалі по тексту - Закон №1045-XIV) первинна профспілкова організація - добровільне об'єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форм власності і видів господарювання, у фізичної особи, яка використовує найману працю, об'єднання працівників - членів профспілки, які забезпечують себе роботою самостійно, осіб, які навчаються в одному навчальному закладі.

Відповідно до статті 19 Закону №1045-XIV профспілки, їх об'єднання здійснюють представництво і захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об'єднаннями громадян.

Статтею 20 Закону №1045-XIV закріплено право профспілок, їх об'єднань на ведення колективних переговорів та укладання колективних договорів і угод, згідно якої Профспілки, їх об'єднання ведуть колективні переговори, здійснюють укладання колективних договорів, генеральної, галузевих, регіональних, міжгалузевих угод від імені працівників у порядку, встановленому законодавством.

Зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції, що передбачено статтею 7 Закону України "Про колективні договори і угоди" від 01.07.1993 року №3356-ХІІ (надалі по тексту - Закон №3356-ХІІ).

У колективному договорі встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: зміни в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості; нормування і оплати праці, встановлення форми, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг; участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом); режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку; умов і охорони праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників; гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій працівників; умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці; забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; заборона дискримінації.

Колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.

Згідно статті 45 КЗпП України на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір з керівником підприємства, установи, організації, якщо він порушує законодавство про працю, про колективні договори і угоди, Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності".

Якщо власник або уповноважений ним орган, або керівник, стосовно якого пред'явлено вимогу про розірвання трудового договору, не згоден з цією вимогою, він може оскаржити рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) до суду у двотижневий строк з дня отримання рішення. У цьому разі виконання вимоги про розірвання трудового договору зупиняється до винесення судом рішення.

У разі, коли рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) не виконано і не оскаржено у зазначений строк, виборний орган первинної профспілкової організації (профспілковий представник) у цей же строк може оскаржити до суду діяльність або бездіяльність посадових осіб, органів, до компетенції яких належить розірвання трудового договору з керівником підприємства, установи, організації.

Частиною 5 статті 20 Закону №1045-XIV встановлено, що профспілки, їх об'єднання здійснюють контроль за виконанням колективних договорів, угод. У разі порушення роботодавцями, їх об'єднаннями, органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування умов колективного договору, угоди профспілки, їх об'єднання мають право направляти їм подання про усунення цих порушень, яке розглядається в тижневий термін. У разі відмови усунути ці порушення або недосягнення згоди у зазначений термін профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до суду.

Як вбачається з матеріалів справи, сторонами попереднього Колективного договору заповідника, схваленого на загальних зборах трудового колективу 25.03.2006 року, були адміністрація НІЕЗ «Переяслав» в особі генерального директора та первинна профспілкова організація працівників НІЕЗ «Переяслав». Первинна профспілкова організація працівників НІЕЗ «Переяслав» легалізована та діє відповідно до вимог чинного законодавства України, має свідоцтво про репрезентативність та налічує 143 члени.

Крім того, новий колективний договір заповідника від 08.02.2013 року укладено між тими самими сторонами, а саме - ППО НІЕЗ «Переяслав», в особі ОСОБА_4 та адміністрацією НІЕЗ «Переяслав» в особі генерального директора ОСОБА_3, оскільки ППО ВПС «Захист справедливості» не має належного обсягу прав для проведення колективних переговорів та укладення колективного договору у зв'язку з відсутність репрезентативності, відповідно до вимог ст..4-7 Закону України «про соціальний діалог».

Укладення нового колективного договору підтверджується копією протоколу №1 загальних зборів трудового колективу з додатком-списком всіх присутніх від 08.02.2013 року та протоколом оперативної наради від 14.02.2013 року.

Відповідно до статті 15 Закону №3356-ХІІ контроль за виконанням колективного договору, угоди проводиться безпосередньо сторонами, що їх уклали, чи уповноваженими ними представниками.

У разі здійснення контролю сторони зобов'язані надавати необхідну для цього наявну інформацію.

Сторони, що підписали колективний договір, угоду, щорічно в строки, передбачені колективним договором, угодою, звітують про їх виконання.

Згідно статті 19 КЗпП України контроль за виконанням колективного договору проводиться безпосередньо сторонами, які його уклали у порядку, визначеному цим колективним договором.

Якщо власник або уповноважений ним орган (особа) порушив умови колективного договору, профспілки, що його уклали, мають право надсилати власнику або уповноваженому ним органу (особі) подання про усунення цих порушень, яке розглядається у тижневий строк. У разі відмови усунути порушення або недосягнення згоди у зазначений строк профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до суду.

Позивачем не надано Суду жодних доказів того, що ППО ВПС «Захист справедливості» є стороною колективного договору.

Крім того, матеріалами справи підтверджується те, що сторонами колективного договору є ППО НІЕЗ «Переяслав» та адміністрація НІЕЗ «Переяслав».

Враховуючи всі вищенаведені норми чинного законодавства та виходячи з наявних матеріалів справи, Суд приходить до висновку, що у Позивача відсутні жодні функції контролю за виконанням умов колективного договору.

Щодо посилань Позивача на порушення трудового законодавства з боку генерального директора заповідника, Судом вони овіються критично, оскільки не мають жодного відношення до заявлених позовних вимог та їх обґрунтування.

Стосовно оскаржуваної бездіяльності Відповідача, Суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, Відповідачем на звернення Позивача надано обґрунтовану відповідь, а відтак відсутня бездіяльність з боку Міністерства культур України.

Як випливає зі змісту Рекомендації № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11.03.1980 під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.

Отже, під дискреційним повноваженням суд розуміє таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, враховуючи, що Судом під час розгляду справи встановлено відсутність бездіяльності Відповідача, крім того Позивачем не наведено достатніх доказів щодо підстав для такого звернення до Відповідача, Суд приходить до висновку про неможливість втручання в дискрецію суб'єкта владних повноважень, а відтак відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до ч. 1 ст.11 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Частиною 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін.

Суд дійшов висновку, що позовні вимоги Позивача не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись статтями 11, 69, 70, 71, 103, 158-163, 172, 177, 179 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

В задоволенні адміністративного позову відмовити.

Постанова відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Федорчук А.Б.

Судді Аблов Є.В.

Амельохін В.В.