Рішення № 31041506, 29.04.2013, Святошинський районний суд міста Києва

ун. № 2608/17743/12

пр. № 2/759/993/13

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 квітня 2013 року Святошинський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді - І.В.П»ятничук,

при секретарі - К.Ю.Іванові,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_2

третя особа : ОСОБА_3

про визнання договору дарування квартири недійсним в частині,-

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача ОСОБА_2 та просила суд постановити рішення яким визнати недійсним договір дарування частини квартири АДРЕСА_1 посвідчений 28 січня 2011 р. нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори ОСОБА_4 в частині дарування нею - ОСОБА_1 відповідачу ОСОБА_2 в особі його представника ОСОБА_5 належної їй на праві спільної часткової власності 1\3 частини квартири АДРЕСА_1 та просила повернути в натурі їй дану 1\3 частину квартири.

В обґрунтування заявлених вимог вказуючи на те, що згідно до свідоцтва про право власності на житло від 08.06.2006 р. вона - позивачка була власником 1\3 частини квартири АДРЕСА_1, власниками іншої 1\3 частини квартири був ОСОБА_3 та ОСОБА_2 Вказувала, що ОСОБА_2 - відповідач, є її сином, який більше десяти років проживає за межами України, в Сполучених штатах Америки, в свій приїзд на Україну в 2010 р. він запропонував їй з чоловіком - ОСОБА_3 оформити на нього належні їм на праві власності частки в спільній квартирі, вказував, що буде утримувати нас з чоловіком, а коли отримає громадянство США забере нас до себе, а нашими долями в квартирі розпорядиться тільки коли вони з чоловіком помруть, так як вона - позивачка була впевнена що укладає договір довічного утримання вона надала свою згоду на укладання даного договору. З метою укладання договору відповідач видав довіреність на ім.»я ОСОБА_5 який і представляв його інтереси на момент укладання договору, на момент 28.01.2011 р. - підписання даного оспорюваного договору, вона - позивачка, в силу свого стану здоров»я та віку не вникла та не могла особливо вникнути в суть договору, підписала його не читаючи, вважала що укладається саме договір довічного утримання. Однак, після укладання даного договору, відповідач жодної допомоги їй не надавав, з нею особисто не спілкувався, обіцянки щодо того, щоб забрати їх з батьком до себе не виконав, крім того, вона з чоловіком вимушені самостійно оплачувати витрати як за утримання будинку та прибудинкової території так і за комунальні послуги, самостійно оплачувати своє лікування та оздоровлення. Тільки після звернення за допомогою до доньки від першого шлюбу ОСОБА_6 їй стало відомо що вона 28.02.2011 р. підписала договір дарування і тепер в любий час відповідач має можливість розпорядитись на власний розсуд квартирою-власником якої він є, а вона може залишитись без єдиного місця проживання. Посилаючись на ст..ст. 202, 203, 215-217, 229, 236 ЦК України просила заявлені вимоги задовольнити.

Позивачка в судовому засіданні підтримала заявлені позовні вимоги та просила їх задовольнити, вказуючи на те, що після підписання даного договору, відношення до неї зі сторони чоловіка -ОСОБА_3 та сина ОСОБА_2 погіршилось, вона вимушена переїхати проживати на дачу, син - відповідач взагалі не цікавиться її життям, станом здоров»я, не допомагає їй матеріально, морально, тільки її донька ОСОБА_6 опікується нею, допомагає та турбується, а син взагалі їй не телефонує. Зазначала, що їй від відповідача нічого не потрібно, вона хоче знати що вона є власницею свого житла - 1\3 частини квартири АДРЕСА_1, не переживати що вона може залишитися безхатченком, вказувала, що вже дуже тривалий час хворіє на ряд хронічних захворювань, кожний рік проходить стаціонарне лікування, тому на час укладання договору вона взагалі не зрозуміла який саме договір вона підписала, однак наміру подарувати свою частину квартири відповідачу не мала.

Представник позивача ОСОБА_6 в судовому засіданні підтримала заявлені позовні вимоги та просила їх задовольнити, вказуючи на те, що вона є донькою позивачки від першого шлюбу, і може стверджувати, що про те, що її мати - позивачка уклала даний договір їй стало відомо в вересні 2012 р. і тільки після того, як вона роз»яснила позивачці зміст договору, позивачка зрозуміла що уклала договір дарування, а не договір довічного утримання як вона вважала, вказувала що відповідач не надає жодної допомоги позивачці, тільки вона одноособово допомагає їй як продуктами харчування, коштами, ліками, відвідує її, турбується про неї.

Представник позивачки ОСОБА_7 в судовому засіданні підтримав заявлені позовні вимоги та просив їх задовольнити, посилаючись на обставини справи викладені в позовній заяві.

Відповідач в судовому засіданні заперечував, щодо заявлених позовних вимог вказуючи на те, що позивачка є його матір»ю і про зміст договору їй було добре відомо оскільки ще в його приїзд в 2010 р. батьки запропонували йому подарувати належні їм на праві власності частки спірної квартири, однак на той час вони поїхали до нотаріальної контори і вже тоді мали намір укласти договір, однак не вистачало чогось з документів і укладання угоди було відкладено, оскільки йому потрібно були виїздити до США ним було оформлено довіреність на представництво його інтересів ОСОБА_5, який і представляв його інтереси при укладанні договору дарування від 28.01.2011 р. вказував на те, що його мати розуміла віс обставини укладання договору і бажала подарувати належну частину квартири саме йому, як до укладання договору так і після він передає щомісячно на ім.»я батька - ОСОБА_3 переводи по 100 доларів США та раз в рік 1000 доларів США, щоб оплачувати квартиру та інші платежі, батькам він телефонує, однак частіше спілкується з батьком, вважає що позивачка сама не бажала звертатись з даним позовом а на подала дану заяву під впливом.

Третя особа ОСОБА_3 в судовому засіданні заперечував, щодо заявлених позовних вимог вказував суду на те, що його дружині на момент укладання договору було добре відомо який саме договір вони укладають, крім часток які вони подарували, вони ще подарували сину дачу, за весь цей час син - відповідач передає їм кошти, телефонує, опікується ними, жодного разу не ставив питання щодо звільнення квартири чи дачі, позивачка звертається в суд під впливом та тиском доньки.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи квартира АДРЕСА_1, відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 08.06.2006 р. належала ОСОБА_3 - 1\3 частина, ОСОБА_1 - 1\3 частина, ОСОБА_2 1\3 частина ( а.с. 9).

Відповідно до договору дарування частини квартири від 28.01.2011 р. посвідченого нотаріусом Першої Київської державної нотаріальної контори ОСОБА_4 ОСОБА_1 та ОСОБА_3 подарували відповідачу ОСОБА_2 в особі його представника ОСОБА_5 належні їм на праві спільної часткової власності 2\3 частини квартири АДРЕСА_1 ( а.с. 6), даний договір відповідно зареєстровано в КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об»єкти нерухомого майна 21.02.1011 р. ( а.с. 7, 8).

Дійсно, відповідно до наданих суду квитанцій сплата за житлово-комунальні послуги по даній квартирі проводиться за дві особи, які мають статус діти війни та пають пільги на оплату в 25% ( а.с. 11, 12, 13, 73, 74 ).

Згідно до виписок з історії ОСОБА_1, наданих суду, дійсно остання знаходилась на стаціонарному лікуванні з 27.11.2009 р. по 08.12.2009 р. ( а.с. 21)., з 08.012.2008 р. по 18.12.2008 р. ( а.с. 22), 17.12.2012 р. позивачка зверталась до лікаря невролога ( а.с. 37)., та з 20.11.2011 р. по 30.11.2012 р.( а.с. 38).

Допитані судом в якості свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10 вказували суду, на те, що:

Свідок ОСОБА_8 вказувала суду, що є подругою позивачки з 1975 р., і знає що в 2011 р. приїздив син позивачки ОСОБА_2 після чого у неї змінився настрій і стан здоров»я, вона постійно знаходилась в стані стресу, однак нічого їй не розповідала, а в 2012 р. розповіла що подала в суд, оскільки помилково уклала даний договір, вважала, що син буде за нею доглядати, допомагати їй, а він цього не робив, вказувала, що на момент укладання даного договору стан здоров»я позивачки був незадовільним, вона скаржилась на головний біль, погану пам»ять, погано бачила та чула.

Свідок ОСОБА_9, вказувала суду на те, що є донькою позивачки і може стверджувати, що як ОСОБА_3 так і ОСОБА_1 добре розуміли який договір вони укладають, ОСОБА_2 є її братом по матері, він дійсно проживає за межами України, однак постійно піклується про батьків, телефонує їм, передає кошти, знає що останні 6-7 років батьки хотіли подарувати належні їм частини квартири саме брату, а на даний час позивачка звертається до суду з позовом тільки під тиском сестри - ОСОБА_6

Свідок ОСОБА_10 зазначала суду що добре знає родину ОСОБА_2, спілкується з ОСОБА_1 допомагала їй отримувати путівки для оздоровлення в санаторій, знає що нею опікується донька ОСОБА_6, а не син і що на даний час позивачка дуже переживає з приводу того, що може залишитися без житла.

У статті 3 ЦК України передбачено, що одним із принципів цивільного законодавства є свобода договору. Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Відповідно до ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з нормою ч.2 ст.717 ЦК України договір дарування є безоплатним, тобто ніякого зустрічного задоволення дарувальник від обдарованого не отримує, встановлення будь-якого зобов'язання обдарованого на користь дарувальника перетворює дарування в інший договір, тобто дарувальник не вправі вимагати від обдарованого будь-яких зустрічних дій майнового характеру.

Однак позивачка стверджує, що відповідач пообіцяв їй, що буде її доглядати, надавати їй допомогу, проте своїх обіцянок не виконав.

Згідно з приписами ч.3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч.1 ст.229 Цивільного кодексу України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Під помилкою, що має істотне значення ЦК України розуміє помилку в характері (природі) правочину. А природою правочину слід вважати юридичну природу того чи іншого правочину, тобто основні (типові) характеристики, притаманні зазвичай правочинам такого виду.

П.19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року №9 визначено обставини, щодо яких помилилася сторона, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Відповідно до ст.229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У ст.627 ЦК України закріплено принцип свободи договору, у відповідності до якого сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином, ОСОБА_1 підписуючи договір дарування частини квартири не могла не зауважити, що підписує саме договір дарування, враховуючи зміст договору та роз'яснення нотаріуса щодо змісту та правових наслідків укладення договору, а також, те що як вказувала вона сама в судовому засіданні ніякої допомоги їй від сина не потрібно, вона хоче бути знову власником належної їй 1\3 частини квартири.

Ст.60 ЦПК України покладено на кожну із сторін обов'язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього Кодексу.

Позивачка не надала жодного доказу на підтвердження того, що укладаючи оспорюваний договір, вона помилялась до обставин, які мають істотне значення, а саме -щодо природи договору, укладеного між нею та відповідачем у справі.

Посилання позивачки на те, що вона сама несе витрати по оплаті комунальних послуг, а тому це підтверджує її помилку у вчиненні правочину суперечить ст.. 156 ЖК України, де зазначено, що члени сім'ї власника будинку (квартири) зобов'язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім'ї про розмір участі в витратах вирішуються в судовому порядку. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Кім того, позивачка є зареєстрованою як і третя особа в даній квартирі а тому звісно повинна сплачувати витрати на утримання будинку та прибудинкової території.

Оцінивши матеріали справи та пояснення сторін, покази свідків, суд не знаходить підстав для визнання недійсним договору дарування від 28.01.2011 року з підстав, передбачених ст. 229 ЦК України.

У преамбулі договору дарування від 28.01.2011 року зазначено, що, укладаючи цей договір, сторони діяли добровільно, перебували при здоровому розумі та ясній пам'яті, розуміли значення своїх дій, були попередньо ознайомлені з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів, визначили місце укладання договору. У п.7 оспорюваного договору дарування вказано, що сторони ознайомлені з вимогами цивільного, сімейного, податкового законодавства, та підтверджують п.7, що цей договір не носить характеру уявного та удаваного правочину. Дарувальники ніяких умов, які б супроводжували договір дарування, не вписували.

Зібрані по справі докази свідчать про те, що позивач усвідомлював характер договору дарування, його правову природу та мав намір подарувати частину квартири своєму сину- відповідачу.

Таким чином, суд вважає, що, підписуючи договір дарування квартири, позивач не міг не зауважити, що підписує саме договір дарування, враховуючи зміст договору та ознайомлення щодо змісту та правових наслідків укладення договору.

Статтею 60 ЦПК України покладено на кожну із сторін обов'язок довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Позивачкою не надано жодного доказу на підтвердження того, що укладаючи оспорюваний договір, вона помилялась до обставин, які мають істотне значення, а саме щодо природи договору, укладеного між нею та відповідачкою та неможливості ознайомитися з ним. В ході розгляду справи позивачкою не було зазначено та доведено належними доказами про досягнуті домовленості сторін щодо істотних умов договору довічного утримання, зокрема, про предмет та оцінку матеріального забезпечення відчужувача, а також про вид та обсяг утримання (та) або догляду. Позивачка не заявляла у судовому засіданні будь-яких клопотань про витребування доказів на підтвердження згаданих обставин чи допиту свідків, які можуть підтвердити ці обставини.

З цих підстав, відповідно до принципу змагальності цивільного судочинства, суд вважає, що вимоги позивача як відносно визнання недійсним договору дарування в частині так і повернення майна в натурі є не обґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають, оскільки для визнання недійсним договору дарування з підстав передбачених ст. 229 ЦК України не має значення помилка щодо мотивів укладання правочину, на які посилались позивачі

Вирішуючи питання про відмову в задоволенні позову, суд виходив з вимог ЦПК України, що регламентують диспозитивність цивільного процесу.

Крім того, суд відповідно до ч.6 ст..154 ЦПК України вважає необхідним скасувати ухвалу Святошинського районного суду м.Києва від 29 січня 2013 р. про забезпечення позову шляхом накладення арешту на 1\3 частину квартири АДРЕСА_1 у вигляді заборони вчиняти будь-які дії з приводу її відчуження .

Керуючись ст.ст.203, 215, 229, 627, 717 ЦК України, Постановою Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року за № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», ст.ст. 3,4, 10,11, 57-60, 209, 212-215, 218, 294 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2

третя особа : ОСОБА_3

про визнання договору дарування квартири недійсним в частині - відмовити.

Заходи забезпечення позову накладені відповідно до ухвали Святошинського районного суду м.Києва від 29 січня 2013 р. у вигляді накладення арешту на 1\3 частину квартири АДРЕСА_3 що належить ОСОБА_2 - скасувати

Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через районний суд шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Суддя: