Постанова № 30820198, 18.04.2013, Одеський апеляційний господарський суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

__________________

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" квітня 2013 р.Справа № 5017/1964/2012Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Л.І. Бандури

суддів Л.В. Поліщук, В.Б. Туренко

секретар судового засідання: А.М. Ільченко

за участю представників сторін:

від позивача - не з'явився, про день, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлений належним чином

від відповідача - Д.В. Бурмістренко

від прокуратури - О.А. Лянна

від скаржників - А.Є. Антілова (Білгород-Дністровська районна державна адміністрація)

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора в інтересах держави в особі Білгород-Дністровської районної державної адміністрації, Головного управління Держземагенства в Одеській області

на рішення господарського суду Одеської області від 14.08.2012 р.

у справі № 5017/1964/2012

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛЬВІЯ і К"

до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4

про визнання права власності

та за зустрічним позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ОЛЬВІЯ і К"

про визнання права власності

ВСТАНОВИВ:

У липні 2012 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ОЛЬВІЯ і К" звернулось до господарського суду з позовом до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про визнання права власності на базу відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1" за адресою: АДРЕСА_1, комплекс будівель та споруд № 26, яка складається з будинку відпочинку, літ. "Б" загальною площею 540,4 кв. м; будинку відпочинку, літ. "З" загальною площею 44,7 кв. м; будинку відпочинку, медпункту літ. "В" загальною площею 90,9 кв. м; їдальні, літ. "Г" загальною площею 231 кв. м; магазину, літ. "А" загальною площею 61,8 кв. м; адмінбудинку, літ. "Д" загальною площею 60,8 кв. м., на підставі ст. 392 ЦК України.

В обґрунтування позову товариство послалось на набуття права власності на дану базу відпочинку за договором купівлі-продажу від 03.06.2009 р., укладеним з СВК ім. Кутузова, та оспорення ФОП ОСОБА_4 даного права шляхом перешкоджання у його реалізації.

У липні 2012 р. Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 звернулась до суду із зустрічною позовною заявою до ТОВ "ОЛЬВІЯ і К" про визнання права власності на будинок відпочинку, літ. "Б" загальною площею 540, 4 кв.м, комплексу будівель та споруд № 26, бази відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", за вищевказаною адресою та просила відмовити товариству в задоволенні позовних вимог останнього в цій частині.

В обґрунтування зустрічної позовної заяви ФОП ОСОБА_4 послалась на набуття права власності на згаданий об'єкт нерухомості за договором купівлі-продажу, укладеним 05.09.2009 р. з ТОВ "ОЛЬВІЯ і К".

14.08.2012 р. до господарського суду Одеської області надійшла заява ТОВ "ОЛЬВІЯ і К" про зменшення позовних вимог у справі та визнання за товариством права власності на вищеназвану базу відпочинку, крім будинку відпочинку, літ. "Б".

Рішенням господарського суду Одеської області від 14.08.2012 р. (суддя Меденцев П.А.), оформленим відповідно до вимог ст. 84 ГПК України 16.08.2012 р., первісну та зустрічну позовну заяву задоволено: визнано за ТОВ "ОЛЬВІЯ і К" право власності на вказану базу відпочинку, крім будинку відпочинку, літ. "Б", право власності на який визнано за ФОП ОСОБА_4

Судове рішення мотивоване обґрунтованістю та доведеністю позовних вимог.

Не погодившись з рішенням суду, Заступник Білгород-Дністровського міжрайонного прокурора звернувся з апеляційною скаргою в інтересах держави в особі Білгород-Дністровської районної державної адміністрації та Головного управління Держземагенства в Одеській області, в якій просив вищевказане рішення суду скасувати та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовів, посилаючись, на неправильне застосування судом норм матеріального права та неповне з'ясування і недоведеність обставин, що мають значення для справи тощо. Зокрема, прокурор зазначив, що договори купівлі-продажу, на які посилаються сторони, не оформлені відповідно до вимог чинного законодавства, у зв'язку з чим є недійсними. Крім того, суд залишив поза увагою вимоги ст. 120 Земельного кодексу України щодо набуття права на землю власником нерухомості.

Одночасно скаржник заявив клопотання про відновлення пропущеного процесуального строку на подання апеляційної скарги, яке задоволено ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 04.03.2013 р.

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ "ОЛЬВІЯ і К" просило залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Заслухавши доводи учасників процесу, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки, дослідивши надані докази та обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія встановила:

29.03.2008 р. між Сільськогосподарським виробничим кооперативом імені Кутузова (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ОЛЬВІЯ і К" (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна бази відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1", за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в строкове платне користування з обов'язковим правом подальшого викупу нерухоме майно даної бази відпочинку, загальною площею 964,8 кв.м, яка розташована в Одеській області, Білгород-Дністровський район, Шабівська сільська рада, комплекс будівель та споруд № 26 разом з усіма основними та оборотними засобами інвентарем та обладнанням, що знаходиться на обліку бази.

Термін оренди складає 2 роки 11 місяців та 30 днів з моменту прийняття об'єкта, що орендується (п. 3.1. договору).

03.06.2009 р. між СВК ім. Кутузова (продавець) та ТОВ "ОЛЬВІЯ і К" (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець зобов'язується передати належне йому нерухоме майно названої бази відпочинку у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти дане майно та сплатити за нього грошові кошти на умовах договору.

Згідно п. 2.2. договору кількість нерухомого майна (домиків), переданого у власність - 6, а саме: будинок відпочинку, літ. "Б" загальною площею 540,4 кв.м; будинок відпочинку, літ. "З" загальною площею 44,7 кв.м; медпункт, літ. "В" загальною площею 90,9 кв.м; їдальня, літ. "Г" загальною площею 231 кв.м; магазин, літ. "А" загальною площею 61,8 кв.м; адмінбудинок, літ. "Д" загальною площею 60,8 кв. м.

Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до моменту повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором (п. 7.1. договору).

03.06.2009 р. між ТОВ "ОЛЬВІЯ і К" (продавець) та Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 (покупець) укладено попередній договір № 03/06-2009, за умовами якого продавець зобов'язується у строк не пізніше 3-х місяців продати будинок відпочинку, літ. "Б" загальною площею 540,4 кв.м вищезгаданої бази відпочинку, а покупець зобов'язується купити даний будинок.

За умовами п. 1 договору основний договір купівлі-продажу укладатиметься в письмовій формі. Сума основного договору узгоджена сторонами і становитиме 450000,00 грн.

На підтвердження дійсних намірів про наступне укладання основного договору купівлі-продажу покупцем передано, а продавцем отримано гроші в сумі 400000,00 грн. Зазначена сума розцінюється сторонами як аванс (п.п. 3, 4 договору).

05.09.2009 р. між сторонами укладено договір купівлі-продажу вищевказаного будинку бази відпочинку.

За умовами п.п. 3.1., 3.2. договору продавець зобов'язаний у повному обсязі передати у власність покупцю вказане нерухоме майно протягом п'яти днів з моменту укладення договору, забезпечити покупця відповідними правовстановлюючими документами на це майно. Перехід права власності відбувається в момент передачі нерухомого майна бази, що оформляється актом приймання-передачі.

Пунктом 4.1. договору передбачено, що загальна ціна будинку відпочинку літ. "Б" становить 450000 грн.

Згідно п. 4.2. договору покупець здійснив оплату у вищезазначеному розмірі на момент укладення договору.

В той же день на виконання умов договору сторонами складено акт № 5/09 приймання-передачі нерухомого майна - будинок відпочинку, літ. "Б".

Сплата ФОП ОСОБА_4 440000,00 тис. грн. на виконання вищезгаданих договорів від 03.06.2009 р. та від 05.09.2009 р. підтверджується квитанціями до прибуткового касового ордера від 03.06.2009 р. № 03/09 та від 05.09.2009 р. № 09/09 відповідно.

Згідно технічного паспорта на будівлі та споруди бази відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1" станом на 02.02.2006 р., власником бази зазначено СВК ім. Кутузова.

Розглядаючи справу по суті, місцевий господарський суд дійшов висновку про задоволення як первісного, так і зустрічного позовів як обґрунтованих та підтверджених поданими доказами, з посиланням на ст. 392 ЦК України.

Колегія суддів апеляційної інстанції не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги котрого звернені до суду, який повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Об'єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою ж позову, є обставини, що підтверджують право власності позивача на майно. Умовами задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача доказів на підтвердження в судовому порядку факту приналежності йому спірного майна на праві власності. Такими доказами можуть бути правовстановлюючі документи, а також будь-які інші докази, що підтверджують приналежність позивачеві спірного майна.

Згідно ч. 2 ст. 41 Конституції України, право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

У відповідності до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтями 657, 658 вказаного Кодексу встановлено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Частинами 1, 2 статті 182 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації (ч. 1 ст. 210 цього Кодексу).

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації (ч.ч. 1, 3, 4 ст. 334 ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 640 названого Кодексу договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Частинами 1, 6 ст. 3, ч. 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній на час укладення вищезгаданих договорів) передбачено, що речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом. Правочини щодо нерухомого майна вчиняються, якщо право власності на це майно зареєстровано відповідно до цього Закону. Обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, зокрема, право власності на нерухоме майно.

Пунктами 1.3., 6.1. Тимчасового Положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 07.02.2002 р. №7/5 та чинного на час укладення договорів, передбачено, що державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють підприємства бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць. Оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна провадиться з видачею свідоцтва про право власності органами місцевого самоврядування фізичним та юридичним особам на підставі документів, установлених законодавством, які підтверджують їх право власності на об'єкти нерухомого майна.

Згідно п.п. 8, 13 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 р. № 9, момент вчинення правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін у разі нездійснення такої реєстрації.

За умовами ст. 377 ЦК України (в редакції, чинній на час укладення вищезгаданих договорів) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

За приписами ч. 1 ст. 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів (ч. 3 ст. 122 ЗК України)

Згідно статей 125, 126 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності на земельну ділянку та право постійного користування земельною ділянкою посвідчується відповідними державними актами, а право оренди земельної ділянки - договором оренди землі, зареєстрованим відповідно до закону.

Відповідно до п. 2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 17.05.2011 р. "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" за відсутності рішення органу виконавчої влади або місцевого самоврядування про надання земельної ділянки у власність або в користування юридична особа або фізична особа не має права використовувати земельну ділянку державної або комунальної форми власності.

З вищенаведених положень випливає, що оскільки Законом передбачена необхідність нотаріального посвідчення та державної реєстрації договору купівлі-продажу нерухомого майна, то такий договір є укладеним саме з моменту його державної реєстрації і право власності у набувача виникає саме з моменту такої реєстрації. У разі нездійснення державної реєстрації відповідний договір не є укладеними і не створює права та обов'язки для сторін.

В матеріалах справи відсутні докази про реєстрацію органами БТІ права власності сторін на вказане нерухоме майно та оформлення права власності на ці об'єкти з видачею відповідних свідоцтв.

Отже, жодною із сторін не доведено набуття права власності на нерухоме майно бази відпочинку "ІНФОРМАЦІЯ_1".

Як вбачається з листа Білгород-Дністровської районної державної адміністрації від 26.03.2013 р. № 01-33/1623, земельна ділянка з будівлями, на які визнано право власності за товариством та підприємцем, знаходиться за межами населеного пункту та належить до земель державної власності, у зв'язку з чим саме названа адміністрація, як орган виконавчої влади, уповноважена розпоряджатися цією земельною ділянкою відповідно до ст. 122 ЗК України.

Однак в матеріалах справи відсутні будь-які правовстановлюючі документи на земельну ділянку, на якій розміщена база відпочинку.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання права (ст. 16 ЦК України).

Главою 24 Цивільного кодексу України встановлені способи набуття права власності, зокрема, відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Тобто, позов про право власності подається у випадках, коли належне певній особі право або набуття цією особою права не визнається чи оспорюється іншою особою або у разі відсутності в неї документів (у зв'язку з їх втратою), що засвідчують належність їй такого права. Відповідачем у позові про визнання права власності є особа, яка оспорює право власності на майно, або особа, яка хоч і не оспорює права власності на майно, але і не визнає його.

Однак, в матеріалах справи наявний відзив товариства до місцевого господарського суду про те, що позивач вимоги за зустрічним позовом визнає повністю, а також заява про зменшення позовних вимог у справі та визнання за товариством права власності на вищеназвану базу відпочинку, крім будинку відпочинку, літ. "Б".

За таких обставин, ТОВ "ОЛЬВІЯ і К" не доведено, що його право оспорюється або не визнається відповідачем, так само як і ФОП ОСОБА_4 не доведено оспорювання або невизнання її прав товариством, а відсутність спору про право є підставою для відмови в задоволенні позову.

Крім того, судова колегія зазначає, що наявні в матеріалах справи копії договорів, на які посилаються сторони, не засвідчені належним чином, відповідно до ст. 36 ГПК України, а отже, висновки суду про задоволення позовних вимог не можна вважати такими, що ґрунтуються на належних та допустимих доказах у справі.

З огляду на наведене, колегія суддів дійшла висновку, що сторонами всупереч положенням ст. 33, 34 ГПК України не надано доказів на підтвердження правомірного набуття права власності на зазначені об'єкти нерухомості та існування спору про право між сторонами.

Таким чином, рішення господарського суду першої інстанції підлягає скасуванню у зв'язку з порушенням норм матеріального та процесуального права; неповним з'ясуванням та недоведеністю обставин, що мають значення для справи та невідповідністю висновків суду обставинам справи, а у задоволенні позовів слід відмовити.

28.03.2013 р. до Одеського апеляційного господарського суду надійшло клопотання Сільськогосподарського виробничого кооперативу імені Кутузова про його залучення в якості третьої особи, з посиланням на те, що кооператив є власником вказаної бази відпочинку.

Судом відхилено дане клопотання, оскільки вступити у справу на стадії перегляду справи в апеляційній інстанції може лише третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача або відповідача. Проте з вказаного клопотання вбачається, що метою вступу у справу є захист власних прав та інтересів кооперативу, тому в даному випадку СВК ім. Кутузова повинен мати статус учасника процесу, а не третьої особи в розумінні ст. 27 ГПК України.

Також відхилено клопотання ТОВ "ОЛЬВІЯ і К" про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливістю його представника бути присутнім в судовому засіданні через зайнятість в іншому процесі, оскільки:

- участь представників сторін при розгляді апеляційної скарги не є обов'язковою в силу норм ГПК України, а також не визнано такою судом апеляційної інстанції;

- товариство належним чином повідомлено про день, час та місце розгляду скарги;

- у разі участі представника в іншому процесі відповідач не був позбавлений права уповноважити іншу особу на представлення його інтересів в суді.

У судовому засіданні 18.04.2013 р. представник ФОП ОСОБА_4 заявив усне клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку з неотриманням копії апеляційної скарги.

Судовою колегією відхилено дане клопотання у зв'язку з тим, що в матеріалах справи наявні докази направлення прокуратурою копії апеляційної скарги ФОП ОСОБА_4 та повідомлення підприємця судом апеляційної інстанції про розгляд скарги належним чином.

Згідно абз. 3 п. 3.9.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 р. № 18, за змістом статті 64 ГПК, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом. Доказом такого повідомлення в разі неповернення ухвали підприємством зв'язку може бути й долучений до матеріалів справи та засвідчений самим судом витяг з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання поштових відправлень, який містить інформацію про отримання адресатом відповідного поштового відправлення, або засвідчена копія реєстру поштових відправлень суду.

Судом апеляційної інстанції направлялись на адресу, зазначену ФОП ОСОБА_4 у зустрічній позовній заяві, копії ухвал про прийняття апеляційної скарги до провадження та про відкладення розгляду скарги, які повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата.

Отже, ФОП ОСОБА_4 вважається такою, що повідомлена судом апеляційної інстанції про час і місце розгляду справи належним чином.

Відповідно до ст.ст. 44, 49 ГПК України з кожної сторони слід стягнути на користь Державного бюджету України по 4000 грн. судового збору за апеляційний перегляд.

Керуючись ст. ст. 99, 101, 103-105 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу задовольнити.

Рішення господарського суду Одеської області від 14.08.2012 р. у справі № 5017/1964/2012 скасувати, у задоволенні первісного і зустрічного позовів відмовити.

Стягнути на користь Державного бюджету України судовий збір за апеляційний перегляд:

з ТОВ "ОЛЬВІЯ і К" в сумі 4000 грн.;

з Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 в сумі 4000 грн. на рахунок НОМЕР_1, отримувач коштів: ГУ ДКСУ в Одеській області,

код ЄДРПОУ отримувача: 37607526, банк отримувача: ГУ ДКСУ в Одеській області, МФО 828011, код бюджетної класифікації 22030001 "Судовий збір" (Державна судова адміністрація України, 050), символ звітності 206, код ЄДРПОУ суду 26016990.

Доручити господарському суду Одеської області видати відповідні накази.

Постанова апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання постанови законної сили.

Повний текст постанови складено 19.04.2013 р.

Головуючий суддя Л.І. Бандура

Суддя Л.В. Поліщук

Суддя В.Б. Туренко