Ухвала суду № 30671772, 15.04.2013, Апеляційний суд Харківської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

___________

Провадження: № 22-ц-/790/2184/13 Головуючий: 1 інстанції

Справа: № 2000/5192/12 Калиновська Л.В.

Категорія: усунення загрози життю, Доповідач: Даниленко В.М.

здоров'ю, майну фізичної особи

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2013 року м. Харків

Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області в складі:

Головуючого: судді - Даниленка В.М.,

Суддів: Малінської С.М., Піддубного Р.М.,

при секретарі: Каменській Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 16 січня 2013 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи, заборону діяльності, яка створює загрозу, відшкодування завданої шкоди, -

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2012 року позивачка ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом, в подальшому уточненим, у якому вказувала на те, що на підставі рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 08 грудня 2010 року, доповненим рішенням апеляційного суду Харківської області від 08 вересня 2011 року, вона є власницею 63\100 частин успадкованого житлового будинку АДРЕСА_1.

Іншим співвласником цього житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами на підставі зазначених судових рішень є відповідачка ОСОБА_3, якій на праві власності належить 37\100 частин житлового будинку.

Вона, позивачка зареєстрована та проживає в успадкованому житловому будинку з 1992 року, підтримує його в належному технічному стані, здійснює ремонтні роботи, сплачує необхідні платежі на його утримання.

Відповідачка ОСОБА_3 ніколи в цьому житловому будинку не мешкала, будь-яких зусиль для утримання житла в належному для проживання стані не прикладала й витрат на його утримання не несла.

При цьому, вся присадибна земельна ділянка за вказаною адресою на підставі Державного акту від 18.04.2008 року на праві приватної власності належить позивачці, в зв'язку з чим вона вправі не допускати на свою земельну ділянку осіб, знаходження яких там її не влаштовує.

Однак, не зважаючи на це, відповідачка ОСОБА_3 разом зі своїм чоловіком ОСОБА_4 без її, позивачки дозволу та відому, неодноразово самовільно проникали на територію домоволодіння, перелазячи через паркан та зламавши замки на вхідних воротах, приводять сторонніх осіб (ріелторів) для оцінки належної відповідачці частки домоволодіння, ламають камери відеоспостереження, встановлені позивачкою на подвір'ї, захаращують двір сміттям та побутовими відходами, наносять шкоду майну позивачки.

Крім того, на протязі багатьох років відповідачка ОСОБА_3 та її чоловік погрожують позивачці розправою, висловлюються на її адресу нецензурною лайкою, застосовують до неї фізичну силу, вимагають грошові кошти в рахунок компенсації за бензин, витрачений на поїздки з м. Сміла Черкаської області до м. Дергачі Харківської області для участі у судових засіданнях, тероризують працівників учбового й медичного закладів, де навчається та отримує медичну допомогу малолітня донька позивачки, а також співробітників позивачки за місцем її роботи.

Більш того, 24 грудня 2010 року було здійснено підпал належного позивачці житлового будинку, в наслідок якого було пошкоджено її майно, а їй самій та малолітній доньці спричинено моральну шкоду, пов'язану з перенесеним нервовим потрясінням.

За вказаним фактом органами міліції порушено кримінальну справу, в якій головними підозрюваними є відповідачка ОСОБА_3 та чоловік останньої.

05 листопада 2011 року Дергачівським РВ ГУМВС України в Харківській області також порушено кримінальну справу за фактом крадіжки майна позивачки (речей, грошей, золота) з належного їй житла та знищення матеріальних цінностей, у наслідок якої їй спричинено матеріальну та моральну шкоду.

Посилаючись на вказані обставини, а також на те, що відповідачка ОСОБА_3 та її чоловік вже протягом багатьох років творять таке самоправство, яке унеможливлює її нормальне існування, позивачка ОСОБА_2 просила суд на підставі ст.ст. 15, 16, 20, 23, 1163, 1164, 1165 ЦК України прийняти невідкладні заходи по усуненню загрози, що походить від ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та направлена на позивачку, а також її малолітню доньку, заборонити діяльність, що створює цю загрозу, та стягнути з відповідачки ОСОБА_3 на її користь 21 000,00 грн. у рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої їй не усуненням загрози життю, здоров'ю та майну, для здійснення необхідної реабілітації та оздоровлення позивачки, а також її малолітньої дитини.

У судовому засіданні позивачка ОСОБА_2 підтримала заявлені нею вимоги в повному обсязі й наполягала на їх задоволенні.

Відповідачка ОСОБА_3 заявлених до неї вимог не визнала, та заперечуючи проти задоволення цих вимог, посилалась на їх безпідставність, позаяк заявлений позивачкою ОСОБА_2 позов є ні чим іншим, як помстою за її, відповідачки законні дії (звернення до правоохоронних органів та суду), направлені на поновлення та захист своїх порушених прав.

При цьому відповідачка ОСОБА_3 вказувала на те, що після смерті свого батька ОСОБА_6, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, вона успадкувала 3\8 частин належного тому житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, розташованого по АДРЕСА_1.

Інші 5\8 частин цього житлового будинку успадкувала позивачка ОСОБА_2 (онука спадкодавця та її племінниця).

Однак, протягом багатьох років вона була позбавлена можливості користуватися спільним житловим будинком, оскільки її частка в натурі виділена не була, а згоди щодо порядку користування житлом з іншою його співвласницею ОСОБА_2 досягти не вдалось.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 08 грудня 2010 року, доповненим рішенням апеляційного суду Харківської області від 08 вересня 2011 року, спірний житловий будинок було поділено між сторонами в натурі та визнано за ОСОБА_2 право власності на 63\100 його частин, а за нею, відповідачкою - на 37\100 частин цього житлового будинку.

Проте, й ці рішення позивачкою ОСОБА_2 належним чином не виконувались, позаяк остання усіляко перешкоджала відповідачці користуватися належною їй частиною житлового будинку, категорично не допускаючи її в домоволодіння, та провокуючи численні скандали й сварки, що стало приводом для звернення відповідачки за захистом своїх порушених прав до правоохоронних органів, а також до суду.

Так, рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 24.02.2012 року було задоволено позов ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 та вселення її в належні їй 37\100 частин цього житлового будинку, яке було здійснено лише за допомогою державного виконавця в примусовому порядку при участі працівників міліції.

Постановою Дергачівського районного суду Харківської області від 04 жовтня 2012 року визнано не чинним рішення Дергачівської міської ради Харківської області від 05.03.2008 року про передачу присадибної земельної ділянки по АДРЕСА_1 в особисту власність ОСОБА_2 та скасовано Державний акт про право власності останньої на цю земельну ділянку.

При цьому не вона, відповідачка чи її чоловік, а саме позивачка ОСОБА_2 створювала нестерпні умови для користування та проживання в належному їм житловому будинку: викрала батареї опалення в тій частині будинку, що відійшла відповідачці, зруйнувала систему опалення, порозбивала шибки у вікнах, зруйнувала збудований відповідачкою на своїй частині будинку ганок, розкидавши будівельну цеглу по території домоволодіння, зняла настінну електропроводку, позбавивши її електропостачання, а також самовільно зняла встановлену відповідачкою металеву хвіртку з огородження, погрожуючи здати її в металобрухт.

Крім того, в жовтні 2011 року батько позивачки ОСОБА_2 взагалі побив відповідачку на ганку її частини будинку, заподіявши тілесні ушкодження, з приводу яких вона проходила стаціонарне лікування.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 16 січня 2013 року в задоволенні заявлених позивачкою ОСОБА_2 вимог відмовлено.

Не погодившись із таким рішенням районного суду, позивачка ОСОБА_2 в апеляційній скарзі просить скасувати це судове рішення та ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити заявлені нею вимоги в повному обсязі.

В обґрунтування своєї скарги апелянт посилається на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, та порушення судом норм матеріального й процесуального права, що призвело до неправильного вирішення цивільно-правового спору по суті.

Зокрема, апелянт ОСОБА_2 вказує на те, що вона надала до суду першої інстанції достатньо доказів на підтвердження своїх позовних вимог, але суд не взяв їх до уваги, в зв'язку з чим безпідставно відмовив у задоволенні заявленого нею позову.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення районного суду відповідно до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія не вбачає підстав для її задоволення.

Відповідно до ст. 308 ЦПК| України суд апеляційної інстанції відхиляє апеляційну скаргу|, якщо| визнає, що| суд першої інстанції ухвалив|постановивши| рішення з додержанням| вимог| матеріального і процесуального| права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як вбачається з матеріалів справи, вирішуючи цивільно-правовий спір по суті заявлених позовних вимог районний суд повно й всебічно дослідив обставини справи, представлені докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин та надав їм належну правову оцінку.

Відмовляючи у задоволенні заявлених позивачкою ОСОБА_2 вимог за їх безпідставністю та необґрунтованістю, суд першої інстанції виходив із того, що остання не надала належних та об'єктивних доказів на їх підтвердження.

Судова колегія погоджується з таким висновком районного суду, оскільки цей висновок відповідає матеріалам справи та ґрунтується на законі.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтями 3, 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст.ст. 10, 11 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється виключно на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши до суду належні та допустимі докази на їх підтвердження, крім випадків встановлених ст. 61 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Згідно зі ст. ст. 59, 60 того ж Кодексу доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Обставини, які мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ч. 1 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують права та обов'язки.

Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (ч. 1 ст. 12, ч.ч. 1, 2, 3 ст. 13 ЦК України).

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність.

Згідно зі ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів наведений у зазначеній правовій нормі й передбачає, у тому числі, і відшкодування майнової та моральної шкоди.

Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19 ЦК України).

Згідно зі ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема, з договорів та інших правочинів, внаслідок завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди.

Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Стаття 1163 ЦК України, на яку посилалась позивачка ОСОБА_2 в обґрунтування своїх вимог, передбачає можливість виникнення недоговірних зобов'язань між особою, інтересам якої загрожує небезпека, і особою, котра таку небезпеку створює.

Підставами виникнення таких зобов'язань є вчинення боржником дій, якими створюється загроза життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, тобто факт створення загрози цивільним правам та інтересам інших осіб.

Суб'єктами даного зобов'язання є той, хто створив небезпеку (боржник), і той, чиїм інтересам загрожує створена боржником небезпека: володілець блага, заінтересована особа (кредитор).

Зміст зобов'язань включає право кредитора вимагати усунення загрози від того, хто її створює, і обов'язок останнього (боржника) усунути небезпеку. Усунення небезпеки може полягати як у припиненні дій, котрими створюється небезпека, так і у вчиненні відповідних дій, якщо чинником небезпеки є бездіяльність посадової особи, котра мала б забезпечувати спокій оточуючим.

Наслідками не усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної або майну юридичної особи є можливість застосування кредитором кількох способів впливу на боржника.

Зокрема, ст. 1164 ЦК України, яка закріплює суб'єктивне право заінтересованої особи на вжиття заходів щодо захисту своїх цивільних прав, передбачає перелік засобів, стимулюючих особу, яка створює загрозу життю, здоров'ю, майну фізичної особи, до того щоб вона усунула небезпеку.

Відповідно до вказаної правової норми кредитор має право вимагати вжиття невідкладних заходів щодо усунення такої загрози, відшкодування завданої шкоди, заборони діяльності, яка створює загрозу.

Отже, особа, інтересам якої створено небезпеку, може вимагати або негайного усунення загрози, або заборони діяльності, що створює загрозу, на майбутнє (це певним чином дозволяє їй уникнути небезпеки від рецидиву порушень, що полягають у створенні загрози життю, здоров'ю, майну).

Крім того, заінтересована особа має право вимагати відшкодування шкоди, завданої її інтересам внаслідок не усунення загрози.

При цьому право заінтересованої особи вимагати відшкодування заподіяної шкоди може бути реалізовано лише в тих випадках, коли внаслідок створення загрози та її не усунення тим, хто створив небезпеку життю, здоров'ю, майну фізичної або юридичної особи, дійсно заподіяно шкоду (майнову або немайнову).

Використання зазначених суб'єктивних прав заінтересованою особою не позбавляє її можливості скористатися іншими засобами захисту цивільних прав, передбаченими главою 3 ЦК України.

Згідно зі статтею 1165 ЦК України шкода, завдана внаслідок не усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, відшкодовується відповідно до цього Кодексу.

Коментована стаття встановлює лише загальні засади виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок не усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної або юридичної особи, та передбачає, що така шкода відшкодовується відповідно до ЦК України, відсилаючи таким чином до загальних положень щодо зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди (глава 82 ЦК України).

З норм, які містяться у главах 81, 82 ЦК України, випливає, що умовами виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок не усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, є:

1) виникнення майнової (матеріальної) або немайнової шкоди;

2) протиправна дія або бездіяльність, якою створена загроза заподіяння шкоди;

3) причинний зв'язок між протиправною дією або бездіяльністю, якими створено небезпеку, і шкодою, що її зазнала заінтересована особа. При цьому варто звернути увагу на те, що у даних зобов'язаннях умовою відповідальності є подвійний причинний зв'язок. По-перше, це причинний зв'язок між протиправною поведінкою і виникненням небезпеки завдання шкоди інтересам іншої особи. По-друге це зв'язок між створеною небезпекою і шкодою, що виникла внаслідок не усунення небезпеки;

4) вина особи, що створила небезпеку заподіяння шкоди.

Таким чином, єдиною підставою цивільно-правової відповідальності за заподіяння шкоди внаслідок не усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної або майну юридичної особи, є правопорушення, що включає такі елементи, як шкода, протиправність поведінки, якою створена загроза заподіяння шкоди, безпосередній причинний зв'язок між ними, а також вина особи, що створила небезпеку заподіяння шкоди, тобто відшкодуванню підлягає тільки та шкода, яка є об'єктивним наслідком протиправної дії чи бездіяльності, якою створено небезпеку цивільним правам та інтересам фізичної або юридичної особи.

Розмір та обсяг шкоди, що підлягає відшкодуванню, визначаються відповідно до правил глави 82 ЦК України.

За правилами ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Способи відшкодування шкоди, завданої майну потерпілого визначені законодавцем у ст. 1192 ЦК України.

Згідно вказаної правової норми з урахуванням обставин справи суд, за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначаються відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Як роз'яснено в п.п. 3, 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року N 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» з наступними змінами, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить.

Як встановлено по справі, позивачка ОСОБА_2 та відповідачка ОСОБА_3 є співвласниками житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, розташованого по АДРЕСА_1, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6 (діда позивачки та батька відповідачки), померлого ІНФОРМАЦІЯ_1.

При цьому між сторонами існують тривалі вкрай неприязні та ворожі стосунки, що виникли на підґрунті реалізації ними своїх прав щодо володіння та користування спільним успадкованим нерухомим майном.

Так, згідно з рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 22.02.2001 року, скасованим ухвалою апеляційного суду Харківської області від 21.05.2007 року, в зв'язку з його незаконністю, за ОСОБА_2 було визнано право власності й належні ОСОБА_3 3\8 частин вказаного житлового будинку, в зв'язку з чим остання фактично безпідставно була позбавлена права власності на спадкове майно, а позивачка ОСОБА_2 стала єдиною власницею домоволодіння, розташованого по АДРЕСА_1, в якому вона зареєстрована та проживає протягом значного часу (а.с. 48-49, 90-92).

18 квітня 2008 року на підставі зазначеного вище рішення районного суду від 22.02.2001 року, на той час вже скасованого, позивачка ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на присадибну земельну ділянку по АДРЕСА_1, в зв'язку з чим стала одноособовою власницею цієї земельної ділянки, на якій розташований успадкований сторонами житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, що належав їм на праві спільної часткової власності, фактично позбавивши відповідачку ОСОБА_3 вільного доступу до спільного нерухомого майна (а.с. 19).

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 08 грудня 2010 року, доповненим рішенням апеляційного суду Харківської області від 08 вересня 2011 року, за позовом ОСОБА_3 було проведено реальний поділ належного сторонам житлового будинку з надвірними будівлями й спорудами в натурі з перерозподілом їх часток у праві власності на цей будинок: визнано за ОСОБА_2 право власності на 63\100 його частин, за ОСОБА_3 - на 37\100 частин (а.с. 51-53, 54-56).

При цьому додатковим рішенням того ж районного суду від 18.05.2011 року ОСОБА_2 було зобов'язано не чинити перешкод у користуванні ОСОБА_3 належною тій частиною успадкованого житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с. 57-58).

Проте це судове рішення ОСОБА_2 не виконувалось і вільного доступу ОСОБА_3 до належної їй частини житлового будинку надано не було, у тому числі й посиланням на те, що ОСОБА_2 є єдиною власницею присадибної земельної ділянки, якою вона розпоряджається на власний розсуд, що стало приводом для чергового звернення ОСОБА_3 до суду за захистом своїх порушених прав.

Рішенням Дергачівського районного суду Харківської області від 24.02.2012 року задоволено позов ОСОБА_3 щодо усунення перешкод у користуванні нерухомим майном - належними їй 37\100 частинами житлового будинку АДРЕСА_1 шляхом примусового вселення в ту частину будинку, яка була виділена їй при його реальному поділі (а.с. 59).

Постановою Дергачівського районного суду Харківської області від 04.10.2012 року за позовом ОСОБА_3 визнано не чинним рішення Дергачівської міської ради Харківської області від 05.03.2008 року про передачу присадибної земельної ділянки по АДРЕСА_1 в особисту власність ОСОБА_2 та скасовано Державний акт про право власності останньої на цю земельну ділянку (а.с. 60-62).

По справі також встановлено, що останні роки окрім судових суперечок щодо володіння та користування належним їм житловим будинком між сторонами спору має місце тривалий конфлікт, у який втягнуті вже й їхні родичі, та який супроводжується скандалами, сварками, взаємними образами, звинуваченнями в скоєнні злочинів (крадіжок та знищення особистого майна, заподіянні тілесних ушкоджень), чисельними зверненнями із заявами до органів міліції та прокуратури, при перевірці яких прийняті відповідні процесуальні рішення про відмову в порушенні кримінальних справ за відсутності складу злочину.

При цьому будь-які об'єктивні, належні та допустимі, в розумінні ст.ст. 58, 59 ЦПК України, докази на підтвердження того, що своїми діями відповідачка ОСОБА_3 створила реальну загрозу життю, здоров'ю та майну позивачки ОСОБА_2, внаслідок не усунення якої останній завдано майнової чи моральної шкоди, в матеріалах цивільної справи відсутні й таких доказів до апеляційного суду позивачкою ОСОБА_2 також не представлено, як і взагалі не зазначено, в чому ж саме полягає заподіяна їй майнова шкода та її фактичний розмір.

За таких обставин, враховуючи наведене вище, судова колегія вважає, що суд першої інстанції, вирішуючи заявлений цивільно-правовий спір по суті та приймаючи рішення у справі, обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 за їх недоведеністю та безпідставністю.

Що ж стосується доводів апеляційної скарги позивачки ОСОБА_2, наведених на її обґрунтування, та які фактично зводяться до незгоди з ухваленим судом першої інстанції по справі рішенням та суб'єктивної його переоцінки, то ці доводи апелянта, в даному випадку є несуттєвими, рішення суду, прийняте по суті цивільно-правового спору, не спростовують і не дають| підстав для висновку| про неправильне| застосування| судом першої інстанції норм матеріального чи| процесуального| права, які призвели| або| могли призвести| до неправильного вирішення справи.

Таким чином, з огляду на викладене та керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313 - 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Дергачівського районного суду Харківської області від 16 січня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції набирає чинності негайно, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів із дня її проголошення.

Головуючий:

Судді :