Ухвала суду № 30513568, 27.03.2013, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 березня 2013 р.Справа № 2-а-4553/11/1470

Категорія: 8.2.1 Головуючий в 1 інстанції: Зіньковський О. А.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Золотнікова О.С., Скрипченка В.О.,

при секретарі Лопушанській В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Заводському районі м.Миколаєва на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2011 року по справі за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Стивідорна Компанія «Агроконтракт» до Державної податкової інспекції у Заводському районі м.Миколаєва (правонаступник - ДПІ у Заводському районі м.Миколаєва Миколаївської області ДПС) та третьої особи Товариства з обмеженою відповідальністю «Гран Агропром» про скасування податкового повідомлення-рішення,-

В С Т А Н О В И В:

10.06.2011 року ТОВ «Стивідорна Компанія «Агроконтракт» звернулося до Миколаївського окружного адміністративного суду із позовом до ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва (правонаступник - ДПІ у Заводському районі м.Миколаєва Миколаївської області ДПС) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 09.06.2011р. №0000080231 про визначення грошового зобов'язання з ПДВ у сумі 63172 грн. основного платежу та 1 грн. штрафних санкцій.

Ухвалою суду від 30.06.2011р. було залучено у справу третю особу без самостійних вимог на боці позивача ТОВ «Гран Агропром».

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивачем було реально здійснено фінансово-господарські операції з контрагентами, при здійсненні яких ним не вчинено порушень вимог діючого законодавства, тому оскаржуване податкове повідомлення-рішення є протиправним.

Представник 3-ї особи підтримав правову позицію позивача, а також надав суду додаткові докази реальності господарських операцій та власної діяльності.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2011 року адміністративний позов ТОВ «Стивідорна Компанія «Агроконтракт» задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва від 09.06.2011р. №0000080231 про визначення грошового зобов'язання з ПДВ у сумі 63172 грн. основного платежу та 1 грн. штрафних санкцій.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою суду 1-ї інстанції, представник ДПІ у Заводському районі м.Миколаєва 12.09.2011 року подав апеляційну скаргу, в якій зазначав, що судом, при винесенні оскаржуваної постанови порушено норми процесуального та матеріального права та просить скасувати постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 19.08.2011 року, прийняти нову постанову, якою в задоволенні позовних вимог ТОВ «Стивідорна Компанія «Агроконтракт» відмовити в повному обсязі.

Заслухавши суддю - доповідача, виступи сторін та перевіривши матеріали і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність належних підстав для її задоволення.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ТОВ «Стивідорна Компанія «Агроконтракт» зареєстроване як юридична особа виконкомом Миколаївської Міської ради 21.04.1999р. (свідоцтво №492553). Згідно довідки з ЄДРПОУ №483910 основними видами діяльності позивача є:

- транспортне оброблення вантажів;

- діяльність морського пасажирського транспорту;

- діяльність рейсового пасажирського річкового транспорту;

- складське господарство;

- посередництво в торгівлі товарами широкого асортименту тощо.

Усі ці отримані роботи та послуги підприємство використовувало у своїй господарській діяльності.

В період з 16.05.2011 року по 20.05.2011 року ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва було проведено документальну невиїзну перевірку ТОВ «Стивідорна Компанія «Агроконтракт» з питань взаємовідносин з ТОВ «Гран Агропром» та ТОВ «Шер К» за лютий 2011 року.

За результатами вказаної перевірки складено Акт від 25.05.2011 року №1701/23-100/30396991 та прийнято податкове повідомлення-рішення від 09.06.2011 року №0000080231 про визначення товариству грошового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 63 172 грн. - основного платежу та 1,0 грн. - штрафних санкцій.

В порядку п.86.7 ст.86 ПК України, позивачем 31.05.2011 року на адресу ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва було направлено заперечення до акту перевірки, в яких позивач вимагав від ДПІ проведення повного перегляду результатів перевірки та зазначив, що має усі необхідні первинні документи, що підтверджують правомірність віднесення сум до складу податкового кредиту.

Однак, в порушення вимог пп.78.1.5 п.78.1 ст.78 ПК України, ДПІ у Заводському районі м.Миколаєва не було проведено документальну позапланову виїзну перевірку, не були враховані надані до заперечень документи та пояснення підприємства, а у відповіді на заперечення відсутнє жодне спростування доводів підприємства. Крім того, податкова інспекція обмежилася лише тим, що перелічила у відповіді доводи, зазначені у спірному акті перевірки, які, в свою чергу, ґрунтуються лише на цитуваннях витягів з актів перевірок інших підприємств.

Таким чином, як наслідок, відповідач прийняв оскаржуване рішення без врахування первинних документів та пояснень платника податків, що є неприпустимим при складенні офіційних рішень суб'єктів владних повноважень.

До того ж, крім вищезазначених грубих порушень при оформленні матеріалів перевірки, аналіз самої описової частини акту перевірки та висновку свідчить про те, що позиція відповідача ґрунтується не на нормах чинного законодавства, а на суб'єктивних припущеннях податкового інспектора Кошелєвої В.О.

Так, як вбачається з акту перевірки, підставою для визначення позивачу грошового зобов'язання з ПДВ у сумі 63 172 грн. - основного платежу та 1,0 грн. - штрафних санкцій, слугував лише викладений в акті висновок перевіряючого щодо вчинення позивачем у лютому 2011 року нікчемних правочинів, що, на його думку, є порушенням підприємством приписів п.198.3 ст.198 та п.200.1 ст.200 ПК України.

Не погодившись з вказаними вище діями та рішенням податкового органу, позивач оскаржив їх до суду.

Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи, погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції і вважає їх обґрунтованими та заснованими на законі, з огляду на наступне.

Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

А відповідно до змісту вимог ст.3 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» та пп.21.1.1 п.21.1 ст.21 ПК України, органи державної податкової служби України у своїй діяльності керуються Конституцією України, законами України, іншими нормативно-правовими актами органів державної влади, а також рішеннями Верховної Ради АР Крим і Ради міністрів АР Крим, органів місцевого самоврядування з питань оподаткування, виданими у межах їх повноважень.

Крім того, ст.14 цього ж Закону передбачено, що рішення, дії або бездіяльність органів державної податкової служби та їх посадових осіб можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку.

У відповідності до п.56.18 ст.18 ПК України, з урахуванням строків давності (1095 днів) платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов'язання у будь-який момент після отримання такого рішення.

Відповідно до пп.3.1.1 п.3.1 ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість», об'єктом оподаткування є операції платників податку з поставки товарів та послуг.

Згідно із п.185.1 ст.185 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування є операції платників податку з постачання товарів, послуг.

А відповідно до п.п.198.1 ст.198 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій, зокрема з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. Пунктом 198.2 ПК України встановлено, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: або дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг, або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Отже, для цілей перевірки дотримання вимог податкового законодавства та можливого визначення грошових зобов'язань у разі неналежного дотримання платником податків цього законодавства, контролюючому органу у даному випадку первинно слід встановити зміст та реальність господарської операції.

Як слідує зі ст.1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином, визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Статтею 9 вказаного Закону також визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Тобто, факт вчинення певних господарських операцій, та правомірність подальшого відображення їх у бухгалтерському та податковому обліку, можливо досліджувати лише на підставі вивчення усіх первинних документів платника податків.

Так, як вбачається з матеріалів справи та пояснень представника позивача, ТОВ «Стивідорна Компанія «Агроконтракт» має усі необхідні первинні документи, що підтверджують здійснення ним спірних господарських операцій у грудні 2010 року та січні 2011 року. При чому, як встановлено по справі, зазначені документи у повному обсязі надавалися перевіряючим під час проведення перевірки, та додатково разом із запереченнями.

Проте, ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва ці первинні документи та письмові пояснення підприємства фактично проігнорувала.

Як вже зазначалося вище, тільки констатація фактів порушень законодавства, що ґрунтується лише на сумнівах та припущеннях, є неприпустимою при складанні офіційного документу органу державної податкової служби (акту перевірки).

Ці дії перевіряючи ДПІ фактично є порушенням приписів п.6 «Порядку оформлення результатів документальних перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства», затвердженого наказом ДПА України від 22.12.2010 року №984, згідно якого, факти виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об'єктивно та в повній мірі, із посиланням на первинні або інші документи, які зафіксовані в бухгалтерському та податковому обліку, що підтверджують наявність зазначених фактів.

Згідно з ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну, або припинення цивільних прав та обов'язків. А у відповідності до ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. А у відповідності до ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1,3,5,6 ст.203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із ч.1 ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а тому також не створює інших наслідків, крім тих, що пов'язанні із його недійсністю.

А зі змісту ст.228 ЦК України видно, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

При цьому, слід зазначити, що при кваліфікації правочину за ст.228 ЦК України, має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо, чого, в свою чергу, по даній справі не встановлено.

Окрім цього, з 01 січня 2011 року набули чинності зміни, внесені до ЦК України, зокрема, було викладено частину першу статті 203 у новій редакції та доповнено ст.228 ч.3.

Отже, на підставі ч.3 ст.228 ЦК України та ст.207 Господарського кодексу України доводити недійсність правочинів (господарських зобов'язань) органи державної податкової служби зобов'язані виключно у судовому порядку.

В даному ж випадку, договір про виконання робіт (послуг) первинно спрямований не на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, він спрямований на виконання робіт (послуг) Виконавцем та отримання таких робіт (послуг) Замовником із сплатою сум за такі роботи.

Для того, щоб констатувати факт нікчемності правочинів, податковому органу слід мати фактичні підтвердження, докази наявності первинних намірів та фактичного досягнення кінцевої мети - вчинення таких нікчемних правочинів.

У разі, якщо податкова інспекція вважає, що правочин є недійсним, вона повинна мати докази фіктивності такого правочину, та звертатися до суду із відповідним позовом.

Також, ще слід зазначити, що незаконне заволодіння майном держави є кримінальним злочином, оскільки про це свідчить диспозиція ст.190 КК України («Шахрайство») та ч.2 ст.191 КК України («Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем»), але винних за цими статтями визнає не податкова інспекція, а суд.

Однак, як вже зазначалося вище, в спірному акті перевірки відсутні будь-які посилання на судові рішення, що набрали законної сили щодо притягнення посадових осіб учасників правочину до кримінальної відповідальності за цими статтями, як і відсутнє посилання на судові рішення, що набрали законної сили щодо недійсності або фіктивності вчинених правочинів.

Згідно зі змісту вимог ч.ч.1,2 ст.207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Правова природа договорів виконання робіт (надання послуг) визначає наступне волевиявлення сторін цих договорів (правочинів): у Замовника - на отримання результатів певної роботи, у Виконавця - на отримання оплати за виконану роботу.

Ніякої іншої мети (завдання збитків державі шляхом несплати податків з боку продавця та "штучне" зменшення бази оподаткування з боку покупця) ці правочини не містять і містити не можуть, оскільки зобов'язання припиняється його виконанням.

Тобто, після виконання договору внаслідок отримання кожною зі сторін бажаного результату, всі правовідносини між ними закінчуються. Після цього у кожної зі сторін правочину (договору) виникають правовідносини вже з іншим суб'єктним складом: між покупцем і державою та продавцем і державою.

Що стосується інших підприємств, описаних у акті перевірки, слід зазначити наступне.

Стаття 61 Конституції України встановлює, що юридична відповідальність має виключно індивідуальний характер, тобто, в даному конкретному випадку, позивач не може відповідати за дії (чи бездіяльність) свого контрагента або 3-х осіб у другій або третій ланках ланцюга постачання товару (робіт), безпосередньо з якими, в свою чергу, він ніяких господарських взаємовідносин не мав взагалі, тобто, в даному випадку підприємство позивача не може бути притягнуте до відповідальності за порушення, яке ним не було вчинене.

Статті 9, 10 Закону України «Про систему оподаткування» для платників податків також не передбачають обов'язку та не надають права вимагати від інших платників податків будь - які відомості щодо здійснення господарської діяльності (в тому числі відносно реєстрації в якості платника податків, ведення регістрів податкового та бухгалтерського обліку та інше).

Також слід звернути увагу ще й на те, що видаючи певному підприємству свідоцтво про державну реєстрацію, свідоцтво платника податку на додану вартість, довідку про взяття на облік в органах державної податкової служби, Держава сама через уповноважені органи легалізувала господарську діяльність цього підприємства.

У разі ж фіктивності цих підприємств, контролюючі органи та органи реєстрації мали змогу не дозволяти фіктивному підприємству виходити на український ринок.

Факт бездіяльності цих органів свідчить про те, що ознак «фіктивності» ці підприємства не мають. Іншим ґрунтовним підтвердженням зворотного має бути лише рішення суду, що набрало законної сили, і відповідальність у такому випадку настає лише для цього фіктивного підприємства, а не для добросовісного платника податків.

Таким чином, аналіз акту перевірки дає підставу дійти висновку, що перевіряючі взагалі не змогли визначити сутність вчинених господарських операцій.

Так, як вже було вказано вище, основним видом діяльності ТОВ «Стивідорна Компанія «Агроконтракт» є транспортне оброблення вантажів.

Як встановлено по справі, транспортне оброблення вантажів здійснювалося позивачем на виконання відповідного договору з підприємством ТОВ «Югекотоп». На виконання цієї угоди, позивач здійснював транспортне оброблення товарів (транспортно-експедиційне обслуговування, надання послуг по накопиченню, зберіганню, перевалці вантажів через морські та річкові порти України), належних ТОВ «Югекотоп». Для цього, з підприємствами ТОВ «Гран Агропром» та ТОВ «ШЕР К» у перевіреному періоді укладалися угоди про надання послуг з приймання, зберігання, відвантаження товарів (з ТОВ «Гран Агропром») та про перевезення автомобільним транспортом цього товару (з ТОВ «Шер К»).

При чому, як видно з матеріалів справи, вказаний товар зі складу ТОВ «Гран Агропром» ввозився та територію Миколаївського морського торгового порту для відвантаження на судна, про що свідчать відповідні відмітки на товарно-транспортних накладних: ТОВ «СК «Ніктермінал», КП №12 ВОХР Миколаївського МТП, портового пункту Миколаївської обласної державної хлібної інспекції.

Таким чином, судова колегія, уважно дослідивши наявні в матеріалах справи докази, вважає, що ТОВ «Стивідорна Компанія «Агроконтракт» має усі необхідні первинні документи, що підтверджують як господарські операції, вчинені з ТОВ «Гран Агропром» та ТОВ «Шер К» у спірному перевіряємому періоді - січні-лютому 2011 року, так і документи, що підтверджують фактичне транспортування товару, тобто товарність операцій.

До того ж, слід зазначити, що з акту перевірки також вбачається, що ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва взагалі не з'ясовувався факт товарності або безтоварності операцій, а їх висновки щодо нікчемності вказаних вище правочинів будуються лише на припущеннях та здогадах, які прямо не можуть свідчити про нікчемність господарської операції.

Також, досить незрозумілою видається наведена перевіряючими у вигляді таблиці інформація щодо підприємств ТОВ «Шер К» та ТОВ «Гран Агропром». Так, у строчці «статус платника податків», податкова інспекція зазначає - Банк (т.б. не платник податків), що, в свою чергу, не відповідає дійсності. Так, апеляційним судом встановлено, що і позивач, і його контрагенти (в т.ч. і по ланцюгу) на час укладання спірних правочинів, були зареєстровані як платники податку на додану вартість та включені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Пунктом 198.6 ст.198 Податкового кодексу України встановлено, що включенню до складу податкового кредиту не підлягають лише суми, не підтверджені податковими накладними.

Вимоги ж щодо оформлення податкової накладної встановлені ст.201 Податкового кодексу України.

Разом з тим, як встановлено по справі, усі ці вимоги були виконані постачальником послуг, зауваження щодо оформлення податкових накладних в акті перевірки також відсутні.

Таким чином, з урахуванням викладеного, суди обох інстанцій вважають, що підприємство позивача, в даному випадку, ніяким чином не могло порушити вимог п.198.3 ст.198 та п.200.1 ст.200 ПК України, оскільки податковий кредит позивача, згідно із цими нормами, виник саме у зв'язку з придбанням товарів з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності.

Зазначати ж про «нікчемність» правочинів лише з метою зменшення податкового кредиту на наповнення бюджету є неприпустимим для органу державної влади з огляду на ч.2 ст.19 Конституції України.

До того ж, слід зауважити, що податкова інспекція взагалі не наділена повноваженнями визнавати нікчемними господарські угоди між двома суб'єктами господарювання з огляду на норми Закону України «Про державну податкову службу в Україні» та ст.20 Податкового кодексу України.

Таким чином, враховуючи те, що позивачем цілком правомірно віднесено до складу податкового кредиту суму, сплачену в ціні отриманих послуг (робіт) за спірними договорами та порушень законодавства, що регулює вказані питання судом не встановлено, судова колегія приходить до висновку, що визначення відповідачем TOB «Стивідорна Компанія «Агроконтракт» суми грошового зобов'язання з податку на додану вартість є протиправним, а отже і накладення штрафних (фінансових) санкцій на підставі цих порушень є також протиправним.

Отже, з урахуванням викладеного, апеляційний суд вважає, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення підлягає скасуванню, як протиправне, а позовні вимоги, відповідно, підлягають задоволенню, що, в свою чергу, було правильно встановлено судом 1-ї інстанції.

До того ж, ще слід зазначити, що згідно із приписами ст.ст.11,71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, у відповідності до ст.86 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

При цьому, у відповідності до ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, що, в свою чергу, в даному випадку не було зроблено відповідачем при розгляді справи в судах 1-ї та 2-ї інстанцій.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Отже, за таких обставин, судова колегія, відповідно до ст.200 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову окружного суду - без змін.

Керуючись ст.ст.195,196,198,200,205,206,254 КАС України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Заводському районі м.Миколаєва - залишити без задоволення, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2011 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Головуючий: Ю.В. Осіпов

Судді: О.С. Золотніков

В.О. Скрипченко