Постанова № 30509755, 28.03.2013, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-2192/12/1070 Головуючий у 1-й інстанції: Головенко О.Д.

Суддя-доповідач: Оксененко О.М.

ПОСТАНОВА

Іменем України

28 березня 2013 року м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Оксененка О.М.,

суддів - Бистрик Г.М., Усенка В.Г.,

при секретарі - Ніколаєнко М.Г ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в Обухівському районі Київської області ДПС на постанову Київського окружного адміністративного суду м. Києва від 11 липня 2012 року у справі за адміністративним позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Трипільський пакувальний комбінат» до Державної податкової інспекції в Обухівському районі Київської області ДПС про скасування податкового повідомлення - рішення,

В С Т А Н О В И Л А:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Трипільський пакувальний комбінат» звернувся до Київського окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції в Обухівському районі Київської області ДПС про скасування податкового повідомлення-рішення № 0000192301/130 від 31.01.2012 року.

Постановою Київського окружного адміністративного суду м. Києва від 11 липня 2012 року позов задоволено. Визнано нечинним та скасовано податкове повідомлення - рішення № 0000192301/130 від 31.01.2012 року.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нове рішення, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що суд першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення не в повному обсязі з'ясував всі обставини справи та порушив норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Сторони, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, в судове засідання не з'явилися. Про причини своєї неявки суд не повідомили.

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо письмових доказів для правильного вирішення апеляційної скарги, а особиста участь сторін в судовому засіданні - не обов'язкова, колегія суддів відповідно до ч.4 ст. 196 КАС України визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи за відсутності представників сторін.

Згідно ст. 41 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що вона не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, на підставі наказу, направлення від 22.12.2011 року № 00000793/792 виданого відповідачем, проведено позапланову виїзну документальну перевірку фінансово-господарської діяльності товариства з питань достовірності нарахування суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість у зменшення податкових зобов'язань з податку на додану вартість наступних (податкових) періодів за жовтень 2011 року, яка виникла за рахунок від'ємного значення з податку на додану вартість, що декларувалось в період з 01.09.2011 по 30.09.2011 року.

За результати проведеної перевірки був складений акт від 16.01.2012 № 55/2301/31826484, яким було встановлено порушення позивачем податкового законодавства, а саме за жовтень 2011 року безпідставно віднесено до складу податкового кредиту податку на додану вартість в сумі 58 333,12 грн., що призвело до завищення від'ємного значення різниці між сумою податкового зобов'язання та податкового кредиту поточного звітного періоду на суму - 58 333,12 грн. в результаті господарських взаємовідносин з фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2.

На підтвердження вказаних обставин відповідач посилається на постанову старшого слідчого СУ ГУ МВС України в Київській області старшого лейтенанта міліції Циба Н.Д. від 26.10.2011 за фактом фіктивного підприємства, тобто створення ФОП «ОСОБА_2» та ФОП «ОСОБА_4» з метою прикриття незаконної діяльності, якщо вони вчинені повторно, за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 205 КК України,

31 січня 2011 року на підставі вказаного Акту перевірки ДПІ в Обухівському районі Київської області ДПС було прийняте податкове повідомлення-рішення № 0000192301/130.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновку про нечинність спірного податкового повідомлення-рішення та скасував його.

Колегія суддів частково погоджується з такими доводами суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Згідно п.п.198.2, 198.3 ст.198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

При цьому в п. 187.1 ст. 187 ПК України передбачено, що датою виникнення податкових зобов'язань з постачання товарів/послуг вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: а) дата зарахування коштів від покупця/замовника на банківський рахунок платника податку як оплата товарів/послуг, що підлягають постачанню, а в разі постачання товарів/послуг за готівку - дата оприбуткування коштів у касі платника податку, а в разі відсутності такої - дата інкасації готівки у банківській установі, що обслуговує платника податку; б) дата відвантаження товарів, а в разі експорту товарів - дата оформлення митної декларації, що засвідчує факт перетинання митного кордону України, оформлена відповідно до вимог митного законодавства, а для послуг - дата оформлення документа, що засвідчує факт постачання послуг платником податку.

Таким чином, судова колегія зауважує, що законодавцем визначено єдину підставу виникнення права у платника податку на отримання податкового кредиту, пов'язану з отриманням таким платником податку податкової накладної, оформленої належним чином із зазначенням усіх обов'язкових реквізитів, визначених ПК України.

Пунктом 201.7 ст. 201 ПК України визначено, що податкова накладна складається на кожне повне або часткове постачання товарів/послуг, а також на суму коштів, що надійшли на поточний рахунок як попередня оплата (аванс). У разі якщо частка товарів/послуг, послуг не містить відокремленої вартості, перелік (номенклатура) частково поставлених товарів/послуг зазначається в додатку до податкової накладної у порядку, встановленому центральним органом державної податкової служби, та враховується при визначенні загальних податкових зобов'язань.

Згідно з п. 201.10 ст. 201 ПК України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

Колегія суддів зазначає, що із системного аналізу положень цих норм законодавства України вбачається, що податковий кредит є правом платника податку щодо зменшення податкових зобов'язань звітного періоду, яке виникає виключно за наявності податкових накладних. Закон забороняє включення до податкового кредиту сум податку на додану вартість, сплачених у складі ціни придбання товарів (робіт, послу), якщо ці суми не підтверджені податковими накладними, та передбачає відповідальність платника податків за порушення цих вимог у вигляді фінансових санкцій.

Отже, виникнення права платника податку на податковий кредит є наслідком фактичного проведення господарської операції, яка є об'єктом оподаткування податком на додану вартість, за наявності первинних документів.

Крім того, в інформаційному листі Вищого адміністративного суду України № 742/11/13-11 від 02.06.2011 р. зазначено, що судам належить звертати особливу увагу на дослідження обставин реальності здійснення господарських операцій платника податку, на підставі яких таким платником були сформовані дані податкового обліку. При цьому приймати на підтвердження даних податкового обліку можна лише достовірні первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції.

При цьому, дослідженню підлягають усі первинні документи, які належить складати залежно від певного виду господарської операції: договори, акти виконаних робіт, документи про перевезення, зберігання товарів тощо.

Як вбачається з матеріалів справи, між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_2 та Товариством з обмеженою відповідальністю «Трипільський пакувальний комбінат»був укладений договір від 01.12.2010 № 880 про надання транспортно - експедиційних послуг.

У відповідності до договору № 880 фізична особа-підприємець ОСОБА_2 прийняв на себе зобов'язання з доставки переданого замовником вантажу у строки та пункт, визначений замовником і передачу його особі, яка має право на отримання вантажу, а замовник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу установлену плату в порядку і в розмірі, погодженими сторонами.

На підтвердження чинності укладеного договору було надано ряд письмових доказів, зокрема, заявки, акт звірки взаєморозрахунків, видаткові накладні, накладні на здачу готової продукції по виробництву гофротари на склад готової продукції, прибуткові ордери. Після надання послуг позивач та ПП ОСОБА_2 підписували акти виконаних робіт, виконання яких підтверджувалось в товарно-транспортних накладних. До оплати пред'являвся рахунок, та виписувалась податкова накладна, тобто на надані послуги оформлювалась, вся необхідна первинна документація, а саме: рахунки-фактури, товарно-транспортні накладні, акти виконаних робіт та податкові накладні.

Всі зазначені вище документи підписані та скріплені печатками сторін та мають всі реквізити як того вимагає чинне законодавство України.

Крім, того суд апеляційної інстанції звертає увагу, що відповідачем не надано, як того вимагають положення чинного законодавства України, доказів, які б свідчили про те, що документи, виписані на виконання договору, були сфальсифікованими, як і не надано відомостей про звернення до правоохоронних органів у зв'язку з виявленими порушеннями складання завідомо неправдивих документів звітності.

Слід відмітити, що податковим органом не було надано рішення суду у цивільній чи господарській справі, вироку суду у кримінальній справі або іншого належного доказу на підтвердження «безтоварності» здійснених позивачем господарських операцій.

Отже, укладаючи угоди із своїми контрагентами, позивач мав всі документальні підтвердження їх господарської правосуб'єктності: здійснювати господарську діяльність, реалізовувати господарську компетенцію, мати зобов'язання, нести за ними відповідальність, тощо.

З усього цього слідує, що належними та допустимими доказами відповідач, як суб'єкт владних повноважень, на якого покладено обов'язок щодо доказування правомірності прийнятого ним рішення, не довів обґрунтованість висновків акту перевірки, відтак, правочин, укладений позивачем з ФОМ ОСОБА_2 відповідає нормам чинного законодавства України, фактичні обставини об'єктивно засвідчують здійснення дослідженої судом господарської діяльності позивача з контрагентами, що підтверджуються первинними бухгалтерськими документами та податковими накладними, які виписані на виконання умов викладених вище договірних відносин.

Крім того, колегія суддів зазначає, що нормами чинного законодавства на сторону цивільно-правової угоди, яка є платником податків, не покладено обов'язку з перевірки відповідності законодавству правил ведення іншим учасником правовідносин господарської діяльності та дотримання ним вимог податкового законодавства.

Так, позивач не зобов'язаний перевіряти наявність у свого контрагента наміру здійснення господарської діяльності, а також фіктивність створення останнього, оскільки дані питання входять до компетенції інших державних органів.

Правочини укладалися з юридичною особою, при наявності всіх необхідних документів, а тому позивач жодним чином не міг і не повинен був передбачити дотримання чи недотримання своїм контрагентом вимог податкового законодавства.

Таким чином, колегія суддів вважає, що зазначені господарські операції носили реальний характер та були виконані сторонами належним чином, а тому суму податкового кредиту позивачем було сформовано правомірно.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідачем не наведено беззаперечних доводів та не подано будь-яких належних доказів, які б могли свідчити про недобросовісність позивача як платника податків або про наявність обставин, що виключають обґрунтованість заявленої позивачем податкової вигоди, факт здійснення господарських операцій, за наслідками виконання яких у позивача виникло від'ємне значення податку.

Крім того, згідно листа Вищого адміністративного суду України від 20.07.2010 року №1112/11/13-10 «Проблемні питання застосування законодавства у справах за участю органів державної податкової служби»та Постанови Верховного Суду України від 13 січня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 3060678 не є підставою для відмови у праві на податковий кредит та бюджетне відшкодування з податку на додану вартість порушення податкової дисципліни, вчинені контрагентом платника податку. Також не є підставою для визнання неправомірними операцій платника податків подальше припинення чи анулювання статусу платника податку на додану вартість його контрагента. Усі операції, вчинені контрагентом платника податку до припинення такого контрагента, не можуть автоматично розглядатися як нікчемні правочини в силу самого собою припинення юридичної особи або анулювання її податкового статусу. У такому разі достатньо встановити необізнаність платника податку, що заявляє право на податковий кредит чи бюджетне відшкодування з податку на додану вартість про факт припинення або недобросовісний характер діяльності контрагента (зокрема, про несплату податків чи неподання податкової звітності).

Статтею 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» установлено, що якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то вони вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коли вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними. Саме такими відомостями керувався позивач у процесі договірних відносин з контрагентами.

Чинне законодавство не зобов'язує і не наділяє юридичних осіб правом перевіряти відповідність законодавству та достовірність установчих документів, свідоцтв своїх контрагентів по угодах та достовірність їх підписів. Позивач, як платник податків, діяв у межах діючого законодавства, не обізнаний про умисел контрагента та не відповідає за його звітність. Він не має права витребовувати у контрагента документи з метою доведення, ким саме здійснювалась поставка товарів, або перевіряти кількість працюючих осіб контрагента.

З матеріалів справи вбачається, що на час здійснення господарських операцій з ФОМ ОСОБА_2, останній був включений до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, а також мав свідоцтво про реєстрацію платника ПДВ.

За таких обставин колегія суддів вважає, що покупець не може нести відповідальність ні за несплату податків продавцем, ні за можливу недостовірність відомостей про нього, наведених у зазначеному реєстрі, за умови необізнаності щодо неї.

Також колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції, що необґрунтованими є посилання відповідача на постанову старшого слідчого СУ ГУ МВС України в Київській області старшого лейтенанта міліції Циба Н.Д. від 26.10.2011 за фактом фіктивного підприємства, тобто створення ФОП «ОСОБА_2» та ФОП «ОСОБА_4» з метою прикриття незаконної діяльності, якщо вони вчинені повторно, за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 205 КК України, оскільки вона скасована в судовому порядку.

Що ж стосується твердження відповідача про те, що правочин, укладений між позивачем та ФОП ОСОБА_2 є нікчемним, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відповідно до положень ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Визнання правочину недійсним судом не вимагається лише у тому випадку, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно ст. 228 ЦК України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Інших підстав для визнання правочину нікчемним чинним законодавством України не передбачено.

Крім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду України, яке викладене у постанові Пленуму від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» нікчемними є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. Водночас, при кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається у намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідачем будь-яких доказів щодо винесення вироку за вчинення будь-якого злочину, пов'язаного з господарською діяльністю позивача та вказаного контрагента не надано.

Податковим органом не наведено жодної підстави та не надано належних доказів вважати укладені позивачем угоди - нікчемними правочинами.

В свою чергу, державним податковим інспекціям надано право подавати до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами (ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні»), а не самостійно вирішувати дане питання.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України № К-1470/09 від 15.04.2009 року.

Також колегією суддів взято до уваги лист Державного комітету України з питань регуляторної політки та підприємництва № 7319 від 16.09.2011 року, де зазначено, що головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом, а не актами податкової перевірки. Вказані ж в актах податкових органів недоліки, допущені суб'єктами господарювання при укладенні та виконанні договорів, не є підставою для визнання правочинів нікчемними, оскільки чинне законодавство не встановлює таких підстав нікчемності правочину.

З урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку про те, що відповідач не виконав вимог ст. 71 КАС України щодо обов'язку доказування спірного рішення, а тому вказане податкове повідомлення-рішення є неправомірним та підлягає скасуванню.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і апеляційним судом відхиляються так, як є помилковими.

Проте колегія суддів не погоджується з прийнятим судом рішенням про визнання нечинним та скасування податкового повідомлення - рішення № 0000192301/130 від 31.01.2012 року.

Зокрема, частиною 2 статті 162 КАС України передбачено, що у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і про скасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення.

Встановлені ж статтями 105, 162 КАС України способи захисту порушеного права не є вичерпними. Разом з тим, деякі із встановлених способів захисту порушеного права носять обмежений характер і не можуть бути застосовані при виникненні будь-якого спору у сфері публічних відносин. Так, вимога про визнання нечинним акта може стосуватись лише нормативно-правового акта, а при визнання протиправним - індивідуального акта.

Таким чином, у тих випадках, коли предметом спору є індивідуальний акт, дія або бездіяльність позовною вимогою за правилами Кодексу адміністративного судочинства України має бути визнання такого акта, дії чи бездіяльності протиправними (недійсними, незаконними, неправомірними, скасування такого акту), а в разі оскарження нормативно-правового акту - визнання його нечинним.

У разі помилкового обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права, адміністративні суди мають право на підставі частини другої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України вийти за межі позовних вимог та застосувати той спосіб захисту порушеного права позивача, який відповідає фактичним обставинам справи і відновлює порушене право особи.

Згідно з ч. 1 ст. 201 КАС України - підставами для зміни постанови суду першої інстанції є правильне по суті вирішення справи чи питання, але із помилковим застосуванням норм матеріального чи процесуального права.

Керуючись ст.ст. 160, 195, 196, 198, 201, 205, 207, 211, 212, 254 КАС України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в Обухівському районі Київської області ДПС залишити без задоволення.

Постанову Київського окружного адміністративного суду м. Києва від 11 липня 2012 - змінити, виклавши абзац другий резолютивної частини постанови наступним чином:

«Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення - рішення № 0000192301/130 від 31.01.2012 року, прийняте Державною податковою інспекцією в Обухівському районі Київської області ДПС».

В решті постанову залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України в порядку і стоки, передбачені ст. 212 КАС України.

Головуючий суддя: О.М. Оксененко

Судді:

Г.М. Бистрик

В.Г. Усенко

Головуючий суддя Оксененко О.М.

Судді: Бистрик Г.М.

Усенко В.Г.