Постанова № 30348283, 27.03.2013, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" березня 2013 р. Справа № 5023/4084/12

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Черленяк М.І., суддя Івакіна В.О., суддя Ільїн О.В.,

при секретарі Деппа-Крівіч А.О.,

за участю представників:

прокурора - Здор Т.О.

позивача - не з'явився

третіх осіб - не з'явились

першого відповідача - не з'явився

другого відповідача - Гопей О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Харківського міжрайонного природоохоронного прокурора м. Харкова (вх. № 580 Х/1-12) на рішення господарського суду Харківської області від 12 грудня 2012 року по справі №5023/4084/12

за позовом Харківського міжрайонного природоохоронного прокурора м. Харкова в інтересах держави в особі державного підприємства "Чугуєво-Бабчанське лісове господарство", смт. Кочеток Харківської області

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: 1. Відділ Держкомзему у Печенізькому районі Харківської області, смт. Печеніги Харківської області

2. Печенізька селищна рада Печенізького району Харківської області, смт.Печеніги Харківської області

3. Харківське обласне управління водних ресурсів, м. Харків

до 1. Печенізької районної державної адміністрації, с. Печеніги Харківської області

2. Публічного акціонерного товариства "Фонд екологічних заходів", м. Харків

про визнання недійсними договорів та скасування розпорядження, -

ВСТАНОВИЛА:

Харківський міжрайонний природоохоронний прокурор м. Харкова в інтересах держави в особі державного підприємства "Чугуєво-Бабчанське лісове господарство" (надалі - позивач) звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою, в якій просив скасувати розпорядження Печенізької районної державної адміністрації (надалі - перший відповідач) від 15.09.2003 р. за № 311 "Про затвердження проектів відведення земельних ділянок із земель лісового фонду та земель запасу Печенізької селищної ради та надання їх в оренду ВАТ "Фонд екологічних заходів" (надалі - другий відповідач); визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 11 га на території Печенізької селищної ради Печенізького району, укладений між першим та другим відповідачами 16.10.2003 р., скасувавши запис про його державну реєстрацію за № 22 від 24.10.2003 р.; визнати недійсним договір оренди земельної ділянки площею 3,95 га на території Печенізької селищної ради Печенізького району, укладений між першим та другим відповідачами 16.10.2003 р., скасувавши запис про його державну реєстрацію за № 21 від 24.10.2003 р.

Рішенням господарського суду Харківської області від 12 грудня 2012 року по справі № 5023/4084/12 (суддя Бринцев О.В.) у задоволенні позовних вимог відмовлено в зв'язку з їх необґрунтованістю та відсутністю підстав для їх задоволення. Рішення мотивоване тим, що прокурором пропущено строк позовної давності на звернення до суду з відповідним позовом та не доведено порушення з боку першого відповідача норм земельного та лісового господарства України, зокрема, факту зміни цільового призначення вищезазначених земельних ділянок.

Прокурор із рішенням суду першої інстанції не погодився та подав до Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 12.12.2012 р. та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги прокурор посилається на те, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим, незаконним, прийнятим внаслідок неповного з'ясування обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права. Крім того, зазначає, що розпорядження першого відповідача від 15.09.2003 р. за № 311 видано з перевищенням наданих законом повноважень, що є порушенням вимог статті 149 Земельного кодексу України.

На думку прокурора, судом при прийнятті рішення не було з'ясовано повноважень першого відповідача щодо прийняття зазначеного розпорядження та законність укладення договору оренди земельної ділянки, зокрема, щодо вилучення земельних ділянок лісового фонду площею до 10 га для несільськогосподарських потреб. В апеляційній скарзі прокурор посилається на те, що суд першої інстанції в порушення норм чинного законодавства під час розгляду справи не досліджував правовий статус земельних ділянок, порядок та підстави надання їх у користування, зміни їх цільового призначення.

Другий відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає про правомірність використання земель лісового фонду в цілях рекреації, що не виключає можливості будівництва будинків відпочинку. Твердження прокурора про те, що виділення спірних земельних ділянок для їх будівництва свідчить про зміну цільового призначення земель, на думку другого відповідача, є безпідставним, оскільки будівництво допускається на землях без будь-якого цільового призначення, за виключенням установлених законом випадків прямої заборони такого будівництва. У відзиві на апеляційну скаргу другий відповідач просить рішення господарського суду Харківської області від 12.12.2012 р. залишити без змін, а апеляційну скаргу прокурора - залишити без задоволення.

Позивач надіслав до Харківського апеляційного господарського суду лист від 11.03.2013 р., в якому підтримав апеляційну скаргу прокурора та просив розглянути справу без участі його представника.

Друга третя особа надіслала лист від 27.02.2013 р. з проханням розглянути апеляційну скаргу без участі її представника та прийняти законне рішення по справі.

18 березня 2013 року на адресу Харківського апеляційного господарського суду від Харківського обласного управління водних ресурсів надійшла факсограма, в якій останнє просить розглянути справу без його участі.

Перший відповідач та перша третя особа письмових відзивів на апеляційну скаргу прокурора не надали, будучи належним чином повідомлені про місце та час розгляду справи, що підтверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень, не реалізували своє право на участь у судовому процесі та не забезпечили явку своїх представників в судове засідання.

Враховуючи те, що явка представників сторін та третіх осіб не була визнана обов'язковою, а також те, що їх неявка не перешкоджає розгляду апеляційної скарги, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності представників позивача, першого відповідача та третіх осіб за наявними матеріалами у справі.

Прокурор в судовому засіданні підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Представник другого відповідача, посилаючись на необґрунтованість апеляційної скарги, просив рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши у судовому засіданні пояснення прокурора та уповноваженого представника другого відповідача, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та повторно розглянувши справу в частині вимог про визнання недійсними з моменту винесення рішень відповідача у відповідності до вимог ст. 101 ГПК України, колегія суддів Харківського апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга прокурора не підлягає задоволенню, зважаючи на наступне.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення, Харківською міжрайонною прокуратурою з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері перевірки додержання вимог земельного законодавства на території Печенізького району Харківської області проведено перевірку, в ході якої встановлено, що розпорядженням першого відповідача від 08.09.2003 р. за № 306 другому відповідачу надано дозвіл на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для рекреаційного використання під розміщення будинків відпочинку площами 11 га та 3,95 га із земель лісового фонду та земель запасу на території Печенізької селищної ради.

Розпорядженням першого відповідача від 15.09.2003 р. № 311 затверджено проект землеустрою та передано в оренду другому відповідачу земельні ділянки для рекреаційного використання під розміщення будинків відпочинку, зокрема, загальною площею 11 га (в тому числі із земель лісового фонду 10,61 га та із земель запасу 0,39 га), а також земельну ділянку загальною площею, 3,95 га (в тому числі із земель лісового фонду площею 3,71 га та із земель запасу площею 0,24 га).

На підставі зазначеного розпорядження 16.10.2003 р. між відповідачами укладено договори оренди земельних ділянок 11 га (із них: землі лісового фонду - 10,61 га та землі запасу 0,39 га) та 3,95 га (із них: землі лісового фонду - 3,71 га, землі запасу - 0,24 га). Зазначені договори зареєстровано у Харківській регіональній філії ХРЗ ДЗК за №№ 22, 21.

Відповідно до п. 2.1. зазначених договорів земельні ділянки передаються в оренду з метою несільськогосподарського використання для рекреаційного призначення.

В обґрунтування як позовних вимог, так і вимог апеляційної скарги, прокурор зазначає, що при передачі в оренду земельних ділянок фактично змінено цільове призначення земель лісогосподарського призначення на рекреаційне, зокрема, їх забудова будинками відпочинку, в результаті чого відбулося вилучення земельних ділянок із постійного користування позивача.

Прокурор вважає, що вилучення земельних ділянок для потреб, не пов'язаних із веденням лісокористування у постійного землекористувача та передача їх у користування для рекреаційного призначення, має здійснюватись за згодою державного підприємства та лише після припинення права постійного користування земельної ділянки постійним землекористувачем за його заявою, з подальшою розробкою проекту відведення щодо зміни цільового призначення земельної ділянки та передачі в оренду за рішенням відповідного органу виконавчої влади.

На думку прокурора, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок.

Відповідно до документації із землеустрою (п.п. 1.1., 1.3. пояснювальної записки проекту відведення) земельні ділянки площами 11 га та 3,95 га належать до земель позивача (площа лісогосподарських земель 10,61 га та 3,7 га відповідно) та розташовані на березі Печенізького водосховища, тобто частково знаходяться у його прибережній захисній смузі.

Як стверджує прокурор, згідно із експлікацією земельних угідь (п. 1.3. пояснювальної записки землевпорядної документації) вся площа орендованої землі представлена лісами 1 групи. Таким чином, будівництво другим відповідачем будинків відпочинку здійснюється на лісовкритій площі, яка є, зокрема, прибережно-захисною смугою водосховища, де будівництво заборонено у відповідності до статті 61 Земельного кодексу України.

На думку прокурора, при передачі в оренду земельних ділянок другому відповідачу фактично змінено цільове призначення земель лісогосподарського призначення на рекреаційне, які вилучені із лісогосподарського використання позивача. Ведення будівництва унеможливлює збереження лісового середовища та ландшафту, а також додержання архітектурних та санітарних вимог.

Посилаючись на вищевикладені обставини та норми чинного законодавства, прокурор вважає, що першим відповідачем незаконно прийнято розпорядження від 15.09.2003 р. № 311 "Про затвердження проектів відведення земельних ділянок із земель лісового фонду та земель запасу Печенізької селищної ради та надання їх в оренду ВАТ "Фонд екологічних заходів", чим порушено вимоги ст.ст. 18-20,116, 123, 124 та 149 Земельного кодексу України, що стало підставою для звернення до суду із вимогами скасувати зазначене розпорядження та на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України визнати недійсними договори оренди земельних ділянок № № 21, 22 від 24.10.2003 р.

Крім того, в позовній заяві прокурор просив відновити строк позовної давності, зазначаючи, що факти незаконної передачі в оренду земельної ділянки лісогосподарського призначення другому відповідачу з фактичною зміною цільового призначення для забудови стали йому відомі лише в ході проведення перевірки у серпні 2012 року.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що прокурором пропущено строк позовної давності на звернення до суду з відповідним позовом, а також необґрунтованості та недоведеності позовних вимог прокурора з посиланням на приписи норм земельного та лісового господарства України.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог з підстав їх необґрунтованості.

Відповідно до частини 5 статті 9 Лісового кодексу України в редакції, що діяла на момент винесення спірного розпорядження, у тимчасове користування за погодженням з постійними лісокористувачами земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об'єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземним юридичним особам та громадянам для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт.

Згідно зі статтею 57 Земельного кодексу України земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди - іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Статтею 5 та частиною 3 статті 18 Лісового Кодексу України передбачено строкове платне використання земельних ділянок лісового фонду для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних та туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, що надається юридичним і фізичним особам відповідними місцевими радами за погодженням з постійними лісокористувачами.

Таким чином, законом передбачено використання земель лісового фонду в цілях рекреаційного призначення за погодженням з постійними лісокористувачами.

В матеріалах справи наявні відповідне погодження позивача про надання права користування земельною ділянкою на умовах оренди для рекреаційного використання із земель лісового та водного фондів другому відповідачу від 12.09.2003 р. (т. 1 а. с. 32, 56), в якому позивач погодив передачу в оренду спірних земельних ділянок, цільове призначення яких - 4.3 - землі рекреаційного призначення, на території Печенізької селищної ради за рахунок земель лісового фонду Печенізького лісництва кв. - 150, виділи 15, 23 при дотриманні умов використання земельних ділянок за цільовим призначення без їх вилучення із земель лісового фонду.

Крім того, в матеріалах справи містяться пояснювальні записки до проектів відведення земельних ділянок; погодження Харківського обласного виробничого управління меліорації та водного господарства меж ділянки водного фонду на території Печенізької селищної ради; висновок Печенізького районного відділу містобудування архітектури та житлово-комунального господарства про надання права користування земельною ділянкою на умовах оренди для рекреаційного призначення ВАТ "Фонд екологічних заходів"; висновок Печенізького районного відділу земельних ресурсів про погодження місця розташування об'єкта рекреаційного призначення ВАТ "Фонд екологічних заходів"; висновок начальника регіональної інспекції екології та природних ресурсів північного регіону Харківської області про погодження місця розташування об'єкта рекреаційного призначення ВАТ "Фонд екологічних заходів"; висновок Печенізької районної санепідемстанції про погодження місця розташування об'єкта рекреаційного призначення ВАТ "Фонд екологічних заходів"; акт вибору земельної ділянки.

У зазначених документах, зокрема, у п. 2.1. договорів оренди земельних ділянок від 16.10.2003 р. визначено, що земельні ділянки відносяться та передаються для рекреаційного призначення.

Тому твердження прокурора в позовній заяві та апеляційній скарзі про те, що при передачі в оренду земельних ділянок фактично змінено цільове призначення земель лісогосподарського призначення, спростовуються вищевикладеним.

Посилання прокурора в апеляційній скарзі на те, що укладанням спірних договорів сторони порушили вимоги про необхідність попереднього вилучення земельних ділянок, є також необґрунтованими.

Підстави та порядок вилучення земельних ділянок визначені в статті 149 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на момент укладення спірних договорів оренди земельних ділянок). Положення зазначеної норми не містять вимог щодо проведення вилучення земельної ділянки в разі надання її в тимчасове користування без зміни цільового призначення.

Із наданих до матеріалів справи доказів вбачається, що спірні земельні ділянки у позивача не були вилучені, тому посилання прокурора на виключні повноваження Кабінету Міністрів України щодо розпорядження відповідними земельними ділянками є недоцільними, оскільки такі повноваження мають місце лише при вирішенні питання щодо вилучення земельної ділянки.

Відповідно до статті 19 Лісового кодексу України (в редакції, що діяла на момент винесення першим відповідачем розпорядження та укладення спірних договорів оренди) тимчасові лісокористувачі мають право здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів, користуватися земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт відповідно до умов договору.

При цьому, вилучення земельної ділянки не є обов'язковою умовою для передачі в оренду лісів, оскільки з урахуванням приписів статті 18 Лісового кодексу України довгострокове тимчасове користування лісами державної та комунальної власності здійснюється без вилучення земельних ділянок у постійних користувачів лісами на підставі рішення відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з постійними користувачами лісами та органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства.

Як вбачається із матеріалів справи, після винесення спірного розпорядження та укладення договорів оренди, цільове використання земельних ділянок не змінилось, зокрема, вони також перебувають в постійному користуванні позивача, про що повідомляється у листі Відділу Держкомзему в Печенізькому районі Харківської області від 08.10.2012 р. № 01-16/2154, в якому вказується, що спірні земельні ділянки є землями лісогосподарського призначення, які знаходяться в користуванні позивача та надані в оренду для використання в цілях рекреації (т. 1 а. с. 136).

Листом від 16.07.2012 р. № 01-11/357 позивач повідомив прокурора, що погодження на вилучення земельних ділянок лісового фонду на території Печенізького району другому відповідачу не надавалось.

Таким чином, земельні ділянки з користування лісогосподарського державного підприємства не вилучались та їх цільове призначення не змінено.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для скасування розпорядження першого відповідача від 15.09.2003 р. за № 311 "Про затвердження проектів відведення земельних ділянок із земель лісового фонду та земель запасу Печенізької селищної ради та надання їх в оренду ВАТ "Фонд екологічних заходів".

Щодо вимог прокурора про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок № № 21, 22 від 16.10.2003 р. колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно зі статтею 48 Цивільного кодексу Української РСР, що діяв на момент укладення спірних договорів оренди земельних ділянок, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

На даний час правові підстави визнання недійсним правочину регулюються чинним Цивільним кодексом України, та саме недодержання загальних вимог, додержання яких є необхідними для чинності правочину можуть бути підставою для звернення особи з вимогою про визнання правочину недійсним та за наявності доведення позивачем такої обставини такі правочини можуть бути визнані судом недійсними.

В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 р. № 9 зазначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Зазначені положення Цивільного кодексу України узгоджуються з положеннями ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, відповідно до якої господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Досліджуючи умови договорів оренди земельних ділянок № № 21, 22 від 16.10.2003 р., колегія суддів вбачає, що вказані договори укладені на підставі розпорядження першого відповідача, яке на даний час є чинним та в судовому порядку не скасовано.

Прокурором не доведено та не надано належних доказів в підтвердження того, що зазначені договори, укладені між відповідачами, суперечать вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, що особи, які вчинили правочин, не мали необхідного обсягу цивільної дієздатності, що волевиявлення учасників правочину не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, а також того, що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що були ним обумовлені.

Також колегія суддів не вбачає порушення прав позивача укладенням відповідачами відповідних договорів, зокрема, порушення першим відповідачем норм земельного та лісового законодавства України.

Твердження прокурора про можливе будівництво на земельних ділянках в прибережній захисній смузі з посиланням на приписи статей 60, 61 Земельного кодексу України, не підтверджується матеріалами справи, оскільки прокурором не надано ні доказів знаходження відповідних будівель, ні їх якісних характеристик тимчасової або капітальної будівлі, ні доказів належності права власності на них другому відповідачу.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог прокурора про визнання вищезазначених договорів недійсними на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України та застосування наслідків недійсності спірного правочину.

Щодо вимог прокурора про скасування записів про державну реєстрацію вищезазначених договорів оренди земельних ділянок колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, прокурором заявлена позовна вимога про застосування наслідків недійсності правочину шляхом скасування записів про державну реєстрацію договорів до відповідачів, порушення прав позивача якими в даному випадку не доведено.

Відповідно до ст. 202 Земельного кодексу України державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у Державному земельному кадастрі в порядку, встановленому Законом.

За приписами п. 4 Порядку ведення Державного земельного кадастру, зареєстрованого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 р. за №1051, органом, уповноваженим державою здійснювати скасування державної реєстрації державних актів на право власності чи право користування земельними ділянками є Державне агентство земельних ресурсів України і його територіальні органи, яким в даному випадку є третя особа у справі - Відділ Держкомзему у Печенізькому районі Харківської області.

Відповідно до положень ст. 21 Господарського процесуального кодексу України сторонами в судовому процесі позивачами та відповідачами можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Відповідачами є підприємства та організації, яким пред'явлено вимогу.

Згідно з п. 4 ч. 2 ст. 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, - зміст позовних вимог щодо кожного з них.

Частиною другою ст. 84 Господарського процесуального кодексу України визначено, що при задоволенні позову в резолютивній частині рішення вказуються, зокрема, найменування сторони, на користь якої вирішено спір, і сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка зобов'язана виконати відповідні дії.

Згідно з ч. 1 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін.

Із вказаних правових норм вбачається, що не є можливим покладення на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, будь-яких матеріально-правових обов'язків, а також установлення чи захист їхніх прав.

Прокурором заявлено позовну вимогу про скасування записів про державну реєстрацію договорів до відповідачів - Печенізької районної державної адміністрації та публічного акціонерного товариства "Фонд екологічних заходів", які не наділені повноваженнями щодо реєстрації права користування землею, а відтак, не є належними відповідачами у позові про скасування записів про державну реєстрацію договорів оренди земельних ділянок.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що господарський суд Харківської області помилково застосував до спірних правовідносин позовну давність та відмовив у задоволенні позовних вимог також і через пропуск прокурором строку звернення до суду. Разом з тим, позовна давність застосовується у разі обґрунтованості позовних вимог, а у випадку, коли суд на підставі досліджених у судовому засіданні доказів встановить, що позовні вимоги задоволенню не підлягають, ухвалюється рішення про відмову в задоволенні позову саме з цих підстав, а не через пропуск позовної давності.

Таким чином, колегія суддів враховує, що суд першої інстанції, дійшовши обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, помилково застосував також позовну давність. Однак це, на думку колегії суддів, не призвело до прийняття неправильного рішення і відповідно не може бути підставою для його скасування.

Відповідно до п. 2.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 16.01.2013 р. № 3 «Про внесення змін і доповнень до деяких постанов Пленуму Вищого господарського суду України», якою внесено зміни до п. 12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 р. № 7 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України", з урахуванням припису частини другої статті 104 ГПК України не підлягає скасуванню рішення суду першої інстанції в разі якщо апеляційною інстанцією буде з'ясовано, що його резолютивна частина є правильною, хоча б відповідні висновки місцевого господарського суду й не були належним чином обґрунтовані у мотивувальній частині рішення.

На підставі вищевикладеного колегія суддів вважає, що твердження прокурора, викладені ним в апеляційній скарзі, не доведені належними доказами, тоді як господарським судом першої інстанції в повній мірі з'ясовані та правильно оцінені обставини у справі та ухвалене ним рішення є обґрунтованим, у зв'язку з чим підстав для його скасування та задоволення апеляційної скарги колегія суддів не вбачає.

Керуючись статтями 33, 43, 99, 101, 102, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Харківського міжрайонного природоохоронного прокурора м. Харкова залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 12 грудня 2012 року у справі № 5023/4084/12 залишити без змін.

Повний текст постанови складено 25 березня 2013 року.

Головуючий суддя Черленяк М.І.

Суддя Івакіна В.О.

Суддя Ільїн О.В.