Ухвала суду № 30341821, 13.03.2013, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 березня 2013 р.Справа № 1570/2469/2012

Категорія: 8.2.1 Головуючий в 1 інстанції: Білостоцький О. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді - Осіпова Ю.В.,

суддів - Жука С.І., Скрипченка В.О.,

при секретарі Гончарук А.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в Малиновському районі м.Одеси Одеської області ДПС на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2012 року по справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Державної податкової інспекції в Малиновському районі м.Одеси Одеської області ДПС про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення, -

В С Т А Н О В И В:

11.04.2012 року ФОП ОСОБА_1 звернувся до окружного суду із позовом до ДПІ в Малиновському районі м.Одеси Одеської області ДПС про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення №0001041701 від 30.03.2012 року, яким йому збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість - на загальну суму 138 016,25 грн., т.б. за основним платежем - на суму 118 974 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями - на суму 19 042,25 грн.

Свої позовні вимоги позивач обгруновував тим, що податковим органом при проведенні документальної невиїзної перевірки позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства з ПДВ при його взаємовідносинах з ТОВ «Таверс» за травень-вересень 2011 року були зроблені помилкові та безпідставні висновки про порушення ним норм податкового законодавства, які, в свою чергу, базуються лише тільки на тому, що договір між позивачем та ТОВ «Таверс» був укладений без мети настання реальних наслідків, тобто є нікчемним. Однак, ці висновки податкового органу не відповідають дійсності, оскільки визнання недійсними або нікчемними правочинів не входить до компетенції ДПІ і Закон України «Про державну податкову службу в Україні» не передбачає завдань та функцій органів ДПС щодо оцінки можливості суб'єктів господарювання здійснювати підприємницьку діяльність. Також, позивач зазначає, що відповідачем не наведено конкретної норми закону, рішення суду, згідно яких договір укладений між позивачем та ТОВ «Таверс» є недійсним або нікчемним.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2012 року адміністративний позов ФОП ОСОБА_1 задоволено в повному обсязі. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення - рішення Державної податкової інспекції в Малиновському районі м.Одеси Одеської області ДПС №0001041701 від 30.03.2012 року.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою суду 1-ї інстанції, представник ДПІ в Малиновському районі м.Одеси Одеської області ДПС 01.10.2012 року подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом, при винесенні оскаржуваної постанови порушено норми процесуального та матеріального права та просить скасувати постанову Одеського окружного адміністративного суду від 05.09.2012 року, прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ФОП ОСОБА_1 відмовити.

Заслухавши суддю - доповідача, та перевіривши матеріали і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність належних підстав для її задоволення.

Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.

Позивач - ФОП ОСОБА_1 зареєстрований 31.01.2006 року виконавчим комітетом Одеської міської ради, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця серії НОМЕР_2. Підприємець знаходиться на обліку платників податків у ДПІ у Малиновському районі м. Одеси з 13.02.2006 року (т.1 а.с.27-30).

Згідно довідки ГУ статистки в Одеській області видами господарської діяльності ФОП ОСОБА_1 є: оптова торгівля текстильними товарами; роздрібна торгівля текстильними та галантерейними товарами (т.1 а.с.29).

В період з 21.03.2012 року по 22.03.2012 року, згідно наказу ДПІ у Малиновському районі м. Одеси від 19.03.2012 року №116, на підставі службового посвідчення УОД №041867 від 10.08.2008 року головним державним податковим ревізором-інспектором відділу податкового контролю фізичних осіб управління оподаткування фізичних осіб ДПІ у Малиновському районі м.Одеси ОСОБА_2 було проведено документальну невиїзну перевірку ФОП ОСОБА_1 з питань дотримання вимог податкового законодавства з податку на додану вартість при взаємовідносинах з ТОВ «Таверс» за період травень-вересень 2012 року.

За результатами вказаної перевірки було складено акт перевірки №216/17-128/НОМЕР_1 від 22.03.2012 року, у висновках якого відображено порушення позивачем ч.ч.1,5 ст.203, ч.ч.1, 2 ст.215, ч.1 ст.216, ст.228 ЦК України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними по правочинах, здійснених з ТОВ «Таверс»; п.198.1, п.198.2 ст.198 Податкового кодексу України, в частині завищення податкового кредиту по податку на додану вартість у сумі 118 973,28 грн., у тому числі по періодам: травень 2011 року - 126 96 грн., червень 2011 року - 30 113 грн., липень 2011 року - 4305 грн., серпень 2011 року -16 353 грн., вересень 2011 року -16 807 грн. (т.1 а.с.12-23).

При цьому, в акті перевірки податковим органом зазначено, що при проведенні перевірки правомірності нарахування ФОП ОСОБА_1 податкового кредиту з податку на додану вартість за травень-листопад 2011 року, сформованого на підставі придбання товарів у ТОВ «Таверс», використані дані акту ДПІ у Приморському районі м. Одеси від 24.02.2012 року №523/23-5/37422308 «Про неможливість проведення документальної перевірки ТОВ «Таверс» щодо формування податкових зобов'язань та податкового кредиту за березень-листопад 2011 року», у якому зазначено, що податковим органом не встановлено реальність здійснення фінансово-господарської діяльності ТОВ «Таверс» з контрагентами за період 01.01.2011 року по 31.12.2011 року та підприємство визнано як «податкова яма»; отримано висновок з відділу податкової міліції ДПІ у Приморському районі м. Одеси від 24.02.2012 року за №1347/26-53, згідно якого встановлені ознаки фіктивності та відсутність факту реального здійснення господарської діяльності ТОВ «Таверс»; отримано відповідь від ДПА в Одеській області за вих. №2811/7/07-5105 від 25.02.2012р., що керівник підприємства - гр.ОСОБА_3 доходів не отримує, а також відповідь від ДПА в Одеській області за вих. №40/11/18-0508 від 25.02.2012 року про те, що на підприємстві взагалі не зареєстровано жодної особи; зазначено, що стан платника - порушено провадження у справі про банкрутство; на підприємстві відсутні основні фонди, транспортні засоби, складські приміщення. У зв'язку з тим, що ФОП ОСОБА_1 сформовано податковий кредит за період травень-листопад 2011 року за рахунок придбання товарів у підприємства, яке визнано «податковою ямою», зазначені операції з постачання товарів не мали реального характеру. Тому, на думку відповідача, ФОП ОСОБА_1 неправомірно завищено податковий кредит з податку на додану вартість по взаємовідносинам з ТОВ «Таверс» за перевіряємий період у розмірі 118 973,28 грн.

В подальшому, на підставі вказаних вище висновків спірного акту перевірки №216/17-128/НОМЕР_1 від 22.03.2012 року, уповноваженою особою ДПІ у Малиновському районі м.Одеси винесено податкове повідомлення-рішення форми «Р» №0000372301 від 07.02.2012 року, яким ФОП ОСОБА_1 донараховано грошове зобов'язання по податку на додану вартість у сумі: 118 974 грн. - основний платіж та 19 042,25 грн. - штрафні санкції (т.1 а.с.26).

Проте, принципово не погоджуючись з вказаним рішенням податкового органу, позивач оскаржив його до суду.

Вирішуючи справу по суті, суд першої інстанції виходив з того, що зазначені акті перевірки висновки перевіряючих щодо нікчемності угоди між ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Таверс» є необґрунтованими та передчасними, а оскаржуване рішення відповідача є протиправним та підлягає скасуванню у зв'язку з тим, що воно винесене безпідставно, необґрунтовано та без урахування усіх обставин, що мають значення для його прийняття.

Колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції і вважає їх обґрунтованими та заснованими на законі, виходячи з наступного.

Відповідно до ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, порядок обчислення та сплати податку, у тому числі питання формування податкового кредиту, дати його виникнення та умов нарахування регулюється розділом V Податкового кодексу України.

Відповідно до п.п.198.1., 198.2 ст.198 ПК України, право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу. Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Підпунктом 198.3. ст.198 ПК України встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст.39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.193.1 ст.193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Крім того, згідно п.198.6 ст.198 ПК України, не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог, чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з п.201.11 ст.201 цього Кодексу).

А у відповідності до приписів п.п.200.1, 200.2, 200.3 ст.200 Податкового кодексу України, сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до Державного бюджету України або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного (податкового) періоду та сумою податкового кредиту такого звітного (податкового) періоду. При позитивному значенні суми, розрахованої згідно з п.200.1 цієї статті, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені цим розділом. При від'ємному значенні суми, розрахованої згідно з п.200.1 цієї статті, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з податку, що виник за попередні звітні (податкові) періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до цього Кодексу), а в разі відсутності податкового боргу - зараховується до складу податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду.

Пунктами 201.1, 201.4 ст.201 ПК України також визначено, що платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну. Податкова накладна виписується у 2 (двох) примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товару (послуг).

А згідно п. 201.10 ст.201 цього ж Кодексу, податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Пунктом 201.6 ст.201 ПК України встановлено, що податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця.

Отже, виходячи аналізу вищезазначених норми ПКУ, податкова накладна є документом, що підтверджує факт сплати покупцем ПДВ у ціні товару.

Згідно із вимогами п.п.200.6- 200.8 ст.200 ПК України, платник податку може прийняти самостійно рішення про зарахування в повному обсязі належної йому суми бюджетного відшкодування або її частини у зменшення податкових зобов'язань з цього податку, що виникли протягом наступних звітних (податкових) періодів, за наявності умов, передбачених п.200.4 цієї статті. Зазначене рішення відображається платником податку у податковій декларації, яку він подає за результатами звітного (податкового) періоду, в якому виникає право на подання заяви про отримання бюджетного відшкодування згідно з нормами цієї статті. У разі прийняття такого рішення зазначена сума не враховується при розрахунку сум бюджетного відшкодування наступних звітних (податкових) періодів. Платник податку, який має право на отримання бюджетного відшкодування та прийняв рішення про повернення суми бюджетного відшкодування, подає відповідному органу державної податкової служби податкову декларацію та заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, яка відображається у податковій декларації. До декларації додаються розрахунок суми бюджетного відшкодування, а також оригінали митних декларацій (примірників декларанта), що підтверджують вивезення товарів (супутніх послуг) за межі митної території України.

Положеннями п.44.1 ст.44 Податкового кодексу України визначено, що для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Водночас, ст.1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Отже, виходячи із системного аналізу вказаних норм діючого законодавства, для підтвердження даних податкового обліку можуть братись до уваги лише ті первинні документи, які складені в разі фактичного здійснення господарської операції. Тобто, податковий кредит для цілей визначення об'єкта оподаткування податком на додану вартість має бути підтверджений належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що між ТОВ «Таверс» (продавець) та ФОП ОСОБА_1 (покупець) був укладений договір купівлі-продажу №0027 від 04.05.2011 року, згідно якого, постачальник зобов'язується передати у власність покупця, а покупець прийняти та оплатити товар. Ціна, кількість та асортимент товару визначається в накладних, які одночасно є специфікаціями та невід'ємною частиною цього договору (т.1 а.с.46-47).

Факт отримання ФОП ОСОБА_1 зазначеного товару - швейної фурнітури та сплати відповідної суми грошових коштів за отримані товари, у т.ч. і сум ПДВ, беззаперечно підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, а саме - оформленими та підписаними сторонами податковими накладними: №27 від 04.05.201 року на суму ПДВ 12 695,79 грн., № 01.06.2011 року на суму ПДВ 30 112,82 грн., №15 від 01.07.2011 року на суму ПДВ 43005 грн., №23 від 01.08.2011 року на суму ПДВ 16 352,50 грн., №33 від 01.09.2011 року на суму ПДВ 16 807,17 грн. та відповідними видатковими накладними (т.1 а.с.48-52, 58-62), відображеними в реєстрі отриманих податкових накладних за відповідні періоди (т.1 а.с.178, 185, 192, 199, 206), рахунками-фактурами та платіжними дорученнями (т.1 а.с. 53-57, 63-81).

При цьому, усі витрати на придбання зазначеного товару були належним чином обліковані ФОП ОСОБА_1 у відповідній «Книзі обліку доходів та витрат громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність» (т.3 а.с.206-208).

Отже, за наслідками виконання зазначеного договору ФОП ОСОБА_1 було включено до свого податкового кредиту згідно декларацій з ПДВ за період травень-вересень суму ПДВ в розмірі 118 973,28 грн., у тому числі за періодами: травень 2011 року - 12 696 грн., червень 2011 року -30 113 грн., липень 2011 року -43 005 грн., серпень 2011 року - 16 353 грн., вересень 2011 року -16 807 грн. (т.1 а.с.172-176, 179-183, 186-190, 193-197, 200-204).

Також, апеляційним судом встановлено, що ТОВ «Таверс» на момент здійснення спірних правовідносин з ФОП ОСОБА_1 було платником ПДВ на підставі свідоцтва НОМЕР_3 від 16.12.2010 року, виданого ДПІ у Приморському районі м. Одеси (т.1 а.с.215), а отже, податкові накладні на виконання вищезазначених договорів були видані належною юридичною особою та в повному обсязі відповідали вимогам податкового законодавства України. Крім того, усі ці податкові накладні за вказаними вище господарськими операціями були відображені позивачем у реєстрі отриманих та виданих податкових накладних та відповідають даним, зазначеним у податковій декларації позивача за травень-вересень 2011 року.

При цьому, також слід звернути увагу на ту обставину, що як вбачається з пояснень допитаної в суді 1-ї інстанції свідка ОСОБА_2, яка безпосередньо приймала участь у проведенні спірної перевірки позивача, остання під час проведення нею невиїзної документальної перевірки підприємства позивача фактичність отримання ним товарів від ТОВ «Таверс» не перевіряла. До того ж, жодних зауважень з приводу наданих позивачем доказів на обґрунтування фактичності виконання ним правочинів з ТОВ «Таверс» свідок не зазначила та, в свою чергу, пояснила, що висновок щодо завищення позивачем податкового кредиту по взаємовідносинам з контрагентом ТОВ «Таверс» був зроблений нею фактично лише на підставі акту перевірки ДПІ у Приморському районі від 24.02.2012 року №523/23-5/37422308, у якому зазначено про відсутність факту реального здійснення господарської діяльності ТОВ «Таверс» за період з 01.01.2011 року по 31.12.2011 року.

Разом з тим, з приводу реального виконання спірних господарських операцій, позивач та його представник у судовому засіданні судів обох інстанцій послідовно пояснили, що ОСОБА_1 познайомився з керівником ТОВ «Таверс» ОСОБА_3 та особисто уклав з ним вищезазначений договір купівлі-продажу. Товар поставлявся позивачу особисто керівником ТОВ «Таверс» на вантажному мікроавтобусі та зберігався позивачем у його власному гаражі (т.1 а.с. 216). При чому, після кожної поставки товарів, позивачем та керівником ТОВ «Таверс» складалися та підписувалися податкові та видаткові накладні на поставлений товар. З огляду на те, що товар, який придбавався позивачем у ТОВ «Таверс», є дрібним, для його перевезення достатньо було автомобіля керівника контрагента. При цьому, право власності керівника ТОВ «Таверс» на автомобіль, на якому здійснювалась поставка товарів, позивачем не перевірялись, у зв'язку з відсутністю такої необхідності. Товар привозився на склад позивача особисто керівником ТОВ «Таверс» та відповідав асортименту, кількості та якості, визначених в накладних на товар. До того ж, умовами укладеного з постачальником договору було передбачено, що доставка товару здійснюється за рахунок продавця, що, в свою чергу, не передбачає участі покупця та продавця у транспортних взаємовідносинах та обов'язкового оформлення документів відносно транспортування, а тому, товарно-транспортні документи на товар позивачем у контрагента не вимагались.

Також, представник позивача зазначив, що позивач при укладанні договору купівлі-продажу з ТОВ «Таверс» діяв з належною обачністю та обережністю щодо обрання свого контрагента, перевірив усі загальнодоступні відомості та встановив, що підприємство зареєстровано як суб'єкт підприємницької діяльності та є платником податку на додану вартість. Інформація щодо наявності у контрагента-постачальника основних фондів, найманих працівників, а також податкова інформація щодо стану цього підприємства в податкових органах не є загальнодоступною, а тому, позивачем перевірена бути не могла.

Крім того позивач та його представник пояснили, що угода з ТОВ «Таверс» мала по суті посередницький характер, т.б. позивач придбавав продукцію і надалі перепродував її іншим суб'єктам підприємницької діяльності з метою отримання прибутку, що, в свою чергу, повністю відповідає цілям його діяльності, виду господарської діяльності за КВЕД та не суперечить положенням законодавства.

Так, на підтвердження зазначеного, позивачем до окружного суду були надані договори купівлі-продажу з: ПАТ «Швея», ЗАТ «Ужгородська швейна фабрика», ТОВ «ВКФ «АРТ-ПРЕСС», ТОВ ПО «Харків», ПП «Торговий дім «Мілана», ПП «Фрі Тайм Спорт», ПКФ «Кінг ЛТД», ВТФ «Селена», ТОВ «ВТС СУВЕНИР», ПП Камея», ТОВ «ВКФ «Мандарин», ТОВ «Салон моди «Мастер-7», ТОВ «ОЛпринт», ТОВ «Шик-Групп», ПАТ «Володарка», ЗАТ «АСТРА ЛЮКС», ТОВ «Швейна фабрика «Грегори Арбер», ТОВ «ОЛТЕКС», ОАТ «Лебединська швейна фабрика», ПП «Фірма СВАЕкспресс», ПрАТ «КСК «Чексіл», ТОВ «Євросувенір», ТОВ «РІФ-1», ТОВ «Союз-Текстиль»ТОВ «Компанія «Золотой век», ТОВ «Униколь», ТОВ », ТОВ «Техномедика», ТОВ «СПЕШЛ ТЕКСТАЙЛ ГРУП», ТОВ «Тайнек», ТОВ «Швейна фабрика Ніни Онілової», ТОВ «АР ЖИ БИ», ТОВ «С.У. Дизайн», ТОВ «Фірма Стугна ЛТД», ТОВ «Тексика» (т.1 а.с.218-250, т.2 а.с.1-43), належним чином оформлені та підписані сторонами податкові та видаткові накладні, довіреності та платіжні документи (т. 2 а.с. 44-250, т.3 а.с. 1-195).

Проти зазначених фактів представником відповідача заперечень та зауважень в судовому засіданні надано не було.

Отже, з урахуванням зазначеного, судова колегія приходить до аналогічного, що і суд 1-ї інстанції висновку про те, що відповідач безпідставно посилається на те, що перевіркою ФОП ОСОБА_1 встановлено відсутність поставки товару від ТОВ «Таверс», що на думку відповідача свідчить про укладення угоди без мети настання реальних наслідків.

Таким чином, сукупність досліджених під час розгляду справи судами обох інстанцій документів, які зазвичай супроводжують виконання операцій такого роду, не дають підстав для висновку про нездійснення спірних операцій, а відповідачем, в порушення вимог ч.2 ст.71 КАС України, не надано належних та допустимих доказів, які б спростовували їх виконання, а тому, відповідно, судова колегія вважає, що ДПІ у Малиновському районі м. Одеси не доведено відсутність у позивача підстав для формування податкового кредиту внаслідок фактичної відсутності поставки товару, тобто ДПІ не доведено нездійснення спірних операцій, а відтак і не доведено відсутності у позивача підстав для формування спірних сум податкового кредиту. Разом з тим, надана позивачем сукупність первинних документів щодо здійснення спірних операцій, а також документальні підтвердження щодо подальшого руху придбаного товару та його поставку іншим особам та той факт, що позивач по суті здійснював перепродаж придбаного у третьої особи товару на користь інших осіб, на думку суду, є достатньою для підтвердження фактичності поставок товару.

Крім того, суд 2-ї інстанції зазначає, що в силу приписів податкового законодавства України, органам Державної податкової служби України відповідно до покладених на них функцій та повноважень не надано права визнання в односторонньому порядку господарських правочинів нікчемними при перевірці діяльності платників податків.

Так, ч.ч.1,5 ст.203 Цивільного Кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3,5,6 ст.203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Також, ст.204 ЦК України закріплює принцип презумпції правомірності правочину: правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він невизнаний судом недійсним.

Цивільний кодекс України містить загальні правила про недійсні правочини - це правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені (ч.1 ст.216 ЦКУ), при цьому поділяє їх на два види: нікчемні (ч.2 ст.215 ЦКУ) та оспорювані (ч.3 ст. 215 ЦКУ), принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі, що передбачено ст. 236 ЦК України.

Господарський кодекс України зазначеного поділу не передбачає, а фактично розглядає як оспорювані всі ті зобов'язання, які виникають з правочинів, які за приписами Цивільного кодексу України є нікчемними.

Так, відповідно до ч.1 ст.207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст.228 ЦК України, згідно якої, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності: правочини спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження, об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст.14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Для прийняття рішення щодо визнання нікчемними правочинів з таких підстав, на думку судів обох інстанцій, необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідома суперечна інтересам суспільства мета укладання угоди, в якій мірі її виконано сторонами, а також вину сторін у формі умислу. Наявність умислу у сторін (чи сторони) угоди означає, що вони, виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеної угоди і суперечність її мети інтересам держави та суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової особи або іншої особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження. За відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи, яка є стороною угоди, не може вважатися встановленою.

Судоми обох інстанцій встановлено, що в акті перевірки від 22.03.2012 року не мається посилань на вину позивача, яка виразилася в намірі порушити публічний порядок, а також на те, що зміст укладеного договору не відповідає діючому законодавству України, дійсним намірам сторін та що ці наміри спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, незаконне заволодіння ним. Зазначений акт також не містить посилань на обставини, в яких виразилось таке порушення.

Правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, не є такими, що порушують публічний порядок. Така правова позиція викладена і у Постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Таким чином, аналізуючи наведені вище норми, суд 2-ї інстанції дійшов висновку, що відповідно до презумпції правомірності правочину, всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочини ухвалюється судове рішення.

Правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином, про що йдеться в акті, визначається законом як фіктивний (ст.234 ЦК України). Фіктивні правочини не віднесено законом до нікчемних, їх недійсність визнається тільки судом.

Отже, під час розгляду справи в суді 1-ї та 2-ї інстанцій, представники ДПІ не надали рішення суду, яке набрало законної сили, прийнятого в порядку ст.234 ЦК України щодо фіктивності правочину між позивачем та його контрагентом. Відповідачем також не надано в обґрунтування своїх висновків і доводів про суперечність спірних операцій інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, рішень суду про визнання правочину з контрагентом недійсним з цих підстав, як-то передбачено приписами ч.3 ст.228 ЦК України.

Суд також зазначає, що відповідач не навів та не надав жодних обставин та доказів, які б свідчили про незвичність цін за спірними операціями, або про невідповідність господарських операцій цілям та завданням статутної діяльності позивача, збитковості здійснених операцій, або інших обставин, які б окремо або в сукупності могли свідчити про фіктивність вчинених операцій, відсутність факту поставки товарів, а також того, що вчинення зазначених операцій не було обумовлено розумними економічними причинами (цілями ділового характеру), а дії позивача по господарським відносинам зі своїм контрагентом були спрямовані на отримання необґрунтованої податкової вигоди.

Також, при прийнятті остаточного рішення по даній справі, судова колегія приймає до уваги і ту обставину, що ДПІ у Малиновському районі м.Одеси в період з 06.02.2012 року по 24.02.2012 року було проведено спірну документальну планову виїзну перевірку дотримання ФОП ОСОБА_1 та за її результатами складено акт від 02.03.2012 року №9/17-128/НОМЕР_1, але при цьому, будь-яких порушень з боку позивача при формуванні податкового кредиту з ПДВ по господарським операціям з ТОВ «Таверс», які мали місце з травня 2011 року до вересня 2011 року, тобто в межах перевіряємого періоду, встановлено не було.

Окрім того, з податкової інформації ДПІ у Приморському районі м. Одеси, що була досліджена в судовому засіданні окружного суду, вбачається, що ТОВ «Таверс» здійснювало реалізацію товарів народного споживання та декларувало податкові зобов'язання по господарським операціям з ФОП ОСОБА_1 в обсязі податкового кредиту, заявленого позивачем у перевіряемому періоді 2011 року.

Зазначені обставини представником відповідача у судовому засіданні не заперечувались.

Таким чином, зазначені в акті перевірки висновки ДПІ про порушення позивачем вимог ч.ч.1,5 ст.203, ч.ч.1,2 ст.215, ч.1 ст.216, ст.228 ЦКу України в частині недодержання вимог зазначених статей в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними по правочинах, здійснених з ТОВ «Таверс»; п.198.1, п.198.2 ст.198 Податкового кодексу України у вигляді завищення податкового кредиту по податку на прибуток у сумі 118 973,28 грн., не ґрунтуються на законі та зроблені без урахування усіх обставин, що мають значення, а тому, відповідно, суд 2-ї інстанції вважає, що позивач правомірно відніс до свого податкового кредиту суми реально сплаченого ним ПДВ по господарських взаємовідносинах з ТОВ «Таверс» у перевіряємий період.

При цьому, ще слід вказати, що згідно із ст.61 Конституції України, юридична відповідальність має індивідуальний характер, тобто, в даному конкретному випадку, позивач не може відповідати за дії (чи бездіяльність) контрагента або 3-х осіб у другій або третій ланках ланцюга постачання товару.

До того ж, судова колегія звертає увагу, що відповідно до приписів ст.ст.11,71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.86 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

А відповідно до ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Однак, в порушення цих вимог КАС України, представники відповідача, який є суб'єктом владних повноважень, свою правову позицію суду 1-ї та 2-ї інстанції не довели та належним чином її не обґрунтували, в зв'язку із чим, судова колегія приходить до висновку про те, що спірне податкове повідомлення-рішення не відповідає діючому на той час законодавству, а зроблені у спірному акті висновки, в свою чергу, є необґрунтованими, передчасними та були зроблені без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.

Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.198 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.

Отже, за таких обставин, суд апеляційної інстанції, діючи в межах доводів апеляційної скарги, відповідно до ст.200 КАС України, залишає апеляційну скаргу ДПІ без задоволення, а постанову окружного суду - без змін.

Керуючись ст.ст.195,196,198,200,205,206,254 КАС України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в Малиновському районі м.Одеси Одеської області ДПС - залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2012 року - без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.

Головуючий: Ю.В. Осіпов

Судді: С.І. Жук

В.О. Скрипченко