Ухвала суду № 29926530, 14.03.2013, Апеляційний суд Полтавської області

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 1620/2602/2012 Номер провадження 22-ц/786/1101/2013 Головуючий у 1-й інстанції Альошина Н.М. Доповідач Дряниця Ю. В.

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2013 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Полтавської області в складі:

Головуючого - судді: Дряниці Ю.В.

Суддів: Кривчун Т.О., Чумак О.В.

При секретарі: Ткаченко Т.І.

З участю: представника позивача Гнатенко О.М.

розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2

на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 29 січня 2013 року по справі за позовом Публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк», третя особа - ОСОБА_3, про визнання кредитного договору недійсним.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача апеляційного суду Полтавської області Дряниці Ю.В., -

в с т а н о в и л а :

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 29 січня 2013 року позов Публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» задоволено.

Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» 66789 грн. 32 коп. заборгованості за кредитним договором № 11.11267 від 22.08.2008 року, що складається з: 26004,35 грн. - боргу по капіталу; 14784,97 грн. - боргу по процентах; 26000 грн. - пені.

Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» з кожного по 333,95 грн. судового збору.

В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ПроКредит Банк» про визнання кредитного договору № 11.11267 від 22.08.2008 року недійсним, стягнення судового збору 667,89грн. - відмовлено за безпідставністю.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення місцевого суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити зустрічні позовні вимоги та визнати кредитний договір недійсним. Посилається на те, що судом не враховані обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають встановленим обставинам, судом порушено норми матеріального права. Вказує, що права надавати валютні фінансові послуги у Банка не було, оскільки відсутня відповідна індивідуальна ліцензія; коливання курсу валюти кредиту призвело по погіршення умов кредитування; кредитний договір суперечить ЗУ «Про захист прав споживачів», а тому вважає, що наявні підстави для визнання кредитного договору недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Перевіривши матеріали справи, з'ясувавши межі апеляційного оскарження, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають відхиленню з підстав, визначених ст.308 ЦПК України.

У відповідності до ч.3 ст. 10, ч.1ст.11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно ч.1 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Частиною 4 статті 60 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, ухваленим на основі повно і всебічно з'ясованих обставин.

Як убачається із матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, що 22 серпня 2008 року між ЗАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 11.11267 (а.с.7), за умовами якого, Банк надав ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 8000 доларів США на строк користування 30 місяців зі сплатою відсотків в розмірі 24 % річних та інших платежів (п.1.1. Договору). Цільове призначення кредиту було визначено - задоволення особистих потреб (п.1.2.).

Для забезпечення виконання боржником свого зобов'язання, 22 серпня 2008 року між Банком та ОСОБА_3 було укладено договір поруки № 11.11267-ДП (а.с.15), відповідно до якого ОСОБА_3 на добровільних засадах взяв на себе зобов'язання перед кредитором відповідати за зобов'язаннями ОСОБА_2, які виникають з умов кредитного договору № 11.11267 від 22.08.2008р. в повному обсязі цих зобов'язань (п.1.1. Договору).

У відповідності до п.2.1 договору поруки, у випадку невиконання або неналежного виконання Позичальником взятих на себе зобов'язань по кредитному договору, Поручитель і Позичальник несуть солідарну відповідальність перед Кредитором на всю суму заборгованості, встановлену на момент подання позовної вимоги.

Кредитні кошти в сумі 8000 доларів США були отримані ОСОБА_2, що підтверджується меморіальним ордером № 1173.47 від 22.08.2008 року про перерахування коштів на рахунок позичальника (а.с.18).

В подальшому, 06 квітня 2009 року було внесено зміни до Кредитного договору та до Договору поруки, відповідно до яких ці договори викладені в новій редакції.

Відповідно до Договору № 1 про внесення змін до Кредитного договору від 06.04.2009 року (а.с.10-11) цільове призначення кредиту визначено - задоволення особистих неспоживчих потреб (п.1.2.). Цим договором було визначено розмір комісійних виплат та повернення кредиту по курсу валюти на дату їх повернення (п. 2.3.).

Як видно з п.2.2. Договору № 1 про внесення змін до Договору поруки (а.с.16-17), встановлена договором порука у повному обсязі поширюється на зобов'язання позичальника із врахуванням усіх змін та/або доповнень до кредитних договорів з моменту набрання ними чинності та згідно п. 2.1. поручитель поручається перед кредитором за виконання усіх зобов'язань позичальника у їх повному обсязі як солідарний із позичальником боржник.

Усі правочини укладені в письмовій формі та підписані сторонами. Відповідачами не оспорюється факт отримання грошових коштів в іноземній валюті.

У зв'язку з порушенням умов кредитного договору, боржнику та поручителю Банком були направлені вимоги (а.с.20-21) про повне дострокове погашення кредиту за кредитним договором № 11.11267 від 22 серпня 2008 року та виконання зобов'язань за договором поруки №11.11267-ДП від 22 серпня 2008 року, які отримані відповідачами (а.с.23), однак залишені ними без задоволення.

13.10.2003 року НБУ видав ЗАТ «ПроКредит Банк Аваль» ліцензію №195 на право здійснення банківських операцій та письмовий дозвіл №195-1 на право здійснення банківських операцій, визначених п.1-4 ч.2 та ч.4 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» згідно з додатком до цього дозволу, зокрема, на здійснення операцій з валютними цінностями, як залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України (а.с.115-117).

Відповідно до розрахунку заборгованості (а.с.19), який надано Банком станом на 31 серпня 2012 року, заборгованість за Кредитним договором становить 66789,32 грн., з яких борг по капіталу 26004,35 грн. (еквівалентно 3253,39 доларів США); борг по процентах 14784,97 грн. (еквівалентно 1849,74 доларів США); пеня - 26000 грн. Розрахунок проводився відповідно до курсу гривні до долара, встановленого НБУ на 31.08.12р.( 1 дол. США - 7,9930 грн.).

Колегія суддів вважає, що задовольняючи позовні вимоги про стягнення заборгованості та відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції вірно провів аналіз норм чинного законодавства, що регулює вирішення даного спору та врахував всі обставини справи.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 525 ЦК України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до норм статей 629, 610, 612, 625 ЦК України - договір є обов'язковим до виконання; порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання; боржник вважається таким, що прострочив, якщо не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором та не звільняється від відповідальності за неможливості виконання ним грошового зобов'язання.

Зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору у встановлений договором строк, як закріплено нормами статей 526, 530 ЦК України.

Забезпечення виконання зобов'язання здійснюється шляхом встановлен ня спеціальних способів, які стимулюють боржника до належної поведінки, га рантують виконання ним основного зобов'язання з урахуванням інтересів кредитора. Ці способи спрямовані на упередження або зменшення обсягу негатив них наслідків, які можуть настати у разі порушення зобов'язання. Їх відрізняють за ступенем впливу на боржника та засобами досягнення мети. Вони полягають у покладенні на боржника додаткових майнових обтяжень (неустойка, завда ток), у резервуванні майна, за рахунок якого можливо забезпечити майнові інте реси кредитора (застава), у залученні до виконання зобов'язання, поряд із борж ником, третіх осіб (порука, гарантія).

Дані види забезпечення виконання зобов'язання визначені нормами статті 546 ЦК України.

Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання - кредитного договору - характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (ст.ст.553,554 ЦК України).

Відповідно до статті 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які борж ник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невикона ного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Місцевий суд прийшов до вірного висновку, що за невиконання взятих на себе боржником зобов'язань, які забезпечені порукою, дає кредитору право пред'явлення вимоги до суду з позовом про стягнення виниклої заборгованості, оскільки між сторонами склалися правовідносини, які витікають з договірної цивільно-правової відповідальності.

При солідарному обов'язку, який в свою чергу визначений пунктами договорів поруки, кредиторові надається право на свій розсуд вимагати виконання зобов'язання в повному обсязі або частково від усіх боржників разом або від кожного окремо. Пред'явивши вимогу до одного із солідарних боржників, який не задовольнив цю вимогу, кредитор має право пред'явити вимогу до іншого солідарного боржника.

Наявна заборгованість та розрахунки по ній (по сумі основного боргу, процентам за користування кредитом, пені) повністю підтверджуються наявними письмовими доказами, що містяться в матеріалах справи.

Окрім того, колегія суддів вважає вірними висновки суду щодо відмови в задоволенні зустрічних позовних вимог. Відмовляючи в задоволенні зустрічних позовних вимог, місцевий суд провів аналіз норм чинного законодавства, врахувавши всі фактичні обставини та виниклі між сторонами правовідносини та вірно прийшов до висновку про відсутність підстав для визнання кредитного договору недійсним.

Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень та добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки.

Колегія суддів звертає увагу на те, що може бути визнаний недійсним договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті, який було укладено після внесення змін до статті 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», тобто після набрання чинності Законом України від 22.09.2011 року № 3795-VI, яким заборонено надання споживчих кредитів у іноземній валюті на території України.

В даному ж випадку спірні правовідносини між сторонами виникли 22.08.2008 року, тобто з моменту укладення кредитного договору. Окрім того, в подальшому 06.04.2009 року були внесені зміни до цього договору, відповідно до яких цільове призначення кредиту визначено для задоволення особистих неспоживчих потреб

Тому, не заслуговують на увагу доводи апелянта про те, що виниклі правовідносини між сторонами регулюються ЗУ «Про захист прав споживачів» та Банком було порушено його норми.

Також не заслуговують на увагу твердження апелянта про відсутність у Банка індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями з наступних підстав.

Відповідно до роз'яснень, викладених в пунктах 10, 11 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», вбачається, що згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня. Вказана стаття визначає правовий статус гривні, але не встановлює сферу її обігу, а статтею 192 ЦК передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Отже, банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність») банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання).

Щодо вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 цього Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то, оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватись судами.

У разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г» пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України «Про Національний банк України» в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків» генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).

У зв'язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Аналогічна правова позиція знайшла своє відображення в постанові Верховного Суду України від 21.03.2011 року у справі № 6-7цс11.

Із вищенаведеного вбачається, що Акціонерне товариство «ПроКредит Банк» на підставі виданих Національним банком України 13 жовтня 2003 року банківської ліцензії за № 195 та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями за № 195-1 мало право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору (ст.3 ЦК України). Відповідно до п. 3 ст. 6 ЦК України, сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Нормами статей 203, 627 ЦК України закріплено, що правочин є чинним, якщо його зміст не суперечить цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, волевиявлення учасників є вільним і відповідає їхній волі та спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначення умов договору.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст. 628 ЦК України).

Місецвим судом достовірно було встановлено, що правочини, які були укладені між сторонами (кредитний договір, договір поруки, додаткові угоди) були вчинені в письмовій формі та підсписані сторонами, що не заперечувалось Боржником та Поручителем. При підписанні даних правочинів як боржник, так і поручитель, були достовірно обізнані з їх умовами.

Відповідальність сторін, яка витікає з договору є одним із видів цивільно-правової відповідальності, яка в свою чергу є видом юридичної відповідальності, одним із основних принципів якої є принцип законності.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною(сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Як вірно було встановлено судом першої інстанції, при укладенні договору ОСОБА_2 була обізнана з умовами кредитування та була вільна у своєму виборі щодо кредитодавця, укладення або не укладення договору, запропонованими умовами кредитування. ОСОБА_2 підписала кредитний договір в іноземній валюті та на викладених в ньому умовах, а тому при укладенні кредитного договору в іноземній валюті (доларах США) та беручи на себе певні обов'язки щодо погашення цього кредиту саме в доларах США, боржник повинен був усвідомлювати, що курс національної валюти України до долару США не є незмінним, тобто можлива зміна цього курсу. Таким чином, ОСОБА_2 укладаючи договір в іноземній валюті діяла на власний ризик та повинна була передбачити та врахувати підвищення валютного ризику.

Позичальник при належній завбачливості міг виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті (п. 16 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 30.03.2012 р.).

Відповідно до ст. 36 ЗУ «Про Національний Банк України», офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним банком. Положенням «Про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів», затв. Постановою Правління НБУ № 496 від 12.11.2003р., закріплено, що офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема долару США, встановлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют станом на останню дату. Стабільність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.

З підстав викладених вище, безпідставними є доводи апеляційної скарги щодо істотної зміни умов договору в бік погіршення внаслідок коливання курсу долара США до гривні, що дає підстави для визнання договору недійсним.

Таким чином, доводи апелянта не свідчать про наявність підстав, визначених нормами чинного законодавства для визнання кредитного договору недійсним.

Тлумачення норм цивільного законодавства здійснено апелянтом поверхового без повного та системного аналізу. Доводи апеляційної скарги повністю спростовуються встановленими місцевим судом фактичними обставинами, які підтверджені наявними в справі доказами.

Оцінка наданих сторонами доказів під час розгляду справи місцевим судом проведена з дотриманням норм, закріплених статтею 212 ЦК України.

Рішення суду повинно ґрунтуватись на доказах, які були досліджені в судовому засіданні, а не на припущеннях, які нібито спростовують досліджені докази.

Розгляд справи проведений місцевим судом з дотриманням принципу змагальності та диспозитивності.

Колегія суддів вважає, що висновок місцевого суду зроблений на підставі повного, всебічного та об'єктивного дослідження наданих сторонами доказів, доводів та заперечень сторін, яким судом дана відповідна правова оцінка.

Апеляційна скарга не містить нових фактів чи засобів доказування, які б спростували висновки суду першої інстанції, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, тому підстав для їх задоволення немає.

За результатами апеляційного розгляду колегія суддів приходить до висновку, що при вирішенні спору по суті місцевим судом були вірно враховані та застосовані норми матеріального права, а також правильно встановлені фактичні обставини по справі та їм дано належну правову оцінку.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів, -

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 29 січня 2013 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий: Дряниця Ю.В.

Судді: Кривчун Т.О.

Чумак О.В.

З оригіналом згідно:

Суддя Апеляційного суду

Полтавської області Ю.В.Дряниця