Ухвала суду № 29613537, 21.02.2013, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №784/387/13 21.02.2013 21.02.2013 21.02.2013

Номер провадження 22ц/784/677/13 Суддя першої інстанції Орленко Л.О.

Категорія 5 Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

У Х В А Л А

Іменем України

21 лютого 2013 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого Козаченка В.І.,

суддів: Мурлигіної О.Я., Царюк Л.М.,

при секретарі Дубовій К.В.,

за участю: позивача - ОСОБА_2,

представника відповідача - ОСОБА_3,

третьої особи - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 29 листопада 2012 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання та скасування державного акту на право власності на землю,-

В С Т А Н О В И Л А:

6 січня 2012 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до свого племінника ОСОБА_5 про визнання недійсним заповіту, посвідченого секретарем виконкому Луб'янської сільської ради Веселинівського району Миколаївської області 8 вересня 1999 року, яким його мати, ОСОБА_6, заповіла своєму онуку ОСОБА_5 сертифікат на право на земельну частку (пай).

Зазначив, що він є спадкоємцем за законом після померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 матері - ОСОБА_6 Після її смерті відкрилась спадщина на спадкове майно у вигляді житлового будинку, розташованого в с. Петрівка Веселинівського району Миколаївської області, та земельної частки (пай) розміром 8.72 га в межах Луб'янківської сільської ради Веселиніського району. Спадкоємцями після смерті матері є він та його сестра - ОСОБА_4 Він фактично вступив у володіння спадковим майном провівши поховання матері та забравши з її будинку предмети домашньої обстановки та вжитку.

Влітку 2011 року він дізнався, що мати склала заповіт на ім'я ОСОБА_5 і відповідач 5 грудня 2000 року отримав свідоцтво про право на земельну (частку пай), на підставі якого оформив на своє ім'я державний акт на право власності на землю.

Вважаючи, що заповіт укладено з порушенням вимог закону, зокрема не підписаний його матір'ю, а іншою особою -ОСОБА_7 у зв'язку з неграмотністю матері, що, на його думку, не відповідає дійсності, оскільки його мати мала відповідну освіту.

Крім того, при зверненні до нотаріальної контори ОСОБА_5 в своїй заяві про прийняття спадщини не зазначив його право на спадщину, хоча на час смерті матері він був непрацездатний за віком (1934 року народження) і відповідно до вимог ст. 535 ЦК Української РСР 1963 року мав право на обов'язкову частку у спадщині.

Посилаючись на ці обставини, ОСОБА_2 просив визнати недійсними заповіт, свідоцтво про право на спадщину за заповітом про спадкування земельної частки (паю) та державний акт на право власності на цю земельну ділянку, видані на ім'я ОСОБА_5 та скасувати зазначені правовстановлюючі документи.

Рішенням Веселинівського районного суду Миколаївської області від 29 листопада 2012 року в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позов, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які брали участь у розгляді справи, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у місцевому суді, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Суд першої інстанції, розглянувши спір в межах заявлених позовних вимог, повно та всебічно дослідив обставини справи, належно оцінив надані сторонами докази й дійшов вірного висновку, що позивач не довів належними та допустимими доказами своїх позовних вимог, в зв'язку з чим суд відмовив в задоволенні позовних вимог.

Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що часом відкриття спадщини спадкодавця ОСОБА_6 є день її смерті - ІНФОРМАЦІЯ_4. Місцем смерті зазначено с. Петрівка Веселинівського району Миколаївської області (а.с. 5).

Після її смерті спадкоємцями першої черги за законом були її діти: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.6).

За життя ОСОБА_6 склала заповіти: 17 вересня 1992 року заповіла все своє майно, в тому числі й житловий будинок в с. Петрівка Веселинівського району, своєму онуку ОСОБА_5, а згідно з заповітом від 8 вересня 1999 року йому ж заповідала сертифікат на право на земельну частку (пай) ( а.с. 74,75). Останній заповіт у зв'язку з безграмотністю ОСОБА_6 за її дорученням підписала її знайома ОСОБА_7, що було посвідчено секретарем Луб'янківської сільської ради. Заповіт був зареєстрований в книзі заповітів та реєстрації нотаріальних дій.

За даними книги погосподарського обліку на час смерті разом з померлою ОСОБА_6 в с. Петрівка проживав ОСОБА_5 (а.с.86,89).

Відповідно до матеріалів спадкової справи ОСОБА_5 5 грудня 2000 року звернувся до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за заповітом від 8 вересня 1999 року на земельну частку (пай) (а.с.85) і йому було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на вказане майно.

В той же день ОСОБА_4 звернулася до нотаріуса з заявою, де повідомила, що вона не приймала обов'язкову частку і на неї не претендує.

Згідно з п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року правила книги шостої ЦК України застосовуються також до спадщини, які відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Отже, за змістом указаної норми, ЦК України 2003 року застосовується до спадщини, яка відкрилася, але була прийнята спадкоємцями після 1 січня 2004 року; якщо спадщина була прийнята до 1 січня 2004 року - застосовується ЦК Української РСР 1963 року.

Таким чином, суд першої інстанції при вирішенні спору між сторонами дійшов правильного висновку, що до спірних правовідносин застосовуються норм ЦК Української РСР 1963 року.

Статтею 548 ЦК Української РСР 1963 року встановлено, що для прийняття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини, яким згідно з ст. 525 цього Кодексу є день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в ст. 21 ЦК Української РСР 1963 року.

За змістом ч.ч.1, 2 ст. 549 цього Кодексу спадкоємець визнається таким, що прийняв спадщину, як у разі поданням ним у шестимісячний строк відповідної заяви до державної нотаріальної контори, так і в разі фактичного його вступу в управління або володіння спадковим майном, що означає можливість спадкоємця мати майно у своєму віданні, вчинення ним відповідних дій стосовно зазначеного майна до закінчення шестимісячного строку з часу відкриття спадщини.

Дія зазначених норм закону поширюється на спадкоємців як за заповітом, так і за законом, у тому числі на тих, що мають право на обов'язкову частку у спадщині.

Розглядаючи позови спадкоємців про визнання за ними права на частку спадкового майна, а свідоцтва про право на спадщину недійсним щодо цієї частки суд має враховувати дотримання позивачем, як передбаченого ст. 549 ЦК Української РСР 1963 року шестимісячного строку на прийняття спадщини, так і встановленого ст. 71 цього Кодексу загального строку позовної давності для звернення з вимогами про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину.

Якщо пропущений шестимісячний строк не буде продовжено судом, посилання на пропуск строку, встановленого ст. 71 ЦК Української РСР 1963 року, не потрібне, оскільки для вирішення безпідставних вимог строку давності не встановлено.

Згідно з положеннями ст. 48 ЦК Української РСР 1963 року недійсною є та угода, яка не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Відповідно до ст.ст. 534, 541 ЦК Української РСР 1963 року, кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно одній або кільком особам за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Заповіт повинен бути укладений у письмовій формі, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений. У населеному пункті, де немає нотаріуса, нотаріальні дії здійснюються посадовими особами виконкомів сільських, селищних рад згідно з Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад (надалі - Інструкція).

Згідно з п. 19 Інструкції всі нотаріальні дії, які вчиняються посадовими особами виконавчих комітетів, реєструються в реєстрах для реєстрації нотаріальних дій. Кожній нотаріальній дії присвоюється окремий порядковий номер. Номер, під яким нотаріальна дія зареєстрована в реєстрі, позначається в посвідченому написі документа, що посвідчується чи засвідчується посадовою особою виконавчого комітету.

Стаття 543 ЦК Української РСР 1963 року передбачає у разі неможливості підписання заповіту спадкодавцем з будь-яких причин, цей заповіт може підписати за його дорученням інша особа. При цьому зазначається причина неможливості підписання заповіту власноручно.

Позивач стверджував, що він фактично вступив в володіння спадковим майном, посилаючись на те, що після смерті матері забрав з будинку, де вона мешкала, два столики і три-чотири казани.

Проте будь-яких доказів не тільки на підтвердження факту, що він взяв зазначені речі у користування у шестимісячний термін з дня відкриття спадщини, але й самого факту належності цих речей його матері, позивач не надав.

Більш того, як встановлено судом позивач в судовому засідання стверджував, що не бажав приймати спадщину, оскільки сподівався, що його сестра ОСОБА_4 буде оформляти спадкові права.

Таким чином, позивач після смерті матері у встановленому ст. 549 вказаного Кодексу порядку спадщину не прийняв, так як у шестимісячний строк після відкриття спадщини до нотаріальної контори не звернувся, та відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України не довів факту вступу у володіння чи управління спадковим майном. До суду з позовом звернувся майже через 12 років після смерті матері.

Також, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що при складенні заповіту було дотримано вимог закону, а тому підстави для його недійсності відсутні, а також позивач не надав доказів на підтвердження порушення його прав як спадкоємця.

Доводи апеляційної скарги про те, що заповіт був посвідчений секретарем виконавчого комітету, яка не мала повноважень на вчинення нотаріальних дій не заслуговують на увагу, оскільки як в позові, так і в судовому засіданні, позивач не посилався на ці обставини, як на підставу недійсності заповіту.

Крім того, допитана як свідок, ОСОБА_8 , яка посвідчувала заповіт, пояснила, що на час складання заповіту була секретарем Луб'янківської сільської ради і на неї було покладено обов'язок щодо вчинення нотаріальних дій. Її свідчення підтверджуються показами свідка ОСОБА_7, письмовими доказами щодо реєстрації цієї нотаріальної дії, що найшло своє відображення і в заповіті.

Не заслуговують на увагу й твердження ОСОБА_2 щодо недійсності заповіту за відсутності у ньому відмітки про прочитання тексту заповіту, оскільки лише ця обставина не може бути підставою для визнання заповіту недійсним.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують вказаних висновків місцевого суду, а тому не можуть бути підставами для зміни або скасування судового рішення.

Керуючись статтями 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 29 листопада 2012 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді: