Постанова № 29481452, 19.02.2013, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 лютого 2013 року № 2а-2419/12/1070

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Колеснікової І.С., при секретарі судового засідання Гололобові В.Ю., за участю представників сторін

від позивача: Максименко П.В.,

від відповідача: Харченко С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом приватного акціонерного товариства «Богуславський маслозавод»доМиронівської міжрайонної державної податкової інспекції у Київській областіпровизнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство «Богуславський маслозавод» (надалі - позивач) звернулося до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Миронівської міжрайонної державної податкової інспекції у Київській області (надалі - відповідач) про скасування податкового повідомлення-рішення відповідача від 15.05.2012 № 0000062300, за яким позивачеві нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» у розмірі 233479,16 грн. (за основним платежем - 216320,66 грн. та за штрафними санкціями - 17158,50 грн.); визнання протиправними і скасування рішень Державної податкової служби у Київській області від 11.04.2012 № 676/10/10-206/122-343 та Державної податкової служби України від 07.05.2012 № 7897/6/10-2115, які прийняті за результатами розгляду скарг позивача.

У ході судового розгляду справи позивач уточнив позовні вимоги та просив суд скасувати податкове повідомлення-рішення відповідача від 15.05.2012 № 0000062300, за яким позивачеві нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» у розмірі 233479,16 грн. (за основним платежем - 216320,66 грн. та за штрафними санкціями - 17158,50 грн.);

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що висновки відповідача про порушення вимог пунктів 198.2, 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України є необґрунтованими, оскільки підприємством у відповідності до вимог чинного законодавства та на підставі належним чином оформлених первинно-бухгалтерських документів і податкових накладних сформовано податковий кредит, проте, як стверджує позивач, податковим органом зроблено помилковий висновок про нікчемність укладеної між позивачем та його контрагентом угоди і неправомірно нараховано грошове зобов'язання по податку на додану вартість. Тому, на думку позивача, рішення податкового органу є незаконним, оскільки при його прийнятті відповідачем невірно встановлено факти та застосовано норми закону.

Представником позивача у судовому засіданні підтримано позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідачем позов не визнано, надано заперечення суду у письмовій формі. В обґрунтування заперечень відповідачем зауважено, що правочин, укладений між позивачем та ФОП ОСОБА_3, є нікчемним, оскільки спрямований на порушення публічного порядку, а контрагент позивача здійснював роботи без мети реального настання правових наслідків, що призвело до безпідставного віднесення позивачем сум до податкового кредиту по податку на додану вартість. Таким чином, на думку відповідача, оскаржуване рішення прийнято ним з урахуванням вимог чинного законодавства, оскільки відповідач діяв у межах повноважень, наданих йому законами України та підзаконними нормативно-правовими актами.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував з мотивів, викладених у письмових запереченнях.

Заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Як то вбачається з наявних матеріалів справи, у період з 17.01.2012 по 18.01.2012 посадовими особами Державної податкової інспекції у Богуславському районі Київської області проведено документальну невиїзну перевірку позивача щодо документального підтвердження господарських відносин із ФОП ОСОБА_3, їх реальності та повноти відображення в обліку за період з березня по вересень 2011 року.

За результатами перевірки відповідачем складено акт від 19.01.2012 № 8/23-011/05500948 (надалі - Акт перевірки).

У ході перевірки перевіряючими встановлено порушення позивачем положень пунктів 198.2, 198.3, 198.6 статті 198 Податкового кодексу України, що виявилось у завищенні позивачем суми податкового кредиту по податку на додану вартість за перевіряємий період у розмірі 216320,66 грн.

Такий висновок податкового органу ґрунтується на використаних під час аналізу господарських операцій позивача та його контрагента матеріалів досудового слідства, зокрема, постанови старшого слідчого СУ ГУ МВС України у Київській області від 26.10.2011 про порушення кримінальної справи за фактом фіктивного підприємництва щодо ФОП ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_3 за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 205 Кримінального кодексу України.

Так, у ході розслідування вказаної кримінальної справи встановлено, що невстановлені особи, реалізуючи свій злочинний намір, направлений на створення суб'єкта підприємницької діяльності, використовуючи реквізити громадянина ОСОБА_3, не маючи наміру на здійснення статутної діяльності, пов'язаної із виробництвом товарів, виконанням робіт та послуг, з метою прикриття незаконної діяльності, зареєстрували ФОП ОСОБА_3

У подальшому невстановлені особи використовуючи реквізити ФОП ОСОБА_3 без його відома, здійснювали діяльність по незаконному формуванню податкового кредиту по податку на додану вартість іншим реально діючим суб'єктам господарювання, тобто здійснювали діяльність, спрямовану на надання податкової вигоди третім особам.

Тому, на думку податкового органу, діяльність ФОП ОСОБА_3 здійснюється поза межами правового поля, що у свою чергу свідчить про нікчемність укладених ним угод, як із постачальниками, так і з покупцями. Відтак, надані до перевірки первинно-бухгалтерські документи позивача не взято до уваги, що в свою чергу призвело до встановлення недостатнього документального підтвердження виконання умов за договором, та, як наслідок, призвело до встановлення відповідачем порушень формування позивачем податкового кредиту по податку на додану вартість.

На підставі висновків Акту перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 30.01.2012 № 000001230, за яким позивачеві нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» у розмірі 250636,66 грн. (за основним платежем - 216320,66 грн. та за штрафними санкціями - 24316,00 грн.).

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивачем у порядку, визначеному статтею 56 Податкового кодексу України, подано відповідну скаргу до Державної податкової служби у Київській області.

За наслідками адміністративного оскарження скаргу позивача задоволено частково, скасовано податкове повідомлення-рішення від 30.01.2012 № 000001230 у частині застосування штрафних санкцій у розмірі 17157,50 грн. В іншій частині скаргу залишено без задоволення, а рішення відповідача - без змін, про що прийнято рішення про результати розгляду скарг від 11.04.2012 № 676/10/10-206/122-343.

З урахуванням рішення про результати розгляду скарги, відповідачем винесено податкове повідомлення-рішення від 17.04.2012 № 0000052300, за яким позивачеві нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» у розмірі 233479,16 грн. (за основним платежем - 216320,66 грн. та за штрафними санкціями - 17158, 50 грн.).

У подальшому позивач звернувся до Державної податкової служби України із скаргою на вищевказане рішення. За наслідками адміністративного оскарження скаргу позивача залишено без задоволення, а рішення відповідача - без змін, про що Державною податковою службою України прийнято рішення про результати розгляду скарг від 07.05.2012 № 7897/6/10-2115.

З у рахуванням чого, відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 15.05.2012 № 0000062300, за яким позивачеві нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» у розмірі 233479,16 грн. (за основним платежем - 216320,66 грн. та за штрафними санкціями - 17158,50 грн.

В той же час, позивач вважає податкове повідомлення-рішення щодо визначення грошового зобов'язання з податку додану вартість таким, що суперечить вимогам чинного податкового законодавства, а тому оскаржив вказане рішення, звернувшись із позовом до суду.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності та враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд звертає увагу на таке.

Судом встановлено, що 09.09.2010 між позивачем та ФОП ОСОБА_3 укладено договір № 9/09-10 на поставку продукції (а.с.172 Том І).

За умовами договору, продавець (ФОП ОСОБА_3.) зобов'язується виготовити та передати у власність покупцю (ПАТ «Богуславський маслозавод») сировину, запасні частини , обладнання та інші матеріали.

Згідно пунктів 1.1, 2.1 договору від 09.09.2010 № 9/09-10, доставка товару здійснюється автотранспортом продавця по одному товарно-транспортному документу.

Особливі умови, необхідні для здійснення перевезення, визначаються на підставі заявки замовника.

Розрахунок між сторонами проводиться у безготівковій формі. Право власності на товар переходять до покупця у момент отримання товару на автотранспорт та передачі супроводжувальних документів представнику покупця (пункти 5.1, 6.1 договору від 09.09.2010 № 9/09-10).

На підтвердження факту поставки товару ФОП ОСОБА_3 надано позивачеві видаткові накладні, відповідно до яких покупцеві поставлено коробки передач, жир, масло, пергамент, ящики молочні та головка ГАЗ-53 (а.с.173-182 Том І), а саме:

від 15.03.2011 № 67 на загальну суму 7200,00 грн. (у тому числі ПДВ - 1200, 00 грн.);

від 04.03.2011 № 62 на загальну суму 425718,00 грн. (у тому числі ПДВ - 70953,00 грн.);

від 30.03.2011 № 89 на загальну суму 95104,00 грн. (у тому числі ПДВ - 15850,00 грн.);

від 15.03.2011 № 88 на загальну суму 31206,00 грн. (у тому числі ПДВ - 5201,00 грн.);

від 08.03.2011 № 87 на загальну суму 66870,00 грн. (у тому числі ПДВ - 11145,00 грн.);

від 03.03.2011 № 86 на загальну суму 105506,00 грн. (у тому числі ПДВ - 17584,00 грн.);

від 01.03.2011 № 85 на загальну суму 154544,00 грн. (у тому числі ПДВ - 25757,33 грн.);

від 02.09.2011 № 307 на загальну суму 7360,00 грн. (у тому числі ПДВ - 1226,67 грн.);

від 02.09.2011 № 308 на загальну суму 400140,00 грн. (у тому числі ПДВ - 66690,00 грн.);

від 14.09.2011 № 305 на загальну суму 1605,00 грн. (у тому числі ПДВ - 267,50 грн.);

від 15.09.2011 № 306 на загальну суму 2675,00 грн. (у тому числі ПДВ - 445,83 грн.).

Окрім того, на підтвердження факту транспортування та отримання товару, позивачем надано належним чином завірені копії товарно-транспортних накладних та прибуткових ордерів (а.с.56-98 Том ІІ).

Поряд із цим, ФОП ОСОБА_3 виписано на адресу позивача належним чином оформлені податкові накладні (а.с.184-194 Том І), наявність яких не заперечується відповідачем, а саме:

від 15.03.2011 № 67 на загальну суму 7200,00 грн. (у тому числі ПДВ - 1200,00 грн.);

від 04.03.2011 № 62 на загальну суму 425718,00 грн. (у тому числі ПДВ - 70953,00 грн.);

від 30.03.2011 № 88 на загальну суму 95104,00 грн. (у тому числі ПДВ - 15850,00 грн.);

від 15.03.2011 № 87 на загальну суму 31206,00 грн. (у тому числі ПДВ - 5201,00 грн.);

від 08.03.2011 № 86 на загальну суму 66870,00 грн. (у тому числі ПДВ - 11145,00 грн.);

від 03.03.2011 № 85 на загальну суму 105506,00 грн. (у тому числі ПДВ - 17584,00 грн.);

від 01.03.2011 № 84 на загальну суму 154544,00 грн. (у тому числі ПДВ - 25757,33 грн.);

від 02.09.2011 № 286 на загальну суму 7360,00 грн. (у тому числі ПДВ - 1226,67 грн.);

від 02.09.2011 № 287 на загальну суму 400140,00 грн. (у тому числі ПДВ - 66690,00 грн.);

від 14.09.2011 № 284 на загальну суму 1605,00 грн. (у тому числі ПДВ - 267,50 грн.);

від 15.09.2011 № 285 на загальну суму 2675,00 грн. (у тому числі ПДВ - 445,83 грн.).

Як то встановлено судом та не заперечувалось сторонами, загальна вартість товарів, поставлених позивачеві ФОП ОСОБА_3 у березні 2011 року становить - 886148,00 грн. (у тому числі ПДВ - 147690,66 грн.) та у вересні 2011 року становить - 411780,00 грн. (у тому числі ПДВ - 68630,00 грн.)

Розрахунки між суб'єктами господарювання проведено у безготівковій формі, що підтверджується банківськими виписками та платіжними дорученнями (а.с.79-111 Том І).

Судом встановлено, що за даними перевірки суми податку на додану вартість по зазначеним вище податковим накладним включено позивачем до складу податкового кредиту та відображено у відповідних податкових деклараціях по податку на додану вартість у березні та вересні 2011 року на загальну суму 216320, 66 грн.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.

Як то встановлено судом, податкові зобов'язання визначено позивачеві у зв'язку з формуванням податкового кредиту з податку на додану вартість за рахунок сум податку, сплачених контрагенту у складі ціни придбаних товарів. Оскільки, на думку податкового органу, товари фактично не поставлялися, а учасниками правочинів переслідувалась мета мінімізації податкових зобов'язань, така угода є нікчемною, тому формування податкового кредиту з податку на додану вартість вчинено позивачем незаконно.

Згідно положення частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Для здійснення своєї господарської діяльності юридичні особи укладають договори, що за змістом є домовленістю, внаслідок якої виникають взаємні права і обов'язки. Укладення договорів купівлі-продажу, поставки товарів, надання послуг в даному випадку вже само по собі є ознакою господарської діяльності.

Відповідно до частини 5 статті 203 Цивільного Кодексу України, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) цієї вимоги є підставою недійсності правочину.

В той же час, Цивільний кодекс України статтею 215 визначає підстави для визнання правочину недійсним. Серед іншого, вказаною нормою передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину. Так, частиною 1 статті 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Водночас, суд звертає увагу на таке. Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Статтею 228 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Крім того, поняття правочину, що порушує публічний порядок, розкрито у постанові Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». Пункт 18 даної Постанови передбачає перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦКУ: правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Таким чином, нікчемними є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або законне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами; правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що, відповідно до презумпції правомірності правочину, всі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлена судом.

Відповідачем не надано суду доказів визнання правочину, укладеного між позивачем та його контрагентом - ФОП ОСОБА_3, - недійсним у судовому порядку, як і не обґрунтовано правової позиції, в чому саме полягає порушення публічного порядку сторонами у ході укладення та виконання спірного правочину.

Як то вбачається з Акту перевірки, на час проведення перевірки, а також станом на день розгляду справи відсутні будь-які докази наявності судових рішень, які б набрали законної сили, з приводу незаконних дій ФОП ОСОБА_3, пов'язаних із знищенням, пошкодженням майна, незаконним його заволодінням або пов'язаних із порушенням податкового законодавства.

Поряд із цим, з огляду на те, що відповідач стверджував про нікчемність господарських операцій, здійснених між позивачем та ФОП ОСОБА_3 судом досліджено питання щодо реальності отримання позивачем товарів з метою подальшого використання у власній господарській діяльності та встановлено таке.

Відповідно до частини першої статті 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Підпункт 14.1.36 пункту 14.1 статті 4 Податкового кодексу України визначає господарську діяльність як діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

За даними матеріалів справи, одним із основних видів діяльності позивача є посередництво в торгівлі продуктами харчування; роздрібна торгівля молоком, молочними продуктами та яйцями; монтаж машин та устаткування для перероблення сільськогосподарської продукції.

Водночас, за даними витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб (а.с.135 Том І), одним із видів діяльності ФОП ОСОБА_3 є, зокрема, організація перевезення вантажів; посередництво в торгівлі товарами широкого асортименту; монтаж та встановлення збірних конструкцій; інші види оптової торгівлі.

Окрім того, матеріали справи містять довідку Миронівського РЕВ ДАІ при УДАІ ГУМВС України в Київській області від 02.02.2013 № 752 (а.с.99 Том ІІ), якою підтверджено наявність у власності ФОП ОСОБА_3 транспортних засобів.

В свою чергу факт безпосереднього зв'язку витрат з господарською діяльністю платника податків може бути встановлено з урахуванням якісних характеристик наданих послуг, які б однозначно свідчили про призначення таких послуг для використання в господарській діяльності платника податків, відповідали б змісту цієї діяльності.

У судовому засіданні представником позивача надано пояснення, що отримані товари використані ним безпосередньо у власній господарській діяльності у процесі виготовлення молокопродуктів, які у подальшому були експортовані позивачем на підставі зовнішньоекономічних контрактів до ТОВ «Картел-анна» (Вірменія),ТОВ «Єдельвайс» (Грузія), S.R.L. «Octopus prof» (Молдова), ТОВ «Бадалян Геворг» (Вірменія) та ТОВ «Гарраз» (Вірменія), на підтвердження вказаного позивачем надано до матеріалів справи копії контрактів та вантажно-митні декларації (а.с.7-54 Том ІІ).

Представником позивача зауважено, що з метою зберігання у належному технічному стані автомобілів, шляхом проведення ремонтних робіт, позивачем було придбано у ФОП ОСОБА_3 автозапчастини. Як зазначено позивачем та відображено в акті перевірки, підприємство має на балансі основні фонди, які постійно поліпшуються, у тому числі і транспортні засоби. Також позивачем надано до матеріалів штатний розклад, згідно якого підприємство має транспортний відділ, у якому рахується 18 водіїв (а.с.195-196 том І).

Щодо підтвердження фактичного надання послуг позивачеві з перевезення вантажу ФОП ОСОБА_3, суд звертає увагу на таке.

Відповідно до статті 48 Закону України «Про автомобільний транспорт» та пункту 11.1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Мінтрансу України від 14.10.1997 № 363, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 20.02.1998 року за № 128/2568, товарно-транспортна накладна визначена як обов'язковий документ, що повинен оформлюватися при перевезенні вантажів автомобільним транспортом та зберігатися як у вантажовідправника, так і у вантажоодержувача. Згідно пункту 1 зазначених Правил, товарно-транспортна накладна - це єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи, а дорожній лист - документ установленого законодавством зразка для визначення та обліку роботи автомобільного транспортного засобу. Тому для отримання транспортних послуг, оприбуткування товарів та підтвердження їх отримання обов'язково використовувати ТТН.

Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 25.02.2009 N 207 "Про затвердження Переліку документів, необхідних для здійснення перевезення вантажу автомобільним транспортом у внутрішньому сполученні", наявність товарно-транспортної накладної вимагається від водія юридичної особи або фізичної особи - підприємця, що здійснює вантажні перевезення на договірних умовах.

Водночас суд зауважує, що Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні та Закон України «Про автомобільний транспорт» регулюють питання організації роботи автотранспорту як галузі господарства і містять вказівки саме для перевізників, тобто ці акти не регулюють питання податкового обліку, до яких відноситься визначення валових витрат

Суд зазначає, що податкове законодавство не передбачає обов'язкову наявність ТТН, як форми бухгалтерської звітності, під час формування податкового кредиту при придбанні ТМЦ, вона є супровідним документом на підтвердження перевезення товару та не містять в собі контрольну звітність під час визначення підприємством показників за здійсненими господарськими операціями.

Як зазначалося вище, на вимогу суду позивачем надано товарно-транспортні накладні та інші документи, які підтверджують факт та спосіб доставки товарно-матеріальних цінностей за договором між позивачем та ФОП ОСОБА_3, (а.с.56-96Том ІІ).

Зі змісту наданих документів судом встановлено, що автопідприємством та вантажовідправником зазначено - ФОП ОСОБА_3, а замовником та вантажоодержувачем - ПАТ «Богуславський маслозавод». Вказані документи дають змогу встановити який товар, у якій кількості, ким та куди було доставлено.

Як то встановлено судом, факти поставки позивачеві товарів підтверджується документально, господарські операції належним чином відображені у бухгалтерському і податковому обліку та в податковій звітності позивача; право на формування податкового кредиту з податку на додану вартість підтверджується податковими накладними.

Таким чином, враховуючи правочин, предметом якого є придбання товару, беручи до уваги наявність підтверджуючої документації щодо подальшого використання придбаного товару у власній господарській діяльності, у суду є підстави вважати, що господарські операції позивача з ФОП ОСОБА_3 підтверджуються необхідними документами, а зазначені вище послуги та товари були використані позивачем у власній господарській діяльності.

Як установлено під час судового розгляду, на момент укладення правочинів, які відповідач вважає нікчемними, та на день судового розгляду справи обидві сторони правочину є правоздатними і перебувають у якості зареєстрованих осіб в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Крім того, в Акті перевірки та в запереченнях відповідача немає жодних посилань на те, що установчі документи, свідоцтво про державну реєстрацію та свідоцтво платника податку на додану вартість ФОП ОСОБА_3 були скасовані чи визнані недійсними за рішенням суду на момент укладення чи виконання правочинів.

На підтвердження своєї позиції відповідачем не надано, як того вимагають положення чинного законодавства України, доказів, які б свідчили про те, що документи, виписані на виконання договорів, були сфальсифікованими.

Між тим, висновки податкового органу про нікчемність укладеного правочину ґрунтуються виключно на матеріалах досудового слідства по кримінальній справі, зокрема, на постанові старшого слідчого СУ ГУ МВС України у Київській області від 26.10.2011 про порушення кримінальної справи за фактом фіктивного підприємництва щодо ФОП ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_3, за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 205 Кримінального кодексу України.

Дослідивши наданий документ суд дійшов висновку, що відомості, які відображені у даній постанові не можуть слугувати безперечним доказом неправомірності дій позивача та фіктивності його контрагента з огляду на таке.

Так, зміст окреслених вище матеріалів зводиться лише до встановлених досудовим слідством фактів, що невстановлені особи організували злочинну схему незаконної діяльності щодо сприяння підприємствам в мінімізації ними податкових зобов'язань, які підлягають сплаті до бюджету.

При цьому, жодних чітких фактів і доказів на підтвердження неправомірності діяльності та порушення законодавства саме ФОП ОСОБА_3, такі матеріали не містять, як і не містять доказів створення підприємства за фіктивними документами та без наміру здійснення господарської діяльності.

Суд зазначає, що для посадових осіб органів державної податкової служби під час проведення перевірок підставами для висновків є: документи, визначені цим Кодексом, податкова інформація, експертні висновки, судові рішення, інші матеріали, отримані в порядку та у спосіб, передбачені цим Кодексом або іншими законами, контроль за дотриманням яких покладений на органи державної податкової служби (пункт 83.1 статті 83 Податкового кодексу України).

Таким чином, законодавством не передбачено можливості використання під час проведення перевірок платників податків та складання акта перевірки матеріалів досудового слідства. Це співвідноситься, зокрема, і з положеннями Кодексу адміністративного судочинства України й з доктриною процесуального права України, відповідно до яких заздалегідь є встановленим і не потребує доведення та доказування вирок суду в кримінальній справі, який набрав законної сили. Тобто преюдиціальний характер має лише вирок суду, який набрав законної сили, а не матеріали досудового слідства, особливо постанова про порушення кримінальної справи та протоколи допиту. Факт порушення кримінальної справи має наслідком та зумовлює законне проведення уповноваженими органами дізнання та досудового слідства певних слідчих дій з метою підтвердження або спростування факту вчинення певного злочину конкретною особою, але не може безперечно свідчити про винуватість такої особи, що підтверджується і закріпленим статтею 62 Конституції України принципом невинуватості особи у вчиненні злочину.

Водночас, як то вбачається з матеріалів справи, ФОП ОСОБА_4 було оскаржено постанову старшого слідчого СУ ГУ МВС України у Київській області від 26.10.2011 про порушення кримінальної справи за фактом фіктивного підприємництва до Шевченківського районного суду м. Києва.

За результатами розгляду скарги, Шевченківськім районним судом м. Києва прийнято постанову від 05.04.2012 у справі № 2610/7853/2012, якою скасовано постанову старшого слідчого СУ ГУ МВС України у Київській області про порушення кримінальної справи за фактом фіктивного підприємництва, порушеної відносно ФОП ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_3 Вказане судове рішення набрало законної сили, з урахуванням постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 31.08.2012 у справі № 2610/7853/2012, якою апеляційну скаргу прокурора визнано такою, що не підлягає розгляду.

Як то вбачається зі змісту вищевказаних судових рішень, судом встановлено, що приводом для кримінальної справи зазначено безпосереднє виявлення ознак злочину під час проведення перевірки. Однак зазначений у постанові привід для порушення кримінальної справи жодним чином не узгоджується із вимогами частини першої статті 94 КПК України.

При цьому судом під час дослідження матеріалів, на підставі яких було порушено кримінальну справу, також не було виявлено достатніх даних (які б існували на час порушення кримінальної справи), які б вказували на наявність у діях невстановлених осіб ознак складу злочину, передбаченого частиною другою статті 205 Кримінального кодексу України, оскільки у вказаних матеріалах взагалі відсутні будь-які фактичні дані, які б вказували на наявність фактів незаконної діяльності чи інших дій з метою прикриття незаконної діяльності із використанням ФОП ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_3; безпосередньо відсутній жоден задокументований чи такий, що оспорюється чи ставиться під сумнів факт підприємницької діяльності, та який міг би бути підтверджений належними доказами (актами ревізій, перевірок, аудиту, висновків, експертиз, досліджень тощо).

Вивчивши матеріали, на підставі яких було прийнято рішення про порушення кримінальної справи, суд дійшов висновку, про відсутність приводів для порушення кримінальної справи та відсутності достатніх даних, що вказують на наявність ознак злочину у діях невстановлених осіб. Відтак, постанова про порушення кримінальної справи скасована судом.

Таким чином, єдиний доказ, на який відповідач посилається як на обґрунтування висновків акту перевірки, скасовано у встановленому законом порядку, при цьому, висновки відповідача щодо здійснення ФОП ОСОБА_3 фіктивного підприємництва не знайшли свого підтвердження у ході розгляду судової справи № 2610/7853/2012.

За наведених обставин твердження податкового органу про порушення позивачем вимог частини п'ятої статті 203, частини першої та другої статті 215, статті 216 Цивільного кодексу України, що виявилось в недодержанні вимог зазначених норм в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, є безпідставними.

Відтак, оскільки належними та допустимими доказами відповідач, як суб'єкт владних повноважень, на якого покладено обов'язок щодо доказування правомірності прийнятого ним рішення, не довів обґрунтованість висновків акту перевірки, суд дійшов висновку, що правочин, укладений позивачем з ФОП ОСОБА_3, відповідає нормам чинного законодавства України, фактичні обставини об'єктивно засвідчують здійснення дослідженої судом господарської діяльності позивача із вказаним підприємцем, що підтверджуються первинними бухгалтерськими документами та податковими накладними, які виписані на виконання умов викладених вище договірних відносин.

Щодо заниження позивачем податку на додану вартість, суд зазначає таке.

Згідно пункту 44.1 статті 44 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством. Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Поняття платників податку на додану вартість, об'єктів, бази та ставки оподаткування, переліку неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування, внесення та відшкодування податку на додану вартість регламентується розділом V Податкового кодексу України .

Відповідно до пункту 185.1 статті 185 Податкового кодексу України об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку, зокрема, з постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу.

Порядок формування податкового кредиту з податку на додану вартість визначено статтею 198 Податкового кодексу України, згідно якої право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій, зокрема, з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/ послуг, що підтверджено податковою накладною (пункт 198.2 статті 198 Податкового кодексу України на час вчинення спірних операцій та видачі податкової накладної).

Пунктом 198.3. статті 198 Податкового кодексу України визначено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з, зокрема, придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

В силу положень пункту 198.6 статті 198 Податкового кодексу України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу). У разі якщо на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до закону (пункт 198.6 статті 198 Податкового кодексу України).

Суду не надано доказів того, що на момент складання податкових накладних контрагент позивача не був зареєстрований як платника податку на додану вартість, а тому не мав права видавати податкові накладні на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг).

В свою чергу податкові накладні, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит, копії яких знаходяться в матеріалах справи, відповідають вимогам, встановленим статтею 201 Податкового кодексу України.

Податкова накладна виписується у двох примірниках у день виникнення податкових зобов'язань продавця. Оригінал податкової накладної видається покупцю, копія залишається у продавця товарів/послуг (пункт 201.4 статті 201 Податкового кодексу України).

Податкова накладна є податковим документом і одночасно відображається у податкових зобов'язаннях і реєстрі виданих податкових накладних продавця та реєстрі отриманих податкових накладних покупця (пункт 201.6 статті 201 Податкового кодексу України).

Пунктом 201.10 статті 201 Податкового кодексу України передбачено, що податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Суд звертає увагу, що для цілей перевірки дотримання вимог податкового законодавства та можливого визначення грошових зобов'язань у разі неналежного дотримання платником податків законодавства, контролюючому органу у даному випадку первинно слід встановити зміст та реальність господарської операції.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» господарською операцією є дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов'язань, власному капіталі підприємства. Таким чином визначальною ознакою господарської операції є те, що вона повинна спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо -безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Отже, первинним документом є документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

При цьому, податковий облік формують не самі по собі цивільні правочини, а саме господарські операції, тобто фактичний рух активів та/або зміни власного капіталу чи зобов'язань платника податку. Тобто, факт вчинення певних господарських операцій, та правомірність подальшого відображення (проведення) їх у бухгалтерському та податковому обліку, можливо досліджувати лише на підставі вивчення та дослідження первинних документів платника податків, наявність та законність складення яких, як фактично, так і юридично, буде підтвердженням здійснення таких операцій.

В ході судового розгляду справи позивачем спростовано висновки відповідача щодо відсутності реальних операцій, шляхом надання первинних документів.

Згідно податкових накладних позивачем включено відповідні суми до складу податкового кредиту та податкових зобов'язань за відповідні періоди та відображено у податкових деклараціях з податку на додану вартість.

Із системного аналізу положень Податкового кодексу України вбачається висновок, що право на формування податкового кредиту з податку на додану вартість виникає у платника податків за наявності сукупності таких елементів: наявності у сторін спеціальної податкової правосуб'єктності (особа, що видає податкову накладну, повинна бути зареєстрованою як платник ПДВ); фактичного (реального) здійснення оподатковуваних операцій постачальником на користь покупця; наявності причинно-наслідкового зв'язку між операцією з придбання товарів чи послуг та потребою використання в господарській діяльності; документального підтвердження факту здійснення господарської операції сукупністю належним чином складених (оформлених) первинних та інших документів (у т.ч. платіжних), які зазвичай супроводжують операції певного виду та підтверджують їх фактичне виконання; наявності у покупця належним чином складеної податкової накладної (має усі обов'язкові реквізити).

Судом на підставі оцінки наявних у справі матеріалів та доказів у їх сукупності встановлено, що факт надання послуг позивачеві з боку ВОП ОСОБА_3 документально підтверджується. Твердження податкового органу про відсутність факту надання послуг та поставки товару у судовому засіданні не було доведено, а надані позивачем докази є переконливими і достатніми для висновку суду щодо реальності господарської операції.

Відтак, що висновки податкового органу про порушення позивачем вимог статей 198, 201 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на додану вартість, з підстав визнання спірних правочинів нікчемними, є безпідставними.

Окремо суд зауважує, що відповідачем право позивача на формування податкового кредиту поставлено в залежність від добросовісності його контрагента, що суперечить приписам податкового законодавства. Так, якщо такі контрагент не виконав своїх зобов'язань по належному формуванню первинних документів для підтвердження податкового кредиту або зобов'язання з ПДВ, то це може тягнути відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для зменшення суми податкового кредиту з податку на додану вартість. На переконання суду, своїми рішеннями відповідачем встановлено для позивача додаткові обмеження, що не відповідає повноваженням відповідача, передбаченим Податковим кодексом України та суперечить вимогам статті 19 Конституції України.

Такий висновок також узгоджується із практикою Європейського Суду з прав людини. Так, у справі "БУЛВЕС" АД проти Болгарії" (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що «платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності».

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи суд дійшов висновку про те, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення прийнято відповідачем безпідставно та підлягає скасуванню.

Водночас, судом ураховано при розв'язанні відповідних спорів принцип офіційного з'ясування обставин справи, передбачений частинами четвертою та п'ятою статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до вказаної норми суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Судом було запропоновано особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Задля вжиття належних заходів із метою встановлення обставин реальності здійснення спірних господарських операції суд витребував у податкового органу докази, які можуть підтвердити доводи податкового органу щодо наявності порушень з боку платника податків.

При розгляді даної справи відповідачем не наведено жодних доводів та не подано будь-яких належних доказів, які б могли свідчити про недобросовісність позивача як платника податків або про наявність обставин, що виключають обґрунтованість заявленої позивачем податкової вигоди. Факт здійснення господарських операцій, за наслідками виконання яких позивачем сформовано податковий кредит, податковим органом не заперечувався; доказів того, що контрагент позивача був виключений з реєстру платників податку на додану вартість, а його свідоцтво платника податку на додану вартість було анульовано у встановленому чинним законодавством порядку - суду не надано.

Суд звертає увагу, що відсутність або недостатність відповідних доказів з урахуванням змісту підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України (презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків) є підставою для висновку про неправомірність оскарженого рішення контролюючого органу (аналогічна позиція наведена в Інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 01.11.2011 № 1936/11/13-11).

Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, коли судом здійснюється розгляд справ про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, у яких обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На виконання цих вимог відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав суду достатніх доказів, які спростовували б твердження позивача, а відтак, не довів правомірності своїх рішень у повному обсязі.

Податковим органом не доведено, що спірні господарські операції є фіктивними або безтоварними, не доведено недобросовісності позивача, оскільки позиція податкового органу про нікчемність правочину ґрунтується виключно на службових документах, а отже висновки податкового органу ґрунтуються на припущеннях, які не підтверджені належними доказами і не мають фактичного та правового обґрунтування.

З огляду на зазначене, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Керуючись статтями 11, 14, 70, 71, 72, 86, 94, 159-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в:

1. Адміністративний позов задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення Миронівської міжрайонної державної податкової інспекції у Київській області від 15.05.2012 № 0000062300, за яким приватному акціонерному товариству «Богуславський маслозавод» нараховано грошове зобов'язання за платежем «податок на додану вартість» у розмірі 233479,16 грн. (за основним платежем - 216320,66 грн. та за штрафними санкціями - 17158,50 грн.).

3. Стягнути з Державного бюджету України на користь приватного акціонерного товариства «Богуславський маслозавод» (код ЄДРПОУ 05500948) сплачений судовий збір у розмірі 2146 (дві тисячі сто сорок шість) грн. 00 коп.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Колеснікова І.С.

Дата виготовлення і підписання повного тексту постанови - 21 лютого 2013 р.