Постанова № 29388741, 18.02.2013, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Київ

18 лютого 2013 року 09:30 справа №826/413/13-а

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., за участю секретаря Калужського Д.О., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом

Товариства з обмеженою відповідальністю “Альтіс”

до

Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби

про

визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

10 січня 2013 року (відповідно до відмітки служби діловодства суду) Товариство з обмеженою відповідальністю “Альтіс” (далі по тексту – позивач, ТОВ “Альтіс”) звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби (далі по тексту – відповідач, ДПІ у Святошинському районі м. Києва), в якому просить визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ у Святошинському районі м. Києва від 25 грудня 2012 року №0005002260 та №0005012260.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 січня 2013 року позовну заяву ТОВ “Альтіс” залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Позивач усунув недоліки позовної заяви у строк та спосіб, встановлені судом.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 січня 2013 року відкрито провадження у справі №826/413/13-а, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 05 лютого 2013 року.

В судовому засіданні 05 лютого 2013 року, представник позивача позовні вимоги підтримав, представник відповідача в судове засідання не з’явився.

Відповідно до частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи неприбуття представника відповідача та положення частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, беручи до уваги відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, в судовому засіданні 05 лютого 2013 року суд ухвалив перейти до розгляду справи в письмовому провадженні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В С Т А Н О В И В:

Відповідно до податкового повідомлення-рішення ДПІ у Святошинському районі м. Києва від 25 грудня 2012 року №0005012260 згідно з підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54, пунктом 123.1 пункту 123 Податкового кодексу України, за порушення підпунктів 7.4.4, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, пунктів 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 201.6, 201.10 статті 201 Податкового кодексу України ТОВ “Альтіс” збільшено суму грошового зобов’язання з податку на додану вартість на 4 165 857,00 грн., в тому числі за основним платежем – 3 568 217,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями – 597 640,00 грн.

Відповідно до податкового повідомлення-рішення ДПІ у Святошинському районі м. Києва від 25 грудня 2012 року №0005002260 згідно з підпунктом 54.3.2 пункту 54.3 статті 54, пунктом 123.1 пункту 123 Податкового кодексу України, за порушення пункту 3.1 статті 3, пункту 5.3 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, підпункту 135.5.4 пункту 135.4 статті 135, пункту 185.1 статті 185, пункту 188.1 статті 188 Податкового кодексу України ТОВ “Альтіс” збільшено суму грошового зобов’язання з податку на прибуток на 3 532 415,00 грн., в тому числі за основним платежем – 2 825 932,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями – 706 483,00 грн.

Зазначені податкові повідомлення-рішення прийняті на підставі акта від 12 грудня 2012 року №395/22-60/22966430 “Про результати планової виїзної перевірки ТОВ “Альтіс” (код 22966430) з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.04.2010 року по 30.06.2012 року, валютного та іншого законодавства за період 01.04.2010 року по 30.06.2012 року” (далі по тексту – Акт перевірки).

У висновку Акта перевірки встановлено порушення позивачем пункту 3.1 статті 3, пункту 5.3 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, підпункту 135.5.4 пункту 135.4 статті 135, пункту 185.1 статті 185, пункту 188.1 статті 188 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток на суму 2 825 932,00 грн., у тому числі за півріччя 2010 року – 2 124 415,00 грн., 3 квартали 2010 року – 2 332 800,00 грн., 2010 рік – 2 332 800,00 грн., півріччя 2012 року – 493 132,00 грн.; підпунктів 7.4.4, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість”, пунктів 198.3, 198.6 статті 198, пунктів 201.6, 201.10 статті 201 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на додану вартість на суму 3 568 217,00 грн., у тому числі за квітень 2010 року – 1 022 852,00 грн., червень 2010 року – 676 708,00 грн., липень 2010 року – 166 708,00 грн., травень 2011 року – 1 004 289,00 грн., червень 2011 року – 173 371,00 грн., липень 2011 року – 323 263,00 грн., лютий 2012 року – 201 054,00 грн.

Як свідчить Акта перевірки, збільшення суми грошового зобов’язання з податку на прибуток здійснене внаслідок наступних порушень: 1) заниження доходів, а саме позивачем не включено до складу інших доходів сум заборгованості щодо погашення векселя ТОВ “Будкомплексінвест” у розмірі 14 923,71 грн., та суму заборгованості перед ТОВ “ДАК” за товарно-матеріальні цінності у розмірі 205 851,05 грн.; 2) завищення валових витрат по операціям за нікчемними правочинами з ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100”.

При цьому другий епізод порушення щодо податку та прибуток та порушення, що призвели до заниження податку на додану вартість обґрунтовані тим, що допитані особи, які значаться засновниками та керівниками ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100”, повідомили про свою непричетність до фінансово-господарської діяльності цих підприємств; ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100” не надали до перевірки документів, які б підтверджували факт передачі товарів (послуг) до контрагентів –покупців, що свідчить про здійснення правочинів без мети настання реальних наслідків.

Наведене, на думку відповідача, виклює можливість ТОВ “Альтіс” віднести до складу валових витрат вартість придбаних у ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100” товарів (робі, послуг) та до складу податкового кредиту з податку на додану вартість – сум податку на додану вартість, сплачену у складі вартості придбаних товарів (робіт, послуг).

Позивач вважає протиправними спірні податкові повідомлення-рішення, оскільки господарські операції з ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100” підтверджені первинними документами та податковими накладними, є реальними та відповідають дійсному економічному змісту, а ТОВ “Альтіс” дотримано передбачені умови для формування валових витрат та податкового кредиту з податку на додану вартість.

Доводи відповідача, викладені в письмовому запереченні проти позову, повністю співпадають з висновками Акта перевірки.

Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що позовні вимоги ТОВ “Альтіс” є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

В частині висновків Акта перевірки про порушення позивачем вимог підпункту 135.5.4 пункту 135.4 статті 135 Податкового кодексу України суд звертає увагу на наступне.

Роблячи висновок про вказане порушення, відповідач посилається на норми пункту 14.1.257 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України, вважаючи, що суми заборгованості позивача перед ТОВ “Будкомплексінвест” та ТОВ “ДАК” є безповоротною фінансовою допомогою як заборгованість перед іншим платником податків, що не стягнута після закінчення строку позовної давності.

Відповідно до підпункту 135.5.4 пункту 135.4 статті 135 Податкового кодексу України інші доходи включають вартість товарів, робіт, послуг, безоплатно отриманих платником податку у звітному періоді, визначена на рівні не нижче звичайної ціни, суми безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному податковому періоді, безнадійної кредиторської заборгованості, крім випадків, коли операції з надання/отримання безповоротної фінансової допомоги проводяться між платником податку та його відокремленими підрозділами, які не мають статусу юридичної особи.

За визначенням пунктом 14.1.257 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України безповоротна фінансова допомога - це: сума коштів, передана платнику податків згідно з договорами дарування, іншими подібними договорами або без укладення таких договорів; сума безнадійної заборгованості, відшкодована кредитору позичальником після списання такої безнадійної заборгованості; сума заборгованості одного платника податків перед іншим платником податків, що не стягнута після закінчення строку позовної давності; основна сума кредиту або депозиту, що надані платнику податків без встановлення строків повернення такої основної суми, за винятком кредитів, наданих під безстрокові облігації, та депозитів до запитання у банківських установах, а також сума процентів, нарахованих на таку основну суму, але не сплачених (списаних); сума процентів, умовно нарахованих на суму поворотної фінансової допомоги, що залишається неповерненою на кінець звітного періоду, у розмірі облікової ставки Національного банку України, розрахованої за кожний день фактичного використання такої поворотної фінансової допомоги.

Разом з тим, суд звертає увагу, що відповідач не надав суду доказів на закінчення строку позовної давності щодо заборгованості позивача перед ТОВ “Будкомплексінвест” та ТОВ “ДАК” у розмірі 220 775 грн.

Так, наприклад, як зазначено в акті перевірки, згідно акта передачі векселів від 30 червня 2009 року передано вексель №0399246 на суму 688 623,71 грн., термін погашення – 30 червня 2012 року, на момент закінчення перевірки не сплачена та обліковується по кредиту рахунка 621 сума 14 923,71 грн.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За правилами статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно зі статтею 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Наведене вказує, що строк позовної давності в даному випадку має відраховуватись з дня, наступного після закінчення строку на погашення векселя, а саме з 01 липня 2012 року та закінчується 01 липня 2015 року.

Враховуючи викладене, висновки Акта перевірки про порушення позивачем вимог підпункту 135.5.4 пункту 135.4 статті 135 Податкового кодексу України є помилковими, а збільшення суми грошового зобов’язання за даним епізодом порушення – протиправним.

В частині висновків Акта перевірки про завищення позивачем валових витрат податкового кредиту з податку на додану вартість суд звертає увагу на наступне

Як зазначив Вищий адміністративний суд України в листі від 02 червня 2011 року №742/11/13-11, з метою встановлення факту здійснення господарської операції, формування витрат для цілей визначення об’єкта оподаткування податком на прибуток або податкового кредиту з податку на додану вартість судам належить з’ясовувати, зокрема, такі обставини: рух активів у процесі здійснення господарської операції; установлення спеціальної податкової правосуб’єктності учасників господарської операції та установлення зв’язку між фактом придбання товарів (послуг), спорудженням основних фондів, імпортом товарів (послуг), понесенням інших витрат і господарською діяльністю платника податку.

Таким чином, в межах даного спору слід встановити факт здійснення (реальність) господарських операцій між ТОВ “Альтіс”, ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100”, обставини використання придбаного товару (робіт, послуг) у власній господарській діяльності позивача, встановити спеціальну податкову правосуб’єктність учасників господарської операції (чи були платниками податку на додану вартість).

Як свідчать матеріали справи між ТОВ “Альтіс” (покупець) та ТОВ “Укрспецбудгруп” (постачальник) укладено договори поставки від 27 квітня 2010 року та від 24 червня 2010 року, за умовами яких постачальник зобов’язується поставити та передати у власність покупця матеріали відповідно до специфікації, що є невід’ємною частиною договору.

Відповідно до пункту 2.1 договору поставка здійснюється на умовах DDP відповідно до Міжнародних правил тлумачення термінів “Інкотермс”.

Згідно специфікацій та видаткових накладних, датованих квітнем та червнем 2010 року, постачальник поставив на позивачу будівельні матеріали (щебінь, пісок, кронштейни тощо).

ТОВ “Укрспецбудгруп” виписало позивачу податкові накладні на загальну суму 10 197 190,85 грн., у тому числі податок на додану вартість 1 699 531,81 грн.

В розрахунок за поставлений товар ТОВ “Альтіс” передало ТОВ “Укрспецбудгруп” прості векселі, що підтверджується актом приймання-передачі від 21 вересня 2010 року та векселями, копії яких знаходяться в матеріалах справи.

29 липня 2010 року між ТОВ “Альтіс” (покупець) та ТОВ “СВ Логістик” (постачальник) укладено договори поставки, за яким постачальник зобов’язується поставити та передати у власність покупця матеріали відповідно до специфікації, що є невід’ємною частиною договору. Відповідно до пункту 2.1 договору поставка здійснюється на умовах DDP відповідно до Міжнародних правил тлумачення термінів “Інкотермс”.

Згідно специфікацій та видаткових накладних, датованих квітнем та червнем 2010 року, постачальник поставив на адресу позивача будівельні матеріали (кільця, плити, труби тощо).

ТОВ “СВ Логістик” виписало позивачу податкову накладну від 30 липня 2010 року №300717 на загальну суму 1 000 248,00 грн., у тому числі податок на додану вартість – 166 708,00 грн.

В розрахунок за поставлений товар ТОВ “Альтіс” передало ТОВ “СВ Логістик” простий вексель, що підтверджується актом приймання-передачі від 21 вересня 2010 року та векселем, копії яких знаходяться в матеріалах справи.

Між ТОВ “Альтіс” (покупець) та ТОВ “Біо-100” (постачальник) укладено договори поставки від 04 травня 2011 року, від 24 травня 2011 року, від 01 серпня 2011 року та від 01 вересня 2011 року, за умовами яких постачальник зобов’язується поставити та передати у власність покупця продукцію, визначено у заявках та видаткових накладних.

Відповідно до пункту 2 договору поставка здійснюється на умовах DDP відповідно до Міжнародних правил тлумачення термінів “Інкотермс” на склад покупця за адресою: м. Київ, вул. Качалова, 5-В.

Згідно специфікацій та видаткових накладних, датованих травнем, червнем, липнем, серпнем, вереснем та жовтнем 2011 року, постачальник поставив на адресу позивача будівельні матеріали (скло, щебінь, бруски, колодязь, суміші бетонні, дизельне паливо, анкера).

ТОВ “СВ Логістик” виписало позивачу податкові накладні на загальну суму 10 211 866,74 грн., у тому числі податок на додану вартість 1 701 977,80 грн.

Судом встановлено, що сторону у зобов’язанні між ТОВ “Альтіс” та ТОВ “Біо-100” замінено, а саме боржника ТОВ “Альтіс” замінено на ТОВ “Метіда Тетяна”, тобто ТОВ “Альтіс”, є таким, що не має заборгованості перед постачальником.

Відповідно до пункту 5.1 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з підпунктом 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Аналогічні норми стосовно порядку формування валових витрат містить і новий Податковий кодекс України.

Так, підпункт 14.1.27 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначає витрати як суму будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Відповідно до пункту 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати, що враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Згідно з підпунктом 138.1.1 пункту 138.1 статті 138 Податкового кодексу України витрати операційної діяльності включають: собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об’єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.

Відповідно до пункту 138.2 статті 138 Податкового кодексу України визначено, що витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За правилами пункту 138.5 статті 138 Податкового кодексу України інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку.

Згідно з пунктом 138.6 статті 138 Податкового кодексу України собівартість придбаних та реалізованих товарів формується відповідно до ціни їх придбання з урахуванням ввізного мита і витрат на доставку та доведення до стану, придатного для продажу.

Наведені правові норми свідчать, що визначальною умовою правомірності формування витрат, що враховуються при обчисленні об’єкта оподаткування, є їх здійснення для провадження господарської діяльності платника податку, та підтвердження первинними документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку.

Відповідно до визначення частини першої статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Пункт 1.32 статті 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” визначає господарську діяльність як будь-яку діяльність особи, направлену на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою.

Підпункт 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначає господарську діяльність як діяльність особи, що пов’язану з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямовану на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Судом встановлено, що ТОВ “Альтіс” здійснює діяльність у сфері будівництва житлових і нежитлових будівель, неспеціалізованої оптової торгівлі, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та інформація про що міститься в мережі Інтернет - http://www.altis.ua/ua/about/licenses.

Позивач має ліцензію Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України на здійснення діяльності у сфері будівництва серії АВ №515014, що видана 13 квітня 2010 року.

Для здійснення господарської діяльності позивач орендує у ТОВ “Добродім” споруду (нежитлове приміщення) по вул. Качалова, 5-В у місті Києві.

Судом встановлено, що придбані у ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” будівельні матеріали позивачем реалізовано на адресу третіх осіб – ПрАТ “Будівельно-монтажне управління№53”, ТОВ “Трансбуд-компані”, Корпорація “Альтіс-Холдинг”; частину придбаних у ТОВ “Біо-100” будівельних матеріалів використано позивачем при здійсненні будівельних робіт на об’єкті “Багатоповерховий житловий будинок №11 ж/м “Осокорки-Північні” у Дарницькому районі міста Києва” за договором підряду, укладеним з ВАТ “Завод залізобетонних конструкцій ім. С. Ковальської”, та при здійсненні робіт по будівництву термінального комплексу по вул. Київський шлях №2/1-а у місті Бориспіль за договором підряду, укладеним з Корпорацією “Альтіс-Холдинг”; частина будівельних матеріалів, придбаних у ТОВ “Біо-100”, передана позивачем ТОВ “Будмаш-А” з метою виготовлення готової продукції (анкера, арматурні сітки, арматурні вироби та закладні деталі, металоконструкції) за договорами про виготовлення продукції з давальницької сировини; решта будівельних матеріалів, придбаних у ТОВ “Біо-100” поставлені на адресу ТОВ “Трансбуд-компані”, ЗАТ “Енергомонтажвентиляція”, ТОВ “ДАК”, ТОВ “Інвестиційно-будівельна компанія “Центробуд”, ТОВ “Альтіс-спецбуд”, ТОВ “Альтіс-гласс”.

На підтвердження реальності господарських операцій та факту використання придбаних будівельних матеріалів у власній господарській діяльності позивач надав суду копії наступних документів: договори поставки, специфікації, видаткові накладні, податкові накладні, рахунки-фактури, договори підряду, акти здачі-приймання робіт, довідки про вартість робіт, акти списання матеріалів, договори про виготовлення продукції з давальницької сировини, договір про заміну сторони у зобов’язанні, актів приймання векселів, векселі, виписки банку, договір оренди споруди та додаткові угоди до нього, акт прийому-передачі споруди.

Таким чином, господарські операції ТОВ “Альтіс” ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100”, здійснювалися в межах звичайної господарської діяльності позивача, є реальними, відповідають дійсному економічному змісту та підтверджуються необхідними документами, що є свідченням добросовісності позивача при здійсненні вказаних операцій.

За правилами підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

В Акті перевірки не встановлено відсутність на момент перевірки у позивача таких розрахункових, платіжних та інших документів. Пояснення осіб, які значаться засновниками та директорами ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100” про непричетність до фінансово-господарської діяльності не позбавляють юридичного значення складених цими підприємствами первинних документів.

Доказів на підтвердження того, що ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100”, не мали адміністративно-господарських можливостей на виконання господарських зобов’язань по спірним операціям, відсутність фактичних дій, спрямованих на виконання взятих зобов’язань, відповідачем до суду не надано.

Стосовно висновків Акта перевірки про нікчемність правочинів, укладених між позивачем та підприємствами-контрагентами, суд звертає увагу на наступне.

Частина перша статті 203 Цивільного кодексу України встановлює, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Згідно з частиною другою статті 228 Цивільного кодексу України правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Частина третя цієї статті визначає ,що у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Для застосування санкцій, передбачених статтею 228 Цивільного кодексу України, необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків чи з метою неправомірного одержання з державного бюджету коштів шляхом відшкодування податку на додану вартість у разі його несплати контрагентами до бюджету.

Доказами в адміністративному судочинстві, за визначенням частини першої статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України, є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

У відповідності до частин першої та четвертої статті 70 цього Кодексу, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Відповідачем не наведено, а судом не встановлено, підстав для визнання нікчемним правочину, укладеного в межах спірних правовідносин між позивачем та його контрагентом, а відповідачем не надано доказів, які б свідчили, що зазначені правочини є такими, що порушують публічний порядок чи спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна держави.

Крім того, в силу положень частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України питання недійсності правочину у разі недодержання вимоги щодо його відповідності інтересам держави і суспільства, його моральним засадам вирішується виключно судом.

При вирішенні даного спору суд враховує вимоги статті 18 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, яка встановлює: якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін; якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними; якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.

Так, на момент здійснення спірних господарських операцій та станом на 04 лютого 2013 року ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100”, зареєстровані як юридичні особа в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

На думку суду, позивач, як покупець, не може нести відповідальність ні за несплату податків продавцями, ні за можливу недостовірність відомостей про них, наведених у зазначеному реєстрі, за умови необізнаності щодо неї.

Враховуючи викладене, беручи до уваги наявність підтверджуючих розрахункових та інших документів, а також використання позивачем придбаного товару у власній господарській діяльності, висновок Акта перевірки про порушення норм Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” та Податкового кодексу України в частині заниження податку на прибуток є помилковим, а збільшення позивачу суми податкового зобов’язання з податку на прибуток та застосування штрафних санкцій – протиправним.

Суд встановив, що частина спірної суми податку на додану вартість у складі податкового кредиту сформована позивачем на підставі норм Закону України “Про податок на додану вартість”, решта ж на підставі норм Податкового кодексу України.

Згідно з пунктом 1.7 статті 1 Закону України “Про податок на додану вартість” (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), податковий кредит — це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов’язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Підставою для нарахування податкового кредиту, відповідно до підпункту 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” є податкова накладна, яка видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача.

За приписом підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті Закону України “Про податок на додану вартість” датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) — в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Закон України “Про податок на додану вартість” передбачає тільки один випадок не включення до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв’язку з придбанням товарів (послуг) - це не підтвердження таких сум податковими накладними чи митними деклараціями (підпункт 7.4.5 пункту 7.4 статті 7).

Згідно з підпунктом 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” платник податку зобов’язаний надати покупцю податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками: а) порядковий номер податкової накладної; б) дату виписування податкової накладної; в) назву юридичної особи або прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); д) місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; е) опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об’єм); є) повну назву отримувача; ж) ціну продажу без врахування податку; з) ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні; и) загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.

Відповідно до вимог підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Аналогічні норми стосовно формування податкового кредиту з податку на додану вартість містить і Податковий кодекс України.

Так, згідно з підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України податковий кредит – це сума, на яку платник. податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов’язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 Податкового кодексу України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв’язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пункт 198.3 статті 198 Податкового кодексу України встановлює, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв’язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

З аналізу вказаних правових норм та обставин справи суд приходить до висновку, що необхідними та достатніми підставами для включення позивачем до складу податкового кредиту відповідних сум податку на додану вартість є: придбання ним товару, робіт чи послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності; сплата чи нарахування сум податку на додану вартість у зв’язку з таким придбанням.

Судом встановлено вище, що придбання позивачем у ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100” будівельних матеріалів безпосередньо пов’язано з його господарською діяльністю, а здійснені господарські операції є реальними та підтверджуються необхідними документами.

Відповідно до пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Згідно з пунктом 198.2 статті 198 Податкового кодексу України дою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Податковий кодекс України передбачає тільки один випадок не включення до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв’язку з придбанням товарів (послуг) - це не підтвердження податковими накладними або оформлення з порушенням вимог чи не підтвердження митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу) (пункт 198.6 статті 198).

Згідно з пунктом 201.1 статті 201 Податкового кодексу України платник податку зобов’язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках: а) порядковий номер податкової накладної; б) дата виписування податкової накладної; в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку; д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг; е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; є) ціна постачання без урахування податку; ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні; з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.

За приписом пункту 201.8 статті 201 Податкового кодексу України право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку в порядку, передбаченому статтею 183 цього Кодексу.

Як встановлено судом, на момент складання податкових накладних контрагенти позивача - ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100”, - були зареєстровані як платники податку на додану вартість у встановленому законодавством порядку, а тому мали право нараховувати податок на додану вартість та складати податкові накладні на кожну поставку послуг; в свою чергу, податкові накладні, на підставі яких позивач формував податковий кредит, та копії яких знаходяться в матеріалах справи, відповідають вимогам, встановленим підпунктом 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” та пунктом 201.1 статті 201 Податкового кодексу України.

При цьому пояснення осіб, які значаться засновниками та директорами ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100” про непричетність до фінансово-господарської діяльності не позбавляють юридичного значення складених цими підприємствами податкових накладних та є підставою для притягнення до відповідальності добросовісного покупця.

Враховуючи викладене, на думку суду, ТОВ “Альтіс” правомірно формувало податковий кредит по взаємовідносинам з ТОВ “Укрспецбудгруп”, ТОВ “СВ Логістик” та ТОВ “Біо-100”, а висновки Акта перевірки про заниження податку на додану вартість є помилковими, тому, збільшення суми грошового зобов’язання з податку на додану вартість з урахуванням штрафних санкцій є протиправним.

Таким чином, податкові повідомлення-рішення ДПІ у Святошинському районі м. Києва від 25 грудня 2012 року №0005002260 та №0005012260 є протиправними та підлягають скасуванню.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, ДПІ у Святошинському районі м. Києва не доведено правомірність та обґрунтованість прийняття спірних податкових повідомлень-рішень з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ТОВ “Альтіс” підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю “Альтіс” задовольнити повністю.

2. Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва від 25 грудня 2012 року №0005002260 та №0005012260.

3. Зобов’язати орган Державної казначейської служби України стягнути з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Альтіс” понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 294,00 грн. (дві тисячі двісті дев’яносто чотири гривні нуль копійок) шляхом їх безспірного списання з рахунку Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва Державної податкової служби.

Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.А. Кузьменко