Ухвала суду № 29302297, 13.02.2013, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"13" лютого 2013 р. м. Київ К/9991/56904/12

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі Бухтіярової І.О., Костенка М.І., Приходько І.В.

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-промислова компанія «Регіон»

на постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 28.05.2012 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2012 року

у справі № 2а/2370/1394/2012

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-промислова компанія «Регіон»(далі -позивач, ТОВ «ТПК «Регіон»)

до Катеринопільської об'єднаної державної податкової інспекції Черкаської області (далі -відповідач, Катеринопільська ОДПІ)

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -

ВСТАНОВИЛА:

ТОВ «ТПК «Регіон»звернулось у квітні 2012 року до суду з адміністративним позовом до Катеринопільської ОДПІ про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 10.04.2012 року № 0000862301, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибутку в сумі 125 901,00 гривня.

Постановою Черкаського окружного адміністративного суду від 28.05.2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2012 року, в задоволені позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

Відповідач своїх заперечень на касаційну скаргу позивача до суду не надав, що не перешкоджає розгляду справи.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до статті 222 Кодексу адміністративного судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Заслухавши доповідь судді Вищого адміністративного суду України стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом касаційної інстанції, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлені такі фактичні обставини справи.

Податковим органом було проведено невиїзну документальну позапланову перевірку позивача щодо правомірності формування податкового кредиту у правовідносинах позивача із контрагентами за період з 01 травня 2011 року до 30 вересня 2011 року, за результатами якої складено акт перевірки від 26.03.2012 року № 8/22-017/33435619.

Перевіркою встановлено порушення вимог ст. ст. 138, 139 та 198 Податкового кодексу України (далі -ПК України) та зроблено висновок про неправомірне формування валових витрат і, як наслідок, заниження податку на прибуток на суму 125 901,00 гривня, а також завищення суми податкового кредиту у сумі 109 478,90 гривень. Порушення стосувалися виявлених ознак безтоварності операцій позивача у травні-червні 2011 року та вересні 2011 року за наступними угодами: з ТОВ «МАРАДОР» договір купівлі-продажу розпалювачів твердого палива від 24.02.2011 року № 24/002-КП; з ТОВ «ТОРГОВИЙ ДІМ «ОНІКС» договір купівлі-продажу вугілля «Екстра Фрукт» від 15.03.2011 року № 07/03-КП; з ТОВ «СНАЙПЕР МЕДІА» договір на виготовлення та установку зовнішньої реклами від 12.05.2011 року № 1505/01, а також від 27.07.2011 № 2709/01; з ТОВ «Зодчій ЛТД» купівля-продаж брикету деревновугільного за рахунком-фактурою від 12.09.2011 року № 129. Відповідачем підписано вказаний акт без заперечень.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення суди попередніх інстанцій посилались на те, що надані позивачем видаткові накладні на підтвердження отримання товару не містять посилань на конкретний вид договору чи реквізитів рахунку-фактури, відповідно до яких виконувалися зобов'язання з поставки товару. Загальна ціна договору як умова -відсутня. Оплата за товар згідно з вказаними накладними здійснена частково, що підтверджується копіями виписок банку. Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги копії акту приймання-передачі простого векселя за договором № 24/002-КП, оскільки у ньому відсутні ідентифікуючі дані щодо часу та виду отриманого товару, що сплачується в такий спосіб.

Крім того, суди попередніх інстанцій посилались на те, що підтвердженням факту відсутності реального здійснення операцій також є те, що на підтвердження отриманого товару продавець був зобов'язаний надати покупцю сертифікати якості (відповідності), однак позивачем ні під час перевірки податковим органом, ні під час розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій такі докази не були надані.

Суди попередніх інстанції вказують, що матеріали справи не містять підтвердження надання позивачем інформації та документального підтвердження виконання виробником вимог ст. 13 Закону України «Про підтвердження відповідності», відповідно до якої виробник зобов'язаний: надавати постачальнику інформацію про сертифікацію продукції шляхом зазначення реєстраційних номерів сертифікатів відповідності в документах, згідно з якими передається відповідна продукція; надавати постачальнику інформацію про декларування відповідності, якщо це встановлено технічним регламентом на відповідний вид продукції, шляхом зазначення реєстраційних номерів декларації про відповідність у документах, згідно з якими передається відповідна продукція. Що, окрім того, на копіях видаткових накладних відсутнє розшифрування посади, прізвища та ініціали особи, яка приймала товар, а також дані генеральної довіреності особи, уповноваженої прийняти товар, містять пропуски щодо дати та номеру, а чорною ручкою на копії дописано прізвище Слєсарь.

Між тим, наведені висновки судових інстанцій судова колегія Вищого адміністративного суду України вважає передчасними та помилковими з огляду на таке.

Відповідно до п. 4 ч. 1 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України одним з принципів здійснення правосуддя в адміністративних судах є офіційне з'ясування всіх обставин у справі.

Під час ухвалення оскаржуваних рішень суди попередніх інстанцій прийшли до висновку, що позивачем не надано доказів на підтвердження реальності господарських операцій між позивачем та його Скаржником та контрагентами. Вказаний висновок було зроблено лише виходячи з того, що позивачем до суду не було надано для огляду: доказів оприбуткування товару (довіреностей на отримання товару та журналу реєстрації довіреностей); підтвердження виконання виробником вимог ст. 13 Закону України «Про підтвердження відповідності».

Однак, суди попередніх інстанцій не надали оцінки, наявним в матеріалах справи документам, а саме: рахункам-фактурам, договорам, видатковим накладним, податковим накладним, актам приймання-передачі, які підписані та скріплені печатками сторін, та мають всі реквізити, як того вимагає чинне законодавство України. Суди не вказали, чому такі документи не можуть бути підставою для врахування у бухгалтерському та податковому обліку.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій передчасно дійшли висновку про «безтоварність»операцій, не в повній мірі дослідили реальність виконання господарських операцій.

Пленум Верховного Суду України постановою № 9 від 06.11.2009 року звернув увагу на наступне: «… вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку, в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 Цивільного кодексу України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також: вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину, податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

Одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотриманням податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини.

Відповідно до ст. 6, ч. 2. ст. 19 Конституцій України, органи виконавчої влади та їх посадові особи здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Натомість суди першої та апеляційної інстанцій оскаржуваними судовими рішеннями не визначили, чим саме укладення позивачем договорів із контрагентами суперечить вимогам закону; не встановили мету, яку переслідував позивач, укладаючи договори із контрагентами, яка б завідомо суперечила інтересам держави і суспільства; не встановили порушення позивачем або його контрагентами спеціальної правосуб'єктності.

Таким чином, в оскаржуваних рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій не наведено жодного реального факту, наявність якого встановлена законом як підстава нікчемності правочину.

Досліджуючи названі обставини справи, суди не повинні обмежуватися виключно доказами, що подані сторонами у справі. Виходячи з принципу офіційного з'ясування обставин справи, суд повинен вжити всіх заходів із витребування необхідних доказів.

Отже, безпідставне звуження судами кола обставин, що входять до предмету доказування у справі, призвело до ухвалення судами рішень, які не відповідають вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності та обґрунтованості судового рішення.

Відповідно ж до частини другої статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин оскаржувані рішення попередніх судових інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час цього розгляду суду слід врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати та перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для її розгляду і вирішення спору по суті, встановити дійсні права і обов'язки сторін, і в залежності від встановленого правильно застосувати норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та прийняти законне і обґрунтоване рішення.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгово-промислова компанія «Регіон»-задовольнити.

Постанову Черкаського окружного адміністративного суду від 28.05.2012 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22.08.2012 року у справі № 2а/2370/1394/2012 -скасувати.

Справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі та може бути переглянута з підстав, у порядку та в строки, встановлені статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: І.О. Бухтіярова

Судді: М.І. Костенко

І.В. Приходько