Постанова № 29192814, 08.02.2013, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 1570/7586/2012

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2013 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді: Юхтенко Л.Р.,

судді: Бутенка А.В.,

судді: Стеценка О.О.,

при секретарі судового засідання: Каракаш Ю.І.,

за участю сторін:

позивач - ОСОБА_3, за довідкою

перекладач - ОСОБА_1, за паспортом та дипломом

від відповідача представник - Максимова О.О., за довіреністю

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання рішення від 05.11.2012 року №562-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не чинним з моменту його прийняття та направити справу на новий розгляд,-

ВСТАНОВИВ:

До суду 11 грудня 2012 року звернувся ОСОБА_3 з позовом до Державної міграційної служби України про визнання рішення від 05.11.2012 року №562-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не чинним з моменту його прийняття та направити справу на новий розгляд.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач внаслідок побоювання стати жертвою переслідувань за політичними переконаннями, у 2011 році звернувся до Головного Управління державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами розгляду якої рішенням Державної міграційної служби України від 05 листопада 2012 року №562-12 ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону, про що він був повідомлений 07 грудня 2012 року повідомленням №97 від 07.12.2012 року.

Позивач вважає, що вище зазначене рішення є необґрунтованим та незаконним, оскільки у отриманому позивачем повідомленні відсутні жодні причини відмови, окрім тої, що у позивача відсутні умови, передбачені п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту».

В позовній заяві позивач зазначає, що він є громадянином Гвінеї, мусульманин за віросповіданням, належить до етнічної групи пулар. З 2007 року ОСОБА_3 був членом політичної партії Союз демократичних сил Гвінеї (UFDG). Займався агітаційною роботою, збором та участю у мітингах. Під час другого туру президентських виборів в листопаді 2010 року позивача затримали представники правлячої партії Альфа Конде та помістили до в'язниці, де він перебував на протязі тижня. Після звільнення він продовжував політичну діяльність та від знайомих дізнався, що відбуваються масові затримання представників опозиційних партій зокрема (UFDG) та те, що позивача також розшукують з метою арешту. Побоюючись бути незаконно затриманим та застосування до нього нелюдяного поводження під час перебування у в'язниці, позивач вирішив втекти з країни в пошуках притулку. У підтвердження вище зазначених обставин позивачем було надано членський квиток №НОМЕР_1, ID-card на ім'я ОСОБА_3, а також, ордер на його арешт від 15.04.2011 року, які не були враховані відповідачем при прийнятті рішення оскаржуваного рішення. У зв'язку з чим, на думку позивача, рішення Державної міграційної служби України про відмову визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим та підлягає визнанню нечинним з моменту його прийняття, а справа підлягає новому розгляду.

Позивач підтримав позовні вимоги в повному обсязі та просив суд їх задовольнити з підстав викладених у позовній заяві.

Представник відповідача позовні вимоги не визнав та просив суд відмовити у їх задоволенні.

Вислухавши пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, зокрема, проаналізувавши особову справу, судом встановлені наступні акти та обставини.

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Гвінеї (Конакрі), за національністю - гвінеєць, за віросповіданням - мусульманин.

До України позивач потрапив легально, на підставі національного паспорту із бізнес візою, 28.03.2011 року вилетів літаком з аеропорту м. Конакрі (Гвінея) до м. Донецьк (Україна). Транзит пролягав через м. Касабланка (Марокко) та м. Стамбул (Туреччина). У Донецьку пробув добу і виїхав до м. Києва, де перебував впродовж 5 днів. До м. Одеси прибув 07.04.2011 року.

Зазначені обставини підтверджуються матеріалами особової справи заявника.

11.04.2011 року ОСОБА_3 звернувся до Управління державної міграційної служби України у Одеській області із заявою про надання йому статусу біженця.

За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, Управлінням державної міграційної служби України у Одеській області був прийнятий висновок від 23.05.2012 року № ODS 11/106 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтовуючи його тим, що заявник не має цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань з боку Гвінейських поліцейських, бо ніяких документів, які б свідчили про участь іноземця у вище зазначеній організації не має і заявником не надано конкретних фактів. Інформація відносно мітингу 14.11.2010 року підтверджена не була. Під час вилиту з Гвінеї, в аеропорті при проходженні контрольно-пропускних пунктів будь-яких проблем у заявника не виникло. Вірогідною причиною виїзду іноземця з країни походження є власні наміри, бажання потрапити до країн Європи з метою покращення життєвих умов. Крім того, особисто заявникові ніхто не погрожував та не переслідував.

Рішенням Державної міграційної служби України від 05 листопада 2012 року №562-12 був підтриманий вище зазначений висновок та відмовлено громадянину Гвінеї (Конакрі) ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі вказаного рішення, Головним управлінням державної міграційної служби України у Одеській області 07 грудня 2012 року надано позивачу повідомлення № 97 від 07.12.2012 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач не згоден з вище зазначеним рішенням, оскільки вважає, що воно є необґрунтованим оскільки прийнято без врахування та дослідження письмових доказів наданих ним суду в підтвердження викладених обставин.

Проаналізувавши положення законодавства, що регулює спірні правовідносини, враховуючи обставини справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню повністю з наступних підстав.

Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідно до статті 1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ч. 5 ст. 10 цього Закону, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України „Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Враховуючи викладене, Суд приймає до уваги, як орієнтир, Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів, твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою, заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви, встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Як підтверджується матеріалами справи позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни походження в зв'язку із тим, що на батьківщині йому загрожує небезпека, він, можливо, зазнаватиме в подальшому переслідувань.

Суд звертає увагу на те, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом якої особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Побоювання бути переслідуваним може бути цілком обґрунтованим незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування державні органи, чи ні. Підпункт 2 пункту 1 статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що дії повинні бути державними або здійсненими державною владою. Так, пункт 65 Керівництва УВКБ ООН пояснює, що часто на практиці переслідування є результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити. Відмова особі в захисті за зазначеною Конвенцією тільки тому, що вона переслідується не тими особами або органами, породжує невідповідність закону.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

У цілому, «обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідування» є лише припущенням, яке має об'єктивні підстави, але перевірити його без ризику для життя чи особистої свободи людини майже неможливо. Тому на підставі принципу гуманізму, який закладено перш за все в основу Конвенції про статус біженців 1951 року, цей вислів слід тлумачити широко, тобто на користь того, хто звернувся за наданням статусу біженця.

Що стосується підтверджуючих доказів, то їх наявність підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов'язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Позивачем надано суду докази членства у політичній партії (UFDG) та докази його розшуку (членський квиток №НОМЕР_1 ID-card на ім'я ОСОБА_3, ордер на арешт від 15.04.2011 року), які, як пояснив позивач, ним були отримані у жовтні 2012 року, тобто після затвердження ГУ ДМС України в Одеській області висновку щодо відмови у визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 23.05.2012 року, та, які не досліджувались відповідачем.

Також, дослідивши копію особової справи позивача, судом встановлено, що в ній відсутні відповіді на запити ГУ ДМС України в Одеській області до ГУМВС України та УСБ України в Одеській області, які мають суттєве значення для встановлення всіх обставин по справі. Відповідно до ч. 7 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту», проведення органами міграційної служби спільно з органами Служби безпеки України перевірки обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців 2-4 частини 1 статті 6 цього Закону, є одним із кроків порядку розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду на викладене, враховуючи надання позивачем доказів членства у політичній партії (UFDG) та доказів його розшуку (членський квиток №НОМЕР_1 ID-card на ім'я ОСОБА_3, ордер на арешт від 15.04.2011 року), а також відсутність відповідей ГУМВС України та УСБ України в Одеській області на запити Управління щодо перевірки наведених позивачем обставин, що не були предметом дослідження відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення та відсутності доказів щодо встановлення відповідачем обставин очевидної необґрунтованості заяви позивача з різних достовірних джерел інформації, як резолюції Ради безпеки ООН, документів та повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої відповідачем з інших джерел інформації про країну походження позивача, з урахуванням цих обставин, суд вважає, що рішення відповідача про відмову у визнанні біженця або особою, яка потребує додаткового захисту було передчасним, а тому підлягає скасуванню.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця. Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації.

Необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.

Тому, суд вважає, що позовні вимоги позивача є законними та обґрунтованими, а отже підлягають задоволенню шляхом скасування рішення Державної міграційної служби України від 05.11.2012 року №562-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язання Державної міграційної служби України (01025, м. Київ, вул. Володимирська, 9) повторно розглянути заяву громадянина Гвінеї ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування вказаного рішення.

Згідно з частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги чи заперечення.

Відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що відповідач не довів обґрунтованість та всебічність прийнятого рішення, тому суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню повністю.

Положенням частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України передбачається, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

На підставі викладеного, відповідно до положень Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 11, 72, 86, 94, 158-163, 254 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Позовні вимоги ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання рішення від 05.11.2012 року №562-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не чинним з моменту його прийняття та направлення справи на новий розгляд - задовольнити повністю.

Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 05.11.2012 року №562-12 про відмову у визнанні ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов'язати Державну міграційну службу України (01025, м. Київ, вул. Володимирська, 9) повторно розглянути заяву громадянина Гвінеї ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції в порядку та строки, передбачені ст. 186 КАС України.

Постанова набирає законної сили в порядку та строки, передбачені ст. 254 КАС України.

Повний текст постанови складений та підписаний 08 лютого 2013 року.

Головуючий суддя Л.Р. Юхтенко

Суддя А.В. Бутенко

Суддя О.О. Стеценко

08 лютого 2013 року

.