Постанова № 29026129, 31.01.2013, Луганський окружний адміністративний суд

11.5

ПОСТАНОВА

Іменем України

31 січня 2013 року Справа № 812/909/13-а

Луганський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Ірметової О.В.,

при секретарі судового засідання: Іванович К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за адміністративним позовом Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Відділу Державної виконавчої служби Рубіжанського міського управління юстиції, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Державне підприємство «Хімічний завод «Південний» про скасування постанови від 25.12.2012 за ВП №35680625 про повернення виконавчого документу стягувачу , -

ВСТАНОВИВ:

22 січня 2013 року Луганське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - позивач) звернулось з вказаним позовом до Ленінського Відділу державної виконавчої служби Відділу Державної виконавчої служби Рубіжанського міського управління юстиції (далі - відповідач) та просив суд скасувати постанову від 25.12.2012 за ВП №35680625 про повернення виконавчого документу стягувачу.

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що 06 червня 2011 року представником Фонду було отримано виконавчий лист №2а-148/10/1270 та направлено на адресу відповідача для примусового виконання.

Оскаржуваною постановою від 25.12.2012 відповідач повернув на адресу Фонду виконавчий лист. При цьому відповідач при прийнятті постанови послався на Закон України «Про проведення мораторію на примусову реалізацію майна» та п.2 ч.1 ст.47, ст..50 Закону України «Про виконавчого провадження». Позивач вважає, що усі судові рішення підлягають виконанню. Також закони не звільняють державні підприємства від майнової відповідальності.

У судовому засіданні представник позивача позов підтримав у повному обсязі, надав пояснення аналогічні позовним вимогам, просив задовольнити позов у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення адміністративного позову. В своїх запереченнях представник відповідача зазначив, що після відкриття виконавчого провадження відповідно до ст.5 Закону України «Про виконавче провадження» державним виконавцем були здійснені запити до обліково-реєстраційних установ. Усе наявне майно боржника перебуває у державній власності. Відповідно до Закону України «Про проведення мораторію на примусову реалізацію майна» державний виконавець не може реалізувати державне майно. Також державним виконавцем було накладено арешт на рахунки боржника у банках, але рух коштів на рахунках відсутній. За таких обставин представник відповідача вважає, що були прийняті усі заходи щодо стягнення з боржника кошти, та на законних підставах стягувачу було повернуто виконавчий лист.

Представник третьої особи у судове засідання не з'явився, до суду надіслав відзив на позов, в якому зазначив, що дії відповідача вважає правомірними.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, врахувавши думку третьої особи, дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих сторонами доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст.69-72 Кодексу адміністративного судочинства України, суд прийшов до такого.

Згідно із частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди відповідно до вимог ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України та застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України та принципом рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, відповідно до якого усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом.

Згідно із ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Частиною 1 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби (частина 3 статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України).

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України від 21.04.1999 № 606-ХІV «Про виконавче провадження».

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень державною виконавчою службою здійснюється на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом.

Виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (стаття 1 Закону України «Про виконавче провадження»).

Згідно із ст. 11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов'язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.

Статтею 11 Закону України «Про виконавче провадження» визначено права та обов'язки державних виконавців при примусовому виконанні рішень, встановлених цим Законом, а ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження» встановлені гарантії прав громадян і юридичних осіб у виконавчому провадженні - державний виконавець зобов'язаний використовувати надані йому права у точній відповідності із законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб.

З матеріалів справи вбачається, що 06 червня 2011 року позивачем було отримано виконавчий лист по справі №2а-1411270 щодо стягнення з Державного підприємства «Хімічний завод «Південний» на користь Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів несплачені адміністративно-господарські санкції за невиконання 4% нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів в розмірі 69517,93 грн. та пені за порушення терміну сплати санкцій у розмірі 56771,84 грн., а всього 752489,77 грн. (а.с.6).

17 січня 2013 року на адресу позивача від ВДВС Рубіжанського МУЮ надійшла постанова від 25.12.2012 про повернення виконавчого листа та оригінал виконавчого листа.

При прийнятті оскаржуваної постанови від 25.12.2012 відповідач керувався Законом України «Про проведення мораторію на примусову реалізацію майна» та п.2 ч.1 ст.47, ст..50 Закону України «Про виконавчого провадження».

Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з такого.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про проведення мораторію на примусову реалізацію майна» встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менш 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна.

Статтею 2 цього Закону встановлено, що під примусовою реалізацією майна підприємств розуміється відчуження об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток або паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств в передані до статутних фондів цих підприємств, якщо таке відчуження здійснюється шляхом звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, крім рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належить працівнику у зв'язку із трудовими відносинами, та рішень щодо зобов'язань боржника з перерахуванням фондам загальнообов'язкового державного соціального страхування заборгованості із сплати внесків до цих фондів, яка виникла до 1 січня 2011 року , та з перерахуванням органам Пенсійного фонду України заборгованості за сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

З аналізу зазначеної норми вбачається, що обмежена примусова реалізація майна підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менш 25 відсотків, а саме відчуження об'єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, акцій (часток або паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств в передані до статутних фондів цих підприємств з урахуванням визначених ст.2 цього Закону винятків.

Згідно з п.2 ч.1 ст.47 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

З урахуванням наведених норм, виконавчий документ повертається стягувачу, якщо при здійсненні заходів примусового виконання виконавчих документів, державний виконавець вжив заходи щодо встановлення наявності частки держави у статутних фондах підприємств, наявності нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечує ведення виробничої діяльності, та іншого майна, щодо якого може бути звернуто примусова реалізація, наявності акцій (часток або паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств в передані до статутних фондів цих підприємств, та інших цінних паперів, які можуть бути реалізовані у примусовому порядку, та державним виконавцем не було виявлено майно, на яке може бути звернуто стягнення.

Надані представником відповідача документи: копія Статуту ДП «Хімічний завод «Південний», докази накладення арешту на розрахункові рахунки боржника у банках та повернення постанов про арешт коштів боржника без виконання у зв'язку з відсутністю коштів, а також лист Державного концерну «Укроборонпром», який є розпорядником майна, про відмову у погодженні на реалізацію майна боржника.

Таким чином у судовому засіданні знайшло своє підтвердження правомірність прийняття відповідачем постанови про виконавчого документу стягувачу, оскільки у боржника відсутні кошти на розрахункових рахунках у банку та відсутнє інше майно, на яке можливо звернути стягнення.

Відповідно до ч.2 ст.94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз.

Керуючись ст. ст. 11, 71, 94, 159-163, 167, 181 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Відділу державної виконавчої служби Рубіжанського міського управління юстиції Луганської області, третя особа - Державне підприємством «Хімічний завод «Південний», про скасування постанови про повернення виконавчого документа від 25.12.2012 ВП № 35680625 відмовити.

Постанова суду може бути оскаржена до Донецького апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подання апеляційної скарги.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано.

Постанову складено та підписано у повному обсязі 04 лютого 2013 року.

Суддя О.В. Ірметова