Постанова № 28936135, 24.01.2013, Харківський апеляційний господарський суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" січня 2013 р. Справа № 5023/3537/12

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Здоровко Л.М., судді Плахов О.В., Шутенко І.А.

при секретарі Міракові Г.А.

за участю представників сторін:

позивача - Юрченко С.О.

1-го відповідача - не з'явився

2-го відповідача - не з'явився

3-го відповідача - Мележик Л.Г.

треті особи - не з'явилися

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк", м. Харків (вх. №3931Х/2-5) на рішення господарського суду Харківської області від 27.11.12 р. по справі № 5023/3537/12

за позовом ПАТ "УкрСиббанк", м. Харків

до 1) ПП "Імпульс-В", с. Комунар

2) ТОВ "Гранд Альянс плюс", м. Київ

3) ІП "Делекспо-груп", м. Кременчук

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів:

1) Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4

2) Комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації"

3) Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5

про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та скасування державної реєстрації прав, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач - ПАТ "УкрСиббанк", м. Харків звернувся до господарського суду Харківської області з позовом, в якому просить суд застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину до договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 19.03.2011 року, укладеного між 1-м відповідачем - ПП "Імпульс-В" та 2-м відповідачем - ТОВ "Гранд Альянс плюс", м. Київ посвідченого 19.03.2011 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрованого в реєстрі за № 229, поновивши право власності на нерухомість, яка є предметом цього договору, за Приватним підприємством "Імпульс-В"; скасувати в державному реєстрі прав на нерухоме майно запис про реєстрацію власності за ТОВ "Гранд Альянс плюс" на спірну нерухомість та поновити в державному реєстрі прав на нерухоме майно запис про реєстрацію власності за Приватним підприємством "Імпульс-В". Крім того, просить стягнути з Приватного підприємства "Імпульс-В" судові витрати у розмірі 1073,00 грн.

В процесі розгляду справи судом до її участі в якості 3-го відповідача залучено Іноземне підприємство "Делекспо-груп", м. Кременчук, та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору залучено приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, Комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5

Рішенням господарського суду Харківської області (суддя Шатерніков М.І.) від 27.11.2012 р. по справі № 5023/3537/12 в задоволенні позову відмовлено.

Позивач з рішенням господарського суду не погоджується, вважає його незаконним та необґрунтованим, подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що господарський суд при винесенні рішення порушив норми матеріального та процесуального права.

Зокрема, на думку позивача, господарський суд безпідставно застосував до спірних правовідносин положення Закону, які регулюють недійсність правочинів (ст. ст. 203, 215 ЦК України), натомість суд не застосував до спірних правовідносин положення ст. 216 ЦК України, які регулюють недійсність правочину в силу Закону та ст. 12 Закону України «Про іпотеку», якою встановлено недійсність правочину з відчуження майна обтяженого іпотекою, без згоди іпотекодержателя.

Також, на думку позивача, суд невірно застосував до спірних правовідносин положення ст. 12 Закону України «Про іпотеку», не врахував приписів, які містять п.п. 4, 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику про визнання угод недійсними» від 06.11.2009 року, та порушив норми процесуального права, зокрема відхиливши клопотання позивача про залучення до участі в справі в якості відповідачів ТОВ «Авто-тех-комплект» та ТОВ «Автомазсервіс», тощо.

Відповідачі та треті особи відзиву на апеляційну скаргу не надали.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позицію, викладену в апеляційній скарзі, просить її задовольнити.

Представник 3-го відповідача просить суд рішення господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на відповідність висновків, викладених в оскаржуваному рішення матеріалам справи та вимогам чинного законодавства України.

1-й та 2-й відповідачі, а також треті особи в судове засідання своїх представників не направили.

Судом вжито всіх передбачених Законом заходів з метою повідомлення 1-го та 2-го відповідачів та третіх осіб про час та місце розгляду апеляційної скарги.

Беручи до уваги викладене, а також те, що неявка в судове засідання представників останніх не перешкоджає розгляду апеляційної скарги по суті, колегія суддів вважає за необхідне розглядати скаргу за відсутності представників 1-го та 2-го відповідачів та третіх осіб.

Перевіривши матеріали справи, оцінивши надані суду докази та доводи, колегія суддів встановила наступне:

Як свідчать матеріали справи, та правомірно встановлено судом першої інстанції, 31.08.2007 року між AT "УкрСиббанк" (назву змінено з Акціонерного комерційного інноваційного банку "УкрСиббанк" на Публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" у відповідності до вимог Закону України "Про акціонерні товариства") та Корпорацією "АІС" (назва була змінена на Корпорація "Співдружність КОМП") було укладено договір іпотеки нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу ОСОБА_6, зареєстрований в реєстрі за № 5087.

Відповідно до умов даного договору іпотекодавецем було передано в іпотеку банку нерухомість, розташовану в АДРЕСА_1, а саме: нежитлову будівлю літ. "А-2" загальною площею 1863,0 кв. м., нежитлову будівлю літ. "Б-3" загальною площею 884,7 кв.м., нежитлову будівлю літ. "Г-2" загальною площею 577,7 кв. м., нежитлову будівлю літ. "Е-2" загальною площею 557,6 кв. м., нежитлову будівлю літ. "Ж-2" загальною площею 1007,0 кв. м., нежитлову будівлю літ. "З-2" загальною площею 1420,9 кв.м., нежитлову будівлю літ. "И-1" загальною площею 1205,7 кв. м., нежитлову будівлю літ. "В-1" загальною площею 787,4 кв. м., нежитлову будівлю літ. "К-2" загальною площею 372,8 кв.м., нежитлову будівлю літ. "Л-1" загальною площею 88,2 кв.м., нежитлову будівлю літ. "М-1" загальною площею 584,0 кв.м., нежитлову будівлю літ. "О-1" загальною площею 111,1 кв.м.

Вказана нерухомість була передана в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов'язань третіх осіб перед Позивачем, зокрема:

- ТОВ "Автосервіс-Т" за кредитним договором про надання мультивалютної кредитної лінії № 11150697000 від 03.05.2007 року, кінцевий строк повернення кредиту 30.04.2009 року;

- ТОВ "Авто-Холдінг" за кредитним договором про надання мультивалютної кредитної лінії № 11150611000 від 03.05.2007 року, кінцевий строк повернення кредиту 30.04.2009 року;

- ТОВ "Інтер-Авто" за кредитним договором про надання мультивалютної кредитної лінії № 11150701000 від 03.05.2007 року, кінцевий строк повернення кредиту 30.04.2009 року;

- ТОВ "Кременчуцький автоскладальний завод" за кредитним договором про надання мультивалютної кредитної лінії № 11150751000 від 03.05.2007 року, кінцевий строк повернення кредиту 30.04.2009 року.

29 вересня 2008 року між АТ "УкрСиббанк" та ПП "Імпульс-В" було укладено додаткову угоду до договору іпотеки про заміну іпотекодавця за договором іпотеки, на підставі ст. 23 ЗУ "Про іпотеку" та враховуючи той факт, що право власності на нерухомість, що складає предмет іпотеки, перейшло від Корпорації "АІС" до ПП "Імпільс-В" на підставі договору купівлі-продажу від 28.07.2008 року, посвідчено приватним нотаріусом ХМНО ОСОБА_7, зареєстрованого в реєстрі за № 1619.

19.03.2011 між Приватним підприємством "Імпульс-В" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Гранд Альянс плюс" був укладений договір купівлі-продажу, посвідчений 19.03.2011 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі за № 229, на підставі якого право власності на нежитлову будівлю розташовану за адресою: АДРЕСА_1 перейшло до ТОВ " Гранд Альянс плюс " .

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що набувач нерухомості - другий відповідач - також здійснив відчуження цієї нерухомості, а саме: 23.09.2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю " Гранд Альянс плюс " (другий відповідач) та Іноземним підприємству "Делекспо-груп" (третім відповідачем) було укладено договір купівлі-продажу, внаслідок якого нерухомість, що є предметом іпотеки, була відчужена Іноземному підприємству "Делекспо-груп", договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_5, реєстровий № 644.

Апелянт стверджує, що такі дії щодо відчуження нерухомого майна наданого в іпотеку без згоди іпотекодержателя, порушують права позивача і стали підставою для звернення до господарського суду Харківської області з відповідним позовом

З матеріалів справи також вбачається, що господарський суд приймаючи оскаржуване рішення про відмову в задоволенні позову, крім іншого, виходив з того, що сторони при укладанні спірного договору купівлі-продажу нежитлових будівель від 19.03.2011 дійшли згоди з усіх істотних умов. Позивач і відповідачі як юридичні особи мають цивільну право - та дієздатність, матеріали справи не містять доказів на підтвердження обставин, з якими закон пов'язує недійсність правочинів; що надані позивачем доводи та надані докази жодним чином не можуть засвідчувати факт нікчемності зазначеного договору, тоді як позивачем самостійно визначено нікчемність правочину відносно якого виник спір, що не відповідає приписам ЦК України та спеціального законодавства внаслідок відсутності відповідного права у позивача; що вимога позивача про скасування та поновлення запису про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю не відповідає засобам захисту права, передбаченого ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України; що вимоги позивача суперечать положенням ст. 12 Закону України «Про іпотеку»; що позивач, виходячи зі змісту п. 3 прохальної частини позову звертається до суду в інтересах першого відповідача, що є неприпустимим внаслідок відсутності відносин представництва між позивачем та першим відповідачем.

Викладені вище висновки господарського суду, на думку колегії суддів, відповідають фактичним обставинам спору та матеріалам справи, їм надана правильна та належна правова оцінка, в зв'язку з чим відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги і скасування прийнятого по справі рішення.

Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі статтею 43 цього ж кодексу господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до вимог ст. ст. 32, 34 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За змістом ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків виникають з договорів та інші правочини. Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до п. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до п. 1 ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідності до ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

У відповідності до п. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 179 ГК України встановлено, що майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбачених законодавством України.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Суд першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення правомірно встановив, що сторони при укладанні спірного договору дійшли згоди з усіх його істотних умов, позивач і відповідачі, як юридичні особи, мають цивільну право - та дієздатність. Надані до суду сторонами документи свідчать про те, що спірний договір був підписаний сторонами за вільним волевиявленням учасників договору у відповідності до ст. 627 ЦК України, із досягненням згоди щодо всіх істотних умов.

Відповідно до п. 1.4. договору купівлі-продажу № 1575 від 17.07.2010 р. продавець (Приватне підприємство "Імпульс-В") стверджував, що на момент укладання цього договору нежитлова будівля, яка є предметом цього договору, не перебуває у спорі, під арештом чи забороною, щодо неї не укладено будь-яких договорів з відчуження чи щодо користування з іншими особами, треті особи не мають прав на приміщення виставкового торгово-сервісного центру, а також будь-яких інших обтяжень та обмежень у праві розпорядження немає.

Відсутність податкових застав підтверджується витягом, наданим з Державного реєстру обтяжень рухомого майна від 19 березня 2011 року. Відсутність заборони відчуження (арешту) нерухомого майна, що відчужується за цим Договором підтверджується витягом, виданим з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомою майна від 19 березня 2011 року.

Згідно з пунктом 47 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка затверджена наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 p. N 20/5 і зареєстрована в Міністерстві юстиції України 03.03.2004 р. за N 283/8882, договори про відчуження майна посвідчуються нотаріусом після перевірки відсутності заборони на відчуження або арешту за даними Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна.

Дії приватного нотаріуса щодо нотаріального посвідчення спірного договору купівлі-продажу майна від 19.03.2011 у встановленому чинним законодавством порядку не оскаржувалися, а тому відсутні підстави вважати цей договір укладеним з порушенням вимог Закону України "Про іпотеку" та статті 55 Закону України "Про нотаріат".

Надані позивачем доводи та надані докази жодним чином не можуть засвідчувати факт нікчемності спірного договору, а передусім є такими, що в розумінні положень ст.ст. 203, 215 ЦК України можуть бути підставою для визнання спірних договорів недійсними з інших підстав та мотивів, наявність яких позивачем в межах даної справи не доведена.

Згідно зі ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Господарський суд правомірно зазначив, що правочин - це правомірна, тобто не заборонена законом, вольова дія суб'єкта цивільних правовідносин, що спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків. Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту. Презумпція правомірності правочину закріплена у ст. 204 ЦК України та може бути спростована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. У випадках, прямо не передбачених у законодавстві, презумпція правомірності правочину може бути спростована судом.

При цьому, щоб правочин мав належну юридичну силу, він повинен задовольняти низці умов. Останні називаються умовами дійсності правочинів. До них належать умови: а) про форму; б) про сторони; в) про зміст правочину; г) про відповідність внутрішньої волі волевиявленню сторін. Ці умови різнобічні і залежать в більшості випадків від характеру правочину.

Поряд з цим існує і низка загальних вимог, яким повинен відповідати будь-який правочин. До них належать такі вимоги.

Зміст правочину не повинен суперечити цивільному законодавству та моральним принципам суспільства. Фізичні та юридичні особи, повинні враховувати межі дозволеності правочинів та призначення їх у суспільстві, дотримуватись вимог цивільного законодавства.

Наявність правочину свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти правочин і що зовнішній вираз волі відповідає внутрішньому. Це означає, що необхідна єдність внутрішньої волі і волевиявлення, тому у випадку, коли в правочині воля відсутня (мало місце насильство, особа перебувала під впливом погрози, обману і т. ін.)

При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (простої або нотаріальної), якщо порушення цієї форми тягне за собою відповідно до закону визнання правочину недійсним.

Правочин має бути реально спрямований на виникнення обумовлених ним правових наслідків, тобто необхідною умовою є єдність волі і волевиявлення. Волевиявлення, здійснене без мети вчинення правочину, а лише для виду або для прикриття собою іншого правочину впливає на дійсність правочину.

В свою чергу, ЦК України здійснює поділ недійсних правочинів на (а) нікчемні та (б) оспорюванні правочини. Критерієм такого поділу служить порядок визначення їх недійсності: апріорі або в судовому порядку.

Оспорюваний правочин - це правочин, який на момент вчинення породжує притаманні дійсному правочину правові наслідки, але ці наслідки носять нестійкий характер, отже на вимогу заінтересованих осіб такий правочин може бути визнаний судом недійсним на підставах, встановлених законом.

До оспорюваних правочинів ЦК України відносить правочини вчинені: неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності (ст. 222 ЦК України); фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК України); дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України); юридичною особою, без відповідного дозволу (ліцензії) (ст. 227 ЦК України); під впливом помилки (ст. 229 ЦК України); під впливом обману (230 ЦК України); під впливом насильства (ст. 231 ЦК України); у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК України); під впливом тяжкої обставини (ст. 233 ЦК України); правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя (ст. 12 Закону України "Про іпотеку").

Оспорюваний правочин тягне цивільно-правові наслідки, але він може бути за позовом одного із учасників правочину чи іншої заінтересованої особи (особи, права якої порушені таким правочином) визнаний недійсним на підставах, що передбачені законом. Позов про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлено в межах строку позовної давності. Якщо в межах цього строку позов не пред'явлено, і підстав для поновлення строку позовної давності немає, правочин не може бути визнано недійсним. Оспорюваний правочин за таких умов набуває всіх ознак дійсного. Він має виконуватись, якщо він ще не виконаний. А передане та одержане за таким правочином не може бути повернено, хоч би і не закінчився строк позовної давності для пред'явлення вимоги про повернення отриманого за оспорюваним правочином.

Крім того, нікчемні та оспорювані правочини розрізняються: (а) ступенем важливості дефектів у складі правочину; (б) характером прав та інтересів, які порушено у зв'язку з укладенням правочину; (в) судовим порядком встановлення недійсності правочину й незалежністю встановлення недійсності правочину від судового рішення; (г) строками позовної давності, які встановлені для звернення до суду з приводу визнання правочину недійсним. В свою чергу, Закон містить вичерпний перелік нікчемних правочинів.

З огляду на ч. 2 ст. 215 ЦК підстави недійсності правочину, встановлені нормами ЦК та інших законодавчих актів, повинні мати імперативний характер.

При розгляді позовів про встановлення нікчемності правочину з посиланням на ст. 203 ЦК необхідно враховувати, що ця стаття передбачає загальну підставу для визнання нікчемності правочину і застосовується лише в тому випадку, якщо в ЦК немає спеціальної підстави (норми) для цього.

Така позиція суду підтверджується і змістом Постанов Вищого господарського суду України по справах № 5020-797/2011 від 10 січня 2012 року, № 4/363 від 11 січня 2012 року, "11" січня 2012 № 5023/2062/11 від 11 січня 2012 року та ін., де зазначено наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Частиною 7 ст. 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Відповідно до ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (предмету, визначених законом необхідних умов для договорів даного виду та визначених за заявою сторін умов).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст. 628 ЦК України).

Статтею 256 ГК України визначено, що предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права.

Стаття 627 ЦК України передбачає, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, у якій визначено підстави, за наявності яких правочин визнається недійсним, підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною другою статті 203 ЦК України встановлено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

В силу ст.ст. 626, 628, 627 ЦК України, зміст правочину становить визначену на розсуд сторін правочину і погоджену ними домовленість, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Приписи постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику про визнання угод недійсними" передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. 3 п. 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").

Отже, з наведених норм випливає, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК України, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору (ст. 189 ГК України).

Згідно з п. 8 ст. 181 ГК України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

Таким чином, виходячи з вищевикладеного господарський суд правомірно зазначив:

По-перше. Виходячи зі змісту позовної заяви та доданих доказів суд зазначає, що спір виникає саме з договірних відносин, яким у відповідній частині є характерними ознаки акцесорних зобов'язань і позивачем самостійно визначено нікчемність правочину відносно якого виник спір, що не відповідає приписам ЦК України та спеціального законодавства внаслідок відсутності відповідного права у першого.

По-друге. Вимога позивача про скасування та поновлення запису про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю не відповідає способам захисту права цивільного передбаченого ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України, а тому не може бути задоволена. Це знаходить своє підтвердження і у п. 6 Постанови пленуму Верховного суду України від 24.10.2008 N 13 де зазначено про неможливість застосування таких способів захисту прав та законних інтересів осіб, не передбачених чинним законодавством, зокрема статтею 16 ЦК та статтею 20 ГК, та не випливають із положень законодавства. У даному спорі іншого способу захисту права передбачено також не було.

По-третє. Закон України "Про іпотеку" у ст. 12 визначає правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя як недійсний. Останнє повністю відповідає класифікації ЦК України щодо недійсних правочинів які в свою чергу поділяються на оспорювані та нікчемні, про що було наголошено раніше.

Зазначене само по собі спростовує посилання позивача в апеляційній скарзі на нікчемність спірного договору з посиланням на порушення при його укладенні вимог ст. 12 ЦК України. Частиною 3 названої статті передбачено, що правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним. Зазначене в свою чергу може бути підставою для визнання даного правочину недійсним в передбаченому законом порядку, в разі наявності між сторонами відповідного спору, оскільки такий правочин відноситься до категорії оспорюваних.

По-четверте, судом при дослідженні матеріалів справи встановлено, що позивач, виходячи зі змісту п. 3 прохальної частини позову звертається до суду в інтересах першого відповідача. Така дія є неприпустимою, внаслідок відсутності відносин представництва між позивачем та першим відповідачем.

Посилання позивача в апеляційній скарзі не невірному застосуванні судом до спірних правовідносин положень ст. ст. 203, 215 ЦК України є безпідставними та такими, що спростовуються вищевикладеним.

Доводи позивача в апеляційній скарзі щодо необхідності застосування до спірних правовідносин положення ст. 216 ЦК України, які регулюють правові наслідки нікчемності колегія суддів вважає такими, що позбавлені фактичного та правового обґрунтування, в т.ч. з підстав недоведеності позивачем нікчемності спірного договору купівлі-продажу.

Разом з тим, безпідставними є вимоги позивача про скасування судового рішення по мотивах того, що господарський суд під час розгляду даної справи нібито безпідставно залишив без задоволення клопотання позивача про залучення до участі в справі в якості відповідачів ТОВ «Авто-тех-комплект» та ТОВ «Автомазсервіс», яким нині належить на праві власності майно, що було предметом купівлі-продажу за договором купівлі-продажу нежитлових будівель від 19.03.2011 року.

Як свідчать матеріали справи, ні ТОВ «Авто-тех-комплект», ні ТОВ «Автомазсервіс» не є сторонами за договором купівлі-продажу нежитлових будівель від 19.03.2011 року на застосуванні наслідків нікчемності якого наполягав позивач. Залучення або незалучення останніх до участі в справі не впливає на правову кваліфікацію спірного правочину в контексті заявлених позивачем вимог, тобто останні жодним чином не можуть вплинути на надання судом правової оцінки зазначеному правочину.

Разом з тим, відповідно до ч. 2 ст. 23 Закону України "Про іпотеку", особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Системний аналіз зазначеного положення Закону свідить про те, що позивач внаслідок реалізації іпотекодавцем за договором іпотеки від 31.08.2007 року іпотечного майна іншим особам не втратив право на зверення стягнення на предмет іпотеки, тобто права останнього не можуть вважатися порушеними.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 104 ГПК України порушення або неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни судового рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення. При цьому, позивач, не надав доказів того, що господарський суд при винесенні рішення порушив норми процесуального права, які могли б в будь-якому випадку бути підставою для скасування даного рішення.

З урахуванням викладеного, суд визнає вимоги позивача про скасування судового рішення позбавленими фактичного та правового обґрунтування, а так само такими, що не відповідають, як матеріалам справи, так і нормам чинного законодавства, у зв'язку з ненаданням всупереч вимогам ст. 33 ГПК України доказів в підтвердження обставин, викладених у позові та вільним тлумаченням окремих положень договору та Закону.

Таким чином, висновки, викладені в рішенні господарського суду відповідають вимогам чинного законодавства та фактичним обставинам справи, а мотиви заявника скарги, з яких вони оспорюються не можуть бути підставою для його скасування.

Керуючись ст. ст. 101, 102, п. 1 ст. 103, ст. 105 ГПК України, судова колегія -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ПАТ "УкрСиббанк", м. Харків залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Харківської області від 27.11.12 р. по справі № 5023/3537/12 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Повний текст постанови підписано 25.01.2013 р.

Головуючий суддя Здоровко Л.М.

Суддя Плахов О.В.

Суддя Шутенко І.А.