Ухвала суду № 28292910, 17.12.2012, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 грудня 2012 року м. Київ К-42417/10

Вищий адміністративний суд України складі колегії суддів:

Головуючий:Нечитайло О.М.Судді: Ланченко Л.В. Пилипчук Н.Г.,розглянувши у попередньому судовому засіданні

касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Харцизьку Донецької області

на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 03.12.2010 р.

у справі №2а-19808/10/0570

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Монохім»

до Державної податкової інспекції у м. Харцизьку Донецької області

про скасування податкового повідомлення-рішення,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Монохім»(далі -позивач) звернулось до адміністративного суду з позовом до Державної податкової інспекції у м. Харцизьку Донецької області (далі -відповідач) про скасування податкового повідомлення-рішення.

Постановою Донецького окружного адміністративного суду від 21.10.2010 р. у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 03.12.2010 р. рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове, яким позовні вимоги задоволено, визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення від 23.06.2010 р. №0000772320/2. Стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача судові витрати у розмірі 3,40 грн.

Вважаючи, що рішення суду апеляційної інстанції прийняте з порушенням норм матеріального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить рішення суду апеляційної інстанції скасувати, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Позивач письмових заперечень на касаційну скаргу відповідача на адресу суду касаційної інстанції не надіслав.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 КАС України, суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлені такі фактичні обставини справи.

Представниками податкового органу була проведена планова виїзна перевірка позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2008 р. по 30.09.2009 р., за результатами якої складено акт від 23.12.2009 р. №3399/23-2/23110754.

Зазначеним актом встановлено порушення позивачем, зокрема, вимог пп.4.1.6 п.4.1 ст.4, пп.5.3.2 п.5.3 ст.5, пп.7.9.6 п.7.9 ст.7, пп.8.1.2 п.8.1, пп.8.2.2 п.8.2, пп.8.3.1, пп.8.3.1 п.8.3, пп.8.6.1 п.8.6 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», а саме -заниження податку на прибуток на 396 615,00 грн.

На підставі вказаного акту перевірки податковим органом було прийнято податкове повідомлення-рішення від 26.01.2010 р. №0000012320/0, яким визначено позивачу суму податкового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 594 922,50 грн. (у т.ч. за основним платежем -396 615,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями -198 307,50 грн.).

Позивачем було оскаржено вказане податкове повідомлення-рішення в адміністративному порядку, за результатами якого прийнято нове податкове повідомлення-рішення від 23.06.2010 р. №0000772320/2, яким визначено позивачу суму податкового зобов'язання з податку на прибуток у розмірі 567 547,50 грн. (у т.ч. за основним платежем -378 365,00 грн., за штрафними (фінансовими) санкціями -189 182,50 грн.).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається із матеріалів справи, між позивачем та ТОВ «Макоптторг»було укладено Договір постачання від 26.08.2008 р. №148, відповідно до умов якого ТОВ «Макоптторг»(постачальник) зобов'язався передати в обумовлені строки іншій стороні -позивачу (покупець) товар згідно із специфікацією, а покупець зобов'язався прийняти зазначений товар та сплатити його вартість. Відповідно до специфікації №1 до вказаного Договору, постачання товару здійснюється на умовах СРТ на склад отримувача.

На підтвердження здійснення зазначеної господарської операції позивачем було надано відповідні первинні документи фахівцям податкового органу під час здійснення перевірки.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, здійснюючи оцінку спірних відносин податковий орган виходив із факту відсутності господарської операції по придбанню товару, не зважаючи на наявність первинних документів, які підтверджують отримання, оприбуткування, оплату та продаж товару.

У той же час, позивачем під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції були надані докази продажу придбаного у контрагента товару, та формування по факту його придбання валових доходів що підтверджується, товарно-транспортними накладними відповідно до яких позивач здійснював постачання «сітки затяжки»іншим контрагентам, а саме - ДП «Добропіллявугілля», ДП «Луганськвугілля», ДП «Донбасантрацит»на підставі укладених відповідних договорів, та декларацією з податку на прибуток за 2008 рік.

Судом апеляційної інстанції було встановлено, що факт здійснення операцій придбання, які стали підставою для формування валових витрат та продажу, що стали підставою для формування валового доходу, було підтверджено документами первинного та податкового обліку, а також постановою Донецького окружного адміністративного суду від 30.09.2010 р. у справі № 2а-20165\09\0570, якою також встановлено правомірність формування податкового кредиту по факту придбання товару.

Щодо порушення позивачем вимог пп.5.3.2 п.5.3 ст.5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»(далі -Закон), суд касаційної інстанції також погоджується із висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

На думку податкового органу, договір оренди транспортних засобів від 01.06.2007 р. №18/2007 укладений між позивачем та АТЗТ Компанія «Діаполь»підпадає під визначення фінансового лізингу, натомість позивачем даний договір оподатковувався за правилами оперативного лізингу, у результаті чого позивачем було завищено валові витрати на суму 157 500,00 грн. шляхом віднесення до складу валових витрат сум нарахованої орендної плати за оренду основних засобів, що належать АТЗТ Компанія «Діаполь», які, на думку відповідача, не включаються до складу валових витрат як витрати на придбання, будівництво, реконструкцію, модернізацію, ремонт та інші поліпшення основних фондів та витрати, пов'язані з видобутком корисних копалин, а також з придбанням нематеріальних активів, які підлягають амортизації, згідно зі статтями 8.9 та підпунктом 7.9.4 цього Закону.

Однак із такими висновками податкового органу обґрунтовано не погодився суд апеляційної інстанції з огляду на таке.

Підпунктом 7.9.6 п.7.9 ст.7 вказаного Закону встановлено, що оподаткування операцій лізингу (оренди) здійснюється у такому порядку: передання майна в оперативний лізинг (оренду) не змінює податкових зобов'язань орендодавця та орендаря. При цьому орендодавець збільшує суму валових доходів, а орендар збільшує суму валових витрат на суму нарахованого лізингового платежу за наслідками податкового періоду, в якому здійснюється таке нарахування; передання майна у фінансовий лізинг (оренду) для цілей оподаткування прирівнюється до його продажу в момент такої передачі. При цьому орендодавець збільшує валові доходи, а у разі передання у фінансовий лізинг майна, що на момент такого передання перебувало у складі основних фондів орендодавця, - змінює відповідну групу основних фондів згідно з правилами, визначеними статтею 8 цього Закону для їх продажу, а орендар збільшує відповідну групу основних фондів на вартість об'єкта фінансового лізингу (без урахування процентів або комісій, нарахованих або таких, що будуть нараховані на вартість об'єкта фінансового лізингу, відповідно до договору) за наслідками податкового періоду, в якому відбувається таке передання.

При нарахуванні лізингового платежу орендодавець збільшує валові доходи, а орендар збільшує валові витрати на таку частину лізингового платежу, яка дорівнює сумі процентів або комісій, нарахованих на вартість об'єкта фінансового лізингу (без урахування частини лізингового платежу, що надається у рахунок компенсації частини вартості об'єкта фінансового лізингу), за наслідками податкового періоду, в якому здійснюється таке нарахування. У разі коли у майбутніх податкових періодах орендар повертає об'єкт фінансового лізингу орендодавцю без придбання такого об'єкта у власність, таке передання прирівнюється для цілей оподаткування до зворотного продажу орендарем такого об'єкта орендодавцю за звичайною ціною, діючою на момент такого зворотного продажу, але не менше первісної вартості такого основного фонду, зменшеної на суму нарахованої амортизації, згідно з нормами статті 8 цього Закону.

У разі коли вартість об'єкта фінансового лізингу, що вперше вводиться в експлуатацію, визначається договором у сумі, що є меншою вартості витрат на його придбання або спорудження, податковий орган має право провести позачергову перевірку для визначення рівня звичайної ціни.

Судом апеляційної інстанцій було обґрунтовано зазначено, що спірним питанням у справі є належність операції оренди двох автомобілів до операції фінансового лізингу, оскільки позивач вважає, що самим договором передбачено, що останній відноситься до договору оперативного лізингу, оскільки така можливість передбачена самим законодавством.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що між сторонами відсутній спір щодо сум понесених витрату у зв'язку з орендою автомобілів та підтвердження таких витрат необхідними первинними документами. Окрім цього, витрати позивача за договором оренди легкових автомобілів підтверджуються наданими до матеріалів справи актами здачі-приймання робіт та виписками.

Відповідно до п.1.18 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», лізингова (орендна) операція -це господарська операція (крім операцій з фрахтування (чартеру) морських суден та інших транспортних засобів) фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає надання основних фондів або землі у користування іншим фізичним чи юридичним особам (орендарям) за оренду плату та на визначений строк.

Відповідно до пп.1.18.1 п.1.18 ст.1 вказаного Закону, оперативним лізингом (орендою) є господарська операція юридичної особи, що передбачає відповідно до договору оперативного лізингу (оренди) передання орендарю майна, що підпадає під визначення основного фонду згідно із статтею 8 цього Закону, придбаного або виготовленого орендодавцем на умовах інших, ніж передбачаються фінансовим лізингом (орендою).

З урахуванням положень ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»легкові автомобілі, отримані позивачем в оперативний лізинг (оренду), належать до основних фондів 2 групи.

Відповідно до пп.1.18.2 п.1.18 ст.1 цього ж Закону фінансовий лізинг (оренда) - господарська операція фізичної або юридичної особи, яка передбачає відповідно до договору фінансового лізингу (оренди) передання орендарю майна, що підпадає під визначення основного фонду згідно із статтею 8 цього Закону, придбаного або виготовленого орендодавцем, а також усіх ризиків та винагород, пов'язаних з правом користування та володіння об'єктом лізингу.

Лізинг (оренда) вважається фінансовим, якщо лізинговий (орендний) договір містить одну з таких умов: об'єкт лізингу передається на строк, протягом якого амортизується не менше 75 відсотків його первісної вартості за нормами амортизації, визначеними статтею 8 цього Закону, та орендар зобов'язаний придбати об'єкт лізингу у власність протягом строку дії лізингового договору або в момент його закінчення за ціною, визначеною у такому лізинговому договорі; сума лізингових (орендних) платежів з початку строку оренди дорівнює або перевищує первісну вартість об'єкта лізингу; якщо у лізинг передається об'єкт, що перебував у складі основних фондів лізингодавця протягом строку перших 50 відсотків амортизації його первісної вартості, загальна сума лізингових платежів має дорівнювати або бути більшою 90 відсотків від звичайної ціни на такий об'єкт лізингу, діючої на початок строку дії лізингового договору, збільшеної на суму процентів, розрахованих виходячи з облікової ставки Національного банку України, визначеної на дату початку дії лізингового договору на весь його строк; майно, яке передається у фінансовий лізинг, є виготовленим за замовленням лізингоотримувача (орендаря) та після закінчення дії лізингового договору не може бути використаним іншими особами, крім лізингоотримувача (орендаря), виходячи з його технологічних та якісних характеристик.

Для цілей цього підпункту під терміном «строк фінансового лізингу»розуміється строк від дати передання майна лізингоотримувачу (орендарю) до дати набуття права власності на таке майно або здійснення останнього лізингового платежу лізингоотримувачем, залежно від того, яка подія сталася раніше.

Останнім абзацом даного пункту передбачено, що незалежно від того, чи відноситься лізингова операція до фінансового лізингу відповідно до норм цього підпункту чи ні, сторони договору можуть визначити при укладенні договору таку операцію як оперативний лізинг без права подальшої зміни статусу такої операції до закінчення дії відповідного договору.

З огляду на викладене, а також зважаючи на те, що сторони відповідно до вимог пп.1.18.2 п.1.18 ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», при укладанні договору визначили спірну господарську операцію договором оперативного лізингу без права подальшої зміни статусу такої операції до закінчення дії відповідного договору, підстав для висновку про необхідність виключення зі складу валових витрат суми орендної плати у розмірі 157 500,00 грн. не має.

Мотивація та докази, наведені у касаційній скарзі, не дають адміністративному суду касаційної інстанції підстав для постановлення висновків, які б спростовували правову позицію суду апеляційної інстанції.

Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судом апеляційної інстанції норм матеріального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржуване судове рішення -залишити без змін.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210 - 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Харцизьку Донецької області залишити без задоволення.

2. Постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 03.12.2010 р. у справі №2а-19808/10/0570 залишити без змін.

3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя:Нечитайло О.М. СуддіЛанченко Л.В. Пилипчук Н.Г.