Постанова № 28170541, 06.12.2012, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД 79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

06 грудня 2012 р. № 2а-7912/12/1370

Львівський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого-судді Мартинюка В.Я.

суддів Карп'як О.О.

Ланкевича А.З.

з участю секретаря судових засідань Макар Г.В.

прокурора - Цинайко Н.І.,

представників:

від позивача - Мацієвський В.М., Шиманська Н.П., Гринчук А.М.;

від відповідача -Марець В.Г., Палій М.В., Антонюк І.Б., Грицюк П.В., Маріковський О.О., Атаманенко М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Львові адміністративну справу за позовом Публічного акціонерного товариства (надалі ПАТ) «Кредобанк»до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків (надалі СДПІ ВПП) у м.Львові Державної податкової служби про скасування наказу та податкових повідомлень-рішень, -

в с т а н о в и в :

ПАТ «Кредобанк»звернулося в суд з позовом до СДПІ ВПП у м.Львові Державної податкової служби, з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог, про скасування наказу від 13.08.2012 року за №134 та податкових повідомлень-рішень від 24.09.2012 року за №0000030850/10361 і за №0000020850/10358.

Позивач в позовній заяві стверджує, що відсутні правові підстави для проведення перевірки. Що стосується спірних податкових повідомлень-рішень, то позивач вважає такі незаконними, оскільки органом державної податкової служби без достатніх на те правових підстав кваліфіковано договори відступлення права вимоги як договори факторингу, та як наслідок прийшов до неправильного висновку про нікчемність таких договорів. Крім того, позивач вважає, що відповідач неправомірно при оподаткуванні операцій з факторингу застосував норми підп.153.2.6 п.153.2 ст.153 ПК України.

Представники позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просять позов задовольнити.

Відповідач в запереченні на позов зазначає, що перевірка проводилась у повній відповідності до вимог чинного законодавства, а тому підстави для скасування спірного наказу відсутні. Також, відповідач вважає, що відступлення права грошової вимоги первісним кредитором іншій особі (фактору) з компенсацією останнім вартості такого боргу за плату (дисконту або премії) є факторинговою операцією. Оскільки сторонами правочину є фізичні та юридичні особи, які не можуть надавати фінансові послуги, продовжує відповідач, такі договори є нікчемними. Щодо договорів факторингу, то орган державної податкової служби вважає, що оскільки позивач та ТзОВ «ФК «Приватні Інвестиції»є пов'язаними особами, то ним за наявності достатніх правових підстав при оподаткуванні таких операцій застосовано положення підп.153.2.6 п.153.2 ст.153 ПК України.

В судовому засіданні представники відповідача проти позову заперечили, просять в його задоволенні відмовити, посилаючись на те, що спірний наказ, висновки, викладені в акті перевірки, та оспорювані податкові повідомлення-рішення є законними та обґрунтованими.

Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, суд даючи правову оцінку спірним правовідносинам виходив з наступного.

13.08.2012 року СДПІ ВПП у м.Львові Державної податкової служби прийнято наказ №134, яким призначено проведення документальної позапланової перевірки ПАТ «Кредобанк».

За результатами виїзної позапланової перевірки позивача з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків під час здійснення окремих операцій відступлення прав вимоги (факторингу) за період з 01.10.2011 року по 31.03.2012 року СДПІ ВПП у м.Львові Державної податкової служби складено акт від 10.09.2012 року №751/35-00/09807862 та прийнято податкові повідомлення-рішення від 24.09.2012 року:

- за №0000020850/10358, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток в сумі 62908909 грн. 00 коп., в тому числі за основним платежем -62896372 грн. 00 коп. та штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) -12537 грн. 00 коп.;

- за №0000030850/10361, яким зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток у розмірі 1689529658 грн. 00 коп.

Як вбачається з висновків акта перевірки, перевіркою встановлено порушення п.138.1 ст.138, підп.138.1.1 п.138.1 ст.138, підп.153.2.6 п.153.2, п.153.5 ст.153 ПК України, що призвело до заниження податку на прибуток в сумі 62896372 грн. 00 коп. та завищення від'ємного значення об'єкта оподаткування з податку на прибуток в сумі 1689529658 грн. 00 коп.

Даючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд врахував наступні обставини справи та норми чинного законодавства.

Що стосується вимог про скасування наказу про призначення перевірки.

Як вбачається зі змісту наказу від 13.08.2012 року за №134 перевірка була призначена за наявності таких обставин:

- ненаданням підтверджуючих документів на запити відповідача;

- декларування від'ємного значення як результату розрахунку об'єкта оподаткування на прибуток протягом чотирьох послідовних податкових періодів.

У відповідності до вимог підп.78.1.1 п.78.1 ст.78 ПК України документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких обставин, зокрема, за наслідками перевірок інших платників податків або отримання податкової інформації виявлено факти, що свідчать про можливі порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на органи державної податкової служби, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит органу державної податкової служби протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту.

Також, п.150.3 ст.150 ПК України передбачено, що у разі якщо від'ємне значення як результат розрахунку об'єкта оподаткування декларується платником податку протягом чотирьох послідовних податкових періодів, орган державної податкової служби має право провести позапланову перевірку правильності визначення об'єкта оподаткування.

В матеріалах справи наявні запити відповідача та відповіді на них позивача.

При цьому, позивачем була надана інформація, з урахуванням положень статей 60 та 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність»від 7 грудня 2000 року №2121-III, з наступними змінами та доповненнями, які регулюють питання банківської таємниці, що також не заперечується відповідачем.

Аналізуючи положення частини 2 статті 60 згаданого Закону, суд вважає, що інформація яка запитувалась відповідачем та не надана банком не може вважатись конфіденційною в розумінні наведеної норми, оскільки не стосуються клієнтів банку, а його контрагентів.

А відтак, банк не надав документального підтвердження на обов'язковий письмовий запит органу державної податкової служби протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту, оскільки надані документи містили неповну інформацію.

Крім того, в матеріалах справи наявні податкові декларації з податку на прибуток за ІІ квартал 2011 року, за ІІ-ІІІ квартал 2011 року, за ІІ-ІV квартал 2011 року, за І квартал 2012 року, за півріччя 2012 року та уточнюючий розрахунок за ІІ-ІV квартал 2011 року, з яких вбачається, що позивачем декларувався протягом чотирьох послідовних податкових періодів від'ємне значення об'єкта оподаткування.

За таких обставин, суд вважає, що орган державної податкової служби за наявності достатніх обставин, які передбачені законодавством, призначив спірним наказом документальну позапланову перевірку.

Щодо податкових повідомлень-рішень.

В акті перевірки зазначено, що позивачем в порушення п.138.1 ст.138 та п.153.5 ст.153 ПК України завищено інші витрати, прямо пов'язані зі здійсненням банківських операцій на суму заборгованості, відображеної філією по договорам переведення права вимоги, які по своїй економічній суті є факторинговими договорами та укладені з фізичними та юридичними особами, які не є фінансовими установами та не можуть надавати фінансові послуги.

В матеріалах справи наявні договори уступки права вимоги, договори про відступлення права вимоги укладені між позивачем та фізичними і юридичними особами, акти прийому-передачі документів до згаданих договорів, меморіальні ордери, виписки по особовим рахункам.

Дані господарські операції позивачем були відображені в бухгалтерському та податковому обліках. Оподаткування здійснювалось у відповідності до положень п.153.5 ст.153 ПК України.

Як вбачається зі змісту ст.ст. 512, 656, 1077 ЦК України, 350 ГК України, законодавцем розмежовуються два види правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: договори факторингу та правочини з відступлення права вимоги.

При цьому, відступлення права вимоги є більш ширшим поняттям ніж факторинг, особливістю якого є суб'єктний склад та предмет - взамін права вимоги клієнт отримує послугу, що полягає в передачі грошових коштів у розпорядження.

Як вбачається зі змісту наявних у справі договорів уступки права вимоги та про відступлення права вимоги всі вони містять ціну права вимоги та передбачають перерахування коштів, з чим пов'язується виникнення права вимоги у «Нового кредитора», що підтверджує волевиявлення сторін на укладення договорів купівлі-продажу права вимоги та пов'язаних з нею прав.

У відповідності до вимог ст.627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

З врахуванням наведеного, позивач був вільним у виборі контрагента та визначенні умов договору, оскільки законодавством не встановлено обмежень чи заборон, які стосуються укладення банком правочинів з відступлення права вимоги.

Не зважаючи на викладені обставини, орган державної податкової служби під час проведення перевірки, без врахування положень ст.19 Конституції України та ст.ст.43, 44 ГК України, застосував до договорів уступки права вимоги та про відступлення права вимоги законодавство, яке регулює правовідносини факторингу.

Також, суд не може залишити поза увагою той факт, що як вбачається зі змісту акта перевірки є не зрозумілим на підстав якої норми законодавства орган державної податкової служби прийшов до висновку про нікчемність правочину.

Щодо обставин відсутності в державному реєстрі фінансових установ контрагентів банку по згаданих договорах, то суд вважає, що ці обставини не стосуються нікчемності правочинів, а за певних обставин можуть вказувати на недійсність оспорюваного правочину (правочин який визнається недійсним в судовому порядку).

Більше того, згідно припису акту цивільного законодавства України, викладеного в ч. 1 ст.204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаним судом недійсним (презумпція правомірності).

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється її недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не Актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в Акті висновки є суто суб'єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку.

Крім того, відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року було звернено увагу на наступне: «...вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду у разі наявності відповідної суперечки. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. В цьому випадку в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги у разі нікчемності правочину і наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Відповідно до статей 215 і 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однією із сторін правочину, так і іншою зацікавленою особою, права і законні інтереси якої порушені здійсненням правочину».

Таким чином, навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Зазначена норма недійсність господарського зобов'язання пов'язує з наступним: невідповідністю його змісту вимогам закону; наявністю мети, що за відомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладенням учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов'язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов'язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст. 228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями Кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Відповідачем не надано доказів, а так само не було встановлено фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем згаданих вище договорів.

Таким чином, відповідачем не доведено, а судом не встановлено, наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов'язкової ознаки для визнання правочину недійсним та застосування адміністративно-господарських санкцій. Хоча факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.

Інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства.

Крім того, необхідно зазначити, що можливий захист порушеного права шляхом звернення до суду із позовом про визнання нікчемного правочину дійсним стосується лише нікчемних правочинів з дефектом форми та правочинів без необхідного схвалення (параграф 2 глави 16 ЦК України).

Відповідачем також не було обґрунтовано належним чином і доведено у встановленому законом порядку, що угоди порушують публічний порядок, суперечать моральним засадам суспільства та спрямовані на заволодіння майном держави.

Крім того, посилання відповідача на ч.1 ст.215, ч.1 та ч.5 ст.203 ЦК України є безпідставним, так як зазначені норми можуть використовуватися лише при визнанні правочинів недійсними в судовому порядку.

Вказані висновки підтверджуються і ст. 20 Податкового кодексу України, відповідно до якої органам державної податкової служби України не надано повноважень щодо визнання тих чи інших угод (правочинів) недійсними та/або нікчемними.

Також, орган державної податкової служби вважає, що оскільки факторингові операції, укладені між пов'язаними особами, то такі підлягають оподаткуванню в порядку передбаченому підп.153.2.6 п.153.2 ст.153 ПК України.

В матеріалах справ наявні договори факторингу укладені між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Приватні інвестиції», акти прийому-передачі заборгованості, меморіальні ордери, виписки по особовим рахункам.

Дані господарські операції позивачем були відображені в бухгалтерському та податковому обліках. Оподаткування здійснювалось у відповідності до положень п.153.5 ст.153 ПК України.

Як передбачено підп.138.1.1 п.138.1 ст.138 ПК України, витрати операційної діяльності включають, зокрема, витрати банківських установ, до яких відносяться також і витрати з придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги (факторинг).

Підпунктом 135.4.2 пункту 135.4 статті 135 згаданого Кодексу, передбачено, що до доходу банківських установ включаються, зокрема, доходи від відступлення права вимоги боргу третьої особи або виконання вимоги боржником (факторингу) згідно з пунктом 153.5 статті 153 цього Кодексу.

Зі змісту наведених норм вбачається, що операції факторингу оподатковуються аналогічно операціям відступлення права вимоги в порядку передбаченому п.153.5 ст.153 ПК України.

Однак, орган державної податкової служби вважає, що дана норма підлягає застосуванню у спірних правовідносинах з врахуванням положень абзацу 2 підп.153.2.6 п.153.2 ст.153 ПК України, згідно якого витрати, понесені у зв'язку з продажем/обміном товарів, виконанням робіт, наданням послуг пов'язаним з таким платником податку особам або за операціями з давальницькою сировиною, визнаються в розмірі, що не перевищує доходи, отримані від такого продажу/обміну.

Обставини пов'язаності сторін згаданих договорів факторингу, у відповідності до вимог підп.14.1.159 п.14.1 ст.14 ПК України не заперечується сторонами та підтверджується, наявними в матеріалах справи наказом позивача за №122-к від 28.02.2012 року, наказом №84-п від 08.10.2009 року та відомостями з ЄДРПОУ.

Аналізуючи правильність застосування відповідачем абзацу 2 підп.153.2.6 п.153.2 ст.153 ПК України, суд виходив з наступного.

Договір факторингу за своєю правовою природою, як вбачається зі змісту ст.1077 ЦК України, п.11 ч.1 ст.4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»від 12 липня 2001 року №2664-III, з наступними змінами та доповненнями, Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 3 квітня 2009 року №231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг»(зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за №373/16389), є договором про надання фінансових послуг, згідно якого одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Отже, саме фактор, в даному випадку, надає послугу -передає кошти в розпорядження другої сторони.

Фактором по згаданих договорах факторингу виступає Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Приватні інвестиції», а клієнтом -позивач, який відступає право грошової вимоги.

Оскільки абзац 2 підп.153.2.6 п.153.2 ст.153 ПК України покликаний врегульовувати розмір витрат пов'язаних осіб у зв'язку з наданням фінансових послуг, які, в даному випадку, надавались контрагентом позивача, орган державної податкової служби без достатніх на те правових підстав застосував положення згаданого абзацу до позивача, який не надавав послуги, а відтак, не ніс по них витрат.

З приводу посилань органу державної податкової служби на те, що згадані договори факторингу за своєю правовою природою є нічим іншим як договорами купівлі-продажу права грошової вимоги, а тому слід застосовувати абзац 2 підп.153.2.6 п.153.2 ст.153 ПК України, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.

По-перше, як вбачається зі змісту акта перевірки орган державної податкової служби не аналізував договори факторингу як договори купівлі-продажу, що, в свою чергу, позбавляє можливості суд, з врахуванням положень ст.ст. 6, 19 Конституції України та завдання адміністративних судів -захист права шляхом надання правового аналізу діям суб'єкта владних управлінських функцій (в даному випадку не було дій з аналізу договорів факторингу), давати правову оцінку цим договорам.

З цих самих міркувань, судом не береться до уваги правовий аналіз позивача, який стосується права вимоги як товару.

Інше ж трактування наведених обставин дозволяло б продовжувати проведення перевірки і в судовому процесі (збирати та подавати нові документи в підтвердження інших обставин; змінювати обставини, які досліджувались при перевірці тощо) та виконувати адміністративному суду не властиві йому функції.

По-друге, ст.153 ПК України, передбачає порядок оподаткування операцій особливого виду. При цьому, слід відмітити, що ряд норм даної статті є відсилочними та бланкетними, а відтак передбачають особливості їх застосування (п.153.4, п.153.7, п.153.12).

Оскільки п.153.5 ст.153 ПК України, не містить жодних застережень, щодо її застосування, то дана норма є спеціальною по відношенню до інших і застосовується без їх врахування, що і було зроблено позивачем.

По-третє, з врахуванням положень підп.14.1.202, підп.14.1.203, підп.14.1.255 п.14.1 ст.14 ПК України, в контексті застосування норм цього Кодексу законодавець відокремлює поняття відступлення права вимоги від загального поняття продажу товарів (послуг) та в подальшому визначає спеціальні норми Податкового кодексу України, які регулюють порядок формування доходів та витрат при здійсненні операцій з продажу права вимоги.

За таких обставин, орган державної податкової служби без достатніх на те правових підстав застосував до спірних правовідносин положення абзац 2 підп.153.2.6 п.153.2 ст.153 ПК України.

Не може надаватись оцінка судом і обставин, що стосуються економічної ефективності операцій по згаданих договорах факторингу, договорах уступки права вимоги та договорах про відступлення права вимоги, оскільки орган державної податкової служби під час перевірки не здійснював такого правового аналізу згаданих правочинів і не досліджував первинні бухгалтерські документи щодо цих обставин.

За викладених обстави суд вважає, що орган державної податкової служби прийшов до помилкового висновку про те, що позивач в порушення п.138.1 ст.138, підп.138.1.1 п.138.1 ст.138, підп.153.2.6 п.153.2, п.153.5 ст.153 ПК України оподаткував згадані фінансові операції.

Оскільки сума основного платежу, що визначений в податковому повідомленні-рішенні, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток, не знайшла свого підтвердження в судовому засіданні, як наслідок орган державної податкової служби без достатніх на те правових підстав застосував штрафні (фінансові) санкції (штрафи).

Таким чином, позовні вимоги в частині скасування податкових повідомлень-рішень, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток і зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток є обгрунтованими, а тому адміністративний позов в цій частині підлягає задоволенню. В іншій частині в задоволенні позову належить відмовити.

Також, суд, у відповідності до вимог ст.162 КАС України, вважає за необхідне у резолютивній частин постанови зазначити про протиправність та скасування оспорюваних актів індивідуальної дії.

Щодо судових витрат, то у відповідності до вимог ст.94 КАС України, судові витрати у формі судового збору належить присудити з позивача пропорційно задоволених вимог.

Керуючись ст.ст. 21, 69, 70, 160-163 КАС України, суд -

П О С Т А Н О В И В :

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправними та скасувати, прийняті Спеціалізованою державною податковою інспекцією по роботі з великими платниками податків у м.Львові Державної податкової служби, податкові повідомлення-рішення від 24.09.2012 року за №0000020850/10358 та за №0000030850/10361.

3. В іншій частині в задоволенні позову відмовити.

4. Стягнути з Державного бюджету України на користь Публічного акціонерного товариства «КРЕДОБАНК»(код ЄДРПОУ 09807862), що знаходиться за адресою м.Львів, вул.Сахарова,78, 2146 грн. 00 коп. (дві тисячі сто сорок шість гривень) сплаченого судового збору.

5. Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.

6. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня отримання копії повного тексту постанови.

Повний текст постанови виготовлений та підписаний 07 грудня 2012 року.

Головуючий-суддя В.Я.Мартинюк

суддя О.О.Карп'як

суддя А.З.Ланкевич