Постанова № 28102842, 19.12.2012, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 грудня 2012 року м. Київ К-32164/10

Вищий адміністративний суд України у складі: суддя Костенко М.І. - головуючий, судді Борисенко І.В., Карась О.В.,

розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу державної податкової інспекції у Оболонському районі міста Києва (далі -ДПІ)

на постанову господарського суду міста Києва від 16.10.2009

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28.09.2010

у справі № 32/125-А

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Гросс" (далі -Товариство)

до ДПІ

про визнання недійсним акта перевірки та податкового повідомлення-рішення.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий адміністративний суд України

ВСТАНОВИВ:

Постановою окружного адміністративного суду міста Києва від 16.10.2009, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28.09.2010, позов задоволено частково; визнано недійсними податкові повідомлення-рішення від 26.06.2006 № 0000611702/0, № 0000652307/0 та № 0000642307/0; в частині позовних вимог щодо визнання недійсним акта перевірки від 21.06.2006 № 514-23-7-30729660 відмовлено за безпідставністю.

На вказані судові акти ДПІ подано касаційну скаргу, в якій скаржник просить повністю відмовити у позові, посилаючись на невідповідність висновків судів нормам матеріального права та дійсним обставинам справи.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши відповідність висновків судів наявним у матеріалах справи доказам, правильність застосування судами норм матеріального права та дотримання ними процесуальних норм, обговоривши доводи касаційної скарги, Вищий адміністративний суд України вважає, що остання підлягає частковому задоволенню з урахуванням такого.

Попередніми судовими інстанціями у розгляді справи встановлено, що ДПІ було проведено позапланову документальну перевірку дотримання вимог податкового законодавства по взаємовідносинах Товариства з товариством з обмеженою відповідальністю «Мілвей»за період з 01.02.2004 по 30.09.2004, по продажу основних засобів у 3-му кварталі 2004 року та податку з доходів фізичних осіб за період з 01.01.2004 по 31.12.2005. За наслідками цієї перевірки податковим органом складено акт від 21.06.2006 № 514-23-7-30729660 та прийнято:

податкове повідомлення-рішення від 26.06.2006 № 0000642307/0, за яким Товариству визначено податкове зобов'язання з ПДВ у сумі 1 840 897,32 грн. (у тому числі 1 227 264,87 грн. за основним платежем та 613 632,45 грн. за штрафними санкціями);

податкове повідомлення-рішення від 26.06.2006 № 0000652307/0, відповідно до якого позивача притягнуто до відповідальності у вигляді штрафу в сумі 1 280 040 грн. на підставі підпункту 17.1.8 пункту 17.1 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»;

податкове повідомлення-рішення від 26.06.2006 № 0000611702/0, за яким позивачеві донараховано податкове зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб у сумі 622 033,23 грн. (у тому числі 207 344,41 грн. за основним платежем та 414 688,82 грн. за штрафними санкціями).

Підставою для визначення Товариству оспорюваної суми з податку на додану вартість став висновок податкового орану про незаконне включення позивачем до податкового кредиту у 1-3 кварталах 2004 року ПДВ у загальній сумі 1 227 264,87 грн. за податковими накладними, складеними товариством з обмеженою відповідальністю «Мілвей»(далі -ТОВ «Мілвей») за операціями з поставки товарно-матеріальних цінностей в адресу позивача. Зазначений висновок ДПІ мотивує виключно посиланням на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15.06.2005, за яким було визнано недійсними установчі документи цього контрагента, його свідоцтво про реєстрацію платником ПДВ з причин реєстрації цієї юридичної особи на підставну особу, а також усі первинні бухгалтерські документи, складені від імені ТОВ «Мілвей».

Визнаючи незаконним зазначене донарахування, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з такого.

Згідно з визначенням, наведеним у пункті 1.7 статті 1 Закону України «Про податок на додану вартість» (у редакції, що діяла на час здійснення спірних операцій) податковий кредит -це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

В силу вимог підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»(у тій самій редакції) податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 81 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 цієї ж статті Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту).

Таким чином, окрім формальних вимог щодо належного документального оформлення господарської операції, установлених підпунктом 7.2.6 пункту 7.2, підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»умовою визнання податкової вигоди платника (яка передбачає, зокрема, зменшення бази оподаткування ПДВ на суму понесених витрат по сплаті ПДВ) є реальність господарської операції, здійсненої у рамках провадження економічної діяльності платника.

Обов'язок зі складення податкових накладних, що слугують підставою для формування податкового кредиту платником -покупцем товарів (робіт, послуг), та відображення у них відомостей, передбачених підпунктом 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», покладено на постачальника товарів (робіт, послуг). Відповідно, при дотриманні контрагентом вказаних вимог з оформлення необхідних документів підстави для висновку про недостовірність даних, які містяться у таких податкових накладних, відсутні, якщо не встановлені обставини на підтвердження того, що платника знав або повинен був знати про надання постачальником неправдивих або протирічливих відомостей.

У разі ж підтвердження дійсного виконання операції самі по собі недоліки правореалізуючих документів (у тому числі і підписання первинного документа невстановленою особою) не можуть слугувати перешкодою для реалізації платником законного права на формування податкового кредиту. Адже власне неправильність зазначених у первинних документах відомостей є непрямою ознакою недостовірності відомостей про факт поставки, що містяться у таких документах, однак не може розглядатися як беззаперечне свідчення відсутності поставки, позаяк документальне оформлення є лише формою представлення інформації про юридичний факт.

Оскільки виконання поставки товарів ТОВ «Мілвей»в адресу Товариства податковим органом не заперечується, будь-яких доводів щодо фіктивності цих операцій, а також доказів на підтвердження їх безтоварності ДПІ не надано, з урахуванням того, що на час здійснення цих операцій спірний контрагент мав статус зареєстрованої юридичної особи, був платником ПДВ та, відповідно, виступав учасником господарського обороту, то підстави для позбавлення позивача права на податковий кредит за операціями з ТОВ «Мілвей»з мотивів, викладених в акті перевірки, відсутні.

Суди об'єктивно підтримали правову позицію позивача по справі і щодо відсутності у нього функцій податкового агента у правовідносинах з суб'єктами підприємницької діяльності (які є платниками єдиного податку) під час виплати їм доходу у вигляді плати за поставлені товари та послуги.

Адже оподаткування доходів таких приватних підприємців здійснюється у порядку, визначеному Указом Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва», тобто за встановленою ставкою єдиного податку з усіх доходів, отриманих від здійснення підприємницької діяльності, що обкладається єдиним податком. За правилами пункту 6 Указу платники єдиного податку, не є платниками податку на доходи фізичних осіб.

Доказів поставки товарів або надання послуг цими приватними підприємцями позивачеві з порушенням умов перебування на спрощеній системі оподаткування ДПІ не подано.

Наведене виключає обов'язок Товариства нараховувати, утримувати та сплачувати податок з доходів фізичних осіб до бюджету від імені та за рахунок цих платників, вести податковий облік та подавати податкову звітність податковим органам відповідно до закону.

Що ж до висновку судів про незаконність притягнення позивача до відповідальності у вигляді штрафу в сумі 1 280 040 грн. на підставі підпункту 17.1.8 пункту 17.1 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»за порушення порядку відчуження активів, що перебувають у податковій заставі, то такий висновок судів не відповідає нормам чинного податкового законодавства.

Так, в силу вимог підпункту 8.2.2 пункту 8.2 статті 8 названого Закону (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) право податкової застави поширюється на будь-які види активів платника податків, які перебували в його власності (повному господарському віданні) у день виникнення такого права, а також на будь-які інші активи, на які платник податків набуде прав власності у майбутньому, до моменту погашення його податкових зобов'язань або податкового боргу.

Рішенням Конституційного Суду України від 24.03.2005 № 2-рп/2005 було визнано неконституційним наведену норму Закону в частині поширення права податкової застави на будь-які види активів платника податків без урахування суми його податкового боргу.

Відповідно до приписів частини другої статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Таким чином, саме з 24.03.2005, тобто з дати набрання чинності Рішення Конституційного Суду України № 2-рп/2005, у податкових органів відсутнє право приймати рішення, спрямовані на поширення податкової застави на всі активи платника податків, позаяк право податкової застави з моменту прийняття названого Рішення Конституційного Суду України може поширюватися лише на ті активи платника податків, що еквівалентні розміру його податкового боргу.

У розглядуваному випадку висновок податкового органу про порушення Товариством порядку відчуження активів, що перебувають у податковій заставі, ґрунтується на тому, що у направленій позивачеві першій податковій вимозі від 25.08.2004 № 1/2936 ДПІ попередила позивача про поширення з 20.08.2004 права податкової застави на всі активи Товариства у зв'язку з наявністю у нього податкового боргу; 27.08.2004 податкова застава всіх активів позивача була зареєстрована у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна; сплату податкового боргу (як підставу для припинення податкової застави) було здійснено позивачем лише 14.09.2004, однак гальванічний цех було продано позивачем за ціною 1 280 040 грн. без отримання згоди податкового органу 06.09.2004, тобто у період дії податкової застави.

З наведеного вбачається, що у розглядуваному випадку операція із заставленим активом була здійснена позивачем до моменту прийняття вказаного Рішення Конституційного Суду України, тобто у період, коли обсяг податкової застави не обмежувався сумою існуючого податкового боргу відповідно до конституційних на момент виникнення такої податкової застави норм Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».

Таким чином, надана судами правова оцінка обставин справи, згідно з якою право податкової застави Товариства підлягало трансформації з метою досягнення критерію співрозмірності між податковим зобов'язанням і сумою активів, що перебувають в податковій заставі, відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, є невірною.

В силу вимог підпункту 8.6.1 пункту 8.6 статті 8 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», що визначає підстави та порядок узгодження операцій із заставленими активами, платник податків, активи якого перебувають у податковій заставі, здійснює вільне розпорядження ними, за винятком операцій, що підлягають письмовому узгодженню з податковим органом:

а) купівлі чи продажу, інших видів відчуження або оренди (лізингу) нерухомого та рухомого майна, майнових чи немайнових прав, за винятком майна, майнових та немайнових прав, що використовується у підприємницькій діяльності платника податків (інших видах діяльності, які за умовами оподаткування прирівнюються до підприємницької), а саме готової продукції, товарів і товарних запасів, робіт та послуг за кошти за цінами, що не є меншими за звичайні;

б) використання об'єктів нерухомого чи рухомого майна, майнових чи немайнових прав, а також коштів для здійснення прямих чи портфельних інвестицій, а також цінних паперів, що засвідчують відносини боргу, надання гарантій, поручительств, уступлення вимоги та переведення боргу, виплату дивідендів, розміщення депозитів або надання кредитів;

в) ліквідації об'єктів нерухомого або рухомого майна, за винятком їх ліквідації внаслідок обставин непереборної дії (форс-мажорних обставин) або відповідно до рішень органів державного управління.

Таким чином, оспорювана операція підпадає під визначення тих операцій, які потребують обов'язкового дозволу податкового органу у разі перебування активів платника у податковій заставі.

За змістом підпункту 17.1.8 пункту 17.1 статті 17 цього ж Закону у разі коли платник податків, активи якого перебувають у податковій заставі, відчужив такі активи без попередньої згоди податкового органу, якщо отримання такої згоди є обов'язковим згідно з цим Законом, платник податків додатково сплачує штраф у розмірі суми такого відчуження, визначеної за звичайними цінами.

А відтак позивачеві цілком обґрунтовано було визначено 1 280 040 грн. штрафу за податковим повідомленням-рішенням від 26.06.2006 № 0000642307/0.

З урахуванням викладеного, керуючись статтями 220, 222, 223, 224, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу державної податкової інспекції у Оболонському районі міста Києва задовольнити частково.

2. Постанову господарського суду міста Києва від 16.10.2009 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28.09.2010 у справі № 32/125-А скасувати в частині визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 26.06.2006 № 0000652307/0.

3. У цій частині позову відмовити.

4. В решті постанову господарського суду міста Києва від 16.10.2009 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28.09.2010 у справі № 32/125-А залишити без змін.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України в порядку статей 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: М.І. Костенко судді:І.В. Борисенко О.В. Карась