Постанова № 27989076, 10.12.2012, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" грудня 2012 р. Справа № 5009/1591/12

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючого судді Прокопанич Г.К.

суддів Алєєвої І.В.

Євсікова О.О.

за участю представників:

Позивача: не з'явився;

Відповідача -1: не з'явився;

Відповідача -2: Олійник В.В., дов. № б/н від 23.11.2012 року;

розглянувши касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя на постанову Донецького апеляційного господарського суду України від 11.09.2012 року

у справі № 5009/1591/12 господарського суду Запорізької області

за позовом Управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя

до відповідача -1 відкритого акціонерного товариства "Автотранспортне підприємство № 12327"

відповідача -2 товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАЗ Фінанс"

про визнання недійсними договорів

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2012 року Управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя звернулося до господарського суду Запорізької області з позовом до відкритого акціонерного товариства "Автотранспортне підприємство № 12327", товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАЗ Фінанс", просило (з урахуванням доповнення до позовної заяви від 10.05.2012 року) визнати недійсними договір фінансового лізингу № 0701/08-ФЛ від 30.07.2008 року, укладений між відповідачами; договір іпотеки нежитлових приміщень від 01.08.2008 року , укладений між відповідачами, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Грек А.В. та зареєстрований у реєстрі за № 2451-2455; договір застави від 01.08.2008 року, посилаючись на підстави, визначені ст. 207 Господарського кодексу України, ст. 234 Цивільного кодексу України ЦК України (т. 1, а.с. 3-8, а.с. 47-52).

У відзиві на позовну заяву товариство з обмеженою відповідальністю "ЛАЗ Фінанс" зазначило, що оспорювані договори не суперечать нормам законодавства та були укладені з метою здійснення сторонами господарської діяльності (т. 1, а.с. 61).

Відкрите акціонерне товариство "Автотранспортне підприємство № 12327" своїм правом, встановленим ст. 59 Господарського процесуального кодексу України на надання відзиву на позовну заяву не скористалось.

Рішенням господарського суду Запорізької області від 14.06.2012 року у справі № 5009/1591/12 (суддя Шевченко Т.М.) позов задоволено. Визнано недійсними договір фінансового лізингу № 0701/08-ФЛ від 30.07.2008 року, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "ЛАЗ Фінанс" та відкритим акціонерним товариством "Автотранспортне підприємство № 12327"; договір іпотеки нежитлових приміщень від 01.08.2008 року , укладений між відкритим акціонерним товариством "Автотранспортне підприємство № 12327" та товариством з обмеженою відповідальністю "ЛАЗ Фінанс",; договір застави від 01.08.2008 року, укладений між товариством з обмеженою відповідальністю "ЛАЗ Фінанс" та відкритим акціонерним товариством "Автотранспортне підприємство № 12327". Вирішено питання розподілу судових витрат (т. 1, а.с. 121-123).

Судове рішення мотивовано тим, що договір фінансового лізингу № 0701/08-ФЛ від 30.07.2008 року з моменту укладення носив фіктивний характер, оскільки сторони при його оформленні не мали на меті досягнення результатів, які обумовлювались зазначеним правочином.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду України від 11.09.2012 року (головуючий Азарова З.П., судді Геза Т.Д., Мартюхіна Н.О.) рішення господарського суду Запорізької області від 14.06.2012 року у справі № 5009/1591/12 скасовано. Прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено (т. 1, а.с. 159-162).

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що сам по собі факт невиконання або неналежного виконання сторонами умов правочину не може бути підставою для визнання його недійсним та, зокрема, фіктивним.

Не погодившись з прийнятим судовим актом, Управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просило постанову Донецького апеляційного господарського суду України від 11.09.2012 року скасувати, рішення господарського суду Запорізької області від 14.06.2012 року у справі № 5009/1591/12 залишити в силі, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права (т. 2, а.с. 4-6).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 12.11.2012 року касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя прийнято до провадження та призначено до розгляду на 26.11.2012 року (т. 2, а.с. 1-2).

Розпорядженням заступника секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України № 03.07-05/906 від 22.11.2012 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий Прокопанич Г.К., судді Алєєва І.В., Євсіков О.О. (т. 2, а.с. 22).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 26.11.2012 року розгляд касаційної скарги відкладено на 10.12.2012 року (т. 2, а.с. 24-25).

У судове засідання 10.12.2012 року представники позивача -Управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя, відповідача - відкритого акціонерного товариства "Автотранспортне підприємство № 12327" не з'явилися, причин неявки суду не повідомили.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представників позивача -Управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя, відповідача - відкритого акціонерного товариства "Автотранспортне підприємство № 12327".

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши представника відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАЗ Фінанс", обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Відповідно до ч. ч. 1-3, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Як було зазначено вище, правовими підставами для задоволення позовних вимог управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя обрало ст. 207 Господарського кодексу України та ст. 234 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Місцевим господарським судом встановлено, що Управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя є кредитором у справі про банкрутство відкритого акціонерного товариства "Автотранспортне підприємство № 12327"; сума боргу ВАТ "АТП № 12327" перед Пенсійним фондом складає 2715,2 тис. грн. Включення кредиторських вимог товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАЗ Фінанс", що забезпечені заставою майна боржника на підставі оспорюваних договорів фінансового лізингу, іпотеки та договору застави транспортних засобів у розмірі 6 338 167,20 грн. до реєстру вимог кредиторів боржника фактично унеможливлює погашення кредиторської заборгованості боржника із внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне та соціальне страхування, заборгованості зі сплати податків та інших бюджетних платежів.

Також судом першої інстанції встановлено, що 30.07.2008 року між товариством з обмеженою відповідальністю "ЛАЗ Фінанс" (лізингодавець, відповідач -2 по справі) та відкритим акціонерним товариством "АТП № 12327" (лізингоодержувач, відповідач -1 по справі) був укладений договір фінансового лізингу № 0701/08-ФЛ (договір фінансового лізингу), відповідно до пункту 1.1 якого лізингодавець передає лізингоодержувачу у користування на визначений договором строк транспортні засоби (предмет лізингу), які набуваються ним у власність у постачальника відповідно до Специфікації (додаток № 1 до договору), а лізингоодержувач сплачує за це лізингові платежі на умовах даного договору.

Відповідно до розділу 2 вказаного договору лізингодавець на письмове замовлення лізингоодержувача для потреб останнього купує у постачальника предмет лізингу відповідно до вимог, визначених у Специфікації.

Згідно з умовами розділу 3 договору (п. 3.2) лізингодавець зобов'язаний передати предмет лізингу в користування лізингоодержувачеві. Предмет лізингу реєструється лізингоодержувачем на своє ім'я. Лізингодавець надає лізингоодержувачу всі необхідні документи, що дозволяють лізингоодержувачу законно експлуатувати та володіти предметом лізингу.

01.08.2008 року у забезпечення виконання зобов'язань за договором фінансового лізингу між відповідачами 1 і 2 були укладені договір іпотеки нежитлових приміщень та договір застави, які посвідчені 02.08.2008 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Грек А.В.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України від 16.12.1997 року № 723/97-ВР "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Задовольняючи позов, суд перщої інстанції зазначив, що товариство з обмеженою відповідальністю "ЛАЗ Фінанс" не надало доказів на підтвердження купівлі транспортних засобів у постачальника, набуття власності на транспортні засоби згідно договору фінансового лізингу № 0701/08-ФЛ від 30.07.2008 року, а також те, що відкрите акціонерне товариство "Автотранспортне підприємство № 12327" не здійснило дій з реєстрації предмету лізингу на своє ім'я.

Крім того, відповідачі у справі не надали доказів на підтвердження існування та передачі технічної документації на предмет договору фінансового лізингу, а також не визначили у специфікації (додатку № 1 до договору фінансового лізингу) та в акті прийому - передачі від 02.08.2008 року індивідуальних ознак транспортних засобів (предмету лізингу), як цього вимагають приписи закону.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про наявність визначених законом підстав для визнання договору фінансового лізингу недійсним відповідно до приписів ч. 5 ст. 203, ст. 234 Цивільного кодексу України, як фіктивного.

Згідно п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Відповідно до ст. 101 Господарського процесуального кодексу України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обгрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього.

Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обгрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Судова колегія апеляційної інстанції встановила, що докази, які б вказували на наявність у відповідачів умислу на укладення фіктивних правочинів без створення правових наслідків відсутні.

Апеляційна інстанція також встановила, що сторонами вчинено дії, які свідчать про часткове виконання укладеного договору фінансового лізингу, оскільки предмет лізингу було передано лізингоотримувачу за актом приймання-передачі, але лізингові платежі не сплачувались, тому предмет лізингу було повернуто.

Судом апеляційної інстанції надана критична оцінка доводам позивача стосовно відсутності повноважень у заступника директора відкритого акціонерного товариства "Автотранспортне підприємство № 12327" на підписання актів приймання-передачі.

Згідно ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 103 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що апеляційна інстанція за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати рішення повністю або частково і прийняти нове рішення.

Оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необгрунтованість заявлених позовних вимог.

Разом з тим, скасовуючи рішення місцевого господарського суду, апеляційна інстанція зазначила, що позивач є неналежним, оскільки пред'явлення позову про визнання недійсним правочину не є універсальним способом захисту прав, а застосовується з метою припинення для сторін правочину встановлених у ньому зобов'язань, проведення реституції сторін правочину або відшкодування шкоди, заподіяної сторонам недійсного правочину.

Апеляційна інстанція встановила, що позивач не є стороною спірних договорів, оскільки вони укладені в період з 30.07.2008 року по 02.08.2008 року, тоді як провадження у справі про банкрутство відкритого акціонерного товариства "Автотранспортне підприємство № 12327" порушено 02.06.2009 року, тому на момент укладення спірних договорів у 2008 році права позивача як кредитора відкритого акціонерного товариства "Автотранспортне підприємство № 12327" не могли бути порушені.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Згідно ст.ст. 55, 124 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Статтею 129 Конституції України визначено, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997, № 9-зп "Справа за конституційним зверненням громадян Проценко Р. М., Ярошенко П. П. та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України" ч.1 ст. 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, які відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.

Відповідно до ст. 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка набула чинності для України з 11.09.1997 року, передбачено, що високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Згідно ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Право на ефективний засіб юридичного захисту та заборона дискримінації передбачені ст.ст. 13, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно яких кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження та користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Згідно Рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 року № 15-рп/2002 положення ч.2 ст.124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

Відповідно до абз. 5 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" згідно ст.ст. 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Згідно п. 18 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008 року № 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України" за загальним правилом частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин); згідно з частиною п'ятою статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

ЦК України не дає визначення поняття "заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом. Так, в деяких випадках ЦК України встановлює, за чиїм саме позовом правочин може бути визнаний недійсним (частина друга статті 223, частини перша та друга статті 225).

За таких обставин висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у позивача права на звернення з вимогою про визнання недійсним правочину, стороною в якому він не виступав, не грунтується на вищенаведених приписах норм процесуального права.

Зазначена правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України № 12/054 від 26.09.2012 року у справі № 5015/2485/11(2/150).

Крім того, хибним є висновок апеляційного господарського суду про те, що Управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя повинно захищати право, яке воно вважає порушеним, у процедурі банкрутсва.

Згідно п. 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" до компетенції господарських судів віднесено розгляд усіх справ про банкрутство. Зазначені справи відповідно до частини другої статті 41 ГПК України розглядаються в порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законами України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та "Про банки і банківську діяльність".

Господарський суд вирішує у межах розгляду справи про банкрутство спори, безпосередньо пов'язані із здійсненням провадження в такій справі, в тому числі про: визнання недійсними правочинів, вчинених керуючим санацією (ліквідатором); визнання права власності на майно боржника; оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника.

Отже, з мотивувальної частині постанови суду апеляційної інстанції підлягають виключенню висновки про те, що Управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя є неналежним позивачем у справі.

Згідно з вимогами статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Пунктом 6 частини 1 статті 1119 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити в силі одне із раніше прийнятих рішень або постанов.

Відповідно до ст. 11110 Господарського процесуального кодексу України Підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду, якщо: 1) справу розглянуто судом у незаконному складі колегії суддів; 2) справу розглянуто судом за відсутності будь-якої із сторін, не повідомленої належним чином про час і місце засідання суду; 3) господарський суд прийняв рішення або постанову, що стосується прав і обов'язків осіб, які не були залучені до участі в справі; 4) рішення або постанова не підписані будь-ким із суддів або підписані не тими суддями, що зазначені в рішенні або постанові; 5) рішення прийнято не тими суддями, які входили до складу колегії, що розглянула справу; 6) рішення прийнято господарським судом з порушенням правил предметної або територіальної підсудності, крім випадків, передбачених у частині четвертій статті 17 цього Кодексу; 7) рішення прийнято господарським судом з порушенням правил виключної підсудності.

Отже, допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права не є обов'язковою підставою для скасування правильного по суті судового акту.

Доводи заявника касаційної скарги фактично стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначені статтею 1117 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 1117, 1119 -11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Управління Пенсійного фонду України в Комунарському районі м. Запоріжжя залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного господарського суду України від 11.09.2012 року у справі № 5009/1591/12 залишити без змін.

Головуючий суддя Г.К. Прокопанич

Судді: І.В. Алєєва

О.О. Євсіков