Ухвала суду № 27842476, 21.11.2012, Апеляційний суд Чернігівської області

Справа № 2505/1998/2012 провадження № 11/2590/760/2012 Головуючий у І інстанції Карпинська Н.М. Категорія - ч. 2 ст. 286 КК України Доповідач Заболотний В. М.

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 листопада 2012 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Чернігівської області в складі:

Головуючого-суддіЗаболотного В. М. суддів - Лазоренка М.І., Салая Г.А.,

при секретарі - Оскірко Ю.І.

з участю прокурора - Левченка А.В.

захисників засудженого - ОСОБА_2, ОСОБА_3,

засудженого - ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальну справу за апеляціями: прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, законного представника потерпілої ОСОБА_5 в інтересах потерпілої ОСОБА_6, та захисника ОСОБА_2 в інтересах засудженого ОСОБА_4, на вирок Городнянського районного суду Чернігівської області від 02 жовтня 2012 року,

В С Т А Н О В И Л А :

Цим вироком:

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, українець, громадянин України, уродженець м. Городня Чернігівської області, житель

АДРЕСА_1, не одружений, освіта повна загальна середня, навчається в ПТУ №18 м. Чернігова, не військовозобов'язаний, раніше не судимий,

засуджений за ч. 1 ст. 135 КК України до одного року позбавлення волі; з урахуванням вимог ст.ст.12, 98, 102 КК України, звільнений від призначеного судом покарання на підставі ч.1 ст. 74 КК України;

за ч.1 ст. 289 КК України до трьох років позбавлення волі; за ч.2 ст. 286 КК України до чотирьох років позбавлення волі.

На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначено ОСОБА_4 остаточне покарання у виді чотирьох років позбавлення волі.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_4 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком на 2 роки та покладено на нього обов'язки, передбачені ст. 76 КК України: періодично з'являтися для реєстрації в кримінально-виконавчу інспекцію та повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання.

Запобіжний захід ОСОБА_4 до набрання вироком законної сили, залишено у вигляді підписки про невиїзд.

Цивільні позови прокурора в інтересах держави в особі КЛПЗ „Чернігівська обласна дитяча лікарня" про стягнення зі ОСОБА_4 3409,43 грн. у відшкодування витрат, понесених на лікування потерпілої ОСОБА_6, та в інтересах держави в особі Городнянської центральної районної лікарні про стягнення зі ОСОБА_4 975,66 грн. у відшкодування витрат, понесених на лікування потерпілої ОСОБА_6 - задоволено в повному обсязі.

Стягнуто із засудженого на користь законного представника потерпілої ОСОБА_5 у рахунок відшкодування матеріальної шкоди 1979,28 грн. та 8000 грн. витрат на правову допомогу, а на користь потерпілої ОСОБА_6 - 30000 грн. моральної шкоди.

Питання про речові докази вирішено відповідно до ст. 81 КПК України.

Вироком місцевого суду встановлено, що 13 квітня 2012 року, близько

21 години, неповнолітній ОСОБА_4 умисно, з метою задоволення особистих потреб, всупереч волі потерпілого ОСОБА_7, незаконно заволодів транспортним засобом - мотоциклом марки „Дніпро-11", з боковим причепом, без реєстраційного номера, що належить останньому, і тимчасово був залишений потерпілим у дворі господарства, в якому проживає ОСОБА_4, розташованому за адресою: АДРЕСА_1.

Того ж дня, близько 21.40 год., неповнолітній ОСОБА_4, керуючи мотоциклом марки „Дніпро-11", з боковим причепом, без реєстраційного номеру, з наявною несправністю, яка полягає у відсутності на передбачуваному заводом-виробником конструктивному місці рульового демпфера, рухаючись по дорозі на вул. Шатили в с. Солонівка Городнянського району, в районі будинку № 84, в напрямку виїзду із населеного пункту до с. Альошинське Городнянського району, проявив неуважність, не врахував дорожню обстановку, дорожні умови та технічний стан транспортного засобу, не вибрав безпечної швидкості руху, внаслідок чого не мав змоги постійно контролювати рух транспортного засобу та безпечно керувати ним, що призвело до неконтрольованого виїзду на праве узбіччя дороги та скоєння наїзду на пішохода - потерпілу ОСОБА_6, яка рухалась у зустрічному напрямку.

В результаті порушення ОСОБА_4 вимог пунктів 2.3 «а», «б», 12.1, 31.4, 31.4.2 «в» Правил дорожнього руху, затверджених Постановою КМУ № 1306 від 10.10.2001 року, що знаходиться у причинному зв'язку із настанням події дорожньо-транспортної пригоди, потерпіла ОСОБА_6 отримала тяжкі тілесні ушкодження за ознакою небезпеки для життя.

Крім того, ОСОБА_4 13 квітня 2012 року, близько 21.40 год., внаслідок вказаної ДТП, поставивши ОСОБА_6 у небезпечний для її життя стан, усвідомлюючи, що потерпіла позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через отримані тілесні ушкодження, залишив потерпілу без допомоги, покинувши місце дорожньо-транспортної пригоди.

Не погодившись з вироком суду, прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, не оспорюючи фактичні обставини справи, доведеність вини ОСОБА_4 у вчиненні злочинів та кваліфікацію його дій, просив вирок місцевого суду скасувати, у зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону та м'якістю призначеного покарання, і постановити свій вирок, яким ОСОБА_4 визнати винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст.135, ч.2 ст.286, ч.1 ст.289 КК України, та призначити йому покарання за ч.1 ст.135 КК України у виді 1 року позбавлення волі, за ч.2 ст.286 КК України у виді 4 років позбавлення волі, за ч.1 ст.289 КК України у виді 3 років позбавлення волі. На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим покаранням, ОСОБА_4 визначити остаточне покарання у виді 4 років позбавлення волі. На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_4 звільнити від відбування покарання з випробуванням з дворічним іспитовим строком. В обґрунтування своєї апеляції прокурор зазначає, що при звільненні ОСОБА_4 від покарання, передбаченого ч.1 ст.135 КК України, місцевим судом не було враховано, що засуджений вчинив у сукупності три злочини - невеликої тяжкості, середньої тяжкості та тяжкий злочин, а тому було порушено вимоги застосування ч.1 ст.74 КК України.

Законний представник потерпілої ОСОБА_5 подав апеляцію в інтересах потерпілої ОСОБА_6, в якій, не оспорюючи фактичні обставини справи, кваліфікацію дій ОСОБА_4 та доведеність його вини у вчинені злочинів, просив вирок суду першої інстанції скасувати, в зв'язку з м'якістю призначеного покарання, та постановити новий вирок, яким призначити ОСОБА_4 остаточне покарання у виді трьох років позбавлення волі, без застосування ст.75 КК України. Зазначає, що призначаючи остаточне покарання ОСОБА_4, судом першої інстанції не було враховано тяжкість вчинених злочинів, поведінку засудженого на досудовому слідстві та під час судового розгляду. Вважає, якщо засудженому не призначити більш суворе покарання, то в подальшому він буде продовжувати вчиняти неправомірні дії.

У своїй апеляції захисник засудженого ОСОБА_2 просила вирок суду першої інстанції змінити, закривши провадження у справі в частині обвинувачення її підзахисного за ч.1 ст.135 та ч.1 ст.289 КК України на підставі п.2 ст.6 КПК України, відповідно знизивши ОСОБА_4 міру покарання. Вказує, що засуджений жодним способом не вилучав у власника транспортний засіб, а лише без дозволу ОСОБА_7 використав мотоцикл для перевірки його технічного стану після проведеного ремонту. Також, у справі відсутні докази про те, що ОСОБА_4 достовірно знав та усвідомлював небезпечність для життя та здоров'я потерпілої ОСОБА_6 і байдуже ставився до настання наслідків. Крім того, просила врахувати сімейний і матеріальний стан засудженого та зменшити розмір стягнутої з нього на користь потерпілої моральної шкоди, а також витрат на правову допомогу, якою скористалась потерпіла та її законний представник.

Заслухавши суддю-доповідача; думку прокурора, який підтримав апеляцію прокурора, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, та просив її задовольнити, при цьому вказав на безпідставність апеляцій захисника засудженого та законного представника потерпілої; захисника засудженого ОСОБА_2, яка підтримала свою апеляцію з наведених вище підстав, і просила залишити без задоволення апеляції прокурора та законного представника потерпілої; захисника ОСОБА_3, який погодився з позицією захисника ОСОБА_2; засудженого, який підтримав апеляцію свого захисника, а апеляції прокурора та законного представника потерпілої просив не задовольняти; обговоривши доводи апеляцій та провівши по справі часткове судове слідство, колегія суддів приходить до наступного висновку.

Відповідно до ч.1 ст. 365 КПК України (в редакції 1960 року) вирок, ухвала чи постанова суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом в межах апеляції.

З матеріалів кримінальної справи вбачається, що суд першої інстанції дослідив всі обставини, які могли мати значення для правильного вирішення справи, і перевіривши зібрані в справі докази, дійшов обґрунтованого висновку про доведеність вини засудженого у вчиненні інкримінованих йому злочинів.

Висновок про доведеність винуватості ОСОБА_4 у вчиненні злочинів, передбачених ч.1 ст. 135 , ч.1 ст. 289, ч.2 ст. 286 КК України, незважаючи на те, що свою вину він визнав лише у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 286 КК України, місцевий суд обґрунтував наявними в матеріалах справи доказами, у тому числі ретельно перевіреними в судовому засіданні та об'єктивно оціненими у вироку в сукупності з іншими зібраними у справі доказами.

Зокрема, він ґрунтується на показаннях засудженого, який в судовому засіданні місцевого суду повністю визнав свою винність у порушенні ним правил безпеки дорожнього руху під час керування мотоциклом марки «Дніпро-11», а також наслідки у виді заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілій ОСОБА_6

Крім визнання вини засудженим у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, його винність також підтверджується дослідженими судом першої інстанції показаннями потерпілої ОСОБА_6, свідків, протоколами слідчих дій та висновками судових експертиз, що в апеляції захисника засудженого не оспорюється.

Невизнання ОСОБА_4 вини у вчиненні інкримінованих злочинів за ч.1 ст. 289, ч.1 ст.135 КК України спростовуються показаннями самого засудженого, потерпілих ОСОБА_7 та ОСОБА_6, свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, дослідженими в судовому засіданні місцевого суду.

Так, ОСОБА_4 у суді першої інстанції пояснив, що керуючи мотоциклом марки „Дніпро-11" по вул. Шатили в с. Солонівка Городнянського району, він на якийсь час втратив контроль над керуванням, внаслідок чого його почало заносити на праве узбіччя, він відчув стук під колесами та здійснив маневр кермом ліворуч. При цьому зазначив, що самої події дорожньо-транспортної пригоди він не помітив, а про те, що мотоциклом під його керуванням було збито ОСОБА_6, він дізнався від свого пасажира ОСОБА_8, який розповів йому про те, що наїзд на потерпілу було здійснено коляскою від мотоциклу. Дана розмова між ним та свідком ОСОБА_8 відбулась невдовзі після того як засуджений опанував кермо та поїхав далі в напрямку виїзду із села.

Дані показання ОСОБА_4 підтвердив і в суді апеляційної інстанції.

Показання засудженого про те, що мотоцикл „Дніпро-11", яким він керував 13 квітня 2012 року, близько 21.40 год., був попередньо залишений власником у господарстві, що належить засудженому, і був використаний ним, перш за все, не у власних цілях, а з метою перевірки технічно-справного стану транспортного засобу, який був залишений потерпілим для ремонту, тобто послався на відсутність основної ознаки злочину, передбаченого ч.1 ст. 289 КК України: «незаконність заволодіння», правильно розцінені судом першої інстанції як невірну оцінку обставин та подій злочинів в силу віку та рівня його загального розвитку, а також як спробу пом'якшити свою кримінальну відповідальність.

Так, потерпілий ОСОБА_7 у судовому засіданні суду першої інстанції показав, що вранці 13 квітня 2012 року він залишив мотоцикл марки „Дніпро-11" з боковим причепом, без реєстраційного номера, в господарстві, де проживає засуджений, попросивши останнього зробити дрібний ремонт вказаного транспортного засобу. Будь-яких домовленостей з приводу використання ОСОБА_4 мотоциклу в особистих цілях між ним та потерпілим досягнуто не було.

Під час судового слідства в місцевому суді потерпіла ОСОБА_6 показала, що 13 квітня 2012 року, близько 21.35 год., вона рухалась по узбіччю вул. Шатили в с. Солонівка Городнянського району, в напрямку сільського клубу. Їй назустріч по своїй смузі руху їхали два мотоцикли. Перший мотоцикл, під керуванням свідка ОСОБА_9, наблизившись до неї, зачепив її якоюсь виступаючою частиною мотоцикла, від чого у неї утворився синець над коліном, а другий мотоцикл з боковим причепом, під керуванням ОСОБА_4, боковим причепом збив її з ніг, внаслідок чого вона опинилась на землі і більше самостійно піднятись не змогла, оскільки у неї стався перелом ноги. За кілька метрів від місця дорожньо-транспортної пригоди, як почула потерпіла, мотоцикли зупинились, а потім знову поїхали. ОСОБА_4 до неї не повернувся, допомоги не надав. Лише завдяки наявності у неї мобільного телефону вона змогла викликати на місце події своїх батьків, які надали їй допомогу та відвезли в лікарню.

З оголошених в суді першої інстанції показань свідка ОСОБА_8, даних ним під час досудового слідства (а.с.70-71) вбачається, що, будучи пасажиром мотоцикла „Дніпро-11" під керуванням ОСОБА_4, 13 квітня 2012 року, після 21.00 год., проїжджаючи по вул. Шатили в с. Солонівка, він бачив, як стався наїзд на потерпілу ОСОБА_6 Пізніше між свідком ОСОБА_8 та засудженим ОСОБА_4 відбулась розмова, в якій свідок вказав останньому, що під час вище вказаного маневру мотоциклом „Дніпро-11" було збито ОСОБА_6, при цьому будь-яких заходів для допомоги потерпілій вжито не було, вони далі поїхали до сільського клубу в с. Кузничі Городнянського району.

Місцевим судом правильно відхилено, як таку, що не знайшла підтвердження в судовому засіданні, позицію захисту про використання підсудним мотоциклу з метою перевірки його технічного стану, оскільки це спростовується як показаннями самого засудженого, так і свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, які засвідчили в судовому засіданні, що мотоцикл був використаний ОСОБА_4 як засіб пересування в інший населений пункт на дискотеку. При цьому сам засуджений, будучи допитаним під час досудового слідства, показав, що не мав дозволу від ОСОБА_7 на використання його мотоцикла як засобу пересування в будь-який населений пункт, а 13 квітня 2012 року використав мотоцикл, щоб поїхати в сільський клуб (а.с.79, 104).

Таким чином, судом першої інстанції дії ОСОБА_4, які виразились в незаконному заволодінні транспортним засобом - мотоциклом марки „Дніпро-11" з боковим причепом, без реєстраційного номера, що належить ОСОБА_7, вірно кваліфіковані за ч.1 ст. 289 КК України.

Незважаючи на заперечення засудженим свідомого характеру своїх дій, та незнання того факту, що потерпіла була позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження, дії ОСОБА_4, які виразились у завідомому залишенні без допомоги потерпілої ОСОБА_6, яку він сам поставив у небезпечний для життя стан, і яка була позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження, внаслідок отриманих у дорожньо-транспортній пригоді тілесних ушкоджень, вірно кваліфіковані місцевим судом за ч. 1 ст. 135 КК України.

Посилання захисника засудженого на відсутність в діях ОСОБА_4 складу злочину, передбаченого ч.1 ст. 135 КК України, є безпідставним, оскільки під час судового слідства як в суді першої інстанції, так і в апеляційному суді достовірно встановлено, що тяжкі тілесні ушкодження потерпіла отримала під час дорожньо-транспортної пригоди, що сталась з його вини, при цьому засуджений залишив місце ДТП та не повернувся, щоб надати потерпілій допомогу.

Даний факт підтверджується показами самого засудженого, потерпілої ОСОБА_6, свідків: ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, які підтвердили, що подія дорожньо-транспортної пригоди сталась у вечірній час, тобто в темну пору доби, у відсутності інших людей-перехожих. А тому засуджений мав знати, що допомоги потерпілій чекати не було звідки.

У зв'язку з цим колегія суддів вважає доведеним усвідомлення ОСОБА_4 того, що потерпіла залишилась в небезпеці, в якій опинилась внаслідок його протиправних дій.

При цьому сам ОСОБА_4 у судовому засіданні суду першої інстанції вказав, що свідок ОСОБА_8 розповів йому про те, що наїзд на потерпілу було здійснено коляскою від мотоциклу під його керуванням і що розмова між свідком і ним відбулась невдовзі після того як засуджений опанував кермо та поїхав далі в напрямку виїзду із села. Замість того, щоб надати допомогу потерпілій, ОСОБА_4 із друзями відвідали ще кілька сільських клубів в різних селах.

Таким чином, суд першої інстанції вірно проаналізував докази і прийшов до висновку про необхідність кваліфікації дій засудженого ОСОБА_4 за ч.1 ст. 289, ч.2 ст.286, ч.1 ст.135 КК України.

У зв'язку з цим, доводи апеляції захисника засудженого про невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, а також щодо необхідності закрити провадження по справі за ч.1 ст.289, ч.1 ст.135 КК України на підставі п.2 ст.6 КПК України, є непереконливими і спростовуються вищенаведеним.

Призначаючи засудженому ОСОБА_4 покарання, місцевий суд відповідно до вимог ст. 65 КК України, врахував характер та ступінь тяжкості вчинених злочинів, обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання, зокрема, те, що ОСОБА_4 вчинив в сукупності злочини: невеликої тяжкості, середньої тяжкості та тяжкий; конкретні обставини справи; наслідки, що настали від злочинів; особу винного - його вік, який на час вчинення злочинів був неповнолітнім; частково визнав свою вину; навчається, позитивно характеризується за місцем проживання та навчання; вперше притягується до кримінальної відповідальності; його сімейний та майновий стан; та прийшов до обґрунтованого висновку про необхідність призначити покарання за скоєні ним злочини у виді позбавлення волі на певний строк, у межах санкцій статей КК України, за якими його притягнуто до кримінальної відповідальності, з урахуванням вимог ст. 70 КК України.

При цьому, суд першої інстанції, взявши до уваги дані, які характеризують особу винного, відсутність обтяжуючих у справі обставин, вірно дійшов висновку про можливість виправлення ОСОБА_4 без реального відбування покарання, із звільненням з випробуванням на підставі ст.75 КК України, та покладенням на нього обов'язків, визначених ст. 76 КК України. Таке покарання є необхідним й достатнім для виправлення ОСОБА_4 та попередження вчинення ним нових злочинів.

Всі обставини, на які посилаються в своїх апеляціях прокурор та законний представник потерпілої, судом першої інстанції при призначенні покарання ОСОБА_4 враховані, а тому їх доводи про невідповідність призначеного судом покарання вчиненим злочинам, внаслідок його м'якості без врахування обставин справи, є безпідставними та не заслуговують на увагу, в зв'язку з чим колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляцій в цій частині та обтяження засудженому покарання.

Потерпілою стороною не наведено переконливих доказів, що виключно реальне відбування покарання сприятиме виправленню та попередженню вчинення ОСОБА_4 нових злочинів.

Крім того, не можуть бути взяті до уваги доводи апеляції прокурора про неправильне застосування судом першої інстанції кримінального закону, а саме вимог ч.1 ст.74 КК України, з огляду на наступне.

Згідно ч.3 ст. 61 КК України, покарання у виді обмеження волі не застосовується до неповнолітніх осіб.

Відповідно до ч.2 ст.102 КК України, позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості.

Пунктом 18 Постанови Пленуму ВСУ №5 від 16.04.2004 року „Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх" передбачено, що, якщо санкцією закону, за яким засуджується неповнолітній, передбачено лише такі види покарань, які з огляду на вік підсудного чи його стан не можуть до нього застосовуватися, суд звільняє його від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, або відповідно до ст. 7 КПК України закриває справу і звільняє його від кримінальної відповідальності, або постановляє вирок і звільняє засудженого від покарання.

Зі змісту ч.1 ст. 74 КК України вбачається, що звільнення засудженого від покарання може застосовуватись тільки судом і тільки у випадках передбачених Кримінальним кодексом.

Враховуючи вищевикладене, з урахуванням вимог ст.ст.12, 98, 102 КК України, а також роз'яснень, даних у пункті 27 Постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 року „Про практику призначення судами кримінального покарання", ОСОБА_4 слід звільнити від призначеного судом покарання за вчинення злочину передбаченого ч.1 ст.135 КК України на підставі ч.1 ст.74 КК України, оскільки санкцією ч.1 ст.135 КК України передбачені лише такі види покарань, які до нього як до особи, що вперше в неповнолітньому віці вчинила злочин невеликої тяжкості, не можуть застосовуватись.

За таких обставин, постановивши обвинувальний вирок, місцевий суд правильно звільнив засудженого від покарання, передбаченого ч.1 ст. 135 КК України, оскільки неповнолітній вік особи враховується незалежно від того чи досяг він на час розгляду справи повноліття.

Також, не заслуговують на увагу і доводи апеляції захисника засудженого про необхідність зменшити розмір морального відшкодування, що стягнуто із засудженого ОСОБА_4 на користь потерпілої.

Вказаний розмір моральної шкоди відповідає принципам розумності та справедливості, і на думку апеляційного суду, є адекватним тим моральним стражданням і переживанням, яких зазнала ОСОБА_6 внаслідок заподіяння їй тяжких тілесних ушкоджень.

А тому вирок суду першої інстанції в цій частині є обґрунтованим.

В той же час, розглядаючи цивільний позов законного представника потерпілої ОСОБА_5, місцевий суд не дотримався вимог чинного законодавства і стягнув зі ОСОБА_4 8000 грн. на відшкодування витрат за надання юридичної допомоги, що суперечить положенням ст.ст. 91, 93 КПК України (1960 року), згідно яких в рамках кримінального провадження у справі відшкодуванню за рахунок засудженого підлягають судові витрати та оплата послуг адвоката, який здійснює захист засудженого, а не представника потерпілої.

Питання ж про оплату юридичних послуг адвоката, понесених потерпілою, вирішується окремо за правилами цивільного судочинства. Про неможливість розгляду цього питання у порядку кримінального судочинства зазначено й у роз'ясненнях, що містяться в пункті 9 постанови Пленуму ВСУ від 07.07.1995 року № 11 „Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат".

За таких обставин вирок суду першої інстанції в частині стягнення зі ОСОБА_4 на користь законного представника потерпілої ОСОБА_5 8000 грн. витрат на юридичну допомогу підлягає скасуванню, із закриттям провадження в справі в цій частині.

На підставі наведеного та керуючись ст.ст. 365, 366, 377, 379 Кримінально-процесуального кодексу України (в редакції 1960 року), колегія суддів,

У Х В А Л И Л А:

Апеляції прокурора, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, законного представника потерпілої ОСОБА_5 в інтересах потерпілої ОСОБА_6 - залишити без задоволення.

Апеляцію захисника ОСОБА_2 в інтересах засудженого ОСОБА_4 - задовольнити частково.

Вирок Городнянського районного суду Чернігівської області від 02 жовтня 2012 року в частині стягнення зі ОСОБА_4 на користь законного представника потерпілої ОСОБА_5 8000 грн. витрат на правову допомогу - скасувати, закривши провадження у справі в цій частині.

У решті вирок Городнянського районного суду Чернігівської області від 02 жовтня 2012 року щодо ОСОБА_4 - залишити без змін.

СУДДІ:

Заболотний В.М. Лазоренко М.І. Салай Г.А.