Ухвала суду № 27645965, 22.11.2012, Львівський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2012 р. Справа № 147724/12

Львівський апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Затолочного В.С.,

суддів Гінди О.М., Качмара В.Я.,

розглянувши у письмовому провадженні в м. Львові апеляційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у місті Львові Державної податкової служби України на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 26.06.2012 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Західенерго» до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у місті Львові Державної податкової служби України про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В:

В березні 2012 року Публічне акціонерне товариство «ДТЕК Західенерго» (далі - Позивач, ПАТ «ДТЕК Західенерго») звернулося до суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у місті Львові Державної податкової служби України (далі - Відповідач, СДПІ у м. Львові) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень № 0000150802/4264 від 06.03.2012 року та № 0000130802/4259 від 06.03.2012 року.

Позивач мотивує позов тим, що на момент здійснення договірних операцій ПАТ «ДТЕК Західенерго» діяло виключно у межах чинного законодавства України; податковий орган самостійно робить висновок про недійсність договорів, не посилаючись на будь-яке судове рішення з цього приводу, покладаючи відповідальність за порушення податкового законодавства на компанію виключно на підставі своїх суперечливих висновків, викладених у акті перевірки; право на податковий кредит виникає при наявності двох обов'язкових умов: за умови придбання товарів (послуг) чи основних фондів метою їх подальшого використання у власній господарській діяльності та при наявності податкової накладної, оформленої відповідно до вимог Податкового кодексу України.

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 26.06.2012 року позов задоволено.

Постанова суду першої інстанції мотивована тим, що Відповідачем не доведено твердження про нікчемність здійснюваних ПАТ «ДТЕК Західенерго» господарських операцій, та не доведено правомірності оскаржуваних податкових повідомлень-рішень. Натомість, Позивачем представлено належним чином оформлені первинні документи на підтвердження дотримання ним норм Податкового кодексу України та Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Постанову суду першої інстанції оскаржила СДПІ у м. Львові, подавши на неї апеляційну скаргу.

Відповідач зазначає, що не погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає, що постанова підлягає скасуванню.

Звертає увагу на обставини, зафіксовані у акті перевірки № 182/08-02/23269555 від 20.02.2012 р., зазначає, що в ході проведення перевірки не встановлено факту передачі товарів від продавців (ТОВ «Єврозв'язок», ПП «Єлей») до покупця ВАТ «Західенерго», правочини між зазначеними суб'єктами господарювання не спричинили реального настання правових наслідків, є нікчемними.

Сторони правом на участь у судовому засіданні не скористалися, у зв'язку з чим справа розглядалася в порядку письмового провадження.

Вислухавши суддю-доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що СДПІ у м. Львові проведено документальну позапланову виїзну перевірку ПАТ «ДТЕК Західенерго» з питань правомірності формування податкового кредиту по ПДВ при здійсненні взаєморозрахунків з ТОВ «Єврозв'язок» - за вересень 2009 р., ТОВ «Втеріс» - за серпень, жовтень-листопад 2009 р., ДП «Енергоринок» - за лютий-березень 2010 р., ПП «Єлей» - за лютий 2011 р., ТОВ «НТК Мегатрейдінг» - за червень 2011 року та ПП Фірма «Дівт» - за липень 2011 р., за результатами якої складено акт № 182/08-02/23269555 від 20.02.2012 р.

На підставі акту перевірки СДПІ у м. Львові винесено податкове повідомлення-рішення № 0000130802/4259 від 06.03.2012 р., яким зменшено суму від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток у розмірі 53004,8 грн. за 1 кв.2011 р. та податкове повідомлення-рішення № 0000150802/4264 від 06.03.2012 про збільшення суми грошового зобов'язання ПАТ «ДТЕК Західенерго» з податку на додану вартість у розмірі 16823,18 грн. з яких 15577,94 грн. зобов'язання за основним платежем, 1245,24 грн. - за штрафними (фінансовими) санкціями.

За висновками акту перевірки ПАТ «ДТЕК Західенерго» порушено п.14.1.185, п.14.1.191 ст. 14, п.185.1 ст. 185, ст. 187.1, п.188.1 ст. 188, п.198.2, п.198.3, п.198.4, п.198.6 ст. 198, п.201.1, п.201.4, п.201.7, п.201.10 ст. 201 Податкового кодексу України від 02.12.2010 р. № 2755-VІ (далі - ПК України) в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 15577,94 грн., в т.ч. у вересні 2009 р. на суму 4976,98 грн. та у лютому 2011 р. на суму 10600,96 грн., ч.1,5 ст. 203, п.1,2 ст. 215, ст. 228 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 року № 435-VІ, підрозділ 4 п.1 Перехідних положень ПК України, п.5.1, пп. 5.3.9 п.5.3 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» № 334/94-ВР від 28.12.1994 р. в редакції Закону України № 283/97-ВР від 22.05.1997 р. зі змінами та доповненнями (далі - Закон № 334/94), в результаті чого завищено від'ємне значення об'єкта оподаткування за 9-ть місяців 2009 р. в сумі 24869,89 грн. та за 1-ий кв.2011 р. в сумі 53004,80 грн.

Висновок про порушення Позивачем норм податкового законодавства ґрунтується на актах перевірок його контрагентів ТОВ «Єврозв'язок» та ПП «Єлей». Під час перевірок не виявлено факту передачі товарів даним суб'єктам господарювання, тому податковий орган встановив, що товари не передавались ПАТ «ДТЕК Західенерго», а правочини, укладені позивачем з ТОВ «Єврозв'язок»та ПП «Єлей» є нікчемними. Крім того, в акті зазначено, що не були належним чином оформлені товарно-транспортні накладні, не надано сертифікатів якості заводу, технічну документацію, паспорт на товар.

Вірно встановивши обставини справи, окружний суд правильно застосував до правовідносин між сторонами відповідні їм норми матеріального права.

Відповідно до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 року № 996-XIV (далі - Закон № 996-XIV) підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.

Згідно із статтею 9 Закону № 996-XIV первинні документи мають мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст і обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Відповідно до пункту 2.1 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року № 88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 року за № 168/704 (далі - Положення), первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Господарські операції - це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов'язань і фінансових результатів.

Згідно пункту 2.2 Положення первинні документи повинні бути складені у момент проведення кожної господарської операції або, якщо це неможливо, безпосередньо після її завершення.

Пунктом 2.4 Положення передбачено, що первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

Відповідно до п.5.1 ст.5 Закону № 334/94, чинного у спірний період, валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

До складу валових витрат включаються, зокрема, суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті. (п.5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону № 334/94).

Згідно п.5.3.9 п.5.3 ст. 5 Закону № 334/94 не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Згідно п.198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійсненні операцій, зокрема, з придбання або виготовлення товарів ( у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Відповідно до п.198.2 зазначеної статті датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається даті тієї з подій, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

За змістом п.198.3 ст. 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до ст. 39 зазначеного Кодексу та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п.193.1 ст. 193 ПК України, протягом звітного періоду у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (в тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу (п.198.6 ст. 198 ПК України).

Відповідно до п.201.1 ст. 201 ПК України платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну, у якій зазначаються в окремих рядках такі обов'язкові реквізити: а) порядковий номер податкової накладної; б) дата виписування податкової накладної; в) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - продавця товарів/послуг; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); ґ) місцезнаходження юридичної особи - продавця або податкова адреса фізичної особи - продавця, зареєстрованої як платник податку; д) повна або скорочена назва, зазначена у статутних документах юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість, - покупця (отримувача) товарів/послуг; е) опис (номенклатура) товарів/послуг та їх кількість, обсяг; є) ціна постачання без урахування податку; ж) ставка податку та відповідна сума податку в цифровому значенні; з) загальна сума коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку; и) вид цивільно-правового договору; і) код товару згідно з УКТ ЗЕД (для підакцизних товарів та товарів, ввезених на митну територію України).

Дотримання Позивачем вищенаведених норм підтверджується наявними в матеріалах справи документами:

- договору № 597 від 03.08.2009 р., укладеного між ВАТ «ДТЕК Західенерго» та ТОВ «Єврозв'язок», рахунку-фактури № ЕС-0001036; видаткової накладної № ЕС-0000471 від 29.09.2009 р., податкової накладної № 748 від 28.09.2009 р., актів (накладних) приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів № 135 від 30.09.2009 р., № 136 від 30.09.2009 р., платіжного доручення № 4541 від 28.09.2009 р.;

- договору № 982 від 08.10.2010 р., укладеного між ВАТ «ДТЕК Західенерго» та ПП «Єлей», податкової накладної № 1-02/11 від 28.02.2011 р., видаткової накладної № 1-02/11 від 28.02.2011 р., прибуткового ордеру 020 від 28.02.2011 р., платіжного доручення на підтвердження оплати.

Щодо доводів апеляційної скарги про порушення податкового законодавства контрагентами Позивача, суд зазначає наступне.

Наявними в матеріалах справи доказами (витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість) підтверджуються факти того, що ТОВ «Єврозв'язок» та ПП «Єлей» на час укладення договорів купівлі-продажу з Позивачем були належним чином зареєстрованими платниками податку на додану вартість і мали право на випуск податкових накладних.

Згідно частини 2 статті 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі у разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

Відповідно до ст ст. 46-49 ПК України, ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Якщо контрагент позивача у подальшому не дотримувався у своїй діяльності законодавчих норм, це тягне негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для нарахування позивачу додаткових платежів у разі якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо віднесення сплачених сум до податкового кредиту і має всі необхідні для цього документальні підтвердження.

Позивач, як платник податків, не може нести відповідальності за дії контрагентів за відсутності вини, інакше порушуються основні конституційні засади: дотримання принципу справедливості як невід'ємного елемента верховенства права (статті 8 Конституції України), індивідуальний характер відповідальності - відповідати має саме той, хто припустився порушення (стаття 61 Конституції України), забезпечення доведеності вини (стаття 129 Конституції України).

Як зазначено в пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», оскільки Конституція України, як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати замість будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Практика Європейського Суду з прав людини також підтверджує такий підхід до вирішення податкових спорів. Зокрема, у рішенні від 22.01.2009 року по справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) ЄСПЛ зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Така ситуація вже знайшла своє відображення і в практиці Верховного Суду України щодо перегляду судових рішень.

Так, Верховний Суд України у своєму рішенні від 29.10.2010 року у справі № 21-14-а10 підтвердив, що несплата продавцем чи його контрагентом податку на додану вартість до бюджету, у разі фактичного здійснення господарської операції, не впливає на формування податкового кредиту покупцем та не є підставою для позбавлення останнього права на відшкодування цього податку, якщо він виконав усі передбачені законом умови отримання такого відшкодування і має всі документальні підтвердження розміру заявленого податкового кредиту.

Згідно рішення від 31.01.2011 року у справі № 21.47а10 Верховним Судом України якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, то це тягне відповідальності за негативні наслідки саме для цієї особи. Зазначені обставини не є підставою для позбавлення платника податку права на відшкодування ПДВ у випадку, коли останній виконав усі передбачені законом умови стосовно отримання такого відшкодування та має необхідні документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Наведена практика на рівні Верховного Суду України важлива з огляду на статтю 244-2 КАС, відповідно до якої рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви при перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Таким чином, діючим законодавством України не встановлено обов'язку для позивача здійснювати контроль за веденням господарської діяльності та зобов'язань сплати податку до бюджету контрагентами.

Закон не ставить у залежність право позивача на формування податкового кредиту та на бюджетне відшкодування від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентом податку до бюджету.

Питання податкового кредиту та бюджетного відшкодування поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб.

Щодо доводів апеляційної скарги про нікчемність та фіктивність операцій позивача з контрагентами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Одним з таких правочинів відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України є правочин, який порушує публічний порядок. Зокрема, згідно частини 1 вказаної статті правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Пленум Верховного суду України в пункті 18 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 зазначає, що такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договори між Позивачем та його контрагентами за своїм змістом не спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, відповідно не є нікчемними.

Згідно частини 3 статті 215 Цивільного кодексу України - якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

До таких підстав, зокрема, належить фіктивність правочину. Згідно статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядаються у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.

На момент розгляду справи немає даних про визнання правочинів позивача недійсними і відповідач не висуває вимог про таке визнання, тому відповідно до закріпленої статтею 204 Цивільного кодексу України презумпції правомірності правочину, зазначені вище договори позивача суд апеляційної інстанції вважає правомірними.

Проте суд апеляційної інстанції вважає, що сутність правового регулювання податкових відносин полягає в оподаткуванні господарської операції, виходячи не з її правової форми, а з економічного змісту такої операції.

Згідно статті 185 ПК України об'єктом оподаткування податку на додану вартість є операції платників податку з постачання товарів, послуг, а також ввезення та вивезення товарів за межі митної території України. Визначення терміна постачання товарів наведене в пункті 14.1.191 ПК України. Сутність операцій, що підпадають під визначення постачання товарів, полягає у відчуженні товарів будь-яким способом як за добровільним рішенням платника, так і при примусовому відчуженні за рішенням суду, як оплатно, так і безоплатно.

На думку суду, при вирішенні спору про віднесення або не віднесення господарської операції до об'єктів оподаткування ПДВ, необхідно виходити з економічного змісту операції, а не з її правової форми (виду договору, що оформлює відповідну операцію). Тому, для перекваліфікації операції як такої, що не відбулася в цілях оподаткування визнання відповідного правочину недійсним не вимагається. Суд встановлює наявність чи відсутність такої операції, а відповідно і обґрунтованість визначення об'єкта оподаткування, на підставі поданих сторонами доказів з урахуванням презумпції правомірності рішень платника податку.

Отже, судом першої інстанції зроблено правильний висновок про те, що не знайшли свого підтвердження доводи Відповідача про порушення Позивачем вимог ПК України, Цивільного кодексу України, а також Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Доводи апеляційної скарги не відповідають законодавству України та не можуть бути підставою для її задоволення.

З огляду на викладене, постанова суду першої інстанції відповідає обставинам справи, наявним в ній доказам, прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для її скасування колегія суддів не знаходить.

Керуючись ст.ст. 160 ч. 3, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, апеляційний суд -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у місті Львові Державної податкової служби України залишити без задоволення.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 26.06.2012 року у справі № 2а-2507/12/1370 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів з моменту після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя В.С. Затолочний

Судді О.М. Гінда

В.Я. Качмар