Постанова № 27538439, 15.11.2012, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

15 листопада 2012 року № 2а-12234/12/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі судді Качура І.А., при секретарі Хрімлі К.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Владиоль»до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва ДПС про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення -рішення, скасування акту.

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю «Владиоль»(далі по тексту також -Позивач) з позовом до Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва ДПС (далі по тексту також -Відповідач), в якому просить скасувати Акт №20213/23-11/36509824 від 27.09.2011р., визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення -рішення №0004302311 від 11.10.2011р.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що оспорюване податкове повідомлення -рішення прийнято безпідставно, не відображає фактичних обставин справи, відтак підлягає скасуванню. Окрім того, просить скасувати Акт №20213/23-11/36509824 від 27.09.2011р., з мотивів його що не відповідності нормам чинного законодавства України.

Відповідач позиції проти задоволення позову заперечував з мотивів необґрунтованості та безпідставності.

Відповідно до частини шостої ст. 128 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З огляду на вищевикладене та з урахуванням вимог ст. 41, ч.6 ст.128 КАС України, суд дійшов до висновку про розгляд справи у письмовому провадженні.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, про те, що позов підлягає частковому задоволенню, з огляду про наступне.

Матеріалами справи встановлено, що 14.09.2011 року заступником начальника відділу взаємодії з правоохоронними органами управління податкового контролю юридичних осіб ДПІ у Солом'янському районі м. Києва, радником податкової служби 3 рангу Туник Юлією Петрівною проведено документальну позапланову перевірку ТОВ «Владиоль»з питань правомірності податкового кредиту з податку на додану вартість за період з 01.01.2008 року по 31.12.2010 роки.

За результатами перевірки складено Акт 20213/23-11/36509824 від 27.09.2011 року.

Згідно акту було встановлено порушення Позивачем норм податкового законодавства, а саме: п.п. 7.2.3. п. 7.2., п.п. 7.2.6. п. 7.2., п.п.7.4.5. п. 7.4 ст. Закону України від 03.04.1997 року «Про податок на додану вартість»(із змінами та доповненнями), в результаті чого занижено податок на додану вартість на суму 138349, 27 гривень; завищено рядок 26 (залишок від'ємного значення, який після бюджетного відшкодування до складу податкового кредиту наступного періоду - значення цього рядка переноситься до рядка 23.2 податкової декларації наступного звітного періоду) декларації з податку на додану вартість у наступних періодах;

Вирішуючи питання щодо правомірності спірних податкових повідомлень -рішень суд виходив з наступного.

ТОВ «Владиоль»зареєстроване Солом'янською районною у місті Києві державній адміністрації 07.05.2009 року, про що свідчить свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи за № 1073 1020000017312.

Згідно бази даних «АІС Податки»на момент написання акту стан платників податків ТОВ «Владиоль»- «0»- «Платник податків за основним місцем обліку».

Основним видом діяльності є оптова торгівля будівельними матеріалами, діяльність автомобільного вантажного транспорту, інші види оптової торгівлі, яку товариство здійснює систематично.

В ході судового розгляду справи підтверджено, що за період з 01.01.2008-31.12.2010 року Позивач мав фінансово-господарські взаємовідносини з різними контрагентами, в зв'язку з чим було сформовано податкові зобов'язання з ПДВ та відображено в податкових декларації з податку на додану вартість за вказаний період та в додатках 5 до податкових деклараціях з ПДВ «Розшифровки податкових зобов'язань та податкового кредиту в розрізі контрагентів»у вказаний період, що фактично відповідає результатам фінансово-господарської діяльності товариства за вказаний період часу та підтверджено документально.

При цьому всі господарські операції між Позивачем з одного боку та іншими суб'єктами господарської діяльності підтверджено первинними документами відповідно до Положення «Про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року №88, що свідчить про реальний та фактичний характер взаємовідносин між товариствами.

Водночас, Судом встановлено, що підтверджуючі первинні документи фінансово-господарської діяльності між вказаними товариствами у повному обсязі були надані Позивачем в ході перевірки.

Крім того, як вбачається із матеріалів справи, у акті перевірки Відповідач прийшов до висновку про порушення ст. 202, ч. 1 ст. 203, ч.1 ст. 207, ст. 215, п. 1 ст. 216, ст. 228 Цивільного кодексу України, статей Господарського кодексу України.

Так, згідно змісту акту перевірки, Відповідачем встановлено, що усі операції ТОВ «Владиоль»з контрагентами у перевіряємий період не спричиняють реального настання правових наслідків, а отже є нікчемними. Проте жодного судового рішення про визнання укладених Позивачем і його контрагентами правочинів нікчемними немає.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Правові підстави для визнання правочину нікчемним визначені статтями 219, 220, 224, 226, 228 Цивільного кодексу України.

Так, при кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним.

Відповідно до п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»визначений перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок (ст. 228 ЦК України): а саме правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи,держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочин, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. Тобто, основною причиною вважати правочин нікчемним є його недійсність, встановлена законом.

Враховуючи вищевикладене, суд звертає увагу на те, що факт недійсності (нікчемності) правочинів може встановлюватись імперативними приписами законодавства або рішенням суду, відтак твердження посадових осіб про недійсність правочинів, зроблена посадовими особами податкового органу під час проведення перевірки Позивача з перевищенням наданих законом повноважень.

При цьому, Відповідачем в межах ст. 228 ЦКУ не доведено протиправності поведінки сторін договору, наявність спеціальної мети при укладенні договору, а також наявність умислу на заволодіння чужим майном.

Матеріалами справи підтверджено, що податкові операції відображені в податковому обліку, відповідні об'єкти оподаткування, які виникають внаслідок реалізації продукції (послуг) позивачу, включені до податкових декларацій, з них сплачено податки та інші обов'язкові платежі.

Відповідно до ст. 2 та ст. 9 до Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»від 16 липня 1999 року № 996-XIV підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення.

За ст. 652 ЦК України, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар (послуги), визначений договором купівлі-продажу. Факт отримання товару (послуг) підтверджено видатковими накладними, що підписані сторонами та скріплені печатками підприємств. За договором купівлі-продажу продавець передає або зобов'язується передати майно (послуги) у власність покупця, а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (послуги) (згідно ст. 655 ЦК України).

На підставі висновків акту перевірки Відповідачем винесене податкове повідомлення-рішення № 0004302311 від 11.10.2011 року.

Згідно вказаного рішення встановлено порушення податкового законодавства України збільшено суму грошового зобов'язання з податку на додану вартість на суму 172 936 гривень 00 коп. (сто сімдесят дві тисячі дев'ятсот тридцять шість гривень 00 коп.) у тому числі за штрафними санкціями.

В ході судового розгляду справи встановлено, що Позивачем правомірно включено до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товару (послуг), оскільки вони підтверджені податковими накладними, відтак спірні податкові повідомлення рішення є безпідставними та підлягають скасуванню.

При цьому, матеріалами справи підтверджено, що при здійсненні правовідносин з контрагентами Позивач діяв в межах законодавства, зокрема, приписів Положення «Про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку», Порядку «Про затвердження форми податкової накладної та порядку її заповнення», п. 9.1 ст.9, п.2.ст. 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»від 16.07.1999 року, п.п. 198.1, п. 198.2, п.198.6 ст. 198, п. 185.1 ст. 185, п. 188.1 ст. 188, п. 187.1 ст. 187 Податкового Кодексу України, надали право на формування податкового кредиту ТОВ «Владиоль», а твердження Відповідача про завищення суми податкового кредиту з податку на додану вартість на суму 138349,27 гривень є необґрунтованим та безпідставним.

Щодо стосується позовної вимоги про скасування акт №20213/23-11/36509824 від 27.09.2011р. про результати перевірки, суд вважає за доцільне зазначити наступне.

Так, фактично Позивач не погоджується з висновками акту перевірки та просить скасувати такі висновки Акта перевірки.

Частина перша статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Відповідно до частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Як вбачається з наведеної правової норми, рішення суб'єкта владних повноважень можуть бути виражені у формі нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії.

Поняття нормативно-правового акта та акта індивідуальної дії в Кодексі адміністративного судочинства не врегульовані, а тому при визначення цих понять слід звернутися до загальних понять права.

Так, нормативно-правовий акт -це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово; акт індивідуальної дії -виданий суб'єктом владних повноважень документ, прийнятий з метою реалізації його повноважень, які породжують права та обов'язки у того суб'єкта, якому вони адресовані.

Визначальною ознакою як нормативно-правового акта так і акта індивідуальної дії є обов'язковість його приписів для відповідного суб'єкта (кола суб'єктів), дотримання яких забезпечується правовими механізмами.

Акт перевірки та висновки акта перевірки, які в них викладені, не є рішеннями суб'єкта владних повноважень, не спричиняють виникнення будь-яких прав і обов'язків осіб чи суб'єктів владних повноважень, лише фіксують виявлені перевіркою порушення, а отже, не породжують правовідносин, що можуть бути предметом спору.

Відповідно до частини другої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Отже, суди розглядають виключно спори, які виникають між учасниками певних правовідносин. Виходячи з наведеного, відсутність правовідносин виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту, а отже, суд не повинен розглядати справу в тому разі, якщо пред'явлені позивачем вимоги не випливають із певних правовідносин, а отже, не підпадають під судову юрисдикцію.

Таким чином, предметом позову не може бути скасування акту перевірки суб'єкта владних повноважень, оскільки чинне законодавство не передбачає механізму його оскарження, а самі висновки акту не породжують жодних юридичних прав та обовязків у Позивача, відтак у задоволенні позову у цій частині слід відмовити.

Згідно ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідачем як суб'єктом владних повноважень не доведено правомірність прийнятого податкового повідомлення рішення.

Керуючись ст.ст. 9, 69-71, 94, 128, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення -рішення №0004302311 від 11.10.2011р.

У решті позовних вимог відмовити.

Зобов'язати Управління Державної казначейської служби України у Печерському районі м. Києва стягнути судові витрати в сумі 35 грн. 76 коп. на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Владиоль»за рахунок Державного бюджету України шляхом їх безспірного списання із рахунків Державної податкової інспекції у Солом'янському районі м. Києва ДПС.

Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя І.А.Качур