Ухвала суду № 27443736, 08.11.2012, Одеський апеляційний адміністративний суд

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

----------------------

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 листопада 2012 р.Справа № 2-а-5646/11/1470

Категорія: 8.2.1 Головуючий в 1 інстанції: Желєзний І. В.

Одеський апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

судді-доповідача - Косцової І.П.

суддів - Турецької І.О.

- Стас Л.В.

за участю секретаря - Скоріної Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Вознесенської об'єднаної державної податкової інспекції у Миколаївській області на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року у справі за адміністративним позовом ЗАТ «Возко»до Вознесенської об'єднаної державної податкової інспекції у Миколаївській області про скасування податкового повідомлення - рішення, -

В С Т А Н О В И В:

ПАТ «Возко»звернулося до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просило скасувати податкове повідомлення-рішення Вознесенської ОДПІ у Миколаївській області №0000082301 від 18.05.2011року, яким Товариству зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість на 658 196 грн.

В обґрунтування позову зазначено, що висновок податкового органу про завищення позивачем суми бюджетного відшкодування ПДВ є безпідставним, оскільки ЗАТ «Возко»для включення податкового кредиту сум ПДВ сплачених ТОВ «Вознесенський шкірсировинний завод»у складі вартості придбаного напівфабрикату вет-блу, має всі передбачені Податковим кодексом України підстави: фактичне здійснення операції з придбання товарів, належним чином оформлену податкову накладну, видану платником ПДВ та фактичну сплату сум ПДВ постачальнику товарів.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 09.09.2011р. позов задоволено в повному обсязі.

В апеляційній скарзі Вознесенська ОДПІ у Миколаївській області просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що прийнята із порушенням норм матеріального і процесуального права, без повного з'ясування судом обставин справи, та прийняти нову постанову, якою позов ЗАТ «Возко»залишити без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції у справі з'ясовано, що підставою для прийняття відповідачем податкового повідомлення-рішення, яке є предметом оскарження, став акт Вознесенської об'єднаної державної податкової інспекції у Миколаївській області від 08.06.202011 року № 1064/23/00310781 про результати позапланової виїзної документальної перевірки з питань достовірності нарахування сум бюджетного відшкодування податку на додану вартість на розрахунковий рахунок за березень 2011 року.

Суть порушення, на думку податкового органу, полягала у тому, що Товариством завищено суму бюджетного відшкодування ПДВ за березень 2011 року на 658 169 грн., оскільки у ПАТ «Возко»відсутні підстави, передбачені п.198.1, п.198.2 ст. 198, п.200.1 ст.200 Податкового кодексу України для виникнення податкового кредиту з податку на додану вартість по операціях з придбання товарно-матеріальних цінностей у ТОВ «Вознесенський шкіро сировинний завод».

Зокрема, в акті перевірки зазначено, що ТОВ «Вознесенський шкірсировинний завод», яким на виконання умов угоди за №10/11-п від 18.01.2011р. (про поставку напівфабриката вет-блу) відвантажено продукцію на суму 7 870 509,86 грн. (в т.ч. ПДВ 1 311 751,55 грн.), не є виробником реалізованого товару. Зазначена продукція придбана у ТОВ «Ресурспром», ТОВ «Інтерсервісплюс», ТОВ «Ледер Плюс», ПП «Альянс СД», ПП «Фіто Сервіс Плюс», а переробка напівфабриката вет-блу здійснена на ТОВ «Українська шкірпереробна компанія».

При формуванні податкового кредиту за лютий 2011року ТОВ «Вознесенський шкірсировинний завод»використано суб'єктів господарської діяльності, які, в свою чергу, не підтверджують власними податковими зобов'язаннями сформований податковий кредит з ПДВ.

Як наслідок, податкова інспекція прийшла до висновку про нікчемність правочинів, укладених між позивачем та ТОВ «Вознесенський шкірсировинний завод». В результаті встановлених нікчемних угод відсутні підстави для виникнення податкового кредиту з ПДВ по операціях з придбання товарно-матеріальних цінностей, податковий кредит, задекларований ЗАТ «Возко»по нікчемних правочинах заявлено безпідставно.

У висновках акту перевірки зазначено, що на підставі п.1 та п.2 ст.215, п.1 ст.216, ст.203 ЦК України, п.198.6 ст.198 ПК України підприємством завищено заявлену до відшкодування з бюджету суму ПДВ на 658 169грн. по декларації за березень 2011р.

За наслідками перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 17.06.2011 року №0000092301, яким Товариству зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість в розмірі 658 169 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що заявлення позивачем до відшкодування з бюджету суму ПДВ по декларації за березень 2011року є правомірним, а порушення суб'єктами підприємницької діяльності - контрагентами позивача по другому, третьому ланцюгу постачання не можуть впливати на результати діяльності товариства.

Колегія суддів висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог вважає правильним, але з таких мотивів.

Статтею 3 Господарського кодексу України визначено поняття господарської діяльності, відповідно до якої під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).

Відповідно до ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорю ванний правочин).

Згідно ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

З матеріалів справи вбачається, що за договором №10/11-П від 18.01.2011р. позивач придбав товар у ТОВ «Вознесенський шкіросировинний завод». Виконання договору підтверджується податковими накладними, видатковими накладними, платіжними дорученнями, що підтверджують оплату товару повністю контрагенту в т.ч. податок на додану вартість, який входить у вартість товару. Зазначене дає підстави для висновку, що сторони договорів діяли виключно для досягнення економічних результатів та з метою отримання прибутків у відповідності до ст.3 ГК України.

Колегія суддів вважає, що укладений договір відповідає вимогам ст.203 ЦК України, не порушує публічний порядок, не спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, територіальної громади, недійсність такого договору прямо законом не встановлена, а також він судом недійсним не визнавався.

При визначенні правочину за ст.228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Тобто, факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.

Інший підхід потенційно надає можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є вірним, виходячи з загальних засад судочинства.

Відповідно до приписів ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Вказані норми Цивільного та Господарського кодексів України не тільки не містять прямої вказівки на нікчемність правочину, укладеного з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави, а навпаки, вказують на можливість його оспорювання.

Поряд з цим, положеннями Податкового кодексу України та Закону України «Про державну податкову службу в Україні»не передбачено такого права податкового органу, як визнання в односторонньому порядку господарських правочинів нікчемними. Висновки про ознаки нікчемності укладених позивачем угод ґрунтуються на припущеннях та не підтвердженні посиланнями на будь-які первинні документи.

Колегія суддів вважає, що факт порушення контрагентами вимог податкового законодавства може мати податкові наслідки для платника, лише якщо податкова служба доведе, що платник діяв без достатньої обачливості і обережності, та йому мало бути відомо про порушення контрагентів, або його діяльність спрямована на отримання податкової вигоди при операціях переважно з контрагентами, які не виконують своїх податкових зобов'язань.

Таким чином, наведені в акті перевірки порушення не дають право податковому органу вчиняти дії щодо визнання угод нікчемними, а є лише підставою, при наявності достатніх доказів, для звернення до суду у встановленому законодавством порядку з вимогою про визнання правочинів недійсними.

Відповідно до п.198.1 ст.198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду (п.198.3 ст. 198 ПК України).

Згідно п.198.6 ст.198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з п.201.1 1 ст. 201 цього Кодексу). У разі якщо на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, які попередньо віднесені до податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до Закону.

Таким чином, правомірність формування податкового кредиту визначається фактом придбання товарів (послуг) з метою їх використання у власній господарській діяльності платника податків, підтвердженим належним чином оформленими документами.

Підстави недійсності податкової накладної передбачені Порядком заповнення податкової накладної, затв. Наказом ДПА України 21.12.2010р. N969.

Згідно п.5 вказаного Порядку податкова накладна вважається недійсною у разі її заповнення іншою особою, ніж зазначена у пункті 2 цього Порядку.

Пунктом 2 Порядку визначено, що податкову накладну складає особа, яка зареєстрована як платник податку в податковому органі та якій присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.

В матеріалах справи відсутні відомості про наявність податкових накладних, оформлених позивачем та його контрагентом з порушенням вимог Порядку №969. Виконання ж договору №10/11-П від 18.01.2011р. підтверджується наявними в матеріалах справи актами прийому-передачі, довіреностями на отримання товару, податковими накладними, видатковими накладними, платіжними дорученнями.

Колегія суддів вважає, що відповідно до вимог ПК України позивач виконав обов'язкові умови для виникнення права платника податку на бюджетне відшкодування: податковий кредит був сформований на підставі реальної (товарної) угоди за фактично придбаний товар, що підтверджується податковими та видатковими накладними, з метою його подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності; позивач оплатив вартість товару контрагенту з урахуванням сум податку на додану вартість, що підтверджується платіжними дорученнями; позивач відповідно до закону мав належним чином оформлені податкові накладні, видані ТОВ «Вознесенський шкіросировинний завод».

Разом з цим колегія суддів зазначає, що, мотивуючи своє рішення, суд першої інстанції помилково застосував положення Закону України «Про податок на додану вартість», адже правовідносини сторін в данному випадку врегульовані нормами Подакового кодексу України.

Проте зазначена обставина, на думку колегії суддів, не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення

У звязку з цим колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ЗАТ «Возко»до Вознесенської ОДПІ у Миколаївській області є правильними безвідносно до мотивів, якими цей висновок обгрунтований.

При розгляді справи судом першої інстанції вірно встановлено фактичні обставини справи та дана відповідна правова оцінка. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги не вбачається.

Керуючись ст.ст.195, 196, п.1 ч.1 ст. 198, ст.200, п.1. ч.1 ст.205, ст.ст. 206, 254 КАС України, суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Вознесенської об'єднаної державної податкової інспекції у Миколаївській області - залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 09 вересня 2011 року у справі за адміністративним позовом ЗАТ «Возко»до Вознесенської об'єднаної державної податкової інспекції у Миколаївській області про скасування податкового повідомлення -рішення -залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня виготовлення повного тексту.

Суддя - доповідач: І.П. Косцова

Судді: І.О. Турецька

Л.В.Стас.