Ухвала суду № 27360877, 23.10.2012, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"23" жовтня 2012 р. м. Київ К/9991/73537/11

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого: Маринчак Н.Є.

Суддів: Вербицької О.В., Муравйова О.В.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м.Луганську

на постанову Луганського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2011р.

та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2011р.

у справі №2а-6312/11/1270

за позовом Державного підприємства «Свердловантрацит» (надалі -ДП «Свердловантрацит»)

до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м.Луганську (надалі -СДПІ по роботі з ВПП у м.Луганську)

про визнання протиправними дій в частини прийняття податкового повідомлення-рішення та скасування податкового повідомлення-рішення, -

встановив:

У липні 2011р. позивач звернувся до Луганського окружного адміністративного суду з позовом, в якому поставлено питання про визнання протиправними дії СДПІ по роботі з ВПП у м.Луганську щодо прийняття податкового повідомлення-рішення №0002278012 від 30.06.2011р. та скасування податкового повідомлення-рішення №0002278012 від 30.06.2011р.

Постановою Луганського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2011р., залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2011р., позов задоволено частково. Скасовано податкове повідомлення-рішення СДПІ по роботі з ВПП у м.Луганську №0002278012 від 30.06.2011р. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Судовий збір стягнуто з Державного бюджету України на користь позивача в сумі 1,70грн.

Не погодившись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся із касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування постанови суду першої інстанції, ухвали суду апеляційної інстанції та прийняття у справі нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи наведені у скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановлено попередніми судовим інстанціями, контролюючим органом проведено позапланову невиїзну перевірку позивача з питання правомірності нарахування ПДВ за період з 01.01.2011р. по 28.02.2011р., про що складено акт №390/08-2/32355669 від 06.06.2011р.

Висновками зазначеного акта перевірки, зокрема, встановлено порушення вимог ч. «а»п.198.1 ст.198 Податкового кодексу України, а саме: безпідставне віднесення позивачем до складу податкового кредиту сум ПДВ на підставі податкових накладних ПП «ВКФ «Укрпромснаб»і ПП «Укрметалопром».

За наслідками перевірки прийнято податкове повідомлення-рішення №0002278012 від 30.06.2011р., яким позивачеві визначено зобов'язання з податку на додану вартість в розмірі 108509,00грн.

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивачем у перевіреному періоді укладено наступні договори, щодо яких податковий орган заперечує правомірність відображення у податковому обліку:

- договір постачання продуктів харчування, укладений між позивачем та ПП «ВКФ «Укрпромснаб»№961/2-10 від 22.10.2010р. на суму 522584,81грн.;

- договір постачання агрегатів, укладений між позивачем та ПП «Укрметалопром»№703/2-10 від 04.08.2010р.

На підтвердження здійснення в межах своєї діяльності зазначених договорних зобов'язань до матеріалів справи позивачем надано належним чином засвідчені накладні, податкові накладні, платіжні доручення, якими сплачено вартість поставленого товару.

Обґрунтовуючи свої висновки про відсутність підстав для врахування у складі податкового кредиту позивача сум ПДВ за вказаними вище податковими накладними, податковий орган стверджує про відсутність у зазначених вище контрагентів позивача умов для ведення господарської діяльності, відсутність технічного персоналу, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів, тощо. Таким чином, з посиланням на ч.1, ч.5 ст.203, п.1, п.2 ст.215, ст..228 Цивільного кодексу України, податковий орган стверджує про нікчемність вказаних угод.

Натомість, матеріали справи містять копії первинних бухгалтерських документів, які складені у відповідності до приписів Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», які підтверджують реальність здійснення зазначених операцій у т.ч. кінцеве використання товару.

Згідно ч. 1 ст.215 ЦК України підставою для недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього Кодексу.

Стаття 203 ЦК України зазначає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

При цьому, ст. 207 Господарського Кодексу України передбачено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства може бути, на вимогу відповідного органу державної влади, визнано судом недійсним. Згідно з частиною 1 статті 208 цього Кодексу, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Таким чином, положення ст.ст. 207 - 208 Господарського кодексу України підлягають застосуванню з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч. 1 ст. 203 і ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним, як такого, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства регламентовані ст. 208 ГК України.

Так, згідно ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного.

Отже, для висновку про нікчемність правочину, вчиненого з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства має бути доведеним умисел суб'єктів господарювання на вчинення такого правочину (господарського зобов'язання); намір сторін угоди на ухилення від оподаткування прибутків, відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької діяльності в силу відсутності управлінського, технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, безтоварність операції, тощо.

На час правовідносин нормою, якою було врегульовано порядок нарахування, сплати та відшкодування податку на додану вартість був Закон України «Про податок на додану вартість».

Підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Відповідно до п.п.7.5.1 п.7.5 ст.7 вказаного Закону України «Про податок на додану вартість»(в редакції на час правовідносин) датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

- або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

- або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Відповідно до п.п.7.2.3 п.7.2 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість»податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань у продавця в двох примірниках, один з яких (оригінал) надається покупцю, а копія залишається у продавця.

Згідно п. 198.1 ст. 198 Податкового кодексу України, який набув чинності 01.01.2011р., право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з:

- придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг;

- придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв'язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності);

- отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України;

- ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Відповідно до п. 198.2 ст. 198 Податкового кодексу України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше:

- дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг;

- дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно п. 198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари /послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Таким чином, враховуючи, що здійснення господарських операцій між ДП «Свердловантрацит»та ПП «Укрметалопром», та між ДП «Свердловантрацит»та ПП «ВКФ «Укрпромснаб»підтверджено первинними бухгалтерськими документами, підприємства були належним чином зареєстровані як суб'єкти господарської діяльності та як платники податку на додану вартість, та з урахуванням вимог ст. 198 Податкового кодексу України, відображення у податковому обліку позивача податкового кредиту на підставі податкових накладних, отриманих в межах діяльності є правомірним.

Оцінюючи зібрані у справі докази судова колегія касаційної інстанції погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанції щодо відсутності у справі належних та допустимих доказів на підтвердження обґрунтованості прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення. Між тим, судами обґрунтовано відмовлено у задоволенні позову щодо прийняття відповідачем оскаржуваного податкового повідомлення-рішення, оскільки ці дії вчинено суб'єктом владних повноважень в межах своєї компетенції, хоч і без урахування усіх обставин справи.

Доводи касаційної скарги не спростовують зазначених висновків суду.

За таких обставин, судами першої та апеляційної інстанцій, виконано всі вимоги процесуального законодавства, всебічно перевірено обставини справи, вирішено справу у відповідності з нормами матеріального права, постановлено обґрунтовані рішення, в яких повно відображені обставини, що мають значення для справи. Висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються доказами, дослідженими у судовому засіданні, а тому підстав для їх перегляду з мотивів, викладених в касаційній скарзі не вбачається.

Керуючись статтями 220, 2201, 223, 224, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ухвалив:

Касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м.Луганську -залишити без задоволення.

Постанову Луганського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2011 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2011 року -залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: ____ Н.Є. Маринчак

Судді: ____ О.В. Вербицька

____ О.В. Муравйов