Рішення № 27151808, 14.08.2012, Голосіївський районний суд міста Києва

Справа № 2601/13029/12

Проовадження № 2/2601/3728/12

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

14.08.2012 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі

головуючого судді Шевченко Т.М.

з участю секретаря Загорулько Т.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа -ОСОБА_3, про витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності на квартиру, -

в с т а н о в и в:

позивач ОСОБА_1 звернулася у суд з позовом про витребування у ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_1 та визнання за нею права власності на зазначену квартиру. В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що зазначена квартира вибула із володіння позивача не з її волі, а на підставі судового рішення. На даний час спірна квартира знаходиться у володінні відповідача, яка разом із синами зареєстрована там.

В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити з вищевказаних підстав.

Відповідач ОСОБА_2 та її представник в судовому засіданні не визнали позовні вимоги та заперечували проти їх задоволення, посилаючись на необґрунтованість вимог позивача та пропуск строку позовної давності.

Третя особа ОСОБА_3 в судовому засіданні також заперечувала проти задоволення вимог позивача.

Вислухавши пояснення учасників судового розгляду та дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 18 березня 1994 року між ОСОБА_4 та позивачкою ОСОБА_1 укладено договір дарування квартири, посвідчений Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою. (а.с. 6) Згідно вказаного договору дарування позивачка прийняла в дар однокімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 39,3 кв.м., жилою площею 21,2 кв.м.

У жовтні 1999 року ОСОБА_4 звернулася до Харківського районного суду міста Києва з позовом про визнання недійсним договору дарування квартири від 18 березня 1994 року. Вказана справа розглядалася судами різних інстанцій неодноразово. (а.с. 8)

Рішенням Харківського районного суду міста Києва від 21 серпня 2001 року позов ОСОБА_4 було задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_1, посвідчений 18 березня 1994 року Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою. (а.с. 10) Вказана справа за позовом ОСОБА_4 розглядалася без участі відповідачки ОСОБА_1 та її представника, що вбачається із змісту самого рішення, про таке рішення ОСОБА_1 дізналася після закінчення строків апеляційного оскарження, а тому не змогла його своєчасно оскаржити, у зв'язку з чим рішення набрало законної сили.

28 січня 2002 року, скориставшись тим, що Рішення Харківського районного суду міста Києва від 21 серпня 2001 року набрало законної сили, ОСОБА_4 уклала договір довічного утримання із ОСОБА_3, посвідчений державним нотаріусом Сімнадцятої Київської державної нотаріальної контори за реєстраційним №1-29с. (а.с. 13) Згідно вказаного договору ОСОБА_4 передала спірну квартиру АДРЕСА_1 у власність третьої особи ОСОБА_3

ІНФОРМАЦІЯ_1 під час розгляду вказаної вище справи померла позивачка ОСОБА_4, що підтверджується Свідоцтвом про смерть Серія НОМЕР_1 від ІНФОРМАЦІЯ_1. (а.с. 12)

17 травня 2002 року після смерті ОСОБА_4 Київським міським бюро технічної інвентаризації видано Реєстраційне посвідчення №000517 про реєстрацію спірної квартири на ім'я ОСОБА_3 на підставі договору довічного утримання, який було укладено між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 28 січня 2002 року (записано в Київському міському бюро технічної інвентаризації 17 травня 2002 року в реєстрову книгу за № д1029-11 за реєстровим №4661). (а.с. 15)

Тобто, ОСОБА_3 набула право власності на спірну квартиру в період, коли без відома ОСОБА_1 вступило в силу рішення Харківського районного суду міста Києва від 21 серпня 2001 року про визнання договору дарування спірної квартири недійсним.

30 січня 2003 року ОСОБА_3 продала спірну квартиру ОСОБА_2, що підтверджується договором купівлі-продажу квартири, посвідченим 30 січня 2003 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_9 (зареєстровано в реєстрі за №392). (а.с. 16)

07 лютого 2003 року спірна квартира АДРЕСА_1 була зареєстрована в Київському міському бюро технічної інвентаризації на праві приватної власності за ОСОБА_2, що підтверджується реєстраційним написом на правовстановлюючому документі (записаний у реєстрову книгу №д1089-13 за реєстровим №4661). (а.с. 17)

21 травня 2004 року ОСОБА_2 уклала шлюб, після реєстрації якого відділом реєстрації актів цивільного стану Голосіївського РУЮ у місті Києві взяла собі прізвище чоловіка -ОСОБА_2, що підтверджується Свідоцтвом про одруження Серія НОМЕР_2 від 21 травня 2004 року. (а.с. 18)

22 грудня 2005 року Ухвалою Верховного Суду України було скасовано рішення Харківського районного суду міста Києва від 21 серпня 2001 року про визнання недійсним договору дарування спірної квартири від 18 березня 1994 року, а справу передано на новий розгляд до Дніпровського районного суду міста Києва. (а.с. 19)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 15 січня 2007 року ОСОБА_3 визначено правонаступником ОСОБА_4 по вказаній справі. (а.с. 22)

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 29 червня 2010 року по цивільній справі №2-29/1-2010 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_3 (правонаступника ОСОБА_4) до ОСОБА_1, третя особа на стороні позивача ОСОБА_2, третя особа на стороні відповідача ОСОБА_10, Головне управління юстиції міста Києва, що виступає в інтересах Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори, нотаріуса ОСОБА_11, про визнання недійсним договору дарування квартири. Також відмовлено в задоволенні позову третьої особи ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа ОСОБА_3 про встановлення факту та визнання недійсним договору. (а.с. 24)

Ухвалою колегії судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва від 21 жовтня 2010 року (справа №22-11498/2010р.) апеляційні скарги ОСОБА_3 та представника ОСОБА_2 відхилено. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 червня 2010 року залишено без змін. (а.с. 28)

Згідно частини 3 статті 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Отже, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 червня 2010 року (по цивільній справі №2-29/1-2010 року) та ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду міста Києва від 21 жовтня 2010 року (по справі №22-11498/2010р.) мають преюдиційне значення для розгляду цієї справи. Обставини, встановлені вказаними судовими рішеннями, які набрали законної сили, не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи.

03 листопада 2010 року, намагаючись виконати рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 червня 2010 року, у зв'язку із складністю реєстрації в Київському міському БТІ договору дарування спірної квартири від 18 березня 1994 року, позивачка ОСОБА_1 звернулася до Дніпровського районного суду міста Києва із заявою про роз'яснення вказаного рішення. (а.с. 31) В указаній заяві ОСОБА_1 просила їй роз'яснити: чи саме вона, ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 з моменту дарування їй квартири, тобто з 18 березня 1994 року і чи є вказане рішення суду підставою для реєстрації в Київському міському БТІ права власності на спірну квартиру на ім'я ОСОБА_1

Однак, 28 листопада 2011 року Ухвалою Дніпровського районного суду місті Києва відмовлено в задоволенні заяви ОСОБА_1 про роз'яснення рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 29 червня 2010 року. (а.с. 33)

13 вересня 2011 року ОСОБА_3 змінила своє прізвище ОСОБА_3 на ОСОБА_3, що підтверджується Свідоцтвом про зміну імені від 13.09.2011 року (актовий запис №81). (а.с. 34)

Згідно частини 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частини 1 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 330 ЦК якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно пункту 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК.

Відповідно до частини п'ятої статті 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року №1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»).

Враховуючи, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 29 червня 2010 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного міста Києва від 21 жовтня 2010 року, було відмовлено у визнанні недійсним договору дарування спірної квартири, який було укладено 18 березня 1994 року, на думку суду, ОСОБА_1 є єдиним законним власником квартири АДРЕСА_1 з моменту її прийняття в дар, тобто з 18 березня 1994 року по даний час. А тому ОСОБА_4 не мала права та законних підстав розпоряджатися цією квартирою, в тому числі укладати договір довічного утримання від 28 січня 2002 року та відчужувати вказану квартиру на користь ОСОБА_3, яка в свою чергу не мала права укладати договір купівлі-продажу квартири від 30 січня 2003 року та відчужувати вказану квартиру на користь ОСОБА_2

Беручи до уваги, що квартира АДРЕСА_1 вибула із володіння ОСОБА_3 не з її волі, а на підставі незаконного рішення Харківського районного суду міста Києва від 21 серпня 2001 року, враховуючи, що спірна квартира на даний час знаходиться у володінні ОСОБА_2, яка разом із своїми синами зареєстрована у вказаній квартирі, що підтверджується довідкою №2080 від 23 травня 2012 року, позивачка ОСОБА_1 має право витребувати цю квартиру від добросовісного набувача ОСОБА_2 згідно пункту 3) частини 1 статті 388 ЦК України.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Враховуючи, що право власності позивачки ОСОБА_1 на спірну квартиру АДРЕСА_1 відповідачкою по справі ОСОБА_2 не визнається, суд вважає необхідним задовольнити позов у повному обсязі.

Заперечення представника відповідача та третьої особи, на думку суду, не можуть бути взяті судом до уваги, оскільки не ґрунтуються на вимогах закону.

На підставі ст. 88 ЦПК України стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2823 грн. судового збору.

Керуючись ст.ст. 12, 15, 16, 317, 319, 328, 330, 387, 388, 392, 1212, 1213 ЦК України, ст.ст. 3, 10, 11, 14, 15, 27, 31, 44, 60, 61, 88, 118-119 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в:

Позов задовольнити.

Витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2823 грн. судового збору.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: