Ухвала суду № 27146217, 16.10.2012, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №1490/4190/12 16.10.2012 16.10.2012 16.10.2012

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 22-ц/1490/2802/12 Суддя по першій інстанції - Мармилова Т.Д.

Категорія 5 Доповідач апеляційного суду - Шолох З.Л.

Ухвала

Іменем України

16 жовтня 2012 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області в складі:

головуючого - Шолох З.Л.,

суддів - Локтіонової О.В., Самчишиної Н.В.,

при секретарі судового засідання - Богуславській О.М.,

за участю:

- позивачки ОСОБА_3 та її представника - ОСОБА_4,

- представника відповідачів ОСОБА_5, ОСОБА_6- ОСОБА_7

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

ОСОБА_3

на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 8 серпня 2012 року у справі

за позовом

ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_8, про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, визнання права власності,

встановила:

В березні 2012 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про встановлення факту проживання однією сім'ю з ОСОБА_5, визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_2.

В обгрунтування позовних вимог вона вказувала, що проживала однією сім'ю з ОСОБА_5 без реєстрації шлюбу та вела спільне господарство з 27 жовтня 1996 року по жовтень 2011 року.

В період з жовтня 1996 року по 1 червня 2006 року вони за сумісні кошти добудували спірний житловий будинок, який з 13 вересня 1996 року на підставі нотаріально посвідченого договору міни належав ОСОБА_5 на праві власності, як незакінчений будівництвом, готовністю 75,5 %.

4 листопада 2011 року ОСОБА_5, без її згоди, продав вказаний будинок ОСОБА_6

Посилаючись на вимоги ст. 74 СК України, позивачка вважала, що вказане майно є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі, і на нього поширюються положення глави 8 СК України щодо права спільної сумісної власності подружжя.

Посилаючись на викладене, просила встановити факт її проживання однією сім'ю з ОСОБА_5 з 27 жовтня 1996 року по жовтень 2011 року, визнати за нею право власності на Ѕ частку спірного житлового будинку та визнати недійсним договір купівлі - продажу, укладений між відповідачами 4 листопада 2011 року.

Заперечуючи проти позову, представник відповідачів посилалась на його необгрунтованість.

Рішенням Очаківського міськрайонного суду від 8 серпня 2012 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3

В апеляційній скарзі позивачка, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення місцевого суду, просила його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у справі, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, відповідачу ОСОБА_5 на підставі договору міни від 30 вересня 1996 року, посвідченому державним нотаріусом Першої Очаківської державної нотаріальної контори, належав незакінчений будівництвом житловий будинок АДРЕСА_2, зі ступенем його готовності 75,5 %, зареєстрований в МБТІ 11 жовтня 2000 року (а.с. 181-182 т.1).

В травні 2006 року закінчено будівництво житлового будинку та рішенням виконкому Очаківської міської ради від 30 травня 2006 року № 109 затверджений Акт державної приймальної комісії про прийняття його в експлуатацію (двоповерховий з мансардою) (а.с.187-188 т.1).

1 червня 2006 року ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності та в цей же день зареєстровано в МБТІ право власності на вказаний житловий будинок, загальною площею 160,20 кв.м, житловою - 40,70 кв.м, з мансардою, нежитловою прибудовою А-1, площею 19,90 кв.м, душем - Г, вбиральня -Д, сарай -Е, котельня - З, споруди -1,2 (а.с.183 т.1).

9 червня 2006 року ОСОБА_5 уклав кредитний договір з ВАТ «Райффайзен Банк Аваль», за яким отримав 100 000 грн. кредитних коштів строком на 80 місяців під заставу спірного житлового будинку, який достроково повністю погасив 3 листопада 2011 року, як зазначено в довідці банку (а.с. 44 т.2). В зв'язку з чим заборона на відчуження житлового будинку була знята.

4 листопада 2011 року ОСОБА_5 продав ОСОБА_6 спірний будинок разом із належною йому на праві власності земельною ділянкою для обслуговування житлового будинку і господарських будівель та споруд, договір посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_8 (а.с. 8,9 т.1).

Як зазначено в договорі (п.2.1), продаж житлового будинку та земельної ділянки вчинено за суму 388 000 грн., із яких: 300 000 грн. - за житловий будинок , а 88 000 грн. - за земельну ділянку, які повністю сплачені продавцю до підписання договору.

В пунктах 3.2 -3.2, 5.4 договору купівлі - продажу продавець ОСОБА_5, будучи попередженим про наслідки недотримання вимог закону, підтвердив, що житловий будинок та земельна ділянка перебувають в його особистій власності і права будь-яких третіх осіб на них відсутні.

14 жовтня 2011 року ОСОБА_5 знявся з реєстраційного обліку в цьому будинку і вибув, як зазначено в довідці, в Харківську область, де зареєстрованим не значиться (а.с. 27, 33 оборот т.1).

В березні 2012 року позивачка звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на вимоги ст. 74 та положення глави 8 СК України, вважала, що їй належить Ѕ частина спірного будинку, оскільки вона перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_5 з 27 жовтня 1996 року по жовтень 2011 року та разом за спільні кошти добудували вказаний житловий будинок в період з 1996 по 2006 роки.

На підтвердження зазначених обставин посилалась на показання свідків, які загалом підтверджували їх спільне проживання, фотографії, де вони зображені разом, а також на те, що вона зареєстрована у цьому будинку з 18 липня 2011 року (а.с. 20 т.1).

Вказувала, що попередній шлюб ОСОБА_10 розірвав у 1993 році, а вона у 1989 році.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що до правовідносин, які склалися між сторонами до 1 січня 2004 року (в період з жовтня 1996 по 2004 роки) неможливо застосувати правила ст. 74 СК України, оскільки правило цієї статті діє лише з 1 січня 2004 року, тобто з дня набрання чинності СК України.

Крім того, суд обґрунтовано вважав, що позивачка не надала достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження того, що з січня 2004 року вона перебувала у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_10, вела спільне господарство та мала спільний сімейний бюджет, яким вони спільно розпоряджалися.

До такого висновку суд прийшов з урахуванням інших фактичних обставин цієї справи, що підтверджуються письмовими доказами, яким дав належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 58, 59, 212 ЦПК України.

Як встановлено судом, в період з 2001 по 2011 роки позивачкою самостійно придбавалося та відчужувалося інше нерухоме майно.

При нотаріальному посвідченні нижчезазначених угод, позивачка офіційно заявляла протилежне, а саме про те, що вона у шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах не перебувала на час придбання та відчуження майна, воно є її особистою власністю і права будь-яких третіх осіб на це майно відсутні.

Так, із матеріалів справи вбачається, що проживаючи по АДРЕСА_3, в квартирі № 41 в м. Очакові, ОСОБА_3 29 серпня 2001 року купила житловий будинок АДРЕСА_4 (а.с.76 т.1), на місці якого був збудований незавершений будівництвом житловий будинок (32 %), який 13 липня 2011 року вона продала разом з належною їй земельною ділянкою.

Перед вчиненням правочину позивачка подала нотаріусу відповідну заяву про те, що майно є її особистою власністю, придбане нею в період коли вона у шлюбі та у фактичних шлюбних відносинах не перебувала, права будь-яких третіх осіб на це майно відсутні (а.с. 227-228 т.1).

20 лютого 2009 року позивачка продала належну їй двокімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка, з її слів, була придбана у 2002 році для її сина. При цьому подала нотаріусу заяву аналогічного змісту (ас. 51-52 т.2).

18 листопада 2004 року позивачкою придбано нежитлове приміщення магазину, що знаходиться у її власності на час розгляду справи.

Зазначені вище докази не можуть бути спростовані показаннями свідків.

Твердження позивачки про те, що кошти від реалізації вказаного нерухомого майна передані нею на погашення боргових зобов'язань ОСОБА_5, не вливають на правильність висновку суду.

Згідно з вимогами ч.3 ст. 10, частин 1,4 ст. 60 ЦПК, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, висновок суду першої інстанції про те, що спірне майно не є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі, і на нього не поширюються вимоги ст. 74 СК України та положення глави 8 цього Кодексу (якою врегульовано право спільної сумісної власності подружжя) є вірним.

Разом з тим, на правовідносини, які виникли в період з жовтня 1996 по 2006 роки розповсюджуються положення ч.1 ст. 17 Закону України «Про власність», який був чинний на час виникнення спірних правовідносин та до 20 червня 2007 року, відповідно до якого, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Як вбачається із змісту позовної заяви, ОСОБА_3 посилалась і на іншу підставу позову, хоча й без зазначення її правового обґрунтування. А саме на те, що спірне нерухоме майно добудовано внаслідок спільної праці та її трудової участі, як члена сім'ї ОСОБА_5, в період з жовтня 1996 по 2006 роки.

Оскільки сторони в зареєстрованому шлюбі не перебували, то, відповідно до змісту цієї норми права і з урахуванням вимог ст. ст. 10, 60 ЦПК, позивачка зобов'язана була довести, надавши належні та допустимі докази на підставі статей 58, 59 ЦПК, що спільна сумісна власність членів сім'ї (спірний житловий будинок) створена за рахунок спільної праці та її трудової участі.

Між тим, на підтвердження своїх витрат, пов'язаних із будівництвом, зокрема, на будівельні роботи, та її участі у виконанні будівельних робіт не надано жодного письмового доказу та належного обґрунтування щодо конкретного періоду проведення певних робіт, понесених нею витрат, їх джерело тощо.

Лише свідок ОСОБА_11 пояснив, що протягом 2000 - 2002 років разом з бригадою виконував внутрішні оздоблювальні та сантехнічні роботи в будинку. Пояснення усіх інших допитаних свідків носять узагальнений характер та стосуються здебільшого констатації факту сумісного проживання позивачки та ОСОБА_5

Інших доказів щодо трудової участі та грошових затрат у добудові житлового будинку позивачкою не надано.

Судом першої та апеляційної інстанції відхилено клопотання позивачки про призначення судової будівельно-технічної експертизи для з'ясування дійсної ринкової вартості спірного житлового будинку та вартості виконаних робіт по його добудові, оскільки самі по собі висновки такої експертизи не дають правових підстав для визнання за позивачкою права власності на житловий будинок за відсутності інших достатніх та допустимих доказів.

З урахуванням викладеного, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку та визнання недійсним договору купівлі-продажу цього будинку, в зв'язку з їх недоведеністю.

При цьому, колегія суддів вважає, що посилання в рішенні суду першої інстанції на недоведеність позивачкою факту перебування у фактичних шлюбних відносинах (без реєстрації шлюбу) з ОСОБА_5 в період з 1996 по 2004 роки є як помилковим, так і зайвим. Однак зазначене не впливає на правильність висновків суду по суті позовних вимог про визнання права власності та визнання недійсним договору купівлі - продажу, оскільки підтвердження цього факту не є правовою підставою для задоволення вказаних позовних вимог.

За такого, доводи апеляційної скарги про незаконність рішення суду першої інстанції та упередженість суду є необґрунтованими.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування рішення, постановленого з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст. ст. 303, 308, 315 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, а рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 8 серпня 2012 року залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту оголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді: