Ухвала суду № 2580346, 26.06.2008, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АдміністративниЙ СУД УКРАЇНИ

____________

01010, м. Київ, вул. Московська, 8

УХВАЛА

Іменем України

“26” червня 2008р.                                                                                            №К-34076/06

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Головуючого                                                        Степашка О.І.

Суддів                                                                     Конюшка К.В.

                                                                                  Карася О.В.

Нечитайла О.М.

Пилипчук Н.Г.

секретар судового засідання                           Меньшикова О.Я.

за участю представників:

позивача:                   Касянова М.М.

прокуратури:Дубаса В.А.

розглянувши касаційну скаргу Жовтневої міжрайонної державної податкової інспекції у м. Маріуполі

на постанову Господарського суду Донецької області від 16.08.2006 р.

та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 03.10.2006р.

у справі №22/201-а

за позовом               Приватного підприємства “Албір”

до                               Жовтневої міжрайонної державної податкової інспекції у м. Маріуполі

про                             визнання недійсним податкового повідомлення-рішення

ВСТАНОВИВ:

Приватне підприємство “Албір” (далі по тексту – позивач, ПП “Албір”) звернулось до Господарського суду Донецької області з позовом до Жовтневої міжрайонної державної податкової інспекції у м. Маріуполі (далі по тексту – відповідач, Жовтнева МДПІ) про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 14.06.2006 р. №0000022344/0.

Постановою Господарського суду Донецької області від 16.08.2006 р., яку залишено без змін ухвалою Донецького апеляційного господарського суду України від 03.10.2006 р. позовні вимоги ПП “Албір” задоволено. Визнано недійсним податкове повідомлення-рішення від 14.06.2006 р. №0000022344/0.

Жовтнева МДПІ подала касаційну скаргу, в якій просить постанову Господарського суду Донецької області від 16.08.2006 р. та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду України від 03.10.2006 р. скасувати, прийняти нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

В подальшому Жовтнева МДПІ подала заяву про відмову від касаційної скарги, яка не була задоволена Вищим адміністративним судом України, оскільки суд допустив до участі у справі, як представника інтересів держави, Генеральну прокуратуру України згідно поданої заяви про участь у позові з метою забезпечення захисту інтересів держави та податкового органу.

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає, що касаційна скарга Жовтневої МДПІ підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Так, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 14.06.2006 р. Жовтневою МДПІ прийнято податкове повідомлення-рішення №0000022344/0, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість у розмірі 369475,70 грн.

Податкове повідомлення-рішення від 14.06.2006 р. №0000022344/0 прийнято на підставі акту перевірки “Приватного підприємства “Албір” (код ЄДРПОУ 31317706) з питань достовірності нарахування суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість на розрахунковий рахунок за період з 01.04.2005 р. по 31.12.2005 р.” від 05.06.2006 р. №855/23-7/31317706 (далі по тексту – Акт перевірки).

Відповідно до Акту перевірки позивачем, в порушення п. 6.2 ст. 6 Закону України “Про податок на додану вартість” застосовано нульову ставку за послуги, які, на думку податкового органу, не є супутніми послугами при експорті товару, в наслідок чого завищено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість (далі по тексту – ПДВ) на 369475,70 грн.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ПП “Албір” на підставі укладених з нерезидентами договорів про транспортно - експедиційне обслуговування (від 08.07.2002 р. №20-07/02, від 04.11.2003 р. №22-11/03, від 01.07.2005 р. №01-07), а також договору доручення від 01.10.2004 р. №18-10/04  протягом квітня - грудня 2005 р. надавав нерезидентам: Московському представництву фірми “ЮНІФЕРТ ІНТЕРНАСІОНАЛЬ” (Ліван), “MetcoalS.A.” (Женева, Швейцарія), Фірмі “FERROCHEM” (Швейцарія), “VeracoLLC” (США) послуги з транспортно - експедиційного обслуговування вантажів.

З метою виконання своїх зобов’язань за зовнішньоекономічними контрактами позивачем укладені договори з Державним підприємством “Маріупольський морський торговий порт”: від 23.12.2004 р. №25-6/106/12, від 23.12.2004 р. №25-6/106/14, від 21.09.2005 р. №25-6/106/11 та з Товариством з обмеженою відповідальністю “СРЗ” від 26.02.2004 р. №33.

Вказані підприємства операції з навантаження та перевантаження вантажів оподатковували податком на додану вартість за ставкою 20 %.

Приватне підприємство “Албір” (м. Маріуполь) сплачувало вартість виконаних робіт з урахуванням податку на додану вартість і в подальшому виставляло власні рахунки нерезидентам, оподатковуючи відповідні господарські операції податком на додану вартість за ставкою 0 %.

Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, виходили з того, що позивач надавав послуги супутні експорту товарів, а тому на законних підставах застосував нульову ставку оподаткування.

Проте, Вищий адміністративний суд України не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанції, виходячи з наступного.

Згідно з п. 6.1 ст. 6 Закону України “Про податок на додану вартість” (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин) об’єкти оподаткування, визначені статтею 3 цього Закону, за винятком операцій, звільнених від оподаткування, та операцій, до яких застосовується нульова ставка згідно з цим Законом, оподатковуються за ставкою 20 відсотків.

Відповідно до п. 6.2 ст. 6 Закону України “Про податок на додану вартість” при експорті товарів та супутніх такому експорту послуг ставка податку становить “0” відсотків до бази оподаткування.

Пунктом 1.14 ст. 1 Закону України “Про податок на додану вартість” дано визначення супутніх послуг, як послуг, вартість яких включається відповідно до норм митного законодавства до митної вартості товарів, що експортуються або імпортуються.

Митна вартість товарів, що вивозяться (експортується) з території України, визначається згідно зі статтею 274 Митного кодексу України і включає в себе ряд фактичних витрат, які поніс платник податку – експортер у зв’язку зі здійсненням експорту таких товарів.

Отже, право на застосування нульової ставки податку на додану вартість при проведенні експорту товарів та супутніх такому експорту послуг надано саме платнику податку на додану вартість – експортеру товарів, оскільки при здійснення експорту товарів, експортером здійснюється придбання супутніх експорту послуг з податком на додану вартість, віднесення суми сплаченого податку на додану вартість до складу податкового кредиту, включення вартості послуг без урахування податку на додану вартість до складу вартості товару, подальше вивезення товару, збільшеного на вартість таких послуг, з нарахуванням нульової ставки в цілому на загальну вартість товару, яка включає і вартість супутніх послуг (тобто на митну вартість товару).

Таким чином, для правильного вирішення даного спору судам попередніх інстанцій необхідно дослідити чи є позивач платником податку на додану вартість – експортером товарів, чи лише надає транспортно – експедиційні послуги таким платникам податку.

Крім того, судова колегія вважає за необхідне звернути увагу на порядок оподаткування та застування ставки податку на додану вартість до операцій з поставки послуг нерезиденту на митній території України.

Згідно з п. 3.1. ст. 3 Закону України “Про податок на додану вартість” об’єктом оподаткування податком на додану вартість є операції з поставки товарів та послуг, місце надання яких знаходиться на митній території України, з ввезення товарів (супутніх послуг) у митному режимі імпорту або реімпорту (далі імпорту) та з вивезення товарів (супутніх послуг) у митному режимі експорту або реекспорту (далі експорту).

При вирішенні даного спору судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що п. 6.5. ст. 6 Закону України “Про податок на додану вартість” (з моменту набуття чинності Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про державний бюджет України на 2005 рік” та деяких інших законодавчих актів України” від 25.03.2005р. №2505-ІV) введено поняття “місця поставки послуг”, а отже з моменту прийняття зазначених змін Закон України “Про податок на додану вартість” залежно від встановлених критеріїв чітко розрізняє, які операції з поставки послуг здійснюються на митній території України і відповідно є об’єктом податку на додану вартість, а які – за межами митної території України і відповідно не оподатковуються податком на додану вартість.

Відповідно до пп. “г” п. 6.5 ст. 6 Закону України “Про податок на додану вартість” місцем поставки послуг вважається місце де фактично надаються послуги у сфері діяльності, допоміжній транспортній, такій як навантаження, розвантаження, перевантаження, складська обробка товарів та інші аналогічні види робіт (включаючи страхування).

Таким чином, при вирішенні даного спору необхідно встановити фактичне місце поставки послуг позивачем, з урахуванням положень п.п. “г” п. 6.5 ст. 6 Закону України “Про податок на додану вартість”, що судами попередніх інстанцій зроблено не було.

Відповідно до вимог Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судове рішення” рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а при їх відсутності – на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з ч. 2 ст. 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи і не можуть бути усунені судом касаційної інстанції.

Вищий адміністративний суд України зазначає, що оскільки допущені судами першої та апеляційної інстанцій порушення норм матеріального права призвели до неправильного вирішення спору та не можуть бути усунені судом касаційної інстанції, то всі винесені судові рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду слід врахувати викладене та вирішити спір відповідно до закону.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 221, 223, 227, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу Жовтневої міжрайонної державної податкової інспекції у м. Маріуполі задовольнити частково.

Постанову Господарського суду Донецької області від 16.08.2006 р. та ухвалу Донецького апеляційного господарського суду від 03.10.2006р. у справі №22/201-а скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена до Верховного Суду України за винятковими обставинами протягом місяця з дня відкриття таких обставин.

Головуючий(підпис)О.І. СтепашкоСудді(підпис)К.В. Конюшко(підпис)О.В. Карась(підпис)О.М. Нечитайло(підпис)Н.Г. ПилипчукЗ оригіналом згідно

Відповідальний секретар                                                              О.Я. Меньшикова