Постанова № 25798271, 29.08.2012, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"29" серпня 2012 р. Справа № 5015/7000/11

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого, судді Кузьменка М.В.,

судді Васищака І.М.,

судді Палій В.М.,

розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю

"Будівельне підприємство-14"

на рішення господарського суду Львівської області від 02.02.2012р. та

постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.03.2012р.

у справі №5015/7000/11

за позовом Приватного акціонерного товариства "Ірокс"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельне підприємство-14"

про стягнення 104 969,48 грн.,

за участю представників сторін:

від позивача: Бабій О.О. -довіреність у справі,

від відповідача: Ліжевський В.А. -довіреність у справі,

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство "Ірокс" звернулося до господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельне підприємство-14" і просило суд стягнути з останнього 104 969,48 грн. неустойки, нарахованої за період з 01.08.2005р. по 31.01.2006р.

Позовні вимоги ґрунтуються на положенні ч.2 ст.785 ЦК України та мотивовані невиконанням відповідачем свого зобов'язання щодо повернення орендованого майна у зв'язку з припиненням з 01.08.2005р. укладеного між сторонами договору оренди від 09.07.1998р.

Заперечуючи проти заявленого позову, відповідач просив суд застосувати скорочену позовну давність в один рік та відмовити у задоволенні позову.

Рішенням господарського суду Львівської області від 02.02.2012р. (суддя Н.Мороз), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 27.03.2012р. (головуючий, суддя Бонк Т.Б., судді Бойко С.М., Желік М.Б.), позов задоволено повністю з мотивів його доведеності та обґрунтованості. При цьому суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, визнав поважною причину пропуску позивачем строку позовної давності.

Не погоджуючись з вказаними рішенням та постановою, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд їх скасувати, як такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 09.07.1998р. між сторонами укладено договір, за умовами якого відповідачу надано право протягом 5-ти років з дати підписання договору користуватися майном, перелік якого визначений договором. Факт передачі позивачем відповідачу нерухомого майна підтверджується актом прийому-передачі від 09.07.1998р. (а.с.14).

14.07.2005р. між сторонами укладено договір, за яким сторони констатували, що станом на 14.07.2005р. заборгованість відповідача перед позивачем з орендної плати з урахуванням індексу інфляції за договором від 09.07.1998р. становить 615 839,29 грн., пеня 643,94 грн. Цим же договором передбачено, що відповідач зобов'язується до 01.08.2005р. повернути позивачу орендоване згідно договору від 09.07.1998р. майно (а.с.15).

З'ясовано, що постановою Львівського апеляційного господарського суду від 10.08.2011р., залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 19.10.2011р., в іншій справі №4/36-28/10 між тими ж сторонами про стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати за період з 09.01.2004р. по 01.08.2005р. встановлено, що договірні відносини між сторонами щодо оренди майна за договором від 09.07.1998р. припинилися з 01.08.2005р. (а.с.6-7, 11-12).

Відповідно до ч.2 ст.35 ГПК України, факти, встановлені рішенням господарського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Неповернення відповідачем орендованого майна після припинення договору від 09.07.1998р. стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом про стягнення неустойки у розмірі подвійної плати за користування майном за час прострочення його повернення.

Згідно з частиною шостою статті 283 ГК України до відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 291 ГК України передбачено, що договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України.

За статтею 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

При цьому згідно з частиною другою цієї ж статті якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Відповідно до вимог чинного законодавства за захистом свого цивільного права або інтересу особа може звернутися до суду у строк, визначений статтями 257, 258 ЦК України.

Статтею 257 ЦК України встановлюється загальна позовна давність тривалістю у три роки.

Спеціальна позовна давність в один рік відповідно до приписів пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно з положеннями статті 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Отже, неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 ЦК України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення, а тому застосування до неї спеціальної позовної давності є неправильним (постанова ВСУ від 20.03.2012р. у справі №40/117).

На вказані обставини суди двох інстанцій уваги не звернули та неправильно застосували до спірних правовідносин пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України.

Між тим, наведене не вплинуло на правильність висновку судів про наявність правових та фактичних підстав для задоволення позову з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи позов у даній справі про стягнення з відповідача неустойки, нарахованої за період з 01.08.2005р. по 31.01.2006р., подано 16.11.2011р. Відтак загальна позовна давність пропущена. У судовому засіданні 02.02.2012р. позивач заявив усне клопотання про поновлення строку позовної давності посилаючись, зокрема, на ту обставину, що дійсність договору оренди була предметом судового розгляду в іншій справі №4/36-28/10 між тими ж сторонами. Оскільки вимога, яка ґрунтується на положенні ч.2 ст.785 ЦК України може випливати лише з дійсного договору оренди, то до встановлення зазначеної обставини позивач був позбавлений можливості звернутись із відповідним позовом.

В силу частин 4, 5 ст.267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови у позові. Проте, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

При цьому, закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.

До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. Якщо суд дійде висновку про те, що строк позовної давності пропущено з поважної причини, то у своєму рішенні приводить відповідні мотиви у підтвердження своїх висновків.

Отже, з огляду на те, що закон не наводить навіть приблизного переліку поважних причин, за наявності яких може бути поновлено строк позовної давності, і покладає розв'язання цього питання безпосередньо на юрисдикційний орган - суд, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог з врахуванням всіх обставин справи, колегія суддів вважає, що оскільки суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, зазначені причини з'ясував та визнав поважними причини пропуску позивачем строку позовної давності, то підстав для зміни або скасування оскаржуваних рішення та постанови немає.

Тим більше, що переоцінка обставин, які призвели до пропуску строку позовної давності, виходить за межі касаційної інстанції, визначені ст.111-7 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 -11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельне підприємство-14" залишити без задоволення, а рішення господарського суду Львівської області від 02.02.2012р. та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 27.03.2012р. у справі №5015/7000/11 -без змін.

Головуючий, суддя Кузьменко М.В.

Суддя Васищак І.М.

Суддя Палій В.М.