Ухвала суду № 25559581, 31.07.2012, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2012 р.Справа № 2а-1870/139/12

Колегія суддів у складі:

Головуючий суддя Філатов Ю.М.,

Суддя Водолажська Н.С., Суддя Калитка О.М.

при секретарі Коцура Т.А.

за участю:

представника позивача -Потапенко Н.І.

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної податкової інспекції у м. Сумах Сумської області Державної податкової служби на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 01.03.2012р. по справі № 2а-1870/139/12

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АВН-2008»

до Державної податкової інспекції у м. Сумах Сумської області Державної податкової служби

про скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, ТОВ «АВН-2008», звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення ДПІ в м. Суми від 27.12.11 р. № 0001412314/0/104471 про збільшення грошового зобов'язання по ПДВ в сумі 104063,0 грн. та застосування штрафних санкцій в розмірі 26016,0 грн., № 0001392314/0/104473 про збільшення зобов'язання по податку на прибуток в сумі 161242,0 грн. та застосування штрафних санкцій в розмірі 36918,0 грн., № 0001402314/0/104475 про зменшення від'ємного значення ПДВ за вересень 2009 р. на 13167,0 грн.

Постановою Сумського окружного адміністративного суду від 01.03.12 р. по справі № 2а-1870/139/12 позов був задоволений в повному обсязі.

Відповідач не погодився з судовим рішенням та подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Сумського окружного адміністративного суду від 01.03.12 р. по справі № 2а-1870/139/12 та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального законодавства з мотивів, наведених в апеляційній скарзі.

Позивач подав письмові заперечення на апеляційну скаргу, де наполягає на законності судового рішення, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши постанову суду, дослідивши доводи апеляційної скарги, заперечення на неї та пояснення представників сторін в судовому засіданні, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції було встановлено, що підставою для прийняття оскаржених податкових повідомлень-рішень є акт № 8914/2314/35539580/88 від 07.12.11 р. (а.с. 117-174, том 1) планової виїзної документальної перевірки підприємства позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.10.08 р. по 30.09.11 р., в якому зафіксовані порушення платником податків вимог п. 7.2.3, п. 7.4.1, п. 7.4.5, п. 7.5.1, п. 7.7.1 ст. 7 Закону України «Про ПДВ», п. 4.1.6 ст. 4, п. 1.22.1, п. 1.22.2 ст. 1, п. 5.1, п. 5.2.1, п. 5.3.9 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємства», ч. 1 та ч. 5 ст. 203, ч. 1 та ч. 2 ст. 215, ч. 1 та ч. 2 ст. 228 ЦК України, п. 135.5.5 ст. 135, п. 152.1 ст. 152 ПК України.

Виявлені порушення при оподаткуванні господарських операцій податком на прибуток, які призвели до заниження валового доходу на 23380,0 грн., відповідач пов'язує з не нарахуванням та не включенням до валового доходу умовних відсотків за договорами фінансової допомоги, укладеними позивачем з ТОВ «Владана», ФОП ОСОБА_1, ФОП ОСОБА_2, які знаходяться на загальній системі оподаткування. При цьому відповідач послався на положення п. 1.22.1, п. 1.22.2 ст. 1, п. 4.1.6 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємства»та п. 135.5.5 ст. 135 ПК України.

Задовольняючи позов в цій частині вимог, суд першої інстанції дослідив укладені позивачем договір з ТОВ «Владана»від 21.09.10 р. про надання поворотної фінансової допомоги в сумі 350000,0 грн. (дія договору до 21.09.11 р.) (а.с. 14 том. 3); договори позики з ФОП ОСОБА_3 від 23.03.11 р. в сумі 50000,0 грн. (дія договору до 23.03.12 р.) (а.с. 19 том 3), від 14.04.11 р. в сумі 72000,0 грн. (а.с. 18 том 3) (дія договору до 14.04.12 р.), від 05.05.11 р. в сумі 140000,0 грн. (а.с. 17 том 3) (дія договору до 05.05.12 р.), від 06.05.11 р. в сумі 50000,0 грн. (а.с. 16 том 3) (дія договору до 06.05.12 р.), від 10.05.11 р. в сумі 50000,0 грн. (а.с. 15 том 3) (дія договору до 10.05.12 р.); договори позики з ФОП ОСОБА_4 від 06.12.10 р. в сумі 30000,0 грн. (а.с. 27 том 3) (дія договору до 06.12.11 р.), від 24.03.11 р. в сумі 90000,0 грн. (а.с. 26 том 3) (дія договору до 24.03.12 р.), від 08.04.11 р. в сумі 60000,00 грн. (а.с. 25 том 3) (дія договору до 08.04.12 р.), № 29/04/2011 від 29.04.11 р. в сумі 70000,0 грн. (а.с. 24 том 3) (дія договору до 29.04.12 р.), № 12/07/2011 від 12.07.11 р. в сумі 20000,0 грн. (а.с. 23 том 3) (дія договору до 12.07.12 р.), № 08/08/2011 від 08.08.11 р. в сумі 50000,0 грн. (а.с. 22 том 3) (дія договору до 08.08.12 р.), № 17/08/2011 від 17.08.11 р. в сумі 50000,0 грн. (а.с. 21 том 3) (дія договору до 17.08.12 р.), № 02/09/2011 від 02.09.11 р. в сумі 100000,0 грн. (а.с. 20 том 3) (дія договору до 02.09.12 р.).

В обґрунтування висновків судового рішення в цій частині суд першої інстанції навів зміст п. 1.22.2 та п. 1.22.1 ст. 1, п. 4.1.6 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»і вказав на те, що висновки відповідача про порушення позивачем вимог наведених норм не враховують того, що ТОВ Агрофірма «Владана»є платником фіксованого сільськогосподарського податку (а.с. 28-31 том 3), що відповідно ст. 1 Закону України «Про фіксований сільськогосподарський податок»свідчить про те, що це підприємство податок на прибуток підприємств сплачує в розмірі фіксованого сільськогосподарського податку, а не окремо; ФОП ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2. не є платниками податку на прибуток на загальних підставах, оскільки відповідно п. 2.1 ст. 2 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»платниками податку з числа резидентів є суб'єкти господарської діяльності, бюджетні, громадські та інші підприємства, установи та організації, які здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку як на території України, так і за її межами, тоді як оподаткування доходів фізичних осіб від заняття ними підприємницькою діяльністю до 01.01.11 р. регулювалось ст. 13 Декрету КМУ «Про прибутковий податок з громадян»і ними сплачувався податок з доходів фізичних осіб. Наведене свідчить про те, що ТОВ «Владана», ФОП ОСОБА_4, ФОП ОСОБА_2 не були платниками податку на прибуток, а тому чинне законодавство не передбачає обов'язку отримувача поворотної фінансової допомоги від осіб, що не є платниками податку на прибуток на загальних підставах, включати до складу валових доходів умовно нараховані відсотки за користування такою фінансовою допомогою.

Колегія суддів, погоджуючись із загальним висновком суду першої інстанції в цій частині, вважає доцільним відмітити, що вказуючи на порушення позивачем вимог п. 1.22.1 та п. 1.22.2 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», відповідач не враховує того, що в ст. 1 Закону наведені терміни, які вживаються в цьому Законі, а не норми, які містять вимоги до платників податку, тому позивач не міг порушити норми, в яких наведені лише поняття.

Також слід відмітити, що згідно п. 4.1.6 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»до валового доходу включаються доходи з інших джерел, у тому числі, але не виключно, у вигляді сум поворотної фінансової допомоги, отриманої платником податку у звітному періоді, що залишається неповерненою на кінець такого звітного періоду від осіб, що не є платниками цього податку (у тому числі нерезидентів), або осіб, які згідно із законодавством мають пільги з цього податку, включаючи право застосовувати ставку податку нижчу, ніж установлена п. 7.2 ст. 7 або ст. 10 цього Закону. Таким чином обов'язок платника податку віднести до валового доходу суму поворотної фінансової допомоги виникає лише у період, коли ці допомога мала бути повернута, але повернута не була. Крім того, умовою формування валового доходу при отриманні займу або поворотної фінансової допомоги є отримання коштів від осіб, що не є платниками цього податку, або осіб, які згідно із законодавством мають пільги з цього податку. Але в акті перевірки зазначено, що за даними перевіряючих займодавці використовували загальну систему оподаткування та звітності, а тому не було законних підстав для застосування вищевказаних положень.

Зважаючи на те, що в залучених до матеріалів справи договорі про надання поворотної фінансової допомоги та договорах займу відсутні умови повергнення позивачем коштів у певний строк (дату), а передбачено повернення коштів за вимогою позикодавця, або на дату закінчення дії договору, якщо його дія не була подовжена за домовленістю сторін, то без настання умов для повернення коштів відсутні підстави і для застосування приписів п. 4.1.6 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

Також слід зауважити, що відповідач наполягає на тому, що позивач повинен був нарахувати та включити до валового доходу умовні відсотки на суму поворотної фінансової допомоги та суму займу. Проте в п. 4.1.6 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»передбачено, що у разі коли у майбутніх податкових періодах платник податку повертає таку поворотну фінансову допомогу (її частину) особі, яка її надала, такий платник податку збільшує суму валових витрат на суму такої поворотної фінансової допомоги (її частини) за наслідками податкового періоду, в якому відбулося таке повернення. При цьому валові доходи такого платника податку не збільшуються на суму умовно нарахованих процентів, а податкові зобов'язання особи, що надала поворотну фінансову допомогу, не змінюються як при її видачі, так і при її зворотному отриманні. Оскільки висновки відповідача ґрунтуються на тому, що контрагенти позивача були платниками податку на прибуток на загальних підставах, то слід зробити висновок про те, що у позивача не існували підстави для нарахування умовних процентів.

В акті перевірки порушення позивачем вимог податкового пов'язують з безпідставним віднесенням до валових витрат та податкового кредиту коштів, сплачених по операціям з ТОВ МВФ «Екофарм»за договором № 16/1-10 від 16.01.10 р. про надання транспортних послуг; ТОВ «Слов'яни - 94»за договором від 01.09.08 р. про надання транспортних послуг; ТОВ «Трансмультиторг»про надання транспортних послуг, оскільки в актах виконаних робіт не було вказано які саме автопослуги були надані (вантажні чи пасажирські перевезення), які вантажі перевозилися, кілометраж, за яким здійснювалося перевезення. До таких обов'язкових документів, що мали підтвердити факт надання послуг, перевіряючі віднесли ТТН, пославшись на Типові форми єдиної первинної транспортної документації, затверджені спільним наказом Міністерства транспорту України та Міністерства статистики України N 488/346 від 29.12.95 р., та Правила перевезення вантажів автомобільним транспортом, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 14.10.97 р.

В обґрунтування висновків судового рішення в цій частині суд першої інстанції вказав на те, що ТТН не є документом обов'язкового обліку, оскільки наказ "Про затвердження типових форм первинного обліку роботи вантажного автомобіля", яким передбачено обов'язкове застосування для всіх суб'єктів господарської діяльності ТТН форми N 1-ТН, в порушення вимог Указу Президента України N 493/92 від 03.10.92 р. "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" не був зареєстрований в Міністерстві юстиції України.

Колегія суддів вважає необхідним додатково зазначити, що дія наказу Міністерства транспорту України та Державного комітету статистики України № 228/253 від 07.08.96 р. «Про затвердження Інструкції «Про порядок виготовлення, зберігання, застосування єдиної первинної транспортної документації для перевезення вантажів автомобільним транспортом та обліку транспортної роботи»зупинена публікацією в «Урядовому кур'єрі»від 07.03.00 р. № 43 Державним комітетом України з питань регуляторної реформи та підприємництва відповідно до Указу Президента України від 03.02.98 р. № 79/98 «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності». Відновлення дії зазначеної Інструкції можливе лише у разі внесення змін, зазначених у рішенні Держпідприємництва від 16.10.98 р. № 17-02/10 «Про необхідність усунення порушень вимог Указу Президента України від 03.02.98 р. № 79/98 «Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності»Мінтрансом України та Держкомстатом України». Отже, дія нормативного акта, що регулює порядок застосування єдиної первинної транспортної документації для перевезення вантажів автомобільним транспортом та обліку транспортної роботи зупинена, тому застосування ТТН в будь-якому вигляді не є обов'язковим. Дані обставини свідчать про те, що твердження відповідача про обов'язковість оформлення ТТН, які виключно мають підтвердити факт надання послуг на користь позивача, є хибними.

В акті перевірки відповідач також вказує на те, що витрати по сплаті послуг ТОВ МВФ «Екофарм»не можуть відноситися до валових витрат, оскільки дане підприємство припинено (ліквідовано, закрито), але жодних даних про те, коли було зареєстроване припинення юридичної особи, у зв'язку з чим і від кого була отримана ця інформація відповідач не навів.

Також відповідач відмовляє позивачу у праві формувати валові витрати по операціям з ТОВ «Слов'яни - 94»з тих підстав, що дане підприємство було знято з обліку 06.12.10 р. у зв'язку з визнання його банкрутом. Оскільки витрати позивача по операціям з цим контрагентом до валових витрат відносилися у 2008-2009 роках, то посилання на виключення його з ЄДР у 2010 р. є безпідставним.

Аналізуючи операції позивача з ТОВ «Трансмультиторг», перевіряючі також послалися на те, що дане підприємство визнано банкрутом, але не вказують коли це сталося, за яким рішенням і чи виключено воно з ЄДР станом на 27.05.10 р., що свідчить про те, що ці посилання є необґрунтованими, а тому не можуть бути визнані доказами по даній справі.

Порушення позивачем вимог податкового законодавства відповідач також пов'язує з безпідставним віднесенням до валових витрат та до податкового кредиту відповідних сум по операціям з ФОП ОСОБА_5. з тих підстав, що за інформацією, отриманою від ДПІ у м. Суми, вказаний підприємець не має найманих працівників, склади ніхто не охороняє, вантажно-розвантажувальні роботи та роботи по догляду за зерном ніхто не виконує, у нього відсутні ТТН на перевезення зерна, на підставі чого був зроблений висновок про безтоварність операцій даного підприємця з його постачальниками.

Крім того, відповідач наполягає на тому, що у видаткових та податкових накладних, отриманих позивачем від підприємця, відсутнє посилання на конкретний договір купівлі-продажу, що за висновками перевіряючих є підтвердженням порушенням позивачем вимог ст. 203 ЦК України, оскільки здійснені правочини не були направлені на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.

За твердженнями відповідача проведені операції з ФОП ОСОБА_5. не підтверджені документами, які є частиною комплекту перевізних документів відповідно Правил оформлення перевізних документів, затверджених наказом Міністерства транспорту України № 644 від 21.11.00 р., Правил видачі вантажів (Статут залізниці України). Оскільки перевізні документи (ТТН), які б підтверджували факти отримання товару позивачем від ФОП ОСОБА_5 на залізничній станції чи автомобільним транспортом відсутні, відповідачем зроблений висновок про те, що всі проведені між ними операції є безтоварними.

В акті перевірки відповідач вказує на те, що позивач при проведенні операцій з ФОП ОСОБА_5. діяв без належної обачності і йому мало бути відомо фактичний та адміністративно-майновий стан контрагента, умови ведення ним господарської діяльності та порушення, які ним допускалися.

Задовольняючи позов в цій частині вимог, суд першої інстанції дослідив укладений позивачем з ФОП ОСОБА_5. договір № 2/02 від 25.02.09 р. на поставку озимої пшениці 800 т., на виконання якого постачальником були видані податкові накладні (перелік наведений в акті перевірки та в судовому рішенні і їх наявність відповідачем не заперечувалася). Транспортування пшениці здійснювалося ФОП ОСОБА_5., що підтверджується наданими ТТН (перелік наведений в судовому рішенні). Оплата за отримані матеріальні цінності відбулась в безготівковому порядку шляхом перерахування грошових коштів з поточного рахунку ТОВ «АВН-2008»на поточний рахунок ПП ОСОБА_5. Розрахунки проведено в повному обсязі, заборгованість - відсутня, зазначені обставини підтверджуються виписками по рахунку позивача (а.с. 82-115 том.1), що відповідачем також не заперечувалося. Крім того, як встановив суд першої інстанції, реальність господарських операцій між позивачем та ФОП ОСОБА_5. підтверджується наданими позивачем відомостями обліку розрахунків з поставщиками по рахунку № 631, відомістю по рахунку № 201 та витягом із журналу реєстрації довіреностей (а.с. 211-247 том.1).

Наведені обставини стали підставою для висновків суду першої інстанції про безпідставність висновків відповідача про неможливість формувати по цім операціям валові витрати та податковий кредит позивача.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції і вважає доцільним вказати на те, що викладені в акті перевірки висновки про порушення позивачем вимог ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України зроблені відповідачем з перевищенням компетенції органів державної податкової служби, оскільки ПК України та Закону України «Про державну податкову службу в Україні»не визнають за податковими органами компетенції на встановлення фактів порушення платниками податків норм цивільного або господарського законодавства. За загальним визначенням компетенцією є сукупність повноважень, прав та обов'язків державного органу, установи або посадової особи, які вони зобов'язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань.

Порядок дій органів ДПС під час реалізації владної управлінської функції контролю за правильністю та повнотою справляння податкових зобов'язань, у тому числі щодо спірних зобов'язань, визначався Законом України «Про державну податкову службу в Україні» та ПК України, які не містити і не містять норм, які б наділяли відповідача повноваженнями на визнання правочинів нікчемними або такими, що не відповідають вимогам законодавства, повноваженнями на оцінку відповідності будь-якого правочину вимогам ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України.

Відповідно ст. 228 ЦК України (в редакції, що діяла з 01.01.11 р.): 1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. 3. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

З вищевказаного слід зробити висновок про те, що законодавець з 01.01.11 р. виключив правочини, які були укладені з метою суперечною інтересам держави та суспільства, з кола нікчемних правочинів і відніс такі правочини до оспорюваних. Відтак можна зробити висновок, що повноваження на встановлення законності правочинів, вчинених позивачем за тими критеріями ознак, що містяться в складеному відповідачем акті, належать виключно до прерогативи судових органів.

Окрім того, відповідно п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.09 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема, правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу -землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 Цивільного кодексу України має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Проте відповідачем під час судового розгляду справи не надано допустимих та належних доказів того, що фактична господарська діяльність позивача та вчинювані ним правочини містять прояви обставин, що перелічені у ч. 1 ст. 228 ЦК України. Крім того, відповідно ч. 1 та ч. 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно висновків акту перевірки правочини, вчинені позивачем, відповідач кваліфікує як такі, що не направлені на реальне настання правових наслідків, а отже визнає їх нікчемними. Проте згідно приписів ст. 234 ЦК України правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається недійсним судом. Відповідач не навів посилання на судові рішення щодо недійсності вчинених позивачем правочинів як фіктивних або інших доказів щодо фіктивності здійснюваної позивачем діяльності. Таким чином, ДПІ, перекручуючи норми чинного законодавства України, невірно їх застосовує в частині кваліфікації вчинених позивачем правочинів. За відсутності фактів, що відповідно до законодавства свідчили б про нікчемність укладених угод, інших доказів та обґрунтувань недійсності укладених позивачем правочинів, а тим більш, їх нікчемності відповідачем не надано, що свідчить про хибність висновків акту перевірки.

Також слід зазначити, що обмеження права сумлінного платника податку на формування податкового кредиту у зв'язку з порушенням його контрагентами порядку обліку та звітування по податкам суперечать практиці Європейського суду з прав людини. Так, відповідно п. 57 Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Булвес»АД проти Болгарії від 22.01.09 р судом було зазначено, що оскільки компанія-заявник у повному обсязі та вчасно виконала обов'язки з дотримання встановлених Державою-членом Конвенції норм стосовно ПДВ та не мала засобів для забезпечення виконання податкових зобов'язань постачальником і не знала про невиконання останнім своїх обов'язків, вона могла правомірно очікувати отримання вигоди від застосування одного із основних правил системи оподаткування ПДВ, а саме від визнання права на податковий кредит щодо суми ПДВ, яка була сплачена постачальнику. Більше того, лише після подачі декларації із віднесенням відповідних сум до складу податкового кредиту та проведення податковими органами зустрічної перевірки постачальника могло бути встановлено, чи виконав постачальник свій обов'язок подання звітності з ПДВ у повному обсязі. Відповідачем не доведено обізнаності позивача щодо недобросовісного декларування своїх зобов'язань його контрагентами. Отже, позивач не може нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку. Такі вимоги, на думку зазначеного рішення Європейського суду з прав людини, є надмірним тягарем для платника податку, що порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

Крім того, колегія суддів вказує на те, що твердження відповідача про те, що позивач повинен був досліджувати та відслідковувати фактичний та адміністративно-майновий стан контрагента, умови ведення ним господарської діяльності та порушення, які ним допускалися, свідчать про те, що відповідач фактично перекладає на суб'єкта господарювання функції контролю за діяльністю іншого платника податків, тоді як це є виключною компетенцією органу ДПС, а тому слід зробити висновок про порушення відповідачем приписів ст. 19. Конституції України.

Зважаючи на те, що постанова Сумського окружного адміністративного суду від 01.03.12 р. по справі № 2а-1870/139/12 прийнята у відповідності з вимогами чинного законодавства, що доводами апеляційної скарги не спростовано, колегія суддів не виявила підстав для її скасування.

Керуючись ст. ст. 160, 165, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 209, 254 КАС України колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у м. Сумах Сумської області Державної податкової служби на постанову Сумського окружного адміністративного суду від 01.03.2012р. по справі № 2а-1870/139/12 -залишити без задоволення.

Постанову Сумського окружного адміністративного суду від 01.03.2012р. по справі № 2а-1870/139/12 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АВН-2008»до Державної податкової інспекції у м. Сумах Сумської області Державної податкової служби про скасування податкових повідомлень-рішень -залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили негайно з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України шляхом подання касаційної скарги протягом двадцяти днів з моменту виготовлення повного тексту.

Головуючий (підпис) Ю.М. Філатов

Судді (підпис) Н.С. Водолажська

(підпис) О.М. Калитка

Повний текст ухвали виготовлений та підписаний 06.08.2012 року.