Рішення № 25555128, 31.07.2012, Миргородський міськрайонний суд Полтавської області

Справа № 2-818/11

Номер провадження 2/1620/14/2012

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

31 липня 2012 року Миргородський міськрайонний суд Полтавської області в складі:

головуючого - судді Сидоренка Ю.В.,

при секретарі -Кійченко Т.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Миргороді справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк»про визнання недійсними кредитного договору, договору іпотеки та додаткових угод до них,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2011 року ОСОБА_1 звернулась до Миргородського міськрайонного суду з вказаним позовом до ПАТ акціонерного банку «Укргазбанк», в якому просила суд визнати недійсними кредитний договір про надання споживчого кредиту та договір іпотеки № 372 к-ф від 30.01.2008 року, укладені між нею та відповідачем, а також всі додаткові угоди до них. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що підписання вищевказаного кредитного договору стало наслідком збігу тяжких особистих обставин та чисельного порушення норм чинного законодавства та її прав, як споживача кредитної послуги, з боку відповідача, оскільки він не виконав передбачені п. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів»вимоги щодо переддоговірної роботи з нею, як позичальником та вимоги «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджених Постановою Правління Національного Банку України №168 від 10.05.2007р., щодо надання споживачу в письмовій формі інформації про умови кредитування, а також орієнтовної сукупної вартості кредиту за певними обов'язковими критеріями, не попередив позивача про те, що валютні ризики під час виконання зобов'язань несе споживач, чим ввів її в оману щодо істотних умов Договору. Також зазначала, що у кредитному договорі містяться умови, які вказують на неправомірне обмеження конкуренції, грубо порушена ч.2 ст.32 Конституції України та Закону України «Про інформацію», у кредитному договорі неправомірно встановлені платежі, які вона не повинна сплачувати, договір має істотний дискримінаційний дисбаланс на шкоду споживача, порушуючи рівність договірних стосунків відносно наявних прав і обов'язків. Вважала, що недійсність договору викликає недійсність договорів відносно його забезпечення відповідно до ч.2 ст. 548 ЦК України.

У судовому засіданні позивачка та її представник, адвокат Кулінченко М.В. (а.с.31-33) позовні вимоги підтримали у повному обсязі посилаючись на обставини викладені в позовній заяві та письмових поясненнях до неї (а.с.78-83).

Представник відповідача Шух С.В., що діє на підставі довіреності (а.с.40, 172), в судовому засіданні позовні вимоги не визнав у повному обсязі. Просив у задоволенні позову відмовити з підстав, викладених у письмових запереченнях на позов (а.с.96-101, 177-179).

Суд, заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши матеріали справи та проаналізувавши їх, приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст. 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Згідно ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У відповідності з ч.ч.1, 2 ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність»встановлено, що відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договором) між клієнтом та банком.

Згідно зі ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договори про надання кредиту укладаються на власний розсуд кредитодавця і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства, в т.ч. статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 року № 168.

В судовому засіданні встановлено, що 30 січня 2008 року ОСОБА_1 та ВАТ акціонерний банк «Укргазбанк»уклали кредитний договір № 372 к-ф (а.с.20-22), згідно якого позивачка отримала кредит на задоволення споживчих потреб в сумі 10000 доларів США з кінцевим терміном сплати 29.01.2019р., зі сплатою процентів за користування кредитом, виходячи із 12,9 % річних.

25 лютого 2009 року до вказаного кредитного договору між ОСОБА_1 та ВАТ акціонерний банк «Укргазбанк»було укладено додаткову угоду № 1 (а.с.23).

29 листопада 2010 року між сторонами було укладено додаткову угоду № 2 до кредитного договору № 372 к-ф від 31 січня 2008 р., в тексті якої вказано, що вона укладена до кредитного договору № 372 к-смп від 31 січня 2008 року (а.с.30), і в той же день укладено додаткову угоду № 3 до кредитного договору від 30 січня 2008 року № 372 к-ф, згідно якої умови кредитного договору викладені у новій редакції (а.с.26-29).

У забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між ОСОБА_1 та ВАТ АБ «Укргазбанк»30 січня 2008 року було укладено договір іпотеки № 372 к-ф без оформлення заставної, відповідно до якого позивачка передала банку в іпотеку майно - однокімнатну квартиру загальною площею 40,4 кв.м., житловою площею 20,6 кв.м., яка знаходиться в АДРЕСА_1 (а.с.102-104).

29 листопада 2010 року між сторонами було укладено додатковий договір № 1 до договору іпотеки № 372 к-ф, посвідченого приватним нотаріусом Миргородського міського нотаріального округу Полтавської області Гіль Д.В. 30 січня 2008 року за реєстровим № 567, який було укладено в зв'язку з укладенням додаткової угоди № 3 до кредитного договору № 372 к-ф від 30 січня 2008 року (а.с.24-25).

Відповідно до п.16 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин»при вирішенні вказаних спорів суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фінансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», а також пункту 3.8 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року N 168, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року N 541/13808 (щодо договорів, укладених після набрання постановою чинності), де передбачено обов'язок банків у разі надання кредиту в іноземній валюті під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за цим договором несе споживач. При розгляді таких справ суди повинні враховувати, зокрема, висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг).

У вказаному Рішенні Конституційний Суд України виходить також з того, що держава сприяє забезпеченню споживання населенням якісних товарів (робіт, послуг), зростанню добробуту громадян та загального рівня довіри в суспільстві. Разом з тим споживачу, як правило, об'єктивно бракує знань, необхідних для здійснення правильного вибору товарів (робіт, послуг) із запропонованих на ринку, а також для оцінки договорів щодо їх придбання, які нерідко мають вид формуляра або іншу стандартну форму (частина перша статті 634 Кодексу). Отже, для споживача існує ризик помилково чи навіть унаслідок уведення його в оману придбати не потрібні йому кредитні послуги. Тому держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.

Статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів»визначено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:

1) особу та місцезнаходження кредитодавця;

2) кредитні умови, зокрема:

а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;

б) форми його забезпечення;

в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;

г) тип відсоткової ставки;

ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;

д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту;

е) строк, на який кредит може бути одержаний;

є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги;

ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;

з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;

і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

Відповідно до вступної частини постанови Національного банку України N 168 від 10.05.2007 р. «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту»правила прийняті з метою захисту прав споживачів під час укладання договорів про надання споживчих кредитів, запобігання завданню споживачам моральної чи матеріальної шкоди через надання свідомо недостовірної чи неповної інформації.

Пунктом 2.1. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту встановлено, що банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке:

а) найменування та місцезнаходження банку - юридичної особи та його структурного підрозділу;

б) умови кредитування, зокрема:

можливу суму кредиту;

строк, на який кредит може бути одержаний;

мету, для якої кредит може бути використаний;

форми та види його забезпечення;

необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача;

тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо);

переваги та недоліки пропонованих схем кредитування;

в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням:

процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо);

варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги;

можливості та умов дострокового повернення кредиту;

г) інші умови, передбачені законодавством.

Пунктом 2.2. Правил передбачено, що інформація про платежі споживача, які зазначені в пункті 2.1 цієї глави, надається з обов'язковим зазначенням бази їх розрахунку (зазначається сума, на підставі якої робиться розрахунок, зокрема сума наданого кредиту, сума непогашеного кредиту, фіксована сума тощо).

Пунктом 2.4. Правил передбачено, що банки зобов'язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищенаведеною інформацією.

Пунктом 2.5. Правил передбачено, що банки розробляють форму (бюлетень, довідка, повідомлення тощо) надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу банку та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів.

Пунктом 3.8. передбачено, що у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору:

попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач;

надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

Суд вважає, що відповідачем не надано достовірних доказів того, що ним виконані вимоги щодо надання позивачці перед укладенням кредитного договору вищевказаної інформації, оскільки згідно висновку судово-почеркознавчої експертизи № 3863 від 31.05.2012р. (а.с.157-169) рукописний текст (буквений та цифровий) у заяві від 25.01.2008р. позичальника-фізичної особи на отримання кредиту (а.с.56), в якій зазначено про надання в письмовій формі банком інформації, передбаченої п.2. ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», який починається і відповідно, закінчується словами «ОСОБА_1», «… ОСОБА_1»виконані не ОСОБА_1, а іншою особою. Крім того, додаток № 1 до кредитного договору № 372 к-ф від 30.01.2012р. (а.с.54-55) не містить всієї інформації, передбаченої п.2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», до того ж надрукований таким чином, що його важко прочитати, а іншого документу, який можна було б вважати письмовою формою, в якій позивачці надавалась інформація, під час розгляду справи не виявлено.

Отже, укладаючи кредитний договір позивачка не була ознайомлена з усією необхідною інформацією (в тому числі з вини відповідача), яка зазвичай потрібна для прийняття свідомого і обміркованого рішення щодо укладання кредитного договору. Скориставшись своїми перевагами та довірою з боку позивачки відповідач, не надавши позивачці необхідної інформації про договір, що укладається, спонукав її до укладання договору на невигідних умовах, оскільки позичальник не був попереджений, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе він.

У відповідності до абз. 2. ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів»(у його редакції станом на укладання оспорюваного кредитного договору) підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Таким чином, при укладанні кредитного договору № 372 к-ф від 30 січня 2008 року мало місце введення позивачки в оману відповідачем, так як позивачку, як споживача у даному випадку, не було у повній мірі проінформовано про кредитні умови, викладені у п. 2. ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», в тому числі і про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, а також переваги та недоліки пропонованих схем кредитування, що б дало змогу зрозуміти ОСОБА_1 що при виборі даного виду кредитування всі валютні ризики покладаються саме на неї.

Відповідно до ст. 230 ЦК України, якщо одна сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Омана має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, яки можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Виходячи з вимог ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача договір може бути визнаним недійсним у цілому.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», крім інших випадків порушень прав споживачів, які можуть бути встановлені та доведені, виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону та пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач.

Аналізуючи зміст спірного кредитного договору суд приходить до висновку, що він містить істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, зокрема, взагалі не передбачена відповідальність банку за невиконання або неналежне виконання умов договору, в п. 3.2.7 передбачена можливість його часткової або повної відмови від своїх зобов'язань за договором, п 3.3.10 передбачений обов'язок позичальника незалежно від підстав розірвання цього договору сплатити усі штрафні санкції та видатки і винагороди банку, розділ IV договору містить дискримінаційні відносно позивачки правила зміни договору, в т.ч. процентної ставки, та розірвання договору в односторонньому порядку. Отже відповідачем було порушено вимоги ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

На підставі викладеного, суд вважає що позовні вимоги про визнання кредитного договору № 372 к-ф від 30.01.2012р. та укладених щодо нього додаткових угод недійсними є такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, недійсним з моменту його вчинення.

Згідно ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Відповідно до приписів ч.2 ст.548 цього ж Кодексу недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Цивільним кодексом України у параграфі 6 глави 49 не передбачено інших негативних наслідків визнання недійсним основного зобов'язання, забезпеченого договором застави (іпотеки), як визнання недійсним і додаткового зобов'язання.

За таких обставин, приймаючи до уваги доведеність вимог позивачки щодо недійсності кредитного договору, в забезпечення виконання позивачкою обов'язків за яким було укладено з відповідачем договір іпотеки № 372 к-ф від 30.01.2008р. та додатковий договір № 1 до нього від 29.11.2010р., останні підлягають визнанню судом недійсними на підставі ч.2 ст.548 ЦК України.

Судові витрати по справі, понесені позивачкою на оплату судового збору (а.с.1), витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (а.с.1), витрат на правову допомогу адвоката (а.с. 48) підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача у відповідності з положеннями ст. 88 ЦПК України.

На підставі ст.ст. 3, 4, 15, 16, 203, 215, 216, 230, 548, 627, 628, 1054 ЦК України, Закону України "Про захист прав споживачів", Закону України «Про банки і банківську діяльність», Рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року N 15-рп/2011, Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06 листопада 2009 року № 9, Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», керуючись ст.ст. 6, 10, 60, 61, 88, 169, 212, 214 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати недійсним кредитний договір № 372к-ф від 30 січня 2008 року зі всіма додатковими угодами до нього, договір іпотеки № 372 к-ф від 30 січня 2008 року та додатковий договір № 1 до договору іпотеки № 372 к-ф від 29 листопада 2010 року, укладені між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством акціонерним банком «Укргазбанк».

Стягнути з Публічного акціонерного товариства акціонерного банку «Укргазбанк»(01004, м. Київ, вул.Червоноармійська, 39, код за ЄДРПОУ 23697280) на користь ОСОБА_1 4337,00 грн. (чотири тисячі триста тридцять сім гривень 00 коп.) у відшкодування понесених судових витрат.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом 10 днів з дня його проголошення через Миргородський міськрайонний суд до Апеляційного суду Полтавської області. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя: Ю. В. Сидоренко