Постанова № 25173569, 11.07.2012, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" липня 2012 р. Справа № 5004/36/12 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Козир Т.П.,суддів:Гольцової Л.А., Іванової Л.Б.ОСОБА_9 1.Фізичної особи -підприємця ОСОБА_10 2.Фізичної особи -підприємця ОСОБА_8на постановуРівненського апеляційного господарського суду від 15.05.2012у справі№5004/36/12 господарського судуВолинської областіза позовом1.Фізичної особи -підприємця ОСОБА_10; 2.Фізичної особи -підприємця ОСОБА_8до1.Луцької міської ради; 2.Приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" провизнання частково недійсним договору оренди земельної ділянки №289 від 15.02.2005за участю представників сторін:

позивача 1: ОСОБА_6, дов. від 13.12.2011;

позивача 2: ОСОБА_6, дов. від 13.01.2012;

відповідача 1: повідомлений, але не з'явився;

відповідача 2: ОСОБА_7, дов. від 10.07.2012 б/н

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Волинської області від 06.03.2012 у справі №5004/36/12 (суддя Слободян П.Р.) позов задоволено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 15.05.2012 (колегія суддів у складі: головуючий суддя -Савченко Г.І., судді -Мельник О.В., Грязнов В.В.) рішення Господарського суду Волинської області від 06.03.2012 у справі №5004/36/12 скасовано в частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки укладеного між Луцькою міською радою та ВАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799" зареєстровано в книзі записів державної реєстрації договорів оренди 15.02.2005 за №289; скасовано в частині стягнення з ПАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" на користь позивачів 536 грн. судового збору кожному. Прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено. В решті рішення залишено без змін.

Не погоджуючись з постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 15.05.2012 у даній справі, ФОП ОСОБА_10 та ФОП ОСОБА_8 звернулись до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просять її скасувати, а рішення Господарського суду Волинської області від 06.03.2012 залишити в силі.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржники послались на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Відзив на касаційну скаргу не надходив, що не є перешкодою для суду касаційної інстанції переглянути в касаційному порядку оскаржувані судові рішення.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено наступні фактичні обставини.

ФОП ОСОБА_10 уклав з підприємцем ОСОБА_11. договір купівлі-продажу майна від 08.01.1999, за умовами якого ФОП ОСОБА_10 придбав у підприємця ОСОБА_11. та оплатив павільйон для торгівлі у АДРЕСА_1 загальною площею 27 кв.м. Вартість павільйону складає 35 700 грн.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 31.05.2007 у справі № 01/21-93, яке набрало законної сили, зазначений вище договір купівлі - продажу майна визнано дійсним.

Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно КП "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації" від 13.11.2007 № 16641006 за ФОП ОСОБА_10. зареєструвано право власності на павільйон для торгівлі АДРЕСА_1.

Згідно витягів про державну реєстрацію прав від 10.01.2012 №32817544 та від 10.01.2012 № 32816823 ФОП ОСОБА_8 володіє нерухомим майном (приміщенням магазину №4 з літнім кафе та приміщенням магазину №7), яке знаходиться в АДРЕСА_1. Вказане нерухоме майно ФОП ОСОБА_8 придбав з прилюдних торгів які відбулися 26.12.2011.

Однак, між Луцькою міською радою (Орендодавець) та ВАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799" (правонаступником якого є ПАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій") (Орендар) 15.02.2005 укладено договір оренди землі, за умовами якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку для обслуговування автостанції площею 26225кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 220650030).

Як встановлено судами попередніх інстанцій, з метою врегулювання питання, щодо користування земельною ділянкою ФОП ОСОБА_8 та ФОП ОСОБА_10, відповідно, 14.10.2011 та 04.01.2012 звернулися з листами до ПАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" з проханням відмовитись від користування земельною ділянкою на якій розташоване придбане ними нерухоме майно, однак, ПАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" листом від 17.10.2011 № 187/2 повідомило, що не має наміру відмовитись від частини орендованої земельної ділянки.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги про визнання частково недійсним договору оренди земельної ділянки від 15.02.2005 № 289, позивачі зазначили про неможливість оформити право користування спірною земельною ділянкою, необхідною для обслуговування придбаного ними нерухомого майна, оскільки ПАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" є орендарем цієї земельної ділянки, на якій розташоване майно підприємців.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, виходячи з положень ст. 6, ст.13, ч. 2 ст. 14, ч. 2 ст. 15, ст. 16 Закону України "Про оренду землі" дійшов висновку про невідповідність змісту спірного договору вказаним нормам права, в т.ч., суд зауважив, що вказаний вище договір від 15.02.2005 № 289 не відповідає типовому договору, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2004 № 220. Також, суд послався, що орган місцевого самоврядування зобов'язаний оформити за позивачами право на земельну ділянку, яке виникло в зв'язку з переходом права на будівлю і споруду, проте це право позивачів було порушено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору оренди від 15.02.2005, апеляційний господарський суд виходив з наступного.

Відповідно до ст. 15 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши матеріали справи в їх сукупності та давши оцінку змісту спірного договору дійшов висновку, що всі істотні умови договору оренди земельної ділянки, які визначені в ст. 15 Закону України "Про оренду землі" наявні в даному договорі.

Крім того, вказаний вище спірний договір містить в собі ознаки цільового призначення земельної ділянки - землі транспорту та інші, що відповідно до ст. ст. 19, 67 ЗК України належать до такої категорії за цільовим призначенням.

Також, апеляційний господарський суд врахував, що на підставі погодженого проекту відведення земельної ділянки та відповідно до клопотання відповідача 2, Луцькою міською радою було прийнято рішення від 28.12.2004 № 21/15.3 "Про надання земельної ділянки на умовах оренди ВАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799" для обслуговування автостанції на АДРЕСА_1". Дане рішення є чинним.

У відповідності до п.17 договору оренди землі від 15.02.2005 №289, цей договір було укладено на підставі вищевказаного рішення.

Згідно пунктів 2, 8 Постанови Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Статтею 1 ГПК України встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст. 32 ГПК України).

Статтею 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Зважаючи на вказане вище, зокрема, беручи до уваги чинність рішення Луцької міської ради від 28.12.2004 № 21/15.3 "Про надання земельної ділянки на умовах оренди ВАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799" для обслуговування автостанції на АДРЕСА_1", на підставі якого був укладений спірний договір від 15.02.2005 (п. 17 договору) апеляційний господарський суд, здійснюючи перегляд рішення суду першої інстанції обґрунтовано зауважив, що позивачами в позовній заяві не вказано, судом першої інстанції не встановлено, які саме права чи охоронювані законом інтереси були порушенні сторонами на момент укладення договору оренди землі у 2005 році.

Крім того, суд апеляційної інстанції підставно звернув увагу, що місцевим господарським судом при прийнятті судового рішення порушено положення ст. 83 ГПК України, оскільки позивачі просили визнати оспорюваний договір частково недійсним; позивачами підтримувалась позовна заява в повній мірі, жодних клопотань про визнання недійсним договору оренди в цілому позивачами не заявлялось, а підстави позову були пред'явленні в обґрунтування лише часткового визнання оспорюваного договору недійсним.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновком апеляційного господарського суду, що на час укладення спірного договору оренди в 2005 році у позивачів ще не виникало права власності на об'єкти, розташовані на цій земельній ділянці. Відповідно до ч.3, ч.4 ст.334 ЦК України право власності на майно позивача 1 виникло 31.05.2007 - з моменту набрання законної сили рішенням Господарського суду Волинської області у справі № 01/21-93 про визнання договору дійсним. 13.11.2007 позивачем 1 зареєстровано право власності на об'єкт, а позивачем 2 придбано на прилюдних торгах об'єкт 26.12.2011, а зареєстровано 10.01.2012.

Таким чином, як вірно встановлено апеляційним господарським судом, спірний договір оренди від 15.02.2005 не порушував права та інтереси позивачів у земельних відносинах.

При цьому, в п. 2.16 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 № 6 " Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" зазначено, що необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або в комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки.

Судова колегія Вищого господарського суду України, враховуючи зазначене вище, погоджується з висновком апеляційного господарського суду про скасування рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача 2 на користь позивачів 536,00 грн. судового збору.

Відповідно до ст. 1115 ГПК України, у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ст. 1117 ГПК України).

З урахуванням наведених правових положень та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені заявником у касаційній скарзі є необґрунтованими, оскільки вони, фактично, стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції.

Враховуючи межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване судове рішення відповідає вимогам матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Керуючись ст.ст. 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фізичної особи -підприємця ОСОБА_10 та Фізичної особи -підприємця ОСОБА_8 залишити без задоволення, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 15.05.2012 у справі №5004/36/12 -без змін.

Головуючий суддя Т.П. КОЗИР

Судді Л.А. ГОЛЬЦОВА

Л.Б. ІВАНОВА