Ухвала суду № 24974418, 22.05.2012, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 травня 2012 р.Справа № 2а-2606/12/2070Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі

Головуючого судді: Катунова В.В.

Суддів: Ральченка І.М. , Рєзнікової С.С.

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Основ'янської міжрайонної державної податкової інспекції м. Харкова Харківської області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 28.03.2012р. по справі № 2а-2606/12/2070

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ХЛВЗ"

до Державної податкової інспекції у Комінтернівському районі м. Харкова

про скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач - ТОВ "ХЛВЗ", звернулось до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив скасувати податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Комінтернівському районі м. Харкова від 23.09.2011 року № 0001122310 при проведенні перевірки податковим органом та при оформленні її результатів мало місце не дотримання вимог податкового законодавства, висновки акту перевірки базуються на припущеннях і не підтверджуються об'єктивними даними, а оскаржувані податкові повідомлення-рішення прийняті з порушенням норм діючого законодавства України, що є підставою для їх скасування.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 28.03.2012 року адміністративний позов задоволено.

Скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Комінтернівському районі м. Харкова від 23.09.2011 року № 0001122310 та № 0001132310, прийняте відносно товариства з обмеженою відповідальністю "ХЛВЗ".

Стягнуто з Державного бюджету України на користь товариства з обмеженою відповідальністю "ХЛВЗ" судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 2146 грн.

Не погодившись з постановою суду першої інстанції, відповідачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржувану постанову та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції, при прийнятті постанови, норм матеріального та процесуального права, а саме: п.п. 5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону України "Про податок на додану вартість", п.п. 7.2.3 п.7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", що призвело до неправильного вирішення справи, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі.

Позивач подав до Харківського апеляційного адміністративного суду письмові заперечення на апеляційну скаргу, в яких вважає вимоги відповідача безпідставними, незаконними та такими, що не підлягають задоволенню. Просить залишити постанову суду першої інстанції без змін, як таку, що прийнята відповідно до норм діючого законодавства.

Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22.05.2012 року допущено заміну відповідача - Державної податкової інспекції у Комінтернівському районі м. Харкова на її правонаступника - Основ'янську міжрайонну державну податкову інспекцію м. Харкова Харківської області Державної податкової служби.

Враховуючи неприбуття у судове засідання жодної з осіб, які беруть участь у справі, повідомлених належним чином і про дату, час і місце судового засідання, колегія суддів на підставі п. 2 ч. 1 ст. 197 Кодексу адміністративного судочинства України вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними в справі матеріалами.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ДПІ у Комінтернівському районі м. Харкова була проведена планова виїзна перевірка ТОВ "ХЛВЗ" з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.07.2009 р. по 30.09.2010 р., за результатами якої 21.03.2011 року було складено акт перевірки № 248/23-104/31798944, де були зафіксовані порушення вимог

- Закону України "Про податок на додану вартість", а саме: пп. 7.2.3 п.7.2, пп. 7.4.1, пп. 7.4.2 п. 7.4, ст. 7, в результаті чого, на думку відповідача, товариством було занижено суму ПДВ, яка підлягала сплаті в бюджет за період, що перевірявся, в розмірі 331 324 грн., також завищено значення рядку 26 декларації з ПДВ, поданій за вересень 2010 року у сумі 353 055 грн.;

- Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", а саме: п. 5.1, пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5, що, на думку податкового органу, призвело до заниження товариством податку на прибуток всього в сумі 969 897 грн.

За наслідками вказаного акту перевірки відповідачем були прийняті податкові повідомлення-рішення від 23.09.2011 року № 0001122310 та № 0001132310, згідно з яким позивачу було збільшено суму грошового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у розмірі 1 220 371,25 грн. та суму податкового зобов'язання з ПДВ у розмірі 414 155 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що фактичні обставини справи свідчать про те, що позивач виконав усі передбачені законом умови для набуття права на податковий кредит та має документальне підтвердження його.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Актом перевірки встановлено здійснення позивачем нікчемних операцій з ТОВ "Екотехпромсервіс", який згідно "Бази співставлення податкових зобов'язань та податкового кредиту на рівні ДПА України" має стан "23" - місцезнаходження не встановлено, а тому угоди укладені між позивачем та ТОВ "Екотехпромсервіс" визнані в акті перевірки нікчемними у зв'язку з тим, що даними угодами порушені ст. ст. 203, 215, 228 ЦК України в частині недодержання правочинів, які не спрямовані на реальне настання наслідків, що обумовлені ними. До такого висновку податковий орган прийшов з огляду на наступні порушення:

- до перевірки не було надано сертифікати якості та сертифікати відповідності по товаро-матеріальним цінностям, що зазначені у видаткових накладних;

- ТОВ "Екотехпромсервіс" не є виробником товаро-матеріальних цінностей, перелік яких наведено в накладних за період з 01.07.2009 року по 31.07.2010 року, виданих на адресу позивача, він є посредником;

- по ТОВ "Екотехпромсервіс" відсутня інформація щодо наявності виробничих потужностей, складських приміщень, достатньої кількості фахівців, які б могли здійснювати фінансово-господарську діяльність;

- відсутні товаро-транспортні накладні, що не доводить здійснення операцій по фактичному перевезенню від постачальника до покупця таких ТМЦ;

- відсутня інформація щодо виробника ТЦМ та дати їх виготовлення;

- постачальниками ТОВ "Екотехпромсервіс" є підприємства, які мають стани відмінні від нульового.

Відповідно до пп. 7.7.1 п. 7.7 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов'язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.

Виходячи з приписів пункту 1.7 статті 1 Закону України "Про податок на додану вартість" податковий кредит це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначене згідно з цим Законом, а підпунктом 7.4.1. пункту 7.4 статті 7 цього ж Закону встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (робіт, послуг), але не вище рівня звичайних цін, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (робіт, послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.

Крім того, право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (роботи, послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Відповідно до підпункту 7.5.1 пункту 7.5 ст. 7 Закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій:

- або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку і оплата товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

- або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

У відповідності до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), які не підтверджені податковими накладними. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.

Згідно пп. 7.2.6 п. 7.2. ст. 7 зазначеного Закону податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.

Судовим розглядом встановлено, що контрагентом позивача були виписані податкові накладні з додержанням вимог пп. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість".

Підпунктом 7.2.3 пункту 7.2 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" встановлено, що податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг).

За змістом підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.

Відповідно до пункту 6.2. Порядку заповнення податкової накладної № 166, податкова накладна дає право покупцю, зареєстрованому, як платник податку, на включення до податкового кредиту витрат по сплаті податку на додану вартість. В абзаці 1 пункту 5 Порядку № 166 зазначається, що податкова накладна вважається недійсною у разі її заповнення особою, яка не зареєстрована як платник податку в податковому органі і якій не присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає, що твердження відповідача стосовно того, що наявність у позивача вище перелічених податкових накладних є обов'язковою обставиною для визначення правильності формування податкового кредиту, але не вичерпною, не узгоджується з приписами вимог податкового законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом. Податкова накладна виписується, на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг).

Так, судовим розглядом з'ясовано, що сума податку на додану вартість, яка була включена позивачем до складу податкового кредиту у періоді, що перевірявся, підтверджена відповідними податковими та видатковими накладними.

Колегія суддів підтверджує висновок суду першої інстанції, що чинним законодавством України на сторону цивільно-правової угоди, яка є платником податків, не покладено обов'язку перевірки відповідності законодавству установчих документів постачальників товару та дотримання ними вимог податкового законодавства.

Навіть якщо контрагент не виконав свого зобов'язання по сплаті податку, то це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи.

Чинне податкове законодавство не ставить в залежність право позивача на формування податкового кредиту від податкового обліку (стану) інших осіб і фактичної сплати контрагентом податку до бюджету. Питання податкового кредиту поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб.

При цьому Закон України "Про податок на додану вартість" не встановлює обов'язку покупця сплачувати податок на додану вартість ще й до бюджету, коли такий податок не буде сплачений продавцем або іншою особою, з урахуванням суми податку, отриманого від покупця в ціні товару. Покупець - платник податку на додану вартість не несе відповідальності за податкові зобов'язання продавця.

Крім того, колегія суддів зазначає, що у відповідності до ст. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року Україна визнає джерелом права рішення Європейського суду з прав людини, а також юрисдикцію цього суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Рішення Європейського суду є частиною національного законодавства і є обов'язковими для правозастосування органами правосуддя.

Європейський суд з прав людини в ухвалених Рішеннях, а саме у справі "БУЛВЕС" АД проти Болгарії" (заява № 3991/03) Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та вважає, що позивачем правомірно було сформовано податковий кредит з ПДВ за період, що перевірявся. Таке формування здійснено на підставі належним чином оформлених первинних документів, до яких відповідач у акті перевірки не зазначив будь яких претензій.

Також, судом першої інстанції обґрунтовано зазначено, що оптова торгівля напоями, виробництво дистильованих алкогольних напоїв, виробництво мінеральних вод та інших безалкогольних напоїв є основним видом діяльності позивача. Даний факт підтверджується довідкою з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України АА № 126094. Операції з реалізації товару відображені підприємством у бухгалтерському та податковому обліку.

Також, суд першої інстанції правомірно звернув увагу на ту обставину, що заборгованості за вищезазначеними договорами, згідно даним бухгалтерського обліку позивача не значиться, а товарно-матеріальні цінності придбавались позивачем з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності.

Що стосується твердження відповідача про нікчемність укладених угод та відсутності реальних господарських правовідносин, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Обґрунтування відповідача щодо нікчемності правочинів не є підставою для визнання таких правочинів нікчемними, оскільки відповідачем не доведено, на підставі якої саме статті Цивільного кодексу України правочини, вчинені між позивачем та його контрагентом є нікчемним.

Крім того, пунктом 3 ст. 215 ЦК України передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину).

Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів, що договори, які були укладені між позивачем та зазначеними вище контрагентами, визнані судом недійсними, матеріали справи не містять.

Таким чином, відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України та згідно з позицією Верховного Суду України, викладеною в Узагальненнях "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 24.11.2008 р. - законодавцем закріплено презумпцію правомірності правочину. Правомірність є конститутивною ознакою правочину, як юридичного факту.

Згідно з приписами частини 2 статті 215 ЦК України правочин є нікчемним лише, якщо його недійсність встановлена законом.

Таким чином, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною 1 статті 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

Оскільки матеріалами справи встановлено, що господарські правовідносини між позивачем та його контрагентом носили реальний характер, колегія суддів зазначає, що висновки податкового органу про нікчемність (недійсність) правочинів вчинених ТОВ "ХЛВЗ" з ТОВ "Екотехпромсервіс" є безпідставними.

Також, колегія суддів зазначає про безпідставність тверджень відповідача щодо відсутності в позивача сертифікатів якості та сертифікатів відповідності по товаро-матеріальним цінностям, що зазначені у видаткових накладних та товаро-транспортних накладних, що не доводить здійснення операцій по фактичному перевезенню від постачальника до покупця таких ТМЦ, оскільки їх наявність підтверджується письмовим доказами у справі та договорами поставки, укладеними між ТОВ "Екотехпромсервіс" та позивачем, відповідно до яких постачання ТМЦ здійснювалось останнім та актами прийому-передачі ТЦМ.

Доводи податкового органу про порушення позивачем вимог Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", що призвело до заниження позивачем податку на прибуток всього в сумі 969 897 грн. спростовуються обставинами, які викладені вище.

Відповідно до ст. 159 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення повинно бути законним та обґрунтованим.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 28.03.2011р. по справі № 2-а-2606/12/2070 відповідає вимогам ст. 159 КАС України, а тому відсутні підстави для її скасування та задоволення апеляційних вимог апелянта, позивача у справі.

Відповідно до ст. 200 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.

Керуючись ст. 160, 167, 195, 196, 197 п.1 ч.1 ст. 198, 200, п.1 ч.1 ст. 205, 206, 209, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Основ'янської міжрайонної державної податкової інспекції м. Харкова Харківської області залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 28.03.2012р. по справі № 2а-2606/12/2070 залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили.

Головуючий суддя Катунов В.В.Судді Ральченко І.М. Рєзнікова С.С.