Постанова № 24822474, 18.06.2012, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" червня 2012 р. Справа № 5004/2385/11

господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоМирошниченка С.В.,суддівБарицької Т.Л., Хрипуна О.О.,розглянувши касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4на постановуРівненського апеляційного господарського суду від 29.02.2012та на рішеннягосподарського суду Волинської області від 20.12.2011 у справі№ 5004/2385/11 господарського суду Волинської областіза позовомПублічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" доФізичної особи-підприємця ОСОБА_4прозвернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття права власності на предмет іпотеки та за зустрічним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4до Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк"третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_5провизнання недійсним договору іпотеки №47/06Р від 03.11.2006в судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача Сторожук Н.Я.;

- відповідача ОСОБА_7;

- третьої особи повідомлений, але не з'явився;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Волинської області від 17.03.2011 задоволений позов Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський акціонерний банк" до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4; за рішенням визнано за ПАТ "Всеукраїнський акціонерний банк" право власності на нежитлове приміщення, яке є предметом договору іпотеки №47/06Р/1, укладеного з ФОП ОСОБА_4

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 07.06.2011 вказане рішення місцевого господарського суду скасовано, ат прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 19.10.2011 скасовані прийняті у даній справі судові рішення, а справу передано на новий розгляд до місцевого господарського суду.

За результатами нового розгляду даної справи, рішенням господарського суду Волинської області від 20.12.2011 (суддя Сур'як О.Г.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 29.02.2012 (судді: Саврій В.А., Дужич С.П., Бучинська Г.Б.), первісний позов ПАТ "Всеукраїнський акціонерний банк" до ФОП ОСОБА_4 задоволений, в задоволенні зустрічного позову ФОП ОСОБА_4 до ПАТ "Всеукраїнський акціонерний банк" відмовлено.

ФОП ОСОБА_4, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішеннями, звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати в частині задоволення первісного позову, і в цій частині справу направити на новий розгляд до місцевого господарського суду.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових актів, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

Предметом даного спору за первісним позовом є вимога ПАТ "Всеукраїнський акціонерний банк" (надалі позивач/ банк) звернути стягнення на майно, а саме: нежитлове приміщення, літера "А-5", загальною площею 93,5 кв.м., та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (надалі -спірне майно), що належить ФОП ОСОБА_4 (надалі відповідач/скаржник) і є предметом іпотеки за договором іпотеки №47/06Р/І від 03.11.2006, шляхом набуття банком права власності на це майна.

Підставами даного позову є порушення виконання відповідачем кредитного договору №102/06Р від 03.11.2006 (з урахуванням додаткових змін до нього) в частині повернення як кредиту, так і сплати процентів за користування кредитними коштами. В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, між сторонами (позивачем та відповідачем) був укладений договір іпотеки №47/06Р/І від 03.11.2006, предметом якого є спірне майно, про звернення стягнення якого, шляхом набуття права власності банком заявлено даний позов.

Під час нового розгляду ФОП ОСОБА_4 подала зустрічний позов про визнання недійсним договору іпотеки №47/06Р/І від 03.11.2006.

Підставою зустрічного позову є, як стверджує відповідач, вчинення підпису на вказаному іпотечному договорі з боку лізингодавця (ОСОБА_4) невідомою особою.

Суди попередніх інстанцій, задовольняючи первісний позов та звертаючи стягнення на спірне майно, яке є предметом іпотеки шляхом визнання за банком права власності на нього, виходили з того, що, по-перше, умовами іпотечного договору №47/06Р/І передбачено задоволення банком своїх вимог шляхом набуття права власності на предмет іпотеки за вказаним іпотечним договором; по-друге, передбачене договором право банку задовольняти свої вимоги до боржника кореспондується з приписами ст.ст. 36, 37 Закону України "Про іпотеку".

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову про визнання недійсним договору іпотеки №47/06Р/І, суди попередніх інстанцій виходили з того, що на виконання ухвали Луцького міськрайонного суду у цивільній справі №2-1254/10 була проведена судова почеркознавча експертиза, згідно з якою підпис в графі "ПІБ" у договорі іпотеки №47/06Р/І зроблено ОСОБА_4; даний висновок підтверджується й додатковою судово-почеркознавчою експертизою, проведеною на виконання ухвали Луцького міськрайонного суду у цивільній справі №2-1571/11.

Вищий господарський суд України не вбачає підстав не погодитися із такими висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 03.11.2006 між позивачем та відповідачем був укладений кредитний договір №102/06Р, відповідно до умов якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 200 000,00 доларів США зі строком погашення -до 03.11.2016 та сплатою 13,5% річних; згодом, додатковим договором №1 від 27.11.2007 до кредитного договору, сторони збільшили розмір кредиту на 60 000,00 доларів США, тобто загальний розмір кредиту становить 260 000,00 доларів США.

В забезпечення виконання відповідачем кредитного договору №102/06Р, 03.11.2006 між позивачем та відповідачем був укладений договір іпотеки №47/06Р/І, предметом якого є нежитлове приміщення, літера "А-5", загальною площею 93,5 кв.м., та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; у зв'язку зі збільшенням додатковим договором №1 до кредитного договору розміру кредиту на 60 000,00 доларів США, 27.11.2007 позивачем та відповідачем був укладений додатковий договір до договору іпотеки, відповідно до змісту якого іпотекою забезпечувалось збільшене на 60 000,00 доларів США кредитне зобов'язання.

Пунктом 3.2.3. кредитного договору визначено, що у разі несвоєчасного погашення кредиту та/або процентів кредитодавець має право вимагати дострокового погашення кредиту в повному обсязі, сплати процентів за його користування та сплати відповідних штрафних санкцій; крім того, кредитодавець має право звернути стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання позичальником будь-яких зобов'язань по поверненню кредиту і сплаті процентів (п. 3.2.5.).

Згідно з п. 7.1. договору іпотеки №47/06Р/І у випадку невиконання або неналежного виконання позичальником зобов'язань по кредитному договору в цілому або в тій чи іншій його частині та/або невиконання або неналежного виконання іпотекодавцем обов'язків, встановлених цим договором, в цілому або в тій чи іншій його частині, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов'язання, а в разі його невиконання -звернути стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Частинами 1 та 3 ст. 36 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачити передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому у ст. 37 цього Закону.

Згідно з ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Отже, передбачений вищевказаною нормою договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору, повинні відповідати загальним положенням про договір, установленими розділом ІІ книги п'ятої ЦК України. При дотриманні цих умов іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки з дотриманням умов звернення стягнення та порядку реалізації, передбачених Законом України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрації обтяжень".

Таким чином, у разі встановлення такого способу звернення стягнення у договорі іпотекодержатель на підставі ч. 2 ст. 16 ЦК України має право вимагати застосування його судом (такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 26.12.2011 у справі №4/1).

В силу ст.ст. 626, 628, 627 ЦК України, зміст правочину становить визначену на розсуд сторін правочину і погоджену ними домовленість, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, пунктами 7.4., 7.5., 7.6., 7.6.1. договору іпотеки №47/06Р/І унормовано, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на розсуд іпотекодержателя: або за рішенням суду, або за виконавчим написом нотаріуса, або шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в порядку, встановленому ст. 37 Закону України "Про іпотеку"; за рішенням іпотекодержателя задоволення його вимог може здійснюватися в позасудовому порядку шляхом переходу до іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання згідно з цим застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя відповідно до наведених нижче умов. Зокрема, іпотекодержатель має право на свій розсуд вказати у своєму односторонньому рішенні про придбання предмета іпотеки у власність вартість предмета іпотеки, визначену на підставі здійсненої на його замовлення експертної оцінки предмета іпотеки. Підписанням цього договору іпотекодавець засвідчує, що він надає іпотекодержателю згоду на прийняття іпотекодержателем одностороннього рішення про перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя (придбання предмета іпотеки у власність) у випадку виникнення у іпотекодержателя права звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до умов цього договору та вимог чинного законодавства України.

Отже, як вірно зазначили суди попередніх інстанцій, враховуючи, що умови укладеного між сторонами у справі договору іпотеки містять відповідне застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття останнім права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання іпотекодавцем зобов'язання за кредитним договором, то, відповідно, звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватись зазначеним способом; даний висновок співпадає з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові №4/1 від 26.12.2011.

Судами встановлено та з матеріалів справи вбачається, що на момент звернення позивача (банку) із даним позовом, загальна заборгованість ФОП ОСОБА_4 перед банком становила 1 579 449,60 грн., а на момент прийняття місцевим господарським судом рішення у даній справі за результатами нового розгляду -3 287 942,30 грн.

Відповідно до ч. 3 ст. 37 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб'єктом оціночної діяльності.

В порядку наведеної норми, банком надано до місцевого господарського суду експертний звіт про незалежну оцінку нежитлового приміщення, яке є предметом договору іпотеки №47/06Р/І і щодо звернення стягнення на яке шляхом набуття права власності заявлений первісний позов, відповідно до якої (експертної оцінки), ринкова вартість цього приміщення з урахуванням ПДВ становить 1 355 876 грн. (169 703 дол. США), а без урахування ПДВ 1 129 897 грн. (141 419 дол. США).

Отже, виходячи із вищенаведених встановлених судами попередніх інстанцій обставин, а саме: порушення ФОП ОСОБА_4 умов кредитного договору та наявності у договорі іпотеки відповідного застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття останнім права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання іпотекодавцем зобов'язання за кредитним договором, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог банку до ФОП ОСОБА_4 щодо звернення стягнення на майно оціночної вартістю 1 355 876 грн., яке є предметом договору іпотеки №47/06Р/1 від 03.11.2006, укладеного між сторонами у справі, шляхом набуття права власності банком на це майно.

Крім того, колегія суддів погоджується із рішеннями судів попередніх інстанцій в частині розгляду зустрічного позову ФОП ОСОБА_4 до банку про визнання недійсним укладеного між ними договору іпотеки №47/06Р/1, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Приписи постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику про визнання угод недійсними" передбачають, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. 3 п. 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").

Отже, з наведених норм випливає, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Як вказувалося вище, звертаючись із зустрічним позовом про визнання недійсним іпотечного договору укладеного з банком, ФОП ОСОБА_4, в обґрунтування підстав визнання цього договору недійсним послалась на те, що вказаний договір був підписаний іншою особою.

Водночас, як встановлено судами та підтверджується матеріалами справи, згідно з висновком експерта науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при УМВС України у Волинській області від 04.11.2010 №457, який був зроблений на виконання ухвали суду від 31.08.2010 про призначення судово-почеркознавчої експертизи, винесеною Луцьким міськрайонним судом у цивільній справі №2-1254/10, підпис на спірному договорі іпотеки від імені ОСОБА_4 вчинено особисто ОСОБА_4 Крім того, додатковою почеркознавчою експертизою, призначеною Луцьким міськрайонним судом у цивільній справі №2-1571/11, також підтверджено факт вчинення підпису на спірному договору іпотеки від імені ОСОБА_4 особисто ОСОБА_4; факти, встановлені у судових рішення, прийнятих у зазначених цивільних справах, зокрема, щодо особистого вчинення ОСОБА_4 підписів на спірному іпотечному договорі, не мають доводитися у даній справі.

Отже, висновки судів попередніх інстанцій щодо безпідставності та недоведеності зустрічного позову є вірними.

Стосовно доводів касаційної скарги щодо порушення судами попередніх інстанцій приписів Закону України "Про іпотеку", колегія суддів зазначає наступне.

Так, частиною 3 статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено способи звернення стягнення на предмет іпотеки: на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (тобто шляхом позасудового врегулювання). При цьому правовою підставою для передачі іпотекодерждателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі (стаття 36 цього Закону).

Відповідно до частини 1 статті 35 зазначеного Закону на іпотекодержателя покладається обов'язок надіслати іпотекодавцю письмову вимогу про усунення порушення встановленої форми. Надіслання такого повідомлення є обов'язковою умовою для подальшого вчинення виконавчого напису на документах, що встановлюють заборгованість для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна.

Частиною 2 статті 35 Закону України "Про іпотеку" встановлено, що положення частини 1 цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутися у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.

Тобто, якщо іпотекодержатель не реалізував спосіб позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки (у даному випадку шляхом набуття права власності на предмет іпотеки відповідно до вимог статті 37 Закону України "Про іпотеку"), він має право звернутися до суду з метою звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до положень статті 39 вказаного Закону (такої правової позиції дотримується Верховний Суд України у постановах № 14/215 від 22.12.2009 та № 38/126-09 від 26.01.2010).

Статтею 39 Закону України "Про іпотеку" передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду.

Отже, враховуючи вищезазначені норми матеріального права та зважаючи на те, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя в позасудовому порядку не перешкоджає іпотекодержателю застосувати в судовому порядку за рішенням суду звернення стягнення на майно шляхом набуття ним права власності на предмет іпотеки відповідно до ст.ст. 36, 37 Закону України "Про іпотеку", колегія суддів вважає наведене законною підставою для задоволення позову, що й було зроблено судами попередніх інстанцій, а відтак, відсутні підстави погодитися із доводами скаржника про порушення судами попередніх інстанцій приписів вказаного Закону.

Крім того, колегія суддів не може погодитися із доводами скаржника про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, адже як стверджує скаржник, ним було подано клопотання про відкладення розгляду справи, яке не було задоволено місцевим господарським судом, з огляду на таке.

Як вбачається із ухвали місцевого господарського суду про відкладення розгляду даної справи від 28.11.2011, винесеною у засіданні, яке передувало засіданню, в якому було прийнято рішення і в якому був присутній як відповідач за первісним позовом, так і його представник, місцевий господарський суд не визнавав явку сторін у справі обов'язковою; за таких обставин, нез'явлення відповідача за первісним позовом та його представника у судове засідання, і які, до того ж, були належним чином повідомлені про судове засідання 20.12.2011, не може свідчити про порушення місцевим господарським судом норм процесуального за первісним позовом, а відтак, і бути підставою для скасування прийнятих у даній справі судових рішень.

Інші доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, були предметом дослідження судами попередніх інстанцій, оскільки є ідентичними доводам, викладеним як у відзиві на первісний позов, так і в апеляційній скарзі, а відтак не потребують додаткового спростування судом касаційної інстанції; при цьому, в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 29.02.2012 та рішення господарського суду Волинської області від 20.12.2011 у справі №5004/2385/11 залишити без змін.

Головуючий С.В. Мирошниченко

Судді: Т.Л. Барицька

О.О. Хрипун