Ухвала суду № 24621117, 29.05.2012, Вільногірський міський суд Дніпропетровської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

29 травня 2012 року. Справа № 2-134/11

п/с № 2/407/74/2012

Вільногірський міський суд Дніпропетровської області в складі:

головуючого судді Шаповала Г.І.

при секретарі Головешко Н.В.

з участю:

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача адвоката ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вільногірську, Дніпропетровської області, цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ спільного майна,

У С Т А Н О В И В:

Згідно позову, що надійшов до суду 24.03.2011 року та змінам до нього від 06.02.2012 р. (а.с.76), зазначено, що 22 серпня 1998р. позивач зареєструвала шлюб з ОСОБА_5. Але спільне життя не склалося і 02 жовтня 2006р. рішенням Вільногірського міського суду даний шлюб був розірваний.

Згідно ст.60 Сімейного кодексу України майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності. У відповідності до частини 2 цієї статті вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а згідно ч.І ст.61 об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно.

Так, за час шлюбу на гаражному масиві "Автомобіліст" в м. Вільногірську сторони збудували споруду, яку по усім ознакам можна кваліфікувати, як гараж. У зв'язку з тим, що гараж був недобудований то, відповідно, він не був зареєстрований в БТІ. Але ця споруда була продана відповідачем у березні 2010р. за 28000 грн.

В свою чергу, ст.68 СК України визначає, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу. Гроші у розмірі 28000 грн. були отримані відповідачем за продаж спільно сумісного майна, а тому ці кошти також є спільно сумісним майном і відповідно до вимог ст. 372 Цивільного кодексу України частки у цьому майні також є рівними. Позивач вважає, що їй належить половина від зазначеної суми, тобто 14000 грн. Поділити отримані кошти з продажу споруди (гаражу) та повернути їй її частку відповідач добровільно відмовляється. А тому вона вимушена звернутися до суду.

Також згідно п.23 Постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від 21.12.2007р. "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вбачається, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч.З ст.368), відповідно до частини 2, 3 ст.325 ЦК, можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами.

Свідоцтво про шлюб, видане відділом реєстрації актів громадського стану Вільногорського міського управління юстиції, підтверджує факт перебування з відповідачем у шлюбі. Рішення суду свідчить про факт розірвання шлюбу.

Про факт збудови гаражу та його продаж за 28000 грн. підтверджується встановленими обставинами викладеними у постанові про відмову у порушені кримінальної справи від 25.03.2010р. та свідченнями свідків.

На підставі викладеного, та керуючись ст.60, ст.61, ч.1ст.68 СК України, ст.ст.368, 372 ЦК України, ст.З, 88, 122 ЦПК України, позивач прохає:

1. Визнати спільно сумісною власністю отримані відповідачем кошти у розмірі 28000 грн. з продажу спільно сумісного майна.

2. Поділити їх між нею та відповідачем і виділити їй її частку у розмірі 14000 грн. (чотирнадцять тисяч грн. 00 коп).

3. Взв'язку з тим, що дані кошти знаходяться у віданні відповідача, стягнути з нього на її користь її частку коштів у сумі 14000 грн.

4. Стягнути з відповідача на її користь судові витрати, а саме сплачене держмито у розмірі - 140 грн. та 120 грн. - витрат на інформаційне-технічне забезпечення судового процесу.

В судове засідання позивач не зявилася, надала заяву про розгляд справи за її відсутності, проте раніше, в судовому засіданні, позовні вимоги та їх обгрунтування, що зазначені в позовній заяві, підтримала в повному обсязі. Із її додаткових пояснень та пояснень представника, витікає, що гараж був збудований на 90 % в період з 2001 по 2002 роки, були збудовані стіни, дах, ворота, туди ставили автомобіль. Після розлучення з відповідачем, позивач користувалася гаражем до 23-24 березня 2010 р. Коли прийшла до гаража, то там був ОСОБА_6, який повідомив, що він купив гараж за 28 тис. гривень у відповідача, і показав розписку. Після цього позивач зверталася в міліцію, пропонувала відповідачу вирішити спір на добровільних засадах. На будівництво гаражу повністю була надана цегла матірю позивачки, ОСОБА_7, плити перекриття, руберойд, цемент та інше придбавалося за спільні кошти. Позивач також приймала участь у будівництві гаражу, готувала обіди. Будувати гараж допомагали ОСОБА_8, ОСОБА_9 На будівництво гаражу була виділена земельна ділянка на імя відповідача. На думку представника позивача, для вирішення спору слід керуватися законодавством, яке діяло на час, коли був збудований гараж, тобто до 2004 року, коли не вимагалося такої дії, як державна реєстрація прав власності на нерухоме майно, коли діяв ЗУ «Про власність». Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя

Відповідач в судове засідання не зявився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності, проте, раніше, в судовому засіданні він позов не визнав. Із пояснень представника відповідача витікає, що позов не може бути задоволений тому, що документів, які б підтверджували право спільної сумісної власності позивача та відповідача на спірний гараж, немає; гараж не був закінчений будівництвом; не був прийнятий в експлуатацію; право власності на гараж не зареєстроване; частина будівельного матеріалу, цегла, належить матері позивачки, оскільки договір дарування будівельних матеріалів батьками позивачки позивачу не був укладений, згідно ЦК України, що діяв до 2004 р., в письмовому виді з нотаріальним посвідченням; тому власником цегли залишаються батьки позивачки; квитанцій про придбання будівельних матеріалів немає; ступінь забудови гаража належним чином не визначена; фактично угода про відчуження спірного гаражу відповідачем покупцю ОСОБА_6 є нікчемною і слід вирішувати питання про право власності на будівельні матеріали; юридично гараж не існує, тому відносини стосовно нього не підлягають юридичному захисту. Факт надання матірю позивачки, ОСОБА_7, 2000 грн. для перекриття гаража відповідач не визнав.

Із показань свідка ОСОБА_6 витікає, що він купив 11.03.2010 р. гараж № 180 в гаражному кооперативі «Автомобіліст»у ОСОБА_4 за 28 тис. грн., про що ними були складено відповідну розписку. Приблизно через дві неділі прийшла позивачка і він повідомив її про купівлю гаража. Перед купівлею гаража, ОСОБА_4 сказав, що він розвівся з дружиною 3 роки назад, при цьому були батьки ОСОБА_4

Із показань свідка ОСОБА_10 витікає, що років 4-5 назад, точно він не памятає, на прохання ОСОБА_3 та її матері ОСОБА_7, він на автомобілі МАЗ з Біленщини перевіз силікатну цеглу в м. Вільногірськ на будівництво гаража. За це з ним розрахувався ОСОБА_4, заплатив 250 грн.

Із показань свідка ОСОБА_7 витікає, що вона є матірю позивачки. в 2001-2002 роках зять ОСОБА_4 і дочка сказали, що бажають збудувати гараж . У неї з чоловіком в с. Біленщина була приготовлена силікатна цегла для будівництва літньої кухні. Цю цеглу вони дали дочці для будівництва гаража. Після чого, дочка і ОСОБА_4 в 2006 р. шлюб розірвали. ОСОБА_4 продав спільну машину та погасив борги. В 2009 році вона давала ще дочці та зятю 2000 грн. для перекривання гаражу. В 2010 році стало відомо, що ОСОБА_4 продав гараж. Цеглу на гараж перевозив ОСОБА_10 Гараж вона бачила ще до 2006 року, все було зроблено, дочка і зять ставили свій автомобіль.

Із показань свідка ОСОБА_11 витікає, що в 2001 р. ОСОБА_4 взяв земельну ділянку під будівництво гаража в кооперативі «Автомобіліст»і попрохав йому допомогти. Свідок клав стіни гаража із силікатної цегли, йому допомагали ОСОБА_8, ОСОБА_9 і відповідач. Будували близько 10-11 днів, перекрили плитами, установили ворота. Обід приносила постійно дружина відповідача ОСОБА_12. Цеглу він допомагав перевозити від батьків ОСОБА_12 на автомобілі МАЗ, робили дві ходки.

Згідно копії свідоцтва про укладення шлюбу, ОСОБА_4 та ОСОБА_13 уклали шлюб 22.08.1998 р., після укладення шлюбу їм присвоєне спільне прізвище ОСОБА_4. (а.с.3)

Згідно копії рішення Вільногірського міського суду, Дніпропетровської області, від 02.10.2006 року, що набрало законної сили 13.10.2006 р., шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвано. (а.с.4)

Згідно копії постанови органу дізнання Вільногірського МВ ГУ МВС України в Дніпропетровській області від 25.03.2010 р., за фактом продажі ОСОБА_4 гаражу № 180 відмовлено в порушенні кримінальної справи у відношенні нього за відсутністю в його діях складу злочину, передбаченого ст. 185 КК України; ОСОБА_3 розяснено право на звернення до суду для підтримання обвинувачення за ст. 356 КК України в приватному порядку.(а.с.5)

Із відмовного матеріалу № 230 від 21.03.2010 р. витікає, що ОСОБА_3 звернулася в міліцію 21.03.2010 р. з заявою та поясненням по факту продажі гаражу № 180 її колишнім чоловіком без її згоди; (а.с.1,2) згідно пояснення ОСОБА_6, він купив гараж у ОСОБА_4 за 28 тис. грн. на початку березня 2010 р.; (а.с.3) згідно пояснення ОСОБА_4, він отримав дозвіл Вільногірської міської ради в 2001 р. на будівництво гаражу в кооперативі «Автомобіліст»; позичив грошей у своїх батьків, купив будівельні матеріли і самостійно побудував гараж; в період перебування у шлюбі з ОСОБА_3 з 1999 по 2006 р. спільно користувалися гаражом; після розірвання шлюбу колишня дружина не давала можливості йому користуватися спільним гаражем, а також проживати в спільній квартирі, в звязку з чим він змушений наймати житло та сплачувати аліменти на дитину; маючи борг з оплати аліментів, він змушений був продати гараж 07.03.2010 р. за 28 тис. грн. ОСОБА_6; з отриманих коштів він 16800 грн. сплатив заборгованість по аліментам, решту коштів потратив на оплату заборгованості за комунальні послуги по спільній квартирі АДРЕСА_1. Комсомолу в м. Вільногірську;(а.с.4-5) згідно копії рішення Вільногірської міської ради від 30.11.2001 р. № 516-45/ХХІІІ, земельна ділянка № 176 в гаражному кооперативі «Автомобіліст»для будівництва індивідуального гаража передана в постійне користування ОСОБА_4. (а.с.7)згідно копії угоди про задаток від 07.03.2010 р. ОСОБА_6 надав ОСОБА_4 задаток 5000.00 грн. в рахунок укладення договору купівлі-продажу гаражу № 180 за 28 тис. грн. в строк до 15.03.2010 р.; (а.с.8) згідно копії розписки від 11.03.2010 р., ОСОБА_6 купив у ОСОБА_4 гараж № 180 в кооперативі «Автомобіліст»за 28 тис. грн., свідки ОСОБА_14 та ОСОБА_15 письмово підтвердили факт передачі грошей.(а.с.9)

Згідно ст.ст.10,11 ЦПК України, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень.

Суд вважає, що спір між сторонами виник внаслідок того, що відповідач одноособово без згоди колишньої дружини розпорядився, тобто зробив платне відчуження спільного сумісного майна подружжя, а саме, продав частково недобудований гараж, який на момент відчуження не був прийнятий в експлуатацію, ступінь готовності якого та його дійсна вартість не були визначені, договір купівлі-продажу не був укладений письмово та нотаріально посвідчений, право власності на який не було зареєстровано в державному реєстрі.

Суд вважає, що до врегулювання спірних правовідносин, що виникли між сторонами до 01.01.2004 року та продовжують існувати до цього часу, слід застосовувати положення Сімейного кодексу України, що набрав чинності з 01.01.2004 року, та Цивільного Кодексу України, що набрав чинності з 01.01.2004 року, оскільки згідно ч.4 Прикінцевих та заключних положень ЦК України, щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Одночасно, на початок виникнення цих правовідносин слід застосувати норми Кодексу про шлюб і сімю України в редакції 1969 р., та ЦК УРСР в редакції 1963 р.

Згідно ст. 22 КШС України: ОСОБА_10, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно ст. 23 КШС України: Майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Згідно ст. 24 КШС України: ОСОБА_10, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.

Згідно ст. 25 КШС України: Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Згідно ст. 86 ЦК України, в редакції 1963 р.: Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними. Відносини власності регулюються Законом України "Про власність", цим Кодексом, іншими законодавчими актами. (Із змінами, внесеними згідно із

Законом України від 16.12.93 р. N 3718-XII)

Згідно ст. 3 ЗУ «Про власність»: 1. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Суб'єктами права власності в Україні відповідно до цього Закону можуть бути також інші радянські республіки, Союз РСР, інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства. 2. Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам.

Згідно ст. 12 ЗУ «Про власність»: 1. Праця громадян є основою створення i примноження їх власності. 2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом.

Згідно ст. 13 ЗУ «Про власність»: 1. Об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. ( Пункт 1 статті 13 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3180-12 від 05.05.93 ) 2. Об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів і послуг та інші результати інтелектуальної праці. ( Пункт 2 статті 13 в редакції Закону N 75/95-ВР від 28.02.95 ) 3. Склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. 4. Законодавчими актами України може бути встановлено спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, а також види майна, що не може перебувати у власності громадян.

Згідно ст. 16 ЗУ «Про власність»: ОСОБА_10, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України ( 2006-07 ).

Згідно ст. 17 ЗУ «Про власність»: 1. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. 2. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Згідно ст. 49 ЗУ «Про власність»: Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, третейським судом. ( Стаття 49 із змінами, внесеними згідно із Законом N 762-IV ( 762-15 ) від 15.05.2003 )

Згідно Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України N 7/5 від 07.02.2002 р. ( Назва в редакції Наказу Мін'юсту N 36/5 ( z0617-04 ) від 17.05.2004 ):

1.1. Це Тимчасове положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно (далі - Положення) визначає порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно в Україні і спрямоване на забезпечення визнання та захисту цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна, активізації інвестиційної діяльності.

1.2. Положення діє на всій території України і є обов'язковим для виконання громадянами, міністерствами, іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого

самоврядування, підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм власності.

1.3. Державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно здійснюють підприємства бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ)у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць. Здійснення державної реєстрації прав власності на нерухоме майно в межах одного населеного пункту кількома БТІ не

допускається. ( Пункт 1.3 в редакції Наказу Мін'юсту N 36/5 ( z0617-04 ) від 17.05.2004, із змінами, внесеними згідно з Наказом Міністерства юстиції N 49/5 ( z0532-05 ) від 19.05.2005 )

1.4. Державна реєстрація прав власності на нерухоме майно (далі - реєстрація прав) - це внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно у зв'язку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на нерухоме майно, що здійснюється БТІ за місцезнаходженням об'єктів нерухомого майна на підставі

правовстановлювальних документів коштом особи, що звернулася до БТІ. ( Пункт 1.4 в редакції Наказу Мін'юсту N 36/5 ( z0617-04 ) від 17.05.2004 )

1.5. Обов'язковій реєстрації прав підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних

організацій, іноземних держав, а також територіальних громад в особі органів місцевого самоврядування та держави в особі органів, уповноважених управляти державним майном.

1.6. Реєстрації підлягають права власності тільки на об'єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку, за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим БТІ, яке проводить реєстрацію права власності на ці об'єкти. Не підлягають реєстрації тимчасові споруди, а також споруди, не пов'язані фундаментом із землею.

3.6. Реєстрація прав проводиться після технічної інвентаризації об'єкта, права щодо якого підлягають реєстрації.

Згідно ст. 328 ЦК України, набрав законної сили з 01.01.2004 р., право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ст. 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Згідно ст. 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Згідно ст. 372 ЦК України, у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Згідно ст. 60 СК України, 1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). 2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ст. 67 СК України, 1. Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Згідно ст. 68 СК України: 1. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. 2. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Згідно ст. 392 ЦК України, власник майна може предявити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, або не визнається іншою особою, а також в разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ч.ч. І, 3 ст. 215 ЦК України, підставою для недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою ст.203 ЦК України, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства. Згідно п. 1 ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Згідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частина 2 статті 59 ЦПК України встановлює, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За змістом ст. 65 СК України, 1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою; 2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя; Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового; 3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена; 4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

В силу ст. 31 ЦК України, правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість.

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно до ч.2 ст.16 ЦК України, одним із способів захисту цивільних прав та інтересів, може бути: визнання правочину недійсним, проте суд розглядає справу в межах позовних вимог.

Згідно ст. 369 ЦК України: 1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. 2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. 3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. 4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно ст. 331 ЦК України: 1. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. 2. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. 3. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об'єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна, проектно-кошторисної документації, а також документів, що містять опис об'єкта незавершеного будівництва. (Із змінами і доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 15.12.2005 р. N 3201-IV)

Згідно ст. 13 ЦК України, що набрав чинності з 01.01.2004 р.: 1. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. 2. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. 3. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. 4. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. 5. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. 6. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п'ятою цієї статті, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до положень вищенаведених правових норм та наданих доказів, суд вважає встановленим, що спірний гараж, як обєкт незавершеного будівництва, був збудований в період перебування сторін у шлюбі, тобто в період з 2001 по 2006 рік, при цьому відповідачу надавалася в постійне користування земельна ділянка, саме, для будівництва гаража, що підтверджується документально (а.с.7 відмовного матеріалу № 230);

проте, окрім показань свідків, інших допустимих та належних доказів стосовно того, що спірний гараж був збудований, виключно, за рахунок спільних коштів сторін, немає;

факт надання позивачці в 2001-2002 р.р. її матірю, ОСОБА_7, силікатної цегли на будівництво гаража частково підтверджується показаннями свідків, проте стосовно кількості та вартості цегли даних немає, при цьому факт відчуження цегли ніяким чином не був оформлений, тобто ОСОБА_7 залишається бути власником будівельного матеріалу - цегли;

стосовно надання ОСОБА_7 в 2009 р. позивачу 2000.00 грн. на перекриття гаража, доказів не надано;

повністю відсутні докази стосовно дійсного ступеню готовності гаража, як обєкта незавершеного будівництва;

сторонами не було представлено правовстановлюючих документів, які б свідчили про прийняття гаражу в експлуатацію, про наявність технічної інвентаризації гаражу, про реєстрацію прав власності сторін, чи будь-кого із них, на гараж, про його дійсну вартість на момент відчуження;

внаслідок цих обставин суд доходить висновку, що ні до набрання чинності 01.01.2004 р. новим ЦК України та новим Сімейним Кодексом України, ні після того, як вони набрали законної сили, достатніх даних, передбачених законами та іншими нормативними актами, про належне оформлення сторонами прав власності на гараж, або, як на обєкт незавершеного будівництва, немає;

враховуючи викладене суд доходить висновку, що, за встановлених обставин, угода між відповідачем, ОСОБА_4, та свідком, ОСОБА_6, про купівлю-продаж спірного гаража, є нікчемним правочином, який не тягне за собою інших наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, з чого витікає, що отримані відповідачем кошти за гараж неможливо сприйняти як спільне сумісне майно позивача та відповідача, як колишнього подружжя, тому підстав для задоволення позову немає.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд доходить висновку про покладення судових витрат у справі в виді судового збору на суму 214.60 грн. на позивача, ОСОБА_3, для чого з неї слід стягнути в дохід держави України, додатково, судовий збір в сумі - 74.60 грн., враховуючи, що нею фактично сплачено при подачі позову 140.00 грн.; витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи 120.00 грн. повернути позивачу, ОСОБА_3, оскільки з 01.11.2011 року такий вид судових витрат Законом України «Про судовий збір»не передбачено.

На підставі викладеного, а також ст.ст.3,4,6,11,14 - 16, 316-319, 321, 325, 328, 346, 370 ЦК України; керуючись ст.ст. 88, 209 ч.3, 212-215, 222-233, 294 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Відмовити у визнанні спільно сумісною власністю отриманих ОСОБА_4 коштів у розмірі 28000.00 грн. з продажу спільно сумісного майна; у поділі цих коштів між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та у виділенні ОСОБА_3 її частки у розмірі 14000.00 грн. (чотирнадцять тисяч грн. 00 коп.); у стягненні з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 її частки коштів у сумі 14000.00 грн.

Судові витрати у справі в виді судового збору на суму 214.60 грн. покласти на позивача ОСОБА_3, 27.11.1977 р. н., уродженку ІНФОРМАЦІЯ_1, яка мешкає по вул. Лен. КомсомолуАДРЕСА_2, в м. Вільногірську, Дніпропетровської області, стягнувши з неї в дохід держави України, додатково, судовий збір в сумі - 74.60 грн.

Витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи 120.00 грн. повернути позивачу, ОСОБА_3, через Управління Державної казначейської служби України у м. Вільногірську, Дніпропетровської області, ЄДРПОУ 37996805, надавши їй за її заявою оригінал квитанції від 05.05.2010 року, після набрання рішенням законної сили.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яка може бути подана протягом десяти днів з дня отримання його копії.

Заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини неявки з поважних причин і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення через Вільногірський міський суд, Дніпропетровської області. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Копію рішення, протягом двох днів з часу виготовлення його в повному обсязі, надіслати рекомендованим листом з повідомленням про вручення сторонам.

Головуючий суддяШаповал Г.І