Постанова № 24577633, 31.05.2012, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

31 травня 2012 року № 2а-3536/11/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Келеберди В.І. при секретарі судового засідання Віруцькій О.В. розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Хуавей Україна" до Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м.Києва Державної податкової служби за участю прокуратури міста Києва про визнання недійсними повідомлень - рішень

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач - ТОВ "Хуавей Україна"звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсними податкові повідомлення рішення Державної податкової інспекцією у Шевченківському районі м. Києва (далі - ДПІ у Шевченківському районі м. Києва, відповідач) № 0008912312/0 та №0008902312/0 від 13.12.2010 року.

В обґрунтування заявлених вимог позивач у своєму позові зазначив, що податковий кредит ним сформовано правомірно, в результаті операцій, спрямованих на придбання товарів, у точній відповідності до вимог Закону України "Про податок на додану вартість"в редакції, що діяла на момент існування спірних відносин, на підставі належно оформлених податкових накладних, а тому визначення відповідачем позивачу податкового зобов'язання з податку на додану вартість є неправомірним. Позивачем зазначено, що всі операції спрямовані на реальне настання наслідків, такі операції оформлено первинними бухгалтерськими документами у точній відповідності до вимог законодавства, а товари придбавались ним для використання у власній господарській діяльності, у зв'язку з чим відсутні будь-які правові підстави для донарахування податкових зобов'язань. Договори, спрямовані на придбання товару (телекомунікаційного обладнання) повністю відповідають вимогам законодавства, є чинними, ніким не оспорювались та не визнані недійсними, з огляду на що відсутні будь-які підстави вважати їх нікчемними. На думку позивача валові витрати ним сформовано правомірно, з дотриманням всіх норм законодавство, у зв'язку з чим відсутні будь-які підстави для донарахування податкових зобов'язань з податку на прибуток.

Представник відповідача надав суду письмові заперечення на позовну заяву, позов не визнав. В обґрунтування заперечень зазначив, що за результатами планової документальної перевірки встановлено порушення позивачем вимог п.1.32 ст. 1, п.3.1 ст.3, п.5.2.1 п.5.2, пп.5.3.9 п.5.3., пп.5.4.10 п.5.4. ст. 5, п.6.1 ст.6 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"; пп.3.1.1 п.3.1 ст.3, п.4.1 ст.4, пп.6.1.1 п.6.1, п. 6.5 ст. 6, пп. 7.4.1, пп.7.4.5 п.7.4., пп7.7.1 п.7.7 ст.7 Закону України "Про податок на додану вартість". Висновок про порушення позивачем Закону України "Про податок на додану вартість"було зроблено на підставі аналізу господарських операцій між позивачем та ТОВ "Телко Груп". Договори, укладені між позивачем та ТОВ "Телко Груп" є нікчемними та не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а первинні документи, на підставі яких позивачем сформовано податковий кредит не відповідають встановленим вимогам законодавства. Відповідачем у запереченні вказується на відсутність у контрагента позивача адміністративно-господарських можливостей на виконання взятих на себе зобов'язань по поставці товарів (робіт, послуг) та відсутність фактичних дій, спрямованих на виконання взятих на себе зобов'язань. На думку відповідача позивачем неправомірно включено до складу валових витрат суми плати за оренду житлових приміщень, оскільки дані приміщення не є виробничими. У зв'язку з наведеним, просив суд в задоволенні позовних вимог відмовити.

Під час судового розгляду до участі у справі залучено прокуратуру міста Києва.

29.09.2011р. судом зупинено провадження у справі до набрання законної сили постановою у справі № 2-а-1250/11/2670.

Зазначена ухвала позивачем оскаржена в апеляційному порядку та за наслідками розгляду цієї скарги Київським апеляційним адміністративним судом 29.03.2012 р. згадану ухвалу скасовано, а справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В судовому засіданні 14.05.2012 р. судом замінено відповідача Державну податкову інспекцію у Шевченківському районі м. Києва на Державну податкову інспекцію у Шевченківському районі м. Києва Державної податкової служби (далі -ДПІ у Шевченківському районі м. Києва ДПС, відповідач).

В судове засідання 14.05.2012 року представник прокуратури міста Києва не з'явився, про час, дату, місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомив.

Відповідно до вимог частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З огляду на вищевикладене та з урахуванням вимог ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України, з метою дотримання розумних строків вирішення справи та з огляду на наявні у справі доводи, пояснення й обгрунтавання усіх учасників, суд прийшов до висновку про доцільність завершення розгляду справи у письмовому провадженні на основі наявних у суду матеріалів надавши можливість відсутньому учаснику судового засідання реалізації його процесуальних прав у визначений судом строк надавши відповідні матеріали у письмового вигляді.

Суд, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,

ВСТАНОВИВ:

З 30.09.2010 по 18.11.2010 Державною податковою інспекцією у Шевченківському районі м. Києва було проведено виїзну планову перевірку Товариства з обмеженою відповідальністю "Хуавей Україна" з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2009 по 30.06.2010. За результатами перевірки ДПІ у Шевченківському районі м. Києва складено Акт № 4325/23-12/33501267 від 25.11.2010р. про результати виїзної планової перевірки ТОВ "Хуавей Україна", код ЄДРПОУ 33501267 з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.04.2009 р. по 30.06.2010 р. (надалі -Акт перевірки).

За наслідками проведеної документальної невиїзної перевірки податковим органом в Акті перевірки встановлено порушення позивачем вимог п.1.32 ст. 1, п.3.1 ст.3, п.5.2.1 п.5.2, пп.5.3.9 п.5.3., пп.5.4.10 п.5.4. ст. 5, п.6.1 ст.6 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"; пп.3.1.1 п.3.1 ст.3, п.4.1 ст.4, пп.6.1.1 п.6.1, п. 6.5 ст. 6, пп. 7.4.1, пп.7.4.5 п.7.4., пп7.7.1 п.7.7 ст.7 Закону України "Про податок на додану вартість".

На підставі акту перевірки відповідачем було винесено податкове повідомлення-рішення №0008912312/0 від 13.12.2010 про донарахування податкового зобов'язання зі сплати податку на прибуток в сумі 1 092 049, 00 грн. і сплату штрафних санкцій за порушення податкового законодавства на суму 953 290, 00 грн., всього 2 045 339,00 грн. та податкове повідомлення-рішення №0008902312/0 від 13.12.2010 року про донарахування податкового зобов'язання зі сплати податку на додану вартість на суму 23 035 697,00 грн. і сплату штрафних санкцій за порушення податкового законодавства на суму 11 517 849,00 грн., всього 34 553 546,00 грн.

Не погоджуючись з винесеними контролюючим органом податковими повідомленнями-рішеннями та висновками суб'єкта владних повноважень, викладеними в Акті перевірки, позивач просить визнати недійсними податкові повідомлення рішення № 0008912312/0 та №0008902312/0 від 13.12.2010 року, винесені ДПІ у Шевченківському районі м. Києва.

Дослідивши наявні в матеріалах справи допустимі та належні докази у їх сукупності суд прийшов до висновку, що заявлені позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі з наступних підстав.

Що стосується формування позивачем податкового кредиту з податку на додану вартість, суд відзначає наступне.

28.07.2009 р. між ТОВ "Телко Груп"(Постачальник) в особі директора Томіленко Оксани Григорівни, що діяла на підставі статуту та ТОВ "Хуавей Україна "(Покупець) в особі виконавчого директора (першого заступника директора) ОСОБА_5, який діяв на підставі наказу №LD-002/N і довіреності №LD-0011 від 16.02.2009 року, укладено договір поставки №0008040907290С на поставку обладнання (шафа комутаційна, плата абонентська, модуль розподілення живлення), програмного забезпечення та ЗІП (плата комутаторна, плата абонентська, плата живлення).

16.07.2009 р. між ТОВ "Телко Груп"(Постачальник) в особі директора Томіленко Оксани Григорівни, що діяла на підставі статуту та ТОВ "Хуавей Україна"(Покупець) в особі першого заступника директора ОСОБА_5, який діяв на підставі наказу №LD-002/N і довіреності №LD-0011 від 16.02.2009 року укладено договір поставки №000804090721А від 16.07.2009р. на поставку Системи мобільного зв'язку стандарту WCDMA (UMTS).

На виконання умов даних договорів ТОВ "Телко Груп" здійснило поставку комплектуючих до телекомунікаційного обладнання, програмного забезпечення (системи мобільного зв'язку плата комутаторна, плата абонентська, плата живлення) ТОВ "Хуавей Україна" на загальну суму 135 132 802,33 грн. в тому числі ПДВ 22 522 133,73 грн., що підтверджується відповідними видатковими накладними, які наявні в матеріалах справи.

ТОВ "Телко Груп" надало позивачу відповідні податкові накладні оформлені відповідно до вимог Закону України "Про податок на додану вартість". Податкові накладні, складені за результатами наведених операцій наявні у матеріалах справи та були предметом дослідження суду. Крім зазначених накладних, що є первинними документами, судом також взято до уваги й інші матеріали, що свідчать про товарність такої операції, а саме матеріали які підтверджують отримання позивачем та подальший рух матеріальних цінностей, що були предметом таких господарських операцій наступним контрагентам.

Первинні документи відповідають вимогам ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 №88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за №168/704, а відтак сприймаються судом як належні та допустимі докази реальності вчинення господарських операцій.

У ході розгляду справи відповідачем за правилами ч. 2 ст. 71 КАС України не спростовано достовірності відомостей цих первинних документів.

Спеціальним нормативно-правовим актом, що визначав платників податку на додану вартість, об'єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету на момент існування спірних правовідносин був Закон України "Про податок на додану вартість".

Пунктом 1.7 ст. 1 Закону України "Про податок на додану вартість"визначено, що податковий кредит -це сума на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, що визначена згідно з цим Законом.

Згідно пп. 7.4.1. п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" податковий кредит звітного періоду визначається із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг) та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку протягом звітного періоду у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг, основних фондів) для подальшого використання у межах господарської діяльності.

Відповідно до пп. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" датою виникнення права на податковий кредит є дата здійснення першої з подій:

-або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) -в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;

-або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).

Як зазначено у пп. 7.2.3 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом. Податкова накладна виписується на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг).

Згідно з абз.1 пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість", не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями.

Суд зазначає, що вказана норма Закону України "Про податок на додану вартість"містить імперативну норму, тобто у разі, якщо у платника податку списані грошові кошти у якості оплати товару (робіт, послуг) та/або йому відвантажено товари (послуги), однак даний факт не підтверджується податковою накладною, платник податку не має права на декларування податкового кредиту.

Законом України "Про податок на додану вартість"передбачено лише єдиний випадок не включення до складу податкового кредиту витрат по сплаті податку -це відсутність податкової накладної. Інших підстав для не включення до складу податкового кредиту витрат по сплаті податку на додану вартість Закон України "Про податок на додану вартість"не передбачає.

Як уже зазначалося, у матеріалах справи наявні податкові накладні, виписані постачальником з дотриманням вимог Закону України "Про податок на додану вартість", Порядку заповнення податкової накладної, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 30.05.1997 р. № 165. При цьому, вказані податкові накладні оформлені належним чином, містять всі необхідні реквізити, передбачені підпунктом 7.2.1 пункту 7.2. ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"та не мають жодних порушень порядку їх заповнення.

Будь-яких зауважень щодо оформлення податкових накладних та порушень вимог пп. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість"акт перевірки не містить.

Суд відзначає, що в матеріалах справи наявне свідоцтво платника ПДВ ТОВ "Телко Груп", що свідчить про те, що на момент здійснення господарських операцій ТОВ "Телко Груп"було зареєстровано платником податку на додану вартість.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що позивачем податковий кредит сформовано правомірно на підставі належно оформлених податкових накладних, при цьому ПДВ входить до складу договірної суми, сплаченої постачальнику.

Позивачем на виконання вказаних вище договорів здійснена оплата за придбаний товар.

За приписами Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"операція по списанню коштів з банківських рахунків платника податку призводить до зміни стану та структури активів і зобов'язань такого платника. Отже, приєднані до справи документи про оплату товару визнаються судом належними та допустимими доказами реальності вчинених між позивачем та контрагентом позивача господарських операцій.

Суд також відзначає, що належними та допустимими доказами реальності вчинених між позивачем та контрагентом позивача господарських операцій є той факт, що позивачем було реалізовано товар споживачу -Відкритому акціонерному товариству "Укртелеком", що підтверджується доданими до матеріалів справи договорами №0008040903280A від 19.06.2011 р. та №0008040904260А від 26.06.2009 р., укладеними між позивачем та ВАТ "Укртелеком"та видатковими накладними, що підтверджують передачу товару позивачем споживачу та не спростовуються Відповідачем.

Оцінивши правочини, на підставі яких позивачем було сформовано податковий кредит з ПДВ за правилами ст. 86 КАС України, суд відзначає, що вони укладені між правоздатними і дієздатними юридичними особами, за формою та змістом не суперечать закону, їх предметом є речі, що не обмежені в цивільному обороті, а сторони правочинів на момент їх укладення та виконання мали правовий статус платників ПДВ.

Що стосується посилання відповідача на нікчемність договорів, зазначених в Акті перевірки, суд дійшов висновку, що їх зміст не суперечить актам цивільного законодавства; а відповідач не надав доказів, які б підтверджували, що зміст договорів не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов'язків чи свідчить про намір сторін ухилитися від оподаткування доходів, отриманих внаслідок виконання договорів або приховування дійсного об'єкту оподаткування, зменшення бази оподаткування, створення штучних підстав для незаконного відшкодування сум сплачених податків за рахунок коштів бюджету, отримання незаконних пільг з оподаткування тощо.

Приписами Цивільного Кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного Кодексу України).

Так, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ст. 215 Цивільного Кодексу України).

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (ст. 236 Цивільного Кодексу України).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (ст. 216 Цивільного Кодексу України).

Частиною 1 ст. 215 Цивільного Кодексу України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного Кодексу України, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 228 Цивільного Кодексу України встановлено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Аналізуючи вище викладені норми Цивільного Кодексу України, суд вважає за необхідне зазначити, що недійсним є правочин, якщо його недійсність прямо встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Зі змісту Акту вбачається, що відповідачем зроблений висновок про порушення позивачем вимог ст.ст. 203, 215, 228 ЦК України. Проте, відобразивши в Акті певні фактичні дані, не можна довести нікчемність правочину.

Суд також відзначає, що умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб. Відповідні обставини повинні бути відображені в мотивувальній частині судового рішення про визнання недійсним правочину як такого, що вчинений юридичними особами із завідомо суперечною інтересам держави та суспільства метою.

Відповідачем по справі не надано жодних доказів, які свідчили б про визнання укладених договорів недійсними в судовому порядку. Так само, і відсутні підстави вважати укладені правочини нікчемними в силу закону.

Під час розгляду справи відповідачем за правилами ч. 2 ст. 71 КАС України не спростовано достовірності відомостей первинних та розрахункових документів, поданих платником податків на підтвердження факту реальності здійснення господарських операцій за спірними правочинами, не доведено неможливості проведення господарських операцій з урахуванням фізичних характеристик товару, просторових та часових факторів, економічних чинників, не подано доказів відсутності руху активів у процесі здійснення господарської операції, доказів відсутності зміни стану та структури активів, зобов'язань чи власного капіталу сторін спірних правочинів, доказів отримання майнової вигоди чи права на таку вигоду будь-кого з учасників операції виключно шляхом зменшення бази оподаткування. У ході розгляду справи відповідачем не доведений факт несумісності предмету перелічених правочинів з напрямом господарської діяльності позивача.

Суд також вважає за необхідне відмітити наступне.

В силу положень Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців"позивач та його контрагент ТОВ "Телко Груп"є окремими суб'єктами права зі статусом юридичної особи, а відтак є окремими платниками податку на додану вартість.

Суд відмічає, що чинним законодавством України на одну із сторін цивільно-правової угоди -покупця товару (робіт, послуг), яка є платником податків, не покладено обов'язку здійснення контролю за дотриманням усіма постачальниками по ланцюгу постачання вимог законодавства щодо здійснення господарської діяльності, сплати податку і в подальшому за можливі будь-які неправомірні дії будь-кого з постачальників у ланцюгу постачання зазнавати певних негативних наслідків у тому числі позбавлення права на податковий кредит з податку на додану вартість, яке виникло в результаті сплати податку на додану вартість при придбанні товарів (робіт, послуг).

За таких обставин, межі юридичної відповідальності кожного платника ПДВ, яка відповідно до ст. 61 Конституції України має індивідуальний характер, поширюються на діяння, що визнаються законом протиправними та були вчинені саме цим платником. Притягнення суб'єкта права до юридичної відповідальності за діяння, що було вчинено іншою особою не допускається.

Відповідно, суд приходить до висновку про необґрунтованість тверджень відповідача про факт нереальності господарських операцій на підставі тієї обставини, що стосовно посадових осіб ТОВ "Телко Груп"порушена кримінальна справа за фактом скоєння умисного ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах, яка на час винесення оскаржуваних податкових повідомлень-рішень перебувала лише на стадії досудового слідства.

Крім того, згідно висновків Київського апеляційного адміністративного суду в ухвалі від 11.04.2012 року обставини правомірності чи протиправності діяльності ТОВ "Телко Груп" та її посадових осіб, що стало підставою порушення кримінальної справи та винесення відповідного ППР, та що стало предметом позовного оскарження в іншому провадженні ( № 2-а-1250/11/2670 за позовом ТОВ "Телко Груп"до ДПІ у Святошинському районі м. Києва), не впливає на результати розгляду даної справи, а дана справа не пов'язана з зазначеною.

Щодо здійснення експортних операцій суд відзначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем в ході проведення перевірки встановлено розбіжності між обсягами продажу по деклараціям з податку на додану вартість та податку на прибуток, шляхом порівняння даних рядка 01.1 Декларації податку на прибуток за I півріччя 2010 року, що дорівнює 84469688,0 грн. та рядків 5.1, 8.4, 8.3, 8.1 Декларації податку на додану вартість, що дорівнює 80 082 408 грн. Дохід від реалізації товарів, робіт, послуг в Декларації по податку на прибуток більший, ніж в Декларації по ПДВ на суму 4 387 280,0 грн. Ця сума складається з сум експортних операцій.

Як зазначає відповідач, за даними бази даних ДПІ Шевченківського району м. Києва АІС ОР Митниця встановлено, що позивачем здійснено експортні операції у березні 2010 року на загальну суму 1 871 531,4 грн., що підтверджено ВМД №100000019/2010/26176 від 20.03.2010 року на загальну суму 530049,63 грн. №100000019/2010/26181 від 20.03.2010 року на загальну суму 1341481,77 грн. За твердженням відповідача, на момент проведення перевірки ТОВ "Хуавей Україна"непідтверджена розбіжність між обсягами продажу по деклараціям з податку на додану вартість та податку на прибуток становила 2 515 749, 00 грн.

На підтвердження правомірності формування податкових зобов'язань за результатами здійснення експортних операцій, позивачем додано до позовної заяви належним чином оформлені первинні документи, а саме: вантажно-митні декларації, які на думку позивача не було належним чином враховано при проведені перевірки.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем представлено суду п'ять вантажно-митних декларацій (ВМД) по експортних операціях, що були оформлені в листопаді-грудні 2009 та першому кварталі 2010, і за якими ПДВ нараховувався за нульовою ставкою, а саме: №100000019/2010/26176 від 20.03.2010; №100000019/2010/26181 від 20.03.2010; ВМД №100000019/2010/026005 від 05.03.2010, №100000008/9/934120 від 09.12.2009, №100000008/9/933865 від 17.11.2009.

На запит суду щодо здійснення експортних операцій по спірним правовідносинам Державною митною службою України у липні 2011 р. надано відповідь № 14/1-2147 в якій зазначено, що відповідно до інформації, яка міститься в Єдиній автоматизованій інформаційній системі Держмитслужби, митне оформлення вантажів ТОВ "Хуавей Україна"за ВМД №100000019/2010/26176 від 20.03.2010; №100000019/2010/26181 від 20.03.2010; №100000019/2010/026005 від 05.03.2010, №100000008/9/934120 від 09.12.2009, №100000008/9/933865 від 17.11.2009 здійснювалось Київською регіональною митницею у митному режимі експорту.

За таких обставин, висновок податкового органу про наявність розбіжності між обсягами продажу по деклараціям з податку на додану вартість та податку на прибуток спростовується зазначеною відповіддю та наявними ВМД й непідтверджується іншими матеріалами справи, а тому, суд вважає відсутніми підстави підстави для нарахування податкових зобов'язань з ПДВ по експортним операціям.

Щодо донарахування відповідачем позивачу податку на прибуток на загальну суму 1 092 049,00 грн. суд відзначає наступне.

За твердженням відповідача у судовому засіданні, позивачем подано уточнюючий розрахунок після завершення перевірки за відповідний період.

Однак, даний факт не знайшов підтвердження, оскільки в наявному в матеріалах справи примірнику уточнюючого розрахунку до декларації з податку на прибуток поданого позивачем наявна відмітка про отримання його податковим органом 27.07.2009р., а акт перевірки складено 01.09.2009р., тобто акт перевірки складено вже після подачі уточнюючого розрахунку.

Тому, доводи відповідача щодо подання уточнюючого розрахунку після завершення перевірки також спростовано матеріалами справи. За таких обставин, відсутні правові підстави для нарахування позивачу податкових зобов'язань з податку на прибуток у цій частині.

Щодо зменшення валових витрат у зв'язку із наймом житла для працівників-іноземців, суд відзначає наступне.

Під час розгляду справи судом було встановлено, що позивачем до складу валових витрат віднесено витрати по оренді квартир у фізичних осіб на загальну суму 192 852,95 грн. з них: 4 квартал 2009 року -5882, 35 грн.; 1 - квартал 2010 року -7058,82 грн.; 2 - квартал 2010 року -179911,78 грн.

Судом встановлено, що позивачем - ТОВ "Хуавей Україна"в особі в.о. директора ОСОБА_5 укладено договір оренди квартири №1 від 26.03.2009 року з громадянином України ОСОБА_6. Згідно даного Договору, Орендодавець ОСОБА_6 зобов'язується передати, а орендар ТОВ "Хуавей Україна"прийняти в користування квартиру площею 82,5 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1.

Позивачем - ТОВ "Хуавей Україна"в особі в.о. директора ОСОБА_5 укладено договір оренди квартири №4 від 26.03.2009 року з громадянкою України ОСОБА_7 Згідно даного Договору, Орендодавець ОСОБА_7 зобов'язується передати, а орендар ТОВ "Хуавей Україна"прийняти в користування квартиру площею 40,3 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2.

Позивачем - ТОВ "Хуавей Україна"в особі в.о. директора ОСОБА_5 укладено договір оренди квартири №07/05/09 від 07.05.2009 року з громадянином України ОСОБА_8 Згідно даного Договору, Орендодавець ОСОБА_8 зобов'язується передати, а орендар ТОВ "Хуавей Україна"прийняти в користування квартиру площею 40,3 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3.

Позивачем - ТОВ "Хуавей Україна"платник податку на прибуток на загальних підставах в особі в.о. директора ОСОБА_5 укладено договір оренди квартири №17/04/09 від 17.04.2009 року з громадянкою України ОСОБА_9 Згідно даного Договору, Орендодавець ОСОБА_9 зобов'язується передати, а орендар ТОВ "Хуавей Україна"прийняти в користування квартиру за адресою: АДРЕСА_4.

Позивачем - ТОВ "Хуавей Україна"в особі в.о. директора ОСОБА_5 укладено договір оренди квартири №30/04/09 від 30.04.2009 року з громадянкою України ОСОБА_3 Згідно даного Договору, Орендодавець ОСОБА_3 зобов'язується передати, а орендар ТОВ "Хуавей Україна"прийняти в користування квартиру за адресою: АДРЕСА_5.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем віднесено до складу валових витрат витрати, понесені у зв'язку із наймом житла для працівників згідно вищенаведених договорів.

Суд погоджується з доводами позивача про те, що для підготовки, організації та ведення виробництва позивачем, разом з громадянами України, приймаються на роботу і іноземці у зв'язку з відсутністю в Україні працівників з необхідною кваліфікацією і досвідом, оскільки, наведене підтверджується дозволами на працевлаштування, виданими позивачу, які наявні в матеріалах справи.

Відповідно до п.2 Постанови Кабінету Міністрів України від 08.04.2009 р. №322 "Про затвердження Порядку видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства"дозвіл на використання праці іноземця, що надає право роботодавцю тимчасово використовувати працю іноземця на конкретному робочому місці або певній посаді, видається роботодавцю у разі відсутності в країні (регіоні) працівників, спроможних виконувати відповідні роботи, або наявності достатніх обґрунтувань доцільності використання праці іноземця.

Як встановлено судом з наявних у матеріалах справи документів, трудові контракти, які позивач укладає з працівниками-іноземцями, передбачають надання обладнаного помешкання (квартири), орендованої за рахунок роботодавця (позивача). Витрати, понесені у зв'язку з орендою житла, підтверджені первинними документами, наданими позивачем до матеріалів справи (копії договорів оренди житлового приміщення з фізичними особами, акти приймання-передачі наданих послуг з оренди житлового приміщення та відповідні платіжні доручення).

Згідно з пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", у редакції, чинній на момент існування спірних відносин, до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Пунктами 5.3 - 5.7 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"передбачено підстави для не включення понесених витрат до складу валових та регламентовано особливості формування валових витрат за певними операціями. Серед викладених в даних правових нормах обмежень для включення суми тих чи інших витрат до складу валових, відсутня вказівка про те, що до складу валових витрат включаються лише витрати, понесені за оренду виробничих приміщень.

Підпунктом 5.6.1 п. 5.6 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"передбачено, що з урахуванням норм пункту 5.3 цієї статті до складу до складу валових витрат платника податку відносяться витрати на оплату праці фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку (далі - працівники), які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і виплат, виходячи з тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, відшкодувань вартості товарів (робіт, послуг), витрати на виплату авторських винагород та виплат за виконання робіт (послуг), згідно з договорами цивільно-правового характеру, будь-які інші виплати в грошовій або натуральній формі, встановлені за домовленістю сторін.

Враховуючи, що умовами трудових контрактів встановлено обов'язок роботодавця забезпечувати іноземних працівників житлом та беручи до уваги вищевикладене, суд вважає необґрунтованими твердження відповідача про те, що суми сплати за оренду житлових приміщень не включаються до складу валових витрат у разі не переведення їх до нежилого фонду.

Згідно зі ст. 21 Кодексу законів про працю України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Таким чином, передбачені трудовими договорами умови про надання працівникам житла є обов'язком позивача з забезпечення необхідних для виконання роботи умов праці, і понесені у зв'язку з цим витрати прямо пов'язані з підготовкою, організацією і веденням виробництва. Крім того, згідно положень законодавства України для оформлення запрошення на отримання візи і його погодження в МВС України Товариство зобов'язане гарантувати надання іноземцю житла, про що вказується у запрошенні й супровідному листі.

За таких обставин та враховуючи п.161 Постанови КМУ від 29.12.1995р. №1074 "Про Правила в'їзду іноземців та осіб без громадянства в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію"позивачем при запрошенні іноземців гарантувалось взяття на себе зобов'язань зі сплати всіх витрат особи, пов'язаних з їх перебуванням в Україні та виїздом з України, в які входить і надання житла.

Отже, забезпечуючи запрошених працівників-іноземців житлом, шляхом надання їм у користування орендованих позивачем житлових приміщень, позивач виконував не тільки зобов'язання, покладені на нього трудовими договорами, але і зобов'язання перед державними органами до встановлені законодавством України.

Враховуюче вищевикладене, суд вважає, що витрати позивача, пов'язані з оплатою оренди житла, в якому проживали працівники-іноземці, зумовлені договірними зобов'язаннями позивача та пов'язані з господарською діяльністю позивача. Отже, на підставі вищенаведених положень Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"позивач мав право віднести такі витрати до складу валових витрат.

Щодо зменшення валових витрат у зв'язку із пасажирськими перевезеннями працівників позивача.

Під час розгляду справи судом було встановлено, що позивач забезпечував працівників компанії автоперевезенням від станції метро "Берестейська"до офісу вул. Радищева 10/14 до початку робочого дня та по його закінченні у зворотному маршруті. Позивачем до складу валових витрат було віднесено пасажирські перевезення згідно угоди № б/н від 15.01.2009 року укладеної з ПП "ОСОБА_10", ідентифікаційний код НОМЕР_1 (Виконавець) в особі директора ОСОБА_10., з одного боку, і ТОВ "Хуавей Україна"(Замовник), в особі виконавчого директора У.Чжо про надання послуг з організації регулярних спеціальних пасажирських перевезень автомобільним транспортом та актів виконаних робіт за 2009 рік на суму 119 600,0 грн. без ПДВ, а саме: 01.05.2009 №ОУ-0000008 на загальну суму 22000,0 грн. -без ПДВ; 15.05.2009 №ОУ-0000009 на загальну суму 19800,0 грн. -без ПДВ; 01.06.2009 №ОУ-0000010 на загальну суму 19800,0 грн. -без ПДВ; 01.07.2009 №ОУ-0000012 на загальну суму 19800,0 грн. -без ПДВ; 17.07.2009 №ОУ-0000015 на загальну суму 400,0 грн. -без ПДВ; 17.07.2009 №ОУ-0000014 на загальну суму 18150,0 грн. -без ПДВ; 10.08.2009 №ОУ-0000017 на загальну суму 400,0 грн. -без ПДВ; 17.08.2009 №ОУ-0000018 на загальну суму 19250,0 грн. -без ПДВ.

Згідно додатку №1 до угоди від 15.01.2009р. про надання послуг з організації пасажирських перевезень автомобільним транспортом початок перевезення з 8-00 год. закінчення 21-35 год. Місце відправлення вул. Яблонівська, 6 ст. м Берестейська, Львівська площа, вул. Радищева 10/14. Зупинки: вул. Лебедева Кумача, пр. Отрадний, вул. Героїв Севастополя, вул. Донца, Бульвар Лепсе, вул. Воровського, пр-т. Перемоги.

Що стосується посилання відповідача на абзац 4 підпункту 5.3.1 пункту 5.3. статті 3 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"в обґрунтування відсутності права позивача на віднесення до складу валових витрат на пасажирські перевезення працівників позивача від станції метро "Берестейська"до офісу по вул. Радищева 10/14 до початку робочого дня та по його закінченні на загальну суму 119 600 гривень, як фінансування особистих потреб фізичних осіб, суд зазначає наступне.

Згідно з пп. 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", у редакції, чинній на момент існування спірних відносин, до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Відповідно до пп. 5.3.1 п. 5.3 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"не включаються до складу валових витрат витрати на потреби, не пов'язані з веденням господарської діяльності, а саме, серед іншого, фінансування особистих потреб фізичних осіб за винятком виплат, передбачених пунктами 5.6 і 5.7 цієї статті, та в інших випадках, передбачених нормами цього Закону.

Так, п. 5.6 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"регламентовано особливості визначення складу витрат на оплату праці.

В силу пп. 5.6.1 п. 5.6 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", з урахуванням норм пункту 5.3 цієї статті до складу валових витрат платника податку відносяться витрати на оплату праці фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку (далі - працівники), які включають витрати на виплату основної і додаткової заробітної плати та інших видів заохочень і виплат, виходячи з тарифних ставок, у вигляді премій, заохочень, відшкодувань вартості товарів (робіт, послуг), витрати на виплату авторських винагород та виплат за виконання робіт (послуг), згідно з договорами цивільно-правового характеру, будь-які інші виплати в грошовій або натуральній формі, встановлені за домовленістю сторін (крім сум матеріальної допомоги, які звільняються від оподаткування згідно з нормами закону, що регулює питання оподаткування доходів фізичних осіб (законодавства, що встановлює правила оподаткування прибутковим податком з громадян).

Підпунктом 5.6.2 п. 5.6 ст. 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", передбачено, що додатково до виплат, передбачених підпунктом 5.6.1 цієї статті, до складу валових витрат платника податку включаються обов'язкові виплати, а також компенсація вартості послуг, які надаються працівникам у випадках, передбачених законодавством, внески платника податку на обов'язкове страхування життя або здоров'я працівників у випадках, передбачених законодавством, а також внески, визначені абзацом другим цього підпункту.

Суд відзначає, що вартість перевезення працівників до місця роботи не являється одержаним працівниками позивача додатковим благом, не відноситься до особистих потреб фізичних осіб і не оподатковується податком з доходів фізичних осіб, а тому витрати на перевезення працівників до місця роботи позивач правомірно включав до складу валових витрат.

Відповідачем не встановлено та не доведено суду зміст порушення закону, а саме невідповідності зазначених вище витрат нормам пп. 5.6.1. та пп.5.6.2 п.5.6. статті 5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"з огляду на встановлені судом обставини.

Факти фінансування особистих потреб фізичних осіб позивачем судом не встановлено, а податковою службою не доведено, з огляду на що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Суд також відзначає, що нараховані податковим повідомленням-рішенням №0008912312/0 13.12.2010 року штрафні санкції у розмірі 953 290,00 грн. не відповідають вимогам пп.17.1.3. п.17.1. ст.17 Закону "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами", в редакції, що діяла на момент існування спірних правовідносин.

В силу пп.17.1.3. п.17.1. ст.17 Закону "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами"розмір штрафних санкцій не може перевищувати 50% суми основного зобов'язання.

Так, визначена відповідачем сума основного зобов'язання з податку на прибуток становить 1 092 049,00 грн. При цьому, 50% суми основного зобов'язання становить 546 024,50 грн. Натомість, відповідачем нараховано позивачу штрафні санкції у розмірі 953 290,00 грн., що становить 87,3 % від суми основного зобов'язання.

За таких обставин, вказане податкове повідомлення-рішення підлягає визнанню його недійсним.

Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу. У відповідності до п. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач як суб'єкт владних повноважень не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його заперечення, і не довів правомірності прийнятих ним податкових повідомлень-рішень

При зазначених обставинах, суд вважає вимоги позивача правомірними, обґрунтованими і такими, що підлягають до задоволення, а заперечення відповідача суд відхиляє як безпідставні і такі, що суперечать чинному законодавству та фактичним обставинам справи.

Згідно з ч. 3 ст. 94 КАС України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.

Керуючись статтями 160 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити в повному обсязі.

2. Визнати недійсним податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва від 13.12.2010 року за №0008912312/0 про визначення податкового зобов'язання Товариству з обмеженою відповідальністю "Хуавей Україна"з податку на прибуток на загальну суму 2 045 339,00 грн. (1 092 049,00 грн. -основний платіж, 953 290,00 грн. -штрафні санкції).

3. Визнати недійсним податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва від 13.12.2010 року за №0008902312/0 про визначення податкового зобов'язання Товариству з обмеженою відповідальністю "Хуавей Україна"з податку на додану вартість на загальну суму 34 553 546,00 грн. (23 035 697,00 грн. -основний платіж, 11 517 849,00 грн. -штрафні санкції).

Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя В.І. Келеберда