Рішення № 24462731, 30.05.2012, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 5011-5/3595-2012 30.05.12

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Солодка Країна-К"

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

про стягнення 2 890 192,07 грн.

Суддя Ломака В.С.

Представники сторін:

від позивача: ОСОБА_2 за довіренітю б/н від 07.05.2012 р.;

ОСОБА_3 за довіреністю б/н від 23.11.2011 р.;

від відповідача: не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Солодка Країна-К" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення з відповідача 2 890 192,07 грн., в тому числі: 2 662 060, 00 грн. основного боргу, 177 730, 81 грн. пені, 34 399, 51 грн. 3% річних та 16 001, 75 грн. інфляційних втрат.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказував на те, що відповідно до укладеного між сторонами договору поставки № 01-190711 від 19.07.2011 р. позивач поставив відповідачу товари, які останнім в порушення взятих на себе зобов'язань не були оплачені у повному обсязі, внаслідок чого у нього виникла заборгованість перед позивачем у розмірі 2 662 060, 00 грн. Враховуючи зазначене, позивач вирішив звернутись до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 23.03.2012 р. порушено провадження у справі № 5011-5/3595-2012 та призначено її до розгляду на 11.04.2012 р.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 11.04.2012 р., у зв'язку з неявкою представника відповідача розгляд справи було відкладено на 16.05.2012 р.

08.05.2012 р. через відділ діловодства суду від позивача надійшли додаткові документи у справі.

У судовому засіданні 16.05.2012 р. від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує з тих підстав, що відповідно до Акта ДПС України № 1080/17-4-17919033182 від 04.03.2012 р. фінансово-господарська діяльність ТОВ "Солодка Країна-К" здійснюється поза межами правового поля, що у свою чергу свідчить про не набуття належним чином цивільної право- та дієздатності, а фінансово-господарські взаємовідносини між ТОВ "Солодка Країна-К" та контрагентами є фіктивними правочинами, та такими, що вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювались цими правочинами.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.05.2012 р. продовжено строк вирішення спору на 15 днів та відкладено розгляд справи на 30.05.2012 р.

28.05.2012 р. через відділ діловодства суду від позивача надійшли письмові пояснення у справі, в яких він заперечує проти доводів відповідача щодо фіктивності фінансово-господарської діяльності позивача.

Представник відповідача в судове засідання 30.05.2012 р. не з'явився, про причини неявки не повідомив, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується розпискою про оголошення перерви від 16.05.2012 р.

Судом враховано, що відповідно до п. 3.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 р. "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засідання.

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої статті 64 та статті 87 ГПК.

За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а в разі ненадання суду відповідної інформації -адресою, зазначеною в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), і не повернуто підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.

У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Зважаючи на те, що неявка представника відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами в порядку ст. 75 ГПК України.

При цьому, оскільки суд неодноразово відкладав розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 ГПК України, не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006 р., у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це -складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 30.05.2012 р. судом проголошено вступну та резолютивну частину рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

19.07.2011 р. між позивачем (продавець) та відповідачем (покупець) було укладено Договір поставки № 01-190711 (далі -Договір), відповідно до п. 1.1. якого продавець зобов'язується передавати у власність покупця товар партіями згідно накладних у відповідності до замовлень покупця, а покупець зобов'язується проводити оплату за товар та приймати його на умовах даного договору.

Згідно з п. 1.2. Договору поставка кожної партії товару здійснюється на підставі накладної, в якій зазначається кількість, асортимент та ціна товару.

Ціна одиниці товару погоджується сторонами в накладних, які є невід'ємною частиною договору. Вартість кожної окремої партії товару, що передається покупцеві, вказується у накладних на відповідну партію товару (п. 5.1. Договору).

Відповідно до п. 6.1. Договору оплата за товар здійснюється покупцем протягом 14 календарних днів з моменту здійснення поставки товару шляхом безготівкового перерахунку на банківський рахунок продавця.

Згідно з п. 10.1. Договору він набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 31 грудня 2011 року, але в будь-якому випадку до моменту його остаточного виконання.

На виконання умов договору позивач поставив відповідачу товар на загальну суму 4 109 960, 00 грн. згідно видаткових накладних: № РН-0000120 від 19.07.2011 р. на суму 182 800, 00 грн.; № РН-0000153 від 27.07.2011 р. на суму 201 080, 00 грн.; № РН-0000154 від 27.07.2011 р. на суму 201 080, 00 грн.; № РН-0000174 від 30.07.2011 р. на суму 201 080, 00 грн.; № РН-0000176 від 01.08.2011 р. на суму 201 080, 00 грн.; № РН-0000187 від 02.08.2011 р. на суму 319 900, 00 грн.; № РН-0000221 від 08.08.2011 р. на суму 201 080, 00 грн.; № РН-0000241 від 10.08.2011 р. на суму 182 800, 00 грн.; № РН-0000337 від 26.08.2011 р. на суму 188 100, 00 грн.; № РН-0000338 від 26.08.2011 р. на суму 188 100, 00 грн.; № РН-0000339 від 26.08.2011 р. на суму 188 100, 00 грн.; № РН-0000390 від 07.09.2011 р. на суму 168 520, 00 грн.; № РН-0000391 від 08.09.2011 р. на суму 160 800, 00 грн.; № РН-0000393 від 08.09.2011 р. на суму 176 880, 00 грн.; № РН-0000420 від 12.09.2011 р. на суму 158 400, 00 грн.; № РН-0000433 від 14.09.2011 р. на суму 176 250, 00 грн.; № РН-0000434 від 14.09.2011 р. на суму 156 200, 00 грн.; № РН-0000457 від 15.09.2011 р. на суму 136 000, 00 грн.; № РН-0000458 від 15.09.2011 р. на суму 136 000, 00 грн.; № РН-0000478 від 20.09.2011 р. на суму 146 080, 00 грн.; № РН-0000479 від 20.09.2011 р. на суму 146 080, 00 грн.; № РН-0000482 від 20.09.2011 р. на суму 151 800, 00 грн.; № РН-0000611 від 07.10.2011 р. на суму 141 750, 00 грн.

У свою чергу, відповідач за отриманий товар розрахувався частково, сплативши позивачу 1 447 900, 00 грн., внаслідок чого у нього утворилась заборгованість перед позивачем у розмірі 2 662 060, 00 грн.

19.01.2012 р. сторонами було підписано Акт звірки взаємних розрахунків, відповідно до якого станом на 19.01.2012 р. сальдо на користь позивача становить 2 662 060, 00 грн.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За своєю правовою природою укладений між сторонами Договір є договором поставки.

Відповідно до ч. 1 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як зазначалось вище, пунктом 6.1. Договору його сторони передбачили, що оплата за товар здійснюється покупцем протягом 14 календарних днів з моменту здійснення поставки товару шляхом безготівкового перерахунку на банківський рахунок продавця.

Згідно ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання -відповідно до вимог, що у певних випадках ставляться.

Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Не допускається одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Оскільки відповідач прийняв замовлені ним товари, однак в обумовлені строки не сплатив позивачеві повністю їх вартості, позовні вимоги в цій частині є законними та обґрунтованими.

При цьому, суд відхиляє доводи відповідача щодо фіктивності господарської діяльності позивача, оскільки на підтвердження зазначеного не надано жодних належних та допустимих доказів.

Так, є необґрунтованим посилання відповідача на Акт перевірки дотримання відповідачем податкового законодавства № 1080/17-4-17919033182 від 04.03.2012 р., як на підставу для звільнення від обов'язку оплатити вартість поставлених позивачем товарів, зокрема, зважаючи на те, що відповідачем не заперечується його отримання.

Стосовно ж висновків податкових органів відносно позивача, викладених в зазначеному акті, суд їх не бере до уваги, оскільки вони не підтверджені належними доказами, зокрема вироком відносно посадових осіб або засновників підприємства позивача.

Крім того, суд враховує, що згідно з абзацом 1 частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України, недійсним є лише правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Особливу увагу слід звернути на припис акта цивільного законодавства України, викладений в частині 1 статті 204 Цивільного кодексу України, згідно з яким правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності).

Головною підставою вважати правочин нікчемним являється його недійсність, встановлена законом, а не актами податкової перевірки.

Виходячи із положень статті 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані спеціалізовані державні податкові інспекції наділені повноваженнями подавати до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна.

На зазначеному, також, наголошено, в листі Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва № 7319 від 16.09.2011 р. щодо правомірності органів державної податкової служби визнавати угоди нікчемними.

Доказів того, що укладений між сторонами Договір поставки № 01-190711 був визнаний в судовому порядку недійсним, або під час розгляду справи про стягнення коштів, одержаних за нікчемною угодою, було встановлено його нікчемність, - суду не надано.

При цьому, слід враховувати, що норми чинного законодавства, які визначають, що відносини підприємства з іншими підприємствами, організаціями, громадянами в усіх сферах господарської діяльності здійснюються на основі договорів. Підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України. Підприємство має право реалізовувати самостійно всю продукцію на території України і за її межами, якщо інше не передбачено законом (ст. 67 ГК України).

Згідно зі ст. 7 Закону України "Про ціни і ціноутворення" вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів. Державне регулювання цін та тарифів на закупівлю вугілля не здійснюється.

Особливості правового регулювання договірних відносин поставки у сфері господарювання визначені в Господарському кодексі України. Так, Господарський кодекс України регламентує питання щодо предмету, кількості, асортименту, строків і порядку поставки, комплектності, якості товарів, що поставляються, претензій у зв'язку з недоліками поставлених товарів, а також встановлює вимогу викладати умови господарських договорів поставки відповідно до Міжнародних правил щодо тлумачення термінів "Інкотермс".

Частинами п'ятою та шостою статті 267 ГК України встановлено, що у договорі поставки за згодою сторін може бути передбачений порядок відвантаження товарів будь-яким видом транспорту, а також вибірка товарів покупцем. Договором може бути передбачено відвантаження товарів вантажовідправником (виготовлювачем), що не є постачальником, та одержання товарів вантажоодержувачем, що не є покупцем, а також оплата товарів платником, що не є покупцем.

Таким чином, ні законодавство, ні договір поставки не зобов'язують підприємство-постачальника мати власні потужності для виробництва товару, його зберігання або самостійно здійснювати його перевезення. Теж саме стосується покупця товару. Такими виробничими потужностями, транспортною інфраструктурою можуть володіти інші учасники товарообороту: відповідні дилери, субдилери, посередники у торгівлі.

Також, чинним законодавством України не встановлено обов'язку суб'єкта господарювання при укладенні договорів здійснювати перевірку справжності наданих контрагентами документів шляхом направлення запитів до державних органів, а також не передбачений обов'язок здійснювати перевірку документів щодо всіх контрагентів по ланцюгу здійснення операції, здійснення господарської діяльності, сплати ним податків тощо.

З огляду на зазначене, необхідною умовою для висновку про протиправну діяльність суб'єкта господарювання, є не саме припущення про неможливість здійснення ним певної господарської діяльності в силу відсутності власних складських приміщень, певної кількості персоналу, транспорту тощо, а встановлення на підставі належних та допустимих доказів факту вчинення протиправних дій, в тому числі шляхом укладення фіктивних правочинів.

В п. 2.1.2. Методичних рекомендацій (орієнтовного алгоритму дій) органів державної податкової служби по руйнуванню схем ухилення від оподаткування та формуванню доказової бази у справах про стягнення коштів, отриманих за нікчемними угодами, також зазначено, що не може бути доказом посилання в акті перевірки на відсутність інформації щодо підтвердження чи спростування будь-яких фактів: переміщення товарів, наявності транспортних засобів тощо.

На підставі викладеного суд відхиляє заперечення відповідача.

Згідно зі ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Одним із різновидів господарських санкцій, які застосовуються до правопорушника у сфері господарювання, є штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойки, штрафу, пені), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ст. 230 ГК України).

Поняттям "штраф" та "пеня" дано визначення ч. ч. 2, 3 ст. 549 ЦК України.

Відповідно до зазначеної норми, штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання; пенею - неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з ч. 2 ст. 343 ГК України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Приписи даної статті також кореспондуються з положеннями ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".

Пунктом 9.2.1. Договору сторони визначили, що за порушення термінів розрахунків, передбачених п. 6.1. даного договору, покупець сплачує пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від простроченої суми за кожен день прострочки.

Відповідно до вимог ч. 6 ст. 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Вищенаведений шестимісячний строк не є строком позовної давності, оскільки в нормі йдеться саме про припинення нарахування штрафних санкцій, за стягненням яких особа має право звернутися в межах річного строку позовної давності, встановленого п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України.

При цьому слід враховувати, що позовна вимога про стягнення пені пов'язана з триваючим правопорушенням -простроченням виконання зобов'язання. Оскільки пеня стягується у певних відсотках від простроченого зобов'язання за кожен день такого прострочення, то строк позовної давності (один рік) починається для кожної позовної вимоги про сплату пені окремо за кожен прострочений день. (Такої ж правової позиції притримується Вищий господарський суд України, Постанова № 41/153-07 від 11.10.2007 року).

Позивачем нараховано відповідачу пеню у розмірі 177 730, 81 грн., розрахунок якої є вірним.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку ст. 625 ЦК України є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. (Відповідної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у постанові № 48/23 від 18.10.2011 р. та Верховний Суд України у постанові № 3-12г10 від 08.11.2010 р.).

Позивач нарахував відповідачу до сплати 34 399, 51 грн. 3% річних та 16 001, 75 грн. інфляційних втрат, розрахунок яких є вірним.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності основного боргу, як і не оспорено розрахунок пені, інфляційних втрат та 3 % річних.

Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 6 від 23.03.2012 р. "Про судове рішення" рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе за договором обов'язки щодо оплати вартості поставленого йому товару, позовні вимоги підлягають задоволенню.

З урахуванням зазначеного, відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 32, 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (03067, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Солодка Країна-К" (77000, Івано-Франківська обл., Рогатинський район, місто Рогатин, вулиця Галицька, будинок 20, офіс 2, код ЄДРПОУ 37322549) 2 662 060 (два мільйони шістсот шістдесят дві тисячі шістдесят) грн. 00 коп. основного боргу, 177 730 (сто сімдесят сім тисяч сімсот тридцять) грн. 81 коп. пені, 34 399 (тридцять чотири тисячі триста дев'яносто дев'ять) грн. 51 коп. 3% річних, 16 001 (шістнадцять тисяч одну) грн. 75 коп. інфляційних втрат, 57 803 (п'ятдесят сім тисяч вісімсот три) грн. 84 коп. витрат по сплаті судового збору.

3. Після вступу рішення в законну силу видати наказ.

4. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Повне рішення складено 05.06.2012 р.

Суддя В.С. Ломака