Ухвала суду № 24335945, 19.04.2012, Київський апеляційний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа: № 2а-18242/11/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Блажівська Н.Є.

Суддя-доповідач: Парінов А.Б.

У Х В А Л А

Іменем України

"19" квітня 2012 р. м. Київ

Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого - судді Парінова А.Б.,

суддів: Беспалова О.О., Губської О.А.,

при секретарі судового засідання Арсенійчук М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в Дніпровському районі м. Києва на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 грудня 2011 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Телесистеми України»до Державної податкової інспекції в Дніпровському районі м. Києва про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції в Дніпровському районі міста Києва з вимогою про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення Державної податкової інспекції в Дніпровському районі м. Києва №0000482333 від 18 листопада 2011 року.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 грудня 2011 року адміністративний позов задоволено повністю.

Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нове рішення, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що суд першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення неправильно встановив обставини справи та застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду - без змін, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Телесистеми України»зареєстроване 09 листопада 2006 року Дніпровською районною у м. Києві державною адміністрацією, що підтверджується свідоцтвом про державну реєстрацію та з 09 листопада 2006 року перебуває на обліку в ДПІ в Дніпровському районі м. Києва.

Судом першої інстанції встановлено, що Державною податковою інспекцією в Дніпровському районі м. Києва проведено документальну невиїзну перевірку ТОВ «Телесистеми України»щодо підтвердження відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з платником податків ТОВ «РІП», за період березень -липень 2011 року.

За результатами перевірки складено акт № 6642/23-621-34726705 від 02 листопада 2011 року, яким встановлено порушення позивачем пп. 198.3, пп. 198.4, пп. 198.6 ст. 198 Податкового Кодексу України, а саме укладення нікчемного правочину з ТОВ «РІП», в результаті чого занижено податок на додану вартість на загальну суму 837 325 грн.

Не погоджуючись з результатами акта позивачем до ДПІ у Дніпровському районі м. Києва подано заперечення на Акт № 6642/23-621-34726705 від 02 листопада 2011 року, які було залишено без задоволення (лист ДПІ у Дніпровському районі міста Києва від 15 листопада 2011 року № 25558/10/23-611).

На підставі акта перевірки Державною податковою інспекцією в Дніпровському районі м. Києва було винесено податкове повідомлення-рішення №0000482333 від 18 листопада 2011 року, яким збільшено суму грошового зобов'язання (з урахуванням штрафних (фінансових) санкцій) з податку на додану вартість у розмірі 837 326,00 грн. (за основним платежем 837 325,00 грн.; за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами) 1,00 грн.).

Вважаючи спірне податкове повідомлення-рішення протиправним позивач звернувся до суду за захистом своїх прав.

Суд першої інстанції, приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову та скасовуючи спірне податкове повідомлення-рішення відповідача, виходив з того, що позивачем правомірно сформовано податковий кредит по взаємовідносинам з ТОВ «РІП», а тому, виходячи з системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, у відповідача відсутні підстави для донарахування податкових зобов'язань з податку на додану вартість та нарахування штрафних санкцій.

Колегія суддів погоджується з наведеним висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З матеріалів справи вбачається, що податкове повідомлення-рішення №0000482333 від 18 листопада 2011 року про визначення податкового зобов'язання зі сплати податку на додану вартість на загальну суму 837 326,00 грн. прийняте відповідачем за порушення пп. 198.3, пп. 198.4, пп. 198.6 ст. 198 Податкового Кодексу України.

Аналізуючи фактичні обставини справи, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про безпідставність нарахування Товариству податкового зобов'язання з податку на додану вартість та застосування штрафних санкцій.

Так, відповідно до п. 14.1.181. ст. 14 Податкового Кодексу України від 02 грудня 2010 рок №2755-VI, податковий кредит - сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Порядок обчислення та формування податкового кредиту передбачено Розділом V Податкового Кодексу України.

Відповідно до п. 198.2. ст.. 198 ПКУ датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: або дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Водночас відповідно до п.198.3 ст. 198 Податкового кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою п. 193.1 ст. 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Відповідно до п. 198.6 ст. 198 не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог ст. 201 ПКУ) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими п. 201.11 ст. 201 ПКУ.

Відповідно до п. 2 Порядку «Про затвердження форми податкової накладеної та порядку заповнення»від 30 травня 1997 року №165, податкову накладну складає особа, яка зареєстрована як платник податку в податковому органі і якій присвоєно індивідуальний податковий номер платника податку на додану вартість.

Відповідно до п. 6 Порядку, податкова накладна складається у двох примірниках (оригінал і копія) у момент виникнення податкових зобов'язань продавця відповідно до вимог пункту 7.3 статті 7 Закону, які підписуються особою, уповноваженою платником податку здійснювати продаж товарів (робіт, послуг), скріплюється печаткою такого платника податку.

Як встановлено судом першої інстанції, між ТОВ «Телесистеми України»та ТОВ «РІП»було укладено Договір підряду № 42 на виконання робіт по будівництву та проектних робіт від 23 лютого 2011 року, Договір №43 на виконання профілактичних робіт від 23 лютого 2011 року, а також Договір на виконання робіт №54 від 23 березня 2011 року, предметом якого є виконання робіт по тестуванню та запуску в експлуатацію АТС С&С08 та переключення абонентів з АТС Алкатель на АТС С&С08.

З матеріалів справи вбачається, що підставою для визначення податкового кредиту позивачем є податкові накладні, видані йому постачальником товару (платником ПДВ) на підставі укладених договорів, що оформлені з дотриманням вимог чинного законодавства. Крім цього, здійснення та оплата наданих послуг підтверджується належним чином оформленими первинними документами, що містяться в матеріалах справи, а саме: платіжними дорученнями, податковими накладними, актами приймання виконаних будівельних робіт, що містяться в матеріалах справи.

Посилання апелянта на ту обставину, що директор ТОВ «РІП»Ільницький А.О. не реєстрував дане товариство, жодних документів не підписував та не здійснював фінансово-господарських взаємовідносин з іншими підприємствами, не приймається колегією суддів до уваги, оскільки не підтверджено належними доказами, натомість господарські операції по виконанню робіт є реальними та підтверджуються необхідним первинним документами, які не викликають сумнівів щодо їх достовірності.

Крім того, як зазначено в Інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 20 липня 2010 року № 1112/11/13-10 «Проблемні питання застосування законодавства у справах за участю органів державної податкової служби», в разі якщо на час здійснення господарських операцій, за якими податкова інспекція не визнає обґрунтованим віднесення позивачем до податкового кредиту сум податку на додану вартість, постачальники були включені до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, а також мали свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість, покупець не може нести відповідальність ні за несплату податків продавцями, ні за можливу недостовірність відомостей про них, наведених у зазначеному реєстрі, за умови необізнаності щодо неї.

З матеріалів справи вбачається, що контрагент позивача -ТОВ «РІП»на момент укладання вказаних догорів про надання послуг було зареєстрована як юридична особа що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців, та платником єдиного податку.

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців керівником ТОВ «РІП»є Ільницький А.О., який є особою, що маж право вчиняти юридичні дії від імені ТОВ «РІП»без довіреності, в тому числі підписувати договори.

Колегія суддів також звертає увагу, що згідно ч. 1 ст. 18 «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців»якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Спростовуючи висновок контролюючого органу про нікчемність договорів, укладених позивачем, колегія суддів виходить з наступного.

За вимогами цивільного законодавства існує презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). До оспорюваних правочинів належить зокрема фіктивний правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим право чином (фіктивний правочин). Фіктивний правочин визнається судом недійсним (ст. 234 ЦК України).

Згідно з ч.1 ст. 228 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Відповідно до п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.12.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК: правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК).

Разом з тим, доводи, якими відповідач, обґрунтовує порушення позивачем публічного порядку, відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України та ст. 234 Цивільного кодексу України, є приводом для звернення до суду з позовом про визнання правочину недійсним.

Зазначені норми недійсність господарського зобов'язання пов'язують з наступним: невідповідністю вимогам закону; вчинення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; укладення учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності);

Доказів, які б свідчили про наявність у позивача чи його контрагентів наміру на вчинення правочину, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, відповідачем не надано.

Виходячи з цього, колегія суддів приходить до висновку, що спірне податкове повідомлення-рішення винесене з порушенням Закону, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.

Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин у адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і апеляційним судом відхиляються так, як є помилковими.

Відповідно до статті 200 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а постанову суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів, вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив рішення відповідно до норм матеріального та процесуального права.

За таких обставин, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду першої інстанції - без змін.

На підставі викладеного, керуючись статтями 196, 198, 200, 205, 206, 112, 254 КАС України, колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в Дніпровському районі м. Києва залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 грудня 2011 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення (ч.5 ст.254 КАС України)та може бути оскаржена протягом двадцяти днів в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

Головуючий суддя Парінов А.Б.

Судді: Беспалов О.О.

Губська О.А.