Постанова № 24208336, 08.05.2012, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

08 травня 2012 року 10:40 № 2а-3517/12/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Катющенка В.П., за участю секретаря судового засідання Розсошко К.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовомПідприємства з 100 % іноземними інвестиціями «Білла -Україна»до про Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів визнання протиправним та скасування висновків акту перевірки ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Підприємство з 100 % іноземними інвестиціями «Білла -Україна»(надалі -«Позивач») звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просило визнати протиправним та скасувати висновок Акту перевірки від 26 січня 2009 року № 07-П9 щодо порушення підприємством з іноземними інвестиціями «Білла-Україна»у 2008 році ст. 19, 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»; визнати протиправною та скасувати вимогу висновку Акту перевірки від 26 січня 2009 року № 07-П9, відповідно до якої підприємство з іноземними інвестиціями «Білла-Україна»зобов'язано сплатити адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2008 році на підставі ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»в розмірі 1 028 543 грн.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2009 року, залишеною без змін Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 2 вересня 2010 року, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 29 лютого 2012 року задоволено касаційну скаргу ОСОБА_2; постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 липня 2009 року та Ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 2 вересня 2010 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як зазначено у вищевказаній ухвалі суду касаційної інстанції, «... з огляду на законодавчо встановлену можливість судового оскарження адміністративно-господарських санкцій, застосованих місцевими органами Фонду соціального захисту інвалідів, заявлений підприємством з іноземними Інвестиціями «Білла-Україна»позов підлягав розгляду в порядку адміністративного судочинства з урахуванням всіх аргументів та зауважень позивача щодо правомірності його дій у 2008 році з приводу дотримання вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а також протиправності оскарженого акту в частині необґрунтованого покладення на нього обов'язку по сплаті адміністративно-господарських санкцій».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 березня 2012 року прийнято справу № 2а-3517/12/2670 до провадження судді Катющенка В.П. та призначено її до судового розгляду у судовому засіданні.

Позовні вимоги мотивовано тим, що висновки відповідача про порушення позивачем вимог статей 19, 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» є протиправними, оскільки вони не ґрунтуються на фактичних обставинах справи та системному аналізі вимог чинного законодавства України в сфері соціальної захищеності інвалідів.

Як зазначив представник позивача, чинне законодавство не зобов'язує підприємства самостійно займатися пошуком та підбором інвалідів для працевлаштування та з'ясовувати які саме інваліди потребують роботи, якої відповідної нозології.

Заперечуючи проти позовних вимог, представник відповідача -Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів, посилалася на їх необґрунтованість та просила відмовити в задоволенні позову з підстав, викладених в письмових запереченнях на позов.

Додатково представник відповідача посилалася на те, що позивачем не було виконано покладених на нього обов'язків у частині виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, за що йому було нараховано адміністративно-господарські санкції.

В судовому засіданні 08 травня 2012 року представник позивача підтримав позовну заяву з підстав, викладених у ній, та просив суд задовольнити позовні вимоги.

Представник відповідача в судовому засіданні 08 травня 2012 року заперечувала проти задоволення позовних вимог з підстав, викладених в письмових запереченнях на позов.

В судовому засіданні 08 травня 2012 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 70 «Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»затверджено Порядок проведення перевірки підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю (надалі -«Порядок»). Станом на час проведення перевірки та оформлення оскаржуваного акту перевірки Порядок проведення перевірки підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю, був чинним в редакції Постанови Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року.

Відповідно до пункту 1 цей Порядок визначає механізм проведення відділеннями Фонду соціального захисту інвалідів (далі -відділення Фонду) перевірок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, що використовують найману працю, в яких за основним місцем роботи працює вісім і більше осіб (далі -роботодавці), щодо дотримання ними вимог статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»

Пунктом 2 Порядку визначено, що предметом проведення перевірки є: реєстрація роботодавців у відділеннях Фонду; подання роботодавцями до відділень Фонду звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів; виконання роботодавцями нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів; сплата роботодавцями суми адміністративно-господарських санкцій та пені.

Планові виїзні перевірки проводяться не частіше ніж один раз на календарний рік відповідно до квартальних планів робіт, затверджених наказом керівника відділення Фонду. Невиїзні перевірки проводяться на підставі звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів (пункт 4 Порядку).

26 січня 2009 року заступником начальника відділу забезпечення надходжень, організаційної роботи по соціальному захисту інвалідів Синяк К.А. проведено планову перевірку ПП «Білла -Україна», код ЄДРПОУ 25288083, щодо виконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, реєстрації у відділенні Фонду, подання звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів, своєчасного та повного надходження адміністративно-господарських санкцій до Державного бюджету України.

За результатами проведеної перевірки відповідачем складено Акт перевірки ПП «Білла -Україна»щодо виконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, реєстрації у відділенні Фонду, подання звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів, своєчасного та повного надходження адміністративно-господарських санкцій до Державного бюджету України № 07-П9 від 26 січня 2009 року, яким встановлено наступне: «за результатами перевірки ПП «Білла -Україна»щодо дотримання підприємством вимог ст. 19, 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»нараховується адміністративно-господарська санкція за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів за 2008 р. у розмірі -1028543 грн.».

Висновки Акту перевірки № 07-П9 від 26 січня 2009 року в частині порушення вимог закону та в частині нарахування санкцій позивач вважає протиправними та такими, що не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства України, а тому підлягають скасуванню.

Суд також акцентує увагу на тому, що Актом перевірки № 07-П9 від 26 січня 2009 року відповідач нарахував позивачу адміністративно-господарську санкцію за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів за 2008 рік в розмірі 1 028 543,00 грн., передбачену Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», яку зобов'язав сплатити до Державного бюджету України за відповідними вказаними ним реквізитами.

Частиною 2 статті 124 Конституції України встановлено, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до частини 1 статті 249 Господарського кодексу України суб'єкт господарювання має право оскаржити до суду рішення будь-якого органу державної влади або органу місцевого самоврядування щодо застосування до нього адміністративно-господарських санкцій.

Частиною 9 статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»визначено, що спори, що виникають із правовідносин за статтями 19, 20 цього Закону, вирішуються Фондом соціального захисту інвалідів або в судовому порядку.

Отже, враховуючи законодавчо встановлену можливість судового оскарження рішення про застосування адміністративно-господарських санкцій, застосованих місцевими органами Фонду соціального захисту інвалідів, складений відповідачем акт перевірки № 07-П9 від 26 січня 2009 року в частині накладення на суб'єкта господарювання адміністративно-господарських санкцій є рішенням суб'єкта владних повноважень в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України та підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Завданням адміністративного суду є перевірка правомірності (легальності) даного рішення з огляду на чіткі критерії, які зазначені у частині 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені критерії, якими керується адміністративний суд при перевірці рішень суб'єктів владних повноважень. Відповідність рішень суб'єкта владних повноважень передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям перевіряється судом з урахуванням закріпленого статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України принципу законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

«На підставі»означає, що суб'єкт владних повноважень: 1) повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

«У спосіб»означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог і заперечень, суд звертає увагу на наступне.

Статтею 43 Конституції України задекларовано право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Виконання та реалізація зазначеної конституційної норми забезпечується законами України, підзаконними актами та актами ненормативного характеру, які встановлюють механізм реалізації права на працю.

Відповідно до частини 8 статті 69 Господарського кодексу України підприємство з правом найму робочої сили забезпечує визначену відповідно до закону кількість робочих місць для працевлаштування неповнолітніх, інвалідів, інших категорій громадян, які потребують соціального захисту. Відповідальність підприємства за невиконання даної вимоги встановлюється законом.

Положенням частини 1 статті 5 Закону України «Про зайнятість населення»(надалі- в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі, зокрема, інвалідам, які не досягли пенсійного віку.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про зайнятість населення»працевлаштування інвалідів здійснюється відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації і знань, з урахуванням його побажань.

Згідно з частиною 1 статті 20 Закону України «Про зайнятість населення»підприємства, установи і організації, незалежно від форм власності, їх службові особи зобов'язані сприяти проведенню державної політики зайнятості, зокрема, працевлаштування осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, в кількості, визначеній місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад, та інвалідів у кількості, визначеній згідно із Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями та інтересами, є Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ (в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) (надалі -«Закон»).

Статтею 4 Закону передбачено, що діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності. Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Відповідно до частини 3 статті 18 Закону підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті 18-1 Закону інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний. Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів. Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань. Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до положень частини 1 та 2 статті 19 Закону для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, -у кількості 1 робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною 1 цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Згідно з вимогами частини 3 статті 19 Закону підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Виконанням нормативу робочих місць відповідно до змісту частини п'ятої статті 19 Закону, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

До виконання підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, може бути зараховано забезпечення роботою інвалідів на підприємствах, в організаціях громадських організацій інвалідів шляхом створення господарських об'єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, та підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань (частина 6 статті 19 Закону).

Статтею 20 Закону встановлено обов'язок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Відповідно до частини 2 статті 20 Закону порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Аналізуючи вищезазначені нормативні положення законодавчих актів, а також інші обставини, на яких ґрунтуються заявлені позовні вимоги, Суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Визначення поняття робочого місця і умов, за яких воно вважалося створеним, наводилось у Положенні про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995 № 314 (постанова втратила чинність згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»від 31.01.2007 № 70).

Наразі поняття робоче місце інваліда, спеціальне робоче місце інваліда визначено статтею 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні»(набрав чинності з 01.01.2006) і розуміється як:

робоче місце інваліда -місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях;

спеціальне робоче місце інваліда -окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Обов'язки роботодавців стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування визначені частиною третьою статті 18 Закону, а саме:

- виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць;

- створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;

- забезпечення інших соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством;

- надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів;

- звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 3 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2002 р. № 1434, основним завданням Фонду, зокрема, є контроль за виконанням роботодавцями нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленого Законом.

Враховуючи вищезазначене, суд звертає увагу, що закон поклав на підприємства, установи, організації обов'язок з самостійного працевлаштування інвалідів, зміст якого визначений статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», у відповідності до якого працевлаштування здійснюється за зверненням інваліда безпосередньо до роботодавця або за направленням від відповідної державної служби зайнятості. При цьому зміст зобов'язання з працевлаштування інвалідів, визначений нормами статті 18 вказаного Закону не передбачає обов'язку роботодавця здійснювати безпосередній пошук інвалідів з метою їх працевлаштування.

Суд вважає за необхідне зазначити, що передбаченими статтями 18 та 19 Закону обов'язкам роботодавців по працевлаштуванню інвалідів кореспондує передбачений частиною третьою статті 18-1 Закону обов'язок державної служби зайнятості здійснювати пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Крім того, передбачений статтею 19 Закону обов'язок по забезпеченню працевлаштування інвалідів не слід ототожнювати з обов'язком роботодавця здійснювати фактичний пошук інвалідів для їх працевлаштування на створених останнім робочих місцях, оскільки законом на роботодавця такий обов'язок не покладається.

Так, обов'язок по забезпеченню роботодавцем працевлаштування інвалідів буде виконаний останнім в передбаченому законом обсязі у випадку дотримання роботодавцем нормативних вимог статті 18 Закону (виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць; створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; забезпечення інших соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством; надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів; звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України).

Отже, законодавство України в сфері соціальної захищеності інвалідів обов'язок з працевлаштування інвалідів покладає на орган державної влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але цьому мають передувати певні дії підприємств, установ і організацій зі створення робочих місць для інвалідів та з відповідного інформування зазначених органів з метою працевлаштування інвалідів. Обов'язок державних органів щодо працевлаштування інвалідів виникає після виконання підприємствами обов'язку щодо створення робочих місць і надання передбаченої законодавством про соціальну захищеність інвалідів інформації про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праця інвалідів.

В контексті вищезазначеного, Суд акцентує увагу на положенні статті 19 Конституції України, у відповідності до якої правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Конвенцією про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів № 159, ратифікованою Законом України «Про ратифікацію Конвенції про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів № 159»встановлено, що органи державної влади повинні сприяти працевлаштуванню шляхом:

- сприяння можливості зайнятості інвалідів на відкритому ринку праці (стаття 3);

- проведення консультацій з представницькими організаціями підприємців і трудящих щодо здійснення зазначеної політики, в тому числі заходів, яких слід вжити з метою сприяння співробітництву та координації державних і приватних органів, що займаються професійною реабілітацією, консультацій з представницькими організаціями інвалідів і у справах інвалідів (стаття 5);

- вжиття заходів з метою організації й оцінки служб професійної орієнтації, професійного навчання, працевлаштування, зайнятості, а також інших пов'язаних з ними служб, щоб інваліди мали можливість отримувати, зберігати роботу та просуватися по службі; наявні служби для трудящих в цілому використовувати там, де це можливо та доцільно, з потрібною адаптацією (стаття 7);

- вжиття заходів для сприяння створенню та розвитку служб професійної реабілітації та зайнятості для інвалідів у сільських районах і окремих місцевостях (стаття 8).

Як підтверджується матеріалами справи, в ході перевірки відповідачем було встановлено, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу ПП «Білла -Україна»становить 911 осіб; з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність -7 осіб; кількість інвалідів -штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»-36 осіб.

Таким чином, за незабезпечення працевлаштування 29 осіб з інвалідністю позивачу було нараховано відповідачем штрафні санкції за нестворені робочі місця для інвалідів в сумі 1 028 543 грн.

В той же час, як випливає зі змісту акту перевірки, перевірці підлягали наступні документи:

- список працюючих інвалідів за 2008 рік;

- форма № 1-ПВ (річна) «Звіт з праці»за 2008 роки;

- особові картки працівників яким встановлено інвалідність;

- копії документів, що підтверджують інвалідність працівників;

- накази про прийняття на роботу та звільнення з роботи працівників, які мають інвалідність;

- відомості відрахування з заробітної плати до Пенсійного фонду (вибірково).

Отже, суд звертає увагу на те, що звіти за формою № 3-ПН, які протягом 2008 року подавалися позивачем до центру зайнятості не були предметом перевірки та аналізу з боку відповідача.

В той же час, саме звіти за формою № 3-ПН, які протягом 2008 року подавалися позивачем до центру зайнятості, містять інформацію, необхідну для встановлення відповідачем факту виконання чи невиконання позивачем вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Форму звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій»та Інструкцію щодо заповнення форми звітності № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій»(надалі -«Інструкція») затверджено Наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 420 від 19 грудня 2005 року.

В розділі «Загальні положення»Інструкції визначено, що відповідно до Закону України «Про зайнятість населення»підприємства, установи й організації, їх структурні підрозділи та філії незалежно від форми власності та господарювання повинні за наявності вакансій у повному обсязі подавати інформацію про наявність вільних робочих місць (вакансій) центрам зайнятості за місцем їх реєстрації як платника страхових внесків. Форма використовується для інформування населення про наявність вакансій, сприяння працевлаштуванню громадян, зареєстрованих у центрах зайнятості як такі, що шукають роботу, для підбору персоналу на замовлення роботодавців, для оцінки поточної потреби в кадрах та організації професійної підготовки населення відповідно до потреб ринку праці.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, протягом 2008 року позивачем до Дарницького районного центру зайнятості подавалися звіти про наявність вакансій за формою № 3-ПН (а.с. 14-37).

Так, в Звіті про наявність вакансій за формою № 3-ПН від 16 січня 2008 року позивачем було поінформовано центр зайнятості про наявність 2 вакансій «продавець прод. товарів»з можливим працевлаштуванням інвалідів.

Згідно Звіту про наявність вакансій за формою № 3-ПН від 20 лютого 2008 року позивачем було зазначено про наявність 2 вакансій «приймальник»з можливим працевлаштуванням інвалідів.

В Звіті про наявність вакансій за формою № 3-ПН від 20 березня 2008 року позивачем було поінформовано центр зайнятості про наявність вакансії «прибиральник»з можливим працевлаштуванням інвалідів.

Як вбачається зі Звіту про наявність вакансій за формою № 3-ПН від 20 квітня 2008 року позивачем було поінформовано центр зайнятості про наявність вакансії «прибиральник»з можливим працевлаштуванням інвалідів.

У Звіті про наявність вакансій за формою № 3-ПН від 20 травня 2008 року позивачем було зазначено про наявність вакансії «прибиральник»з можливим працевлаштуванням інвалідів.

Згідно Звіту про наявність вакансій за формою № 3-ПН від 20 червня 2008 року позивачем було зазначено про наявність вакансії «прибиральник»з можливим працевлаштуванням інвалідів.

В Звіті про наявність вакансій за формою № 3-ПН від 20 липня 2008 року позивачем було зазначено про наявність вакансії «прибиральник»з можливим працевлаштуванням інвалідів.

Відповідно до Звіту про наявність вакансій за формою № 3-ПН від 20 серпня 2008 року позивачем було зазначено про наявність вакансії «прибиральник»з можливим працевлаштуванням інвалідів.

В Звіті про наявність вакансій за формою № 3-ПН від 20 вересня 2008 року позивачем було зазначено про наявність вакансії «прибиральник»з можливим працевлаштуванням інвалідів.

Як вбачається зі Звіту про наявність вакансій за формою № 3-ПН від 20 жовтня 2008 року позивачем було поінформовано центр зайнятості про наявність вакансії «прибиральник»з можливим працевлаштуванням інвалідів.

В Звіті про наявність вакансій за формою № 3-ПН від 20 листопада 2008 року позивачем було зазначено про наявність вакансії «прибиральник»з можливим працевлаштуванням інвалідів.

Згідно Звіту про наявність вакансій за формою № 3-ПН від 20 грудня 2008 року позивачем було зазначено про наявність вакансії «прибиральник»з можливим працевлаштуванням інвалідів.

В той же час, відповідно до Довідки Дарницького районного центру зайнятості № 24/193 від 29 січня 2009 року (а.с. 13)протягом 2008 року на підприємство з іноземними інвестиціями «Білла-Україна»Дарницьким РЦЗ не направлялися інваліди з метою працевлаштування.

Таким чином, як вбачається зі змісту вищенаведеної інформації, протягом 2008 року позивачем до органу державної служби зайнятості надавалася інформація про відповідні створені робочі місця для інвалідів.

Суд також звертає увагу на те, що факт непрацевлаштування не означає нестворення робочих місць для інвалідів. Сам факт відсутності на підприємстві працевлаштованих інвалідів ще не є беззаперечною ознакою необхідності притягнення підприємства до відповідальності, яка може наступити лише у випадку невиконання останнім прямо передбачених чинним законодавством імперативних вимог.

До того ж, представником відповідача не було надано суду доказів, які б свідчили про факт відмови позивача у працевлаштуванні інвалідів, які були направлені службою зайнятості до даного суб'єкта господарювання.

Суд також вважає за необхідне зазначити про те, що одним із принципів, яким повинно відповідати рішення суб'єкта владних повноважень, є принцип обґрунтованості, закріплений в пункті 3 частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Принцип обґрунтованості прийнятого рішення, тобто прийняття рішення з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення або вчинення дії, вимагає від суб'єкта владних повноважень (в тому числі, при винесенні рішення про накладення адміністративно-господарських санкцій) враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих рішень, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Рішення суб'єкта владних повноважень повинно бути мотивованим.

Так, суд звертає увагу на те, що, здійснюючи перевірку позивача, суб'єкт владних повноважень -відповідач, -повинен системно застосовувати положення законодавства та конкретних обставин кожної справи.

Завданням відповідача у сфері реалізації державної політики щодо соціального захисту інвалідів є не лише дотримання формальної процедури проведення перевірки суб'єкта господарювання та формальне з'ясування наявності необхідної кількості працевлаштованих інвалідів, а також і запобігання факту порушення відповідним рішенням прав, свобод чи інтересів інших осіб.

У спірних правовідносинах відповідачем було порушено принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, оскільки не було проаналізовано всіх фактичних обставин спірних правовідносин, не досліджено документів, правовий аналіз яких міг би слугувати для висновків про притягнення позивача до відповідальності шляхом накладення адміністративно-господарських санкцій. Крім того, оскаржуваний акт перевірки не містить інформації про те, що відповідачем було з'ясовано, які конкретні дії вчинювалися позивачем з метою працевлаштування інвалідів, не проаналізовано дійсних причин відсутності необхідної кількості працюючих інвалідів на підприємстві.

Суд повторно звертає увагу на те, що оскаржуваний акт перевірки не містить аналізу суб'єктом владних повноважень належних документів, а саме -звітів за формою 3-ПН за 2008 рік, тобто, документів, які підтверджують чи спростовують факт виконання позивачем вимог чинного законодавства про соціальний захист інвалідів.

Крім того, в ході перевірки відповідач повинен був врахувати вищевикладені висновки суду щодо дійсного змісту обов'язку роботодавця щодо працевлаштування інвалідів, а також врахувати зміст звітів за формою 3-ПН за 2008 рік, які подавалися позивачем до центру зайнятості.

Іншими словами, відповідач повинен був встановити кількість вакансій для інвалідів, про які позивач звітував протягом 2008 року, визначити причини незаповнення даних вакансій особами з інвалідністю, та в разі наявності -встановити факт відмови позивача у працевлаштуванні інвалідів, які були направлені на підприємство позивача центром зайнятості.

В той же час, таких висновків оскаржуваний акт перевірки не містить.

Тому суд приходить до висновку, що за обставин, які склалися у спірних правовідносинах, на позивача не може бути покладена відповідальність за непрацевлаштування інвалідів, оскільки в ході перевірки відповідачем не було детально та системно проаналізовано всіх обов'язкових обставин, які підлягали аналізу.

В той же час, оскільки до компетенції адміністративного суду не входить повноваження щодо нарахування (зміна розміру) адміністративно-господарських санкцій, суд приходить до висновку про необхідність скасування висновку акту перевірки від 26 січня 2009 року № 07-П9 в частині вимоги, відповідно до якої підприємство з іноземними інвестиціями «Білла-Україна»зобов'язано сплатити адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2008 році на підставі ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»в розмірі 1 028 543 грн.

Стосовно позовної вимоги про визнання протиправним та скасування висновку Акту перевірки від 26 січня 2009 року № 07-П9 щодо порушення підприємством з іноземними інвестиціями «Білла-Україна»у 2008 році ст. 19, 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», суд звертає увагу на те, що висновки акту перевірки щодо порушення особою вимог чинного законодавства напряму не покладають на особу відповідних обов'язків, а тому вони не мають ознак рішення суб'єкта владних повноважень (на відміну від висновку аналогічного акту про накладення на особу адміністративно-господарських санкцій). Отже, в цій частині позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов Підприємства з 100 % іноземними інвестиціями «Білла -Україна»задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати висновок акту перевірки від 26 січня 2009 року № 07-П9 в частині вимоги, відповідно до якої підприємство з іноземними інвестиціями «Білла -Україна»зобов'язано сплатити адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2008 році на підставі ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»в розмірі 1 028 543 грн.

В задоволенні решти позовних вимог -відмовити.

Постанова набирає законної сили відповідно до частини першої статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 КАС України.

Суддя В.П. Катющенко