Постанова № 24056401, 10.05.2012, Львівський апеляційний господарський суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

____________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.05.12 Справа № 5027/86/2012

м. Львів

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії:

головуючого - судді Кордюк Г.Т.

суддів Гриців В.М.

Мурська Х.В.

розглянувши апеляційну скаргу Дочірньої компанії «Газ України»НАК «Нафтогаз України»№ 31/10-2364 від 04.04.2012 року

на рішення Господарського суду Чернівецької області від 26.03.2012 року

у справі № 5027/86/2012

за позовом: ДК «Газ України»НАК «Нафтогаз України», м. Київ

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничого підприємства «Тепломережа», м. Чернівці

про стягнення 436 869,70 грн.

за участю представників:

від позивача: Ільків І.Л. - представник

від відповідача: не з'явився

Права та обов'язки сторін, передбачені ст.ст. 20, 22 ГПК України роз'яснено, заяви про відвід суддів не поступали, клопотання про технічну фіксацію судового процесу не надходило, тому протокол судового засідання ведеться з дотриманням вимог ст. 81-1 ГПК України без забезпечення повного фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Рішенням господарського суду Чернівецької області від 26.03.2012 року у справі № 5027/86/2012 (суддя Бутирський А.А.) позов ДК «Газ України»НАК «Нафтогаз України»задоволено частково: стягнуто з ТзОВ ВП «Тепломережа» на користь ДК «Газ України»НАК «Нафтогаз України»- 392 328,00 грн. боргу, 3 923,22 грн. збитків, заподіяних інфляцією, 10 010,59 грн. 3% річних, 7 393,24 грн. пені та 8 273,10 грн. судового збору. В решті позовних вимог -відмовлено.

Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції виходив з того, що факт виконання позивачем взятих на себе зобов'язання щодо надання відповідачеві природного газу на суму 392 328,00 грн., підтверджується актами приймання -передачі природнього газу за січень -квітень 2011 року, однак доказів оплати за поставлений природній газ відповідачем не надано; обґрунтованою є вимога позивача про стягнення з відповідача за порушення строків розрахунків 3 923,22 грн. збитків, заподіяних інфляцією за березень-грудень 2011 року та 10 010,59 грн. 3% річних за період з 21.02.2011 року по 03.02.2012 року, що передбачено ст. 625 ЦК України, а також передбаченої ст. ст. 547, 549 ЦК України і п. 7.3.1 Договору, пені в сумі 7 393,24 грн. за період з 03.08.2011 року по 21.11.2011 року (по кожному акту окремо).

Щодо відмови у стягненні пені в розмірі 23 214,62 грн. місцевий господарський суд мотивував рішення тим, пункт 9.3 Договору, на підставі якого позивачем заявлено до стягнення пеню за період з 03.08.2011 року по 03.02.2012 року, суперечать нормам ст. ст. 260, 261 Цивільного кодексу України та положенням ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, оскільки даним пунктом Договору сторони фактично змінили порядок обчислення позовної давності за вимогами про стягнення неустойки (штрафу, пені) на прострочену суму, визначивши, що строк позовної давності за вимогами про стягнення неустойки починає свій перебіг не з моменту прострочення платежу, а з дати, що визначається шляхом зворотнього відрахунку шести місяців від дати звернення постачальника з претензією або позовом.

Окрім цього, місцевий господарський суд у рішенні зазначив, що відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, що узгоджується із практикою Вищого господарського суду України, наведеною у постанові від 29.12.2011 року у справі № 13/110-11.

ДК «Газ України»НАК «Нафтогаз України», не погодившись з прийнятим місцевим господарським судом рішенням, подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення господарського суду Чернівецької області від 26.03.2012 року скасувати в частині відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти нове рішення, яким задоволити позовні вимоги повністю. Зокрема, скаржник зазначає, що частиною 2 статті 215 ЦК України, передбачено, що недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Основною умовою даної статті є те, що правочин повинен бути абсолютно нікчемним, тобто недійсність останнього повинна бути прямо передбачена законом. Однак, як вбачається з матеріалів справи, жодна із сторін та інших заінтересованих осіб не заперечувала щодо недійсності пункту 9.3 договору № 06/10-2786БО-38 від 20.12.2010 року, а тому вирішуючи спір у даній справі господарський суд неправомірно відмовив у задоволенні пені та помилково вважав, що п. 9.3 Договору є нікчемним.

Окрім цього, позивач вважає, що частиною 6 ст. 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Наведена норма матеріального права за методом правового регулювання носить диспозитивний характер, тобто, сторонам надається можливість самим визначити особливий порядок нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання. В даному випадку сторони керувались ч. 6 статті 232 ГК України та змінили лише порядок нарахування неустойки, відповідно до якого обчислення пені починається не з 21 числа наступного за місяцем поставки газу, а протягом шести місяців, що передують моменту звернення з претензією або позовом, проте сторони не змінювали порядок обчислення строку позовної давності.

Таким чином, обраний спосіб нарахування неустойки не суперечить ст. ст. 260, 261 ЦК України, положенням ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України, іншим актам законодавства, інтересам сторін тощо, а тому Пункт 9.3 Договору повністю відповідає волевиявленню сторін та фундаментальному принципу свободи договору, що підтверджується діями сторін спрямованими на схвалення такого правочину (підписами та печатками сторін).

Відповідач вимог ухвали суду не виконав, відзив на апеляційну скаргу не подав, у судове засідання участь уповноваженого представника не забезпечив, про причини неявки не повідомив, хоча був належним чином повідомлений про час та місце судового засідання, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення (долучене до матеріалів справи).

Розглянувши апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, оцінивши наявні в них докази, заслухавши доводи та заперечення представника позивача, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задоволити, виходячи з наступного:

Як вбачається з матеріалів справи, 20.12.2010 року між ДК «Газ України»НАК «Нафтогаз України»та ТзОВ ВП «Тепломережа»укладено договір № 06/10-2786БО-38 поставки природного газу для вироблення теплової енергії для потреб установ та організацій, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, а також інших суб'єктів господарювання (а.с. 18-22), згідно п. 1.1 якого позивач зобов'язувався поставити відповідачеві імпортований природний газ, а останній брав на себе обов'язок прийняти і оплатити природний газ.

В подальшому до вказаного договору сторонами було внесено зміни і доповнення на підставі укладених додаткових угод № 1 від 30.12.2010р., № 2 від 04.04.2011р., № 3 від 11.07.2011р., № 4 від 30.08.2011р. (а.с. 26-29).

Пункт 4.1 Договору передбачає, що остаточний розрахунок за фактично спожиті обсяги газу здійснюється на підставі акта приймання-передачі газу до 20 числа місяця, наступного за місяцем поставки газу.

Як вбачається з актів передачі-приймання природного газу за січень-квітень 2011 року (а.с. 30-33), позивач взяті на себе зобов'язання виконав, надав відповідачеві природний газ на суму 392 328,00 грн., який не оплачений, що призвело до виникнення боргу у відповідача у сумі 392 328,00 грн.

Згідно з ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Із вказаною нормою кореспондується норма статті 193 ГК України, у якій також передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання -відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, якими, зокрема, є сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.

Згідно з ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як вбачається з матеріалів справи та не спростовано відповідачем належними та допустимими доказами, заборгованість в розмірі 392 328,00 грн. за поставлений природній газ останній не сплачена, а тому судова колегія погоджується з висновком місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог щодо стягнення основної суми заборгованості.

Пунктом 7.1 договору встановлено, що за не виконання або неналежне виконання своїх зобов'язань за цим договором сторони несуть відповідальність за цим договором і чинним законодавством України.

Статтею 625 ЦК України передбачено відповідальність боржника за порушення грошового зобов'язання у вигляді сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Так, згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з розрахунками, наведеними у позовній заяві, позивач нарахував інфляційні втрати за період з березня по грудень 2011 року в сумі 3 923,22 грн. та 3% річних за період з 21.02.2011 року по 03.02.2012 року в сумі 10 010,59 грн. При перевірці зазначених розрахунків, судом встановлено, що при визначенні цих платежів позивачем правильно застосовані індекси інфляції та періоди прострочки, та дані факти не спростовані відповідачем. Відтак, судом першої інстанції правомірно задоволено позовні вимоги в частині стягнення 3 923,22 грн. інфляційних втрат та 10 010,59 грн. 3% річних.

Окрім цього, як вбачається з позовної заяви, позивачем нараховано відповідачу відповідно до умов п.п. 7.3.1, 9.3 договору пеню за період з 03.08.2011 року по 03.02.2012 року в розмірі 30 607,86 грн.

Місцевий господарський суд відмовляючи в частині стягнення 23 214,62 грн. пені, прийшов до висновку, що позивачем заявлено до стягнення пеню за період з 03.08.2011 року по 03.02.2012 року згідно п. 9.3 Договору, який передбачає нарахування неустойки за шість місяців, що передують моменту звернення з претензією або з позовом. Однак, умови даного пункту договору суперечать нормам ст.ст. 260, 261 ЦК України та положенням ч. 6 ст. 232 ГК України, оскільки застосовуючи вказаний пункт договору у спірних правовідносинах сторони фактично визначили, що строк позовної давності за вимогами про стягнення неустойки починає свій перебіг не з моменту прострочення платежу, а з дати, що визначається шляхом зворотнього відрахунку шести місяців від дати звернення постачальника з претензією або позовом, що не відповідає положенням ч. 2 ст. 260 ЦК України. А тому, відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Однак, судова колегія з таким висновком господарського суду першої інстанції погодитись не може, виходячи з наступного:

Згідно статті 230 ГК України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання.

Статтею 216 ГК України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Відповідно до частини 1 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Частиною 4 статті 231 ГК України передбачено, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Пунктом 6 статті 232 ГК України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Згідно пункту 7.3.1 договору № 06/10-2786БО-38 від 20.12.2010 року,сторони погодили, що у разі невиконання покупцем (відповідачем) умов пункту 4.1 цього договору, останній зобов'язується (крім суми заборгованості) сплатити пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.

Водночас, відповідно до пункту 9.3 вказаного договору неустойка нараховується протягом шести місяців, що передує моменту звернення з позовом.

В мотивувальній частині рішення, місцевим господарським судом зроблено висновок, що пунктом 9.3 договору сторони фактично змінили порядок обчислення позовної давності, що суперечить ч. 2 ст. 260 ЦК України.

Однак, в абзаці 10 сторінки 2 мотивувальної частини рішення зроблено протилежний висновок, що пункт 7.3.1 договору суперечить ст.ст. 260, 261 ЦК України та положенням ч. 6 ст. 232 ГК України.

Апеляційна інстанція зазначає, що пунктом 7.3.1 договору сторони узгодили вид та розмір відповідальності покупця за порушення п. 4.1 договору щодо своєчасної оплати отриманого природного газу в розмірі подвійної облікової ставки НБУ що діяла в період, за який стягується пеня, а не змінювали порядку обчислення позовної давності.

Натомість, ст.ст. 260, 261 ЦК України, встановлено правила, які регулюють питання обчислення позовної давності та початок перебігу позовної давності, а частина 6 ст. 232 ГК України, регулює порядок нарахування санкцій за порушення грошового зобов'язання.

Розмір санкцій (предмет неустойки) визначено статтею 551 ЦК України та статтею 231 ГК України.

Крім того, апеляційна інстанція вважає невірним застосування місцевим господарським судом норм ч. 2 ст. 215 ЦК України, в якій наведено визначення нікчемності правочину. Нікчемний правочин не є юридичним фактом цивільного права, він не породжує будь-яких прав та обов'язків.

За приписами частини 2 ст. 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Правила про порядок обчислення позовної давності, в тому числі встановлені ст.ст. 253-255 ЦК України є імперативними і не можуть змінюватись за домовленістю сторін. Це правило не поширюється на випадки, коли відповідно до ст.ст. 253-255 ЦК України, обчислюється інший строк (а не строки позовної давності). Але умови договорів про зміну порядку обчислення позовної давності закон не визначає нікчемними (коментар до ст. 260 ЦК України під редакцією проф.. Ротань В.Г.).

Оскільки, правочин щодо забезпечення зобов'язання неустойкою і порядком нарахування є чинний, та відповідно його нікчемність законодавчо не встановлено, одна із сторін заперечує його дійсність, то такий правочин є спорюваний і може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої сторони, як такий, що суперечить ст. 217 ЦК України.

Такий висновок узгоджується із практикою Вищого господарського суду України у постанові від 12.01.2011 року № 33/191-10.

Таким чином, місцевим господарським судом при прийнятті рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в частині стягнення пені в розмірі 23 214,62 грн., нарахованої за шість місяців до моменту звернення до суду з позовом, не враховано, що сторони в договорі передбачили такі його істотні умови, як строк та порядок нарахування пені. Також господарським судом першої інстанції не прийнято до уваги, що правочин щодо забезпечення зобов'язання неустойкою є чинний.

Отже, враховуючи встановлений факт прострочення відповідачем виконання свого зобов'язання, та домовленість сторін, викладену у пунктах 7.3.1, 9.3 договору, колегія суддів апеляційного господарського суду приходить до висновку щодо правильного визначення позивачем періоду нарахування пені за шість місяців до моменту звернення з позовом та наявність підстав для стягнення з відповідача пені у розмірі 30 607,86 грн.

Посилання місцевого господарського суду в оскаржуваному рішенні на норму ч. 2 ст. 215 ЦК України щодо нікчемності правочину, судова колегія вважає необґрунтованим та безпідставним, оскільки основною умовою даної статті є те, що правочин повинен бути абсолютно нікчемним, тобто недійсність останнього повинна бути прямо передбачена законом.

Враховуючи вищенаведене, керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 104, 105 ГПК України, Львівський апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

1. Апеляційну скаргу Дочірньої компанії «Газ України»НАК «Нафтогаз України» задоволити.

2. Рішення господарського суду Чернівецької області від 26.03.2012 року у справі в частині відмови у задоволенні позовних вимог - скасувати. В цій частині прийняти нове рішення.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничого підприємства «Тепломережа»(58000, м. Чернівці, вул. Емінеску, 2, ідентифікаційний код 214184407) на користь Дочірньої компанії «Газ України»Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»(04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 1, ідентифікаційний код 31301827) -23 214,62 грн. пені та 464,90 грн. судового збору за позовом.

4. В решті судове рішення -залишити без змін.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничого підприємства «Тепломережа»(58000, м. Чернівці, вул. Емінеску, 2, ідентифікаційний код 214184407) на користь Дочірньої компанії «Газ України»Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України»(04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 1, ідентифікаційний код 31301827) -804,75 грн. судового збору за розгляд апеляційної скарги.

6. Доручити місцевому господарському суду видати відповідні накази.

7. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України в порядку та строки, встановлені ст.ст. 109, 110 ГПК України.

Головуючий - суддя Кордюк Г.Т..

суддя Гриців В.М.

суддя Мурська Х.В.