Ухвала суду № 23920974, 14.02.2012, Харківський апеляційний адміністративний суд

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 лютого 2012 р.Справа № 2а-8667/11/2070

Колегія суддів у складі:

Головуючий суддя Філатов Ю.М.,

Суддя Водолажська Н.С., Суддя Тацій Л.В.

при секретарі Коцура Т.А.

за участю:

представника позивача -Дегтяренко О.Г.

представника відповідача -Клименко Р.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної податкової інспекції у Богодухівському районі Харківської області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25.10.2011р. по справі № 2а-8667/11/2070

за позовом Відкритого акціонерного товариства «Богодухівський хлібозавод»

до Державної податкової інспекції у Богодухівському районі Харківської області

про визнання дій незаконними та скасування податкових повідомлень рішень, -

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, ВАТ «Богодухівський хлібозавод», звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив визнати незаконними дії ДПІ у Богодухівському районі Харківської області по проведенню позапланової виїзної документальної перевірки та скасувати податкове повідомлення-рішення № 0000031800/2 від 30.06.11 р. про визначення податкового зобов'язання по ПДВ в сумі 5300,0 грн. та застосування штрафних санкцій в розмірі 1325,0 грн.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 25.10.11 р. по справі № 2а-8667/11/2070 позов був задоволений частково: скасоване податкове повідомлення-рішення ДПІ у Богодухівському районі Харківської області № 0000031800/2 від 30.06.11 р. в повному обсязі. В іншій частині позовних вимог було відмовлено.

Відповідач не погодився з судовим рішенням в частині задоволення позову та подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25.10.11 р. по справі № 2а-8667/11/2070 в частині, що оскаржена, і прийняти в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального законодавства з мотивів, наведених в апеляційній скарзі.

Позивач подав письмові заперечення на апеляційну скаргу, де наполягає на законності судового рішення, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши постанову суду, дослідивши доводи апеляційної скарги, заперечення на неї та пояснення представників сторін в судовому засіданні, колегія суддів дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції було встановлено, що підставою для прийняття оскарженого податкового повідомлення-рішення є акт № 236/180/00381930 від 12.04.11 р. документальної позапланової перевірки підприємства позивача з питань з питань достовірності нарахування та сплати ПДВ при взаємовідносинах з ТОВ «Майра»за період з 01.10.10 р. по 31.11.10 р., ТОВ «Укрнадраресурси»за грудень 2010 р., в якому зафіксовані факти порушення платником податків вимог ч. 1 ст. 203, ст. 215, ч. 1 ст. 216, ст. 228 ЦК України та п. 7.4.1, п. 7.4.5, п. 7.5.1 ст. 7 Закону України «Про ПДВ», які спричинили прийняття податкового повідомлення-рішення № 0000031800/0 від 22.04.11 р.

Вказане податкове повідомлення-рішення платником податків було оскаржено в адміністративній процедурі (поданих первинної та повторної скарг, рішень за результатам їх розгляду до матеріалів справи не надано, але їх наявність сторонами не заперечувалася).

Виявлені порушення перевіряючі пов'язували з тим, що за даними відповідача ТОВ «Майра»відсутнє за юридичною адресою, задекларовані в податковій декларації по ПДВ показники податкового кредиту не є «справжніми» на суму 35855995,0 грн. і цим підприємством проводилися операції з низькою постачальників, у яких відсутні необхідні умови для досягнення відповідних результатів економічної діяльності через відсутність відповідного персоналу, транспортних засобів.

Стосовно безпідставності формування позивачем податкового кредиту по ПДВ по операціям з ТОВ «Укрнадраресурси»перевіряючі послалися на інформацію, отриману від ДПІ Червонозаводського району м. Харкова, з якої випливає, що ТОВ «Укрнадраресурси»недотримало вимоги ч. 1 ст. 203, ст. 215, ч. 1 ст. 216, ст. 228 ЦК України у момент вчинення правочину по придбанню газу в грудні 2010 р., у нього відсутні об'єкти, що підпадають під визначення ст. 3, ст. 4 та ст. 7 Закону України «Про ПДВ», що на думку перевіряючого свідчить про відсутність передачі газу від продавця до покупця у зв'язку з відсутністю поставок зі сторони постачальників. Крім того, перевіряючий наполягав на відсутності будь-якої інформації про наявні транспортування, зберігання газу і устаткування, що необхідне для здійснення фінансово-господарської діяльності.

Оскільки придбаний товар (цукор та газ) у ТОВ «Майра»та ТОВ «Укрнадраресурси»позивачем не був реалізований іншим підприємствам, наведені факти відповідач вважає доказом укладання позивачем з цими постачальниками правочинів без мети настання реальних наслідків.

Задовольняючи позов в цій частині вимог, суд першої інстанції процитував зміст п. 7.4.1, п. 7.5.1, п. 7.2.3, п. 7.2.1, п. 7.2.6 ст. 7 Закону України «Про ПДВ»та вказав на витребувану від ДПІ у Червонозаводському районі м. Харкова інформацію та копії актів перевірок по ТОВ «Майра»№ 905/233/36817495 від 09.03.11 р. та ТОВ «Укрнадраресурси»№ 985/233/36627473 від 12.03.11 р.

Крім того суд першої інстанції вказав на те, що представником відповідача не надано доказів, що договори, які були укладені між підприємством та контрагентами, визнані судом недійсними, а згідно з приписами ч. 2 ст. 215 ЦК України правочин є нікчемним лише, якщо його недійсність встановлена законом.

Зважаючи на те, що у позивача були в наявності податкові накладні, які є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом, що відповідачем не заперечувалося, судом першої інстанції був зроблений висновок про те, що проведені позивачем правочини не можуть вважатися недійсними.

Колегія суддів вважає доцільним відмітити, що викладені в акті перевірки висновки про порушення позивачем вимог ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України зроблені відповідачем з перевищенням компетенції органів державної податкової служби, оскільки ПК України та Закону України «Про державну податкову службу в Україні»не визнають за податковими органами компетенції на встановлення фактів порушення платниками податків норм цивільного або господарського законодавства. За загальним визначенням компетенцією є сукупність повноважень, прав та обов'язків державного органу, установи або посадової особи, які вони зобов'язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань.

Порядок дій органів ДПС під час реалізації владної управлінської функції контролю за правильністю та повнотою справляння податкових зобов'язань, у тому числі щодо спірних зобов'язань, визначався Законом України «Про державну податкову службу в Україні» та ПК України, які не містили і не містять норм, які б наділяли відповідача повноваженнями на визнання правочинів нікчемними або такими, що не відповідають вимогам законодавства, повноваженнями на оцінку відповідності будь-якого правочину вимогам ст. 203, ст. 215, ст. 216, ст. 228 ЦК України.

Відповідно ст. 228 ЦК України (в редакції, що діяла з 01.01.11 р.): 1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. 3. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

Дані обставини свідчать про те, що законодавець з 01.01.11 р. виключив правочини, які були укладені з метою суперечною інтересам держави та суспільства, з кола нікчемних правочинів і відніс такі правочини до оспорюваних. Відтак можна зробити висновок, що повноваження на встановлення законності правочинів, вчинених позивачем за тими критеріями ознак, що містяться в складеному відповідачем акті, належать виключно до прерогативи судових органів.

Окрім того, відповідно п. 18 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.09 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений ст. 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, заволодіння ним.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема, правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу -землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватись вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Проте відповідачем під час судового розгляду справи не надано допустимих та належних доказів того, що фактична господарська діяльність позивача та вчинювані ним правочини містять прояви обставин, що перелічені у ч. 1 ст. 228 ЦК України. Крім того, відповідно ч. 1 та ч. 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Згідно висновків акту перевірки правочини, вчинені позивачем, відповідач кваліфікує як такі, що не направлені на реальне настання правових наслідків, а отже визнає їх нікчемними. Проте згідно приписів ст. 234 ЦК України правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, є фіктивним. Фіктивний правочин визнається недійсним судом. Відповідач не навів посилання на судові рішення щодо недійсності вчинених позивачем правочинів як фіктивних або інших доказів щодо фіктивності здійснюваної позивачем діяльності. Таким чином, ДПІ, перекручуючи норми чинного законодавства України, невірно їх застосовує в частині кваліфікації вчинених позивачем правочинів. За відсутності фактів, що відповідно до законодавства свідчили б про нікчемність укладених угод, інших доказів та обґрунтувань недійсності укладених позивачем правочинів, а тим більш, їх нікчемності відповідачем не надано, що додатково свідчить про неправомірність дій відповідача під час проведення оспорюваної перевірки.

Як випливає з акту перевірки та апеляційної скарги, порушення позивачем вимог податкового законодавства пов'язується з допущеними порушеннями з боку його контрагентів.

Колегія суддів також вважає доцільним зауважити, що обмеження права сумлінного платника податку на формування податкового кредиту у зв'язку з порушенням його контрагентами порядку обліку та звітування по податкам суперечать практиці Європейського суду з прав людини. Так, відповідно п. 57 Рішення Європейського суду з прав людини по справі «Булвес»АД проти Болгарії від 22.01.09 р судом було зазначено, що оскільки компанія-заявник у повному обсязі та вчасно виконала обов'язки з дотримання встановлених Державою-членом Конвенції норм стосовно ПДВ та не мала засобів для забезпечення виконання податкових зобов'язань постачальником і не знала про невиконання останнім своїх обов'язків, вона могла правомірно очікувати отримання вигоди від застосування одного із основних правил системи оподаткування ПДВ, а саме від визнання права на податковий кредит щодо суми ПДВ, яка була сплачена постачальнику. Більше того, лише після подачі декларації із віднесенням відповідних сум до складу податкового кредиту та проведення податковими органами зустрічної перевірки постачальника могло бути встановлено, чи виконав постачальник свій обов'язок подання звітності з ПДВ у повному обсязі. Відповідачем не доведено обізнаності позивача щодо недобросовісного декларування своїх зобов'язань його контрагентами. Отже, позивач не може нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку. Такі вимоги, на думку зазначеного рішення Європейського суду з прав людини, є надмірним тягарем для платника податку, що порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватись між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту прав власності.

Зважаючи на вищенаведені обставини, у відповідача дійсно не існувало підстав для прийняття податкового повідомлення-рішення про визначення податкового зобов'язання по ПДВ.

Також слід відмітити, що позивачем до суду оскаржене податкове повідомлення-рішення, прийняте після розгляду його повторної скарги на податкове повідомлення-рішення № 0000031800/0 від 22.04.11 р., яке є тотожним включеному до позову в частині визначення податкового зобов'язання та застосування штрафних санкцій. Але ст. 60 ПК України не передбачає прийняття нового податкового повідомлення-рішення, якщо попереднє не вважається відкликаним за підстав, викладених у вказаній нормі.

Зважаючи на те, що постанова Харківського окружного адміністративного суду від 25.10.11 р. по справі № 2а-8667/11/2070 в частині, що оскаржена в апеляційній скарзі, відповідає положенням чинного законодавства, колегія суддів не виявила підстав для її скасування.

Керуючись ст. ст. 160, 165, 195, 196, 198, 200, 205, 206, 209, 254 КАС України колегія суддів, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Богодухівському районі Харківської області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25.10.2011р. по справі № 2а-8667/11/2070 -залишити без задоволення.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25.10.2011р. по справі № 2а-8667/11/2070 за позовом Відкритого акціонерного товариства «Богодухівський хлібозавод»до Державної податкової інспекції у Богодухівському районі Харківської області про визнання дій незаконними та скасування податкових повідомлень рішень -залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили негайно з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України шляхом подання касаційної скарги протягом двадцяти днів з моменту виготовлення повного тексту.

Головуючий Ю.М. Філатов

Судді Н.С. Водолажська

Л.В. Тацій

Повний текст ухвали виготовлений та підписаний 20.02.2012 року.