Ухвала суду № 23606248, 22.03.2012, Львівський апеляційний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2012 р. Справа № 2859/12

Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого судді Дяковича В.П.,

суддів Носа С.П., Рибачука А.І.,

з участю секретаря судового засідання Патлевіч Н.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в місті Ужгороді Закарпатської області на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2011 року у справі № 2а-0770/3161/11 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Дастор Ужгород» до Державної податкової інспекції в місті Ужгороді Закарпатської області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

ТзОВ «Дастор Ужгород» звернулось до суду з адміністративним позовом до ДПІ в м. Ужгороді, яким просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення відповідача від 08.08.2011 року № 00019523411798/23-1/34325992/6477 та № 00019623411799/23-1/34325992/6478.

Постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2011року позов задоволено повністю. Постанова мотивована наступним. Висновок податкового органу про нікчемність договорів, укладених між ТзОВ «Дастор Ужгород» і ПП «Елвіко», ПП «Олмі» та ПП «Новако», є необґрунтованим, оскільки відповідачем не наведено підстав та не надано належних доказів вважати укладені позивачем угоди нікчемними правочинами, оскільки ні в акті перевірки, ні іншими доказами не доведена вина сторін правочину (однієї із сторін правочину) в намірі порушити публічний порядок у вигляді порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина та/або знищити, пошкодити майно фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконно заволодіти ним. З 01. 01.2011 року діє норма статі 228 ЦК України, за якою правочини, що не відповідають інтересам держави і суспільства та його моральним засадам визнаються недійсними в судовому порядку. Обов'язковою умовою для визнання недійним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин, а право на звернення податкових органів із відповідними позовами встановлено п. 11 ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні». Посилання податкового органу на ст. ст. 203, 234 ЦК України є помилковими, так як зазначені норми законодавства використовуються лише при визнанні правочинів недійсними у судовому порядку, а в акті перевірки зазначено, що правочини є нікчемними, оскільки не направлені на настання реальних наслідків. Однак, згідно з вимогами ч. 2 ст. 234 ЦК України фіктивний правочин визнається недійсним судом. Можливі порушення, допущені суб'єктами господарювання при укладенні та виконані договорів, не є підставою для визнання правочинів нікчемними, оскільки чинне законодавство не встановлює таких підстав нікчемності. При проведенні попередньої документальної перевірки посадовим особам податкового органу були надані всі первинні документи, досліджені судом, вивчались у судовому засіданні, які підтверджують реальність укладених договорів, придбання товарів (робіт, послуг), оплату їх вартості, оприбуткування, подальше використання у власній господарській діяльності (акти здачі-приймання робіт, платіжні доручення, фіскальні чеки, податкові та видаткові накладні, договори та виписки, кредитні документи за рахунками, звіти маркетингових досліджень, накладні на внутрішнє переміщення та накладні на передачу матеріалів з переробки за період з квітня 2010 року по лютий 2011 року). Позивачем не допущено порушень положень Закону України «Про автомобільний транспорт» та Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом, затверджених Наказом Міністерства транспорту № 363 від 14.10.1997 року, оскільки транспортування продукції, отриманої від ПП «Новако» позивач здійснював власним транспортом, тому оформлення товарно-транспортних накладних в даному випадку не є обов'язковим, а наявні подорожні листи вантажного автомобіля підтверджують факт транспортування, а сторони договору не позбавлені права за взаємною домовленістю відступити від договірних умов щодо порядку поставки продукції або змінити їх. Податковий кредит з податку на додану вартість позивача сформовано на підставі отриманих від контрагентів податкових накладних, які містять всі передбачені законодавством відомості, тобто позивачем дотримано вимог податкового законодавства при його формуванні.

Постанову в апеляційному порядку оскаржив відповідач, вважає, що суд неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, суд порушив норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Просить скасувати постанову та прийняти нову, якою в позові відмовити повністю. На обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що контрагенти позивача ПП «Елвіко», ПП «Олмі» та ПП «Новако» не мали змоги виконати свої зобов'язання в рамках укладених з позивачем договорів. Зазначені контрагенти за юридичною адресою не знаходяться, на вказаних підприємствах відсутні основні засоби та трудові ресурси для здійснення відповідних господарських операцій, у зв'язку з чим всі операції купівлі-продажу (поставки) продукції та з надання маркетингових послуг не спричиняють реального настання правових наслідків, а, отже, є нікчемними. Позивач не мав права на віднесення до складу валових витрат суму відсотків, сплачених позивачем за кредитним договором та договором овердрафту, оскільки кошти отримані за відповідними договорами не використовуються у господарській діяльності позивача.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити з наступних підстав.

За період, за який проводилась перевірка, ТзОВ «Дастор Ужгород» були укладені наступні договори: договір постачання від 03.01.2011 року № 030111 з ПП «Елвіко»; договори про надання маркетингових досліджень від 01.02.2011 року № 35 та від 01.12.2010 року б/н з ПП «Олми»; договорів про надання маркетингових досліджень від 01.03.2011 року з ПП «Новако».

Колегія погоджується з висновком суду першої інстанції щодо безпідставності доводів податкового органу про нікчемність договорів, укладених позивачем із зазначеними вище контрагентами, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України недійсною є правочин, якщо її недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). В цьому випадку визнання такого правочину недійсним судом не потрібно.

Враховуючи викладене, позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов'язання) недійсним, судовому розгляду не підлягають.

Органи державної податкової служби можуть звертатися до судів з позовами на підставі частини 1 статті 208 Господарського кодексу України про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність. Висновок суду відносно нікчемності правочину має бути викладений в мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

Для стягнення вказаних санкцій необхідною умовою являється наявність наміру на укладення (здійснення) договору з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Якщо існування такої мети не доведене і відсутні підстави вважати угоду нікчемною, то відсутні підстави для задоволення позову в частині застосування санкцій, встановлених за здійснення правочину з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства.

Отже, органи державної податкової служби можуть звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має бути викладений в мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

У зв'язку з цим слід зазначити, що одним з основних завдань органів державної податкової служби є здійснення контролю дотримання податкового законодавства і надання роз'яснень законодавства з питань оподаткування платникам податків. Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Крім того, колегія суддів враховує, що позивачем не доведено, що угоди, укладені позивачем із його контрагентами, є таким, що порушують публічний порядок, або були спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, тобто є нікчемними.

Також судом не встановлено фактів, які свідчили б про те, що зміст угод не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов'язків і що ці наміри спрямовані на ухилення від сплати податків за фінансово-господарськими результатами виконання зазначених угод.

Крім того, про недійсність чи нікчемність договору постачання, укладеного з ПП «Елвіко», також не свідчить інформація ДПІ у Оболонському районі м. Києва відносно ПП «ТД Макком», оскільки із зазначеним підприємством у позивача не було жодних правовідносин і жодних правочинів не вчинялось, тому порушення податкового законодавства цим підприємством не впливає на чинність і правову оцінку правочинів, укладених між іншими суб'єктами, а саме ПП «Елвіко» та позивачем.

Колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про безпідставність висновків податкового органу про завищення позивачем розміру валових витрат та податкового кредиту та визначення позивачу в зв'язку з цим сум грошового зобов'язання з податку на прибуток та податку на додану вартість.

Питання визначення платників податків, об'єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, порядок обліку, звітування та внесення до бюджету податку на додану вартість та податку на прибуток приватних підприємств до 01.01.2011 року регулювались Законом України «Про податок на додану вартість» та Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» відповідно, а з 01.01.2011 року - Податковим кодексом України.

Відповідно до п. п. 5.1, 5.2 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» валові витрати виробництва та обігу -це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

До складу валових витрат включаються, зокрема, суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

Таким чином, визначальною підставою віднесення тих чи інших витрат підприємства до складу валових витрат є їх безпосереднє використання у господарській діяльності підприємства.

У пункті 1.32 ст. 1 цього Закону визначено, що господарська діяльність -це будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі коли безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені та на користь першої особи.

Відповідно до пп. 14.1.27 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно з п. 138.2 ст. 138 цього Кодексу витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Відповідно до п. «г» пп. 138.10.2 цієї статті до складу витрат, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, належать адміністративні витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством, зокрема, винагороди за консультаційні, інформаційні, аудиторські та інші послуги, що отримує платник податку для забезпечення господарської діяльності;

Відповідно до п. 139.1 ст. 139 цього Кодексу не включаються до складу витрат, зокрема, витрати, не пов'язані з провадженням господарської діяльності.

Згідно з п. 198.3 ст. 198 Податкового Кодексу України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (роботи, послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Податковий кредит відповідно до п. 1.7 ст. 1 Закону України «Про податок на додану вартість» та п.14.1.181 ст. 14 Податкового кодексу України визначається як сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.

Відповідно до пп. 7.4.1 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих.) платником податку у звітному періоді у зв'язку із придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу).

Датою виникнення права платника податку на податковий кредит згідно з пп. 7.5.1 п. 7.5 ст. 7 цього Закону та п.198.2 ст.198 Податкового кодексу України є дата здійснення першої з наступних подій:

а) дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг);

б) дата отримання податкової накладної.

Відповідно до пп. 7.2.1 п. 7.2 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» та п. 201.1 ст. 201 Податкового кодексу України, податкова накладна має містити: порядковий номер податкової накладної; дату її виписування, назву юридичної особи або прізвище, Ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; податковий номер платника податку (продавця та покупця); місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об'єм); повну назву отримувача; ціну продажу без врахування податку; ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні; загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.

Податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом (пп. 7.23 п. 7.2 ст. 7 названого Закону, п. 201.6 ст. 201 Податкового Кодексу України).

Не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) - актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами (пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість» п. 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України).

Аналіз зазначених норм дає підстави зробити висновок, що формування підприємством податкового кредиту не може ставитись у пряму залежність від додержання податкової дисципліни третіми особами.

Якщо контрагент не виконав свого зобов'язання щодо сплати податку до бюджету, це тягне відповідальність та негативні наслідки саме щодо цієї особи. Зазначена обставина не є підставою для позбавлення платника податку права на формування податкового кредиту з податку на додану вартість у разі, якщо останній виконав усі передбачені законом умови щодо включення сум податку, сплачених ним в ціні придбаних товарів (робіт, послуг), до складу податкового кредиту та має всі документальні підтвердження розміру свого податкового кредиту.

Наведене узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини у справі «БУЛВЕС» АД проти Болгарії» (заява № 3991/03) Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 22 січня 2009 року зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ вдруге, а також сплачувати пеню. На думку Суду, такі вимоги стали надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності.

Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Колегія суддів не приймає доводів апелянта, як підставу вважати нікчемними договори, укладені позивачем з ПП «Елвіко», ПП «Олми» та ПП «Новако» на те, що зазначені підприємства відсутні за юридичною адресою.

Зміна місця знаходження юридичної особи чи її відсутність за місцем реєстрації не тягне за собою нікчемність всіх правочинів, які нею вчинялися з моменту державної реєстрації та сама по собі не може свідчити, що ці правочини укладені з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства.

Відповідно до ст. 91 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

Відповідно до ст. 18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, були внесені до нього, то вони вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до цього реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні, за винятком випадків, коли вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.

На момент здійснення господарських операцій контрагенти позивача, були зареєстровані у встановленому порядку, не були виключені з ЄДРПОУ, перебували на обліку в органах державної податкової служби та були зареєстровані як платники податку на додану вартість, здійснювали свою діяльність відповідно із законодавством.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що договори постачання та про надання маркетингових досліджень і здійснені на їх виконання господарські операції носили реальний товарний характер. Товари та маркетингові послуги, поставлені (надані) за цими договорами, належним чином обліковувались та оприбутковувались позивачем за місцем їх зберігання та реалізації.

Фактичне отримання таких товарів та послуг підтверджується належним чином оформленими первинними документами, які відповідають вимогам, які встановлені для первинних документів Законом України «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні» достовірність яких у ході документальної перевірки не спростована, а саме актами здачі-приймання робіт, видатковими та податковими накладними, актами приймання товару тощо.

Фактична поставка товарів (продуктів харчування) за договорами поставки підтверджується також їх подальшою реалізацією у роздрібній торгівлі третім особам, що підтверджується наданими позивачем фіскальними чеками.

Позивач надав суду також копії звітів маркетингових досліджень ПП «Олми» та ПП «Новако», які є матеріальним результатом маркетингових досліджень проведених на підставі договору щодо надання маркетингових досліджень, з яких вбачається, в якому обсязі були виконані зазначені послуги, у чому вони полягали, їх направлення на максимізацію доходів чи мінімізацію витрат, тобто на отримання прибутку в цілому, що відповідає сутності господарської діяльності, у зв'язку з чим судова колегія доходить висновку про правомірність дій позивача щодо включення сум, сплачених за ці послуги до складу валових витрат та податкового кредиту.

Крім того, колегія суддів не приймає доводів апелянта на те, що господарські операції позивача з його контрагентами не підтверджуються стосовно врахування реального часу здійснення операцій, місцезнаходження майна, наявності трудових ресурсів, виробничо-складських приміщень та іншого майна, які економічно необхідні для виконання такого постачання або здійснення діяльності, що свідчить про відсутність необхідних умов для результатів відповідної господарської, економічної діяльності, технічного персоналу, основних фондів, виробничих активів, складських приміщень і транспортних засобів, оскільки відповідачем не надала належних та достатніх доказів, які об'єктивно свідчать про неможливість здійснення контрагентами позивача своїх зобов'язань за зазначеними вище договорами, і навпаки, як зазначено вище, позивачем доведено фактичне виконання сторонами цих зобов'язань.

Щодо посилань відповідача на відсутність товарно-транспортних накладних колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до ст. 48 Закон України «Про автомобільний транспорт» автомобільні перевізники, водії повинні мати і пред'являти особам, які уповноважені здійснювати контроль на автомобільному транспорті та у сфері безпеки дорожнього руху, документи, на підставі яких виконують вантажні перевезення.

Документами для юридичної особи, що здійснює вантажні перевезення на договірних умовах, є: для автомобільного перевізника - ліцензія та документ, що засвідчує використання транспортного засобу на законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи па транспортний засіб, ліцензійна картка, дорожній лист, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством України.

Документами для юридичної особи, що здійснює вантажні перевезення для власних потреб, є: для автомобільного перевізника - документ, що засвідчує використання транспортного засобу па законних підставах, інші документи, передбачені законодавством України; для водія - посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційні документи на транспортний засіб, дорожній лист, товарно-транспортна накладна або інший визначений законодавством документ на вантаж, інші документи, передбачені законодавством України.

Таким чином, виходячи із змісту зазначеної норми, колегія суддів вважає помилковими доводи апелянта про те, що здійснення вантажних перевезень можливе лише за умови наявності товарно-транспортних накладних, оскільки така є лише одним, але не єдиним, з рекомендованих форм документів для здійснення вантажних перевезень.

Крім того, як встановлено під час судового розгляду справи та підтверджується матеріалами справи, для перевірки позивачем було надано первинні документи, у тому числі подорожні листи вантажного автомобіля, які підтверджують факт транспортування з м. Києва власним транспортом продукції, отриманої від ПП «Новако».

Отже, сам факт відсутності товарно-транспортних накладних, за наявності інших необхідних документів, які підтверджують факт отримання позивачем придбаних товарів, не може бути доказом нездійснення господарських зобов'язань.

Також колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції щодо протиправності висновку відповідача про неправомірність віднесення позивачем до складу валових витрат відсотків за кредитним договором та договором овердрафту.

Так, згідно з пп. 1.11.1 п. 1.11 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та пп. 14.1.258 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України фінансовий кредит - кошти, які надаються банком-резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими кредиторами-нерезидентами у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання та під процент.

24.07.2008 року ТзОВ «Дастор Ужгород» уклало з АКІБ «УкрСиббанк» Кредитний договір № 11375864000, відповідно до умов якого банк надає кредит в сумі 2400000 грн. у формі поновлювальної кредитної лінії, для поповнення обігових коштів.

11.12.2009 року позивач уклав з АКІБ «УкрСиббанк» Договір овердрафту № 36/07 КБ-09, згідно з умовами якого банк встановлює ліміт овердрафта в розмірі 3000000 грн. на ведення поточної господарської діяльності.

За своєю правовою природою кошти, отримані за відповідними договорами про надання кредиту та про надання овердрафту підпадають під визначення фінансового кредиту згідно ст. 1.11.1 ст. 1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та пп. 14.1.258. п. 14.1. ст. 14 Податкового кодексу України.

А відповідно до пп. 5.5.1. п. 5.5 ст. 5 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» та п. 141.1. ст. 141 Податкового кодексу України до складу валових витрат відносяться будь-які витрати, пов'язані з виплатою або нарахуванням процентів за борговими зобов'язаннями (у тому числі за будь-якими кредитами, депозитами) протягом звітного періоду, якщо такі виплати або нарахування здійснюються у зв'язку з веденням господарської діяльності платника податку.

Єдиною умовою віднесення таких витрат до складу валових є використання кредитних коштів в межах господарської діяльності платника податку.

Факт використання кредитних коштів, отриманих позивачем відповідно до зазначених вище договорів, у господарській підтверджується банківськими виписками та платіжними документами, наявними в матеріалах справи, які визначають цільове призначення використання таких коштів.

В свою чергу використання кредитних коштів не пов'язано з правовідносинами, що випливають з договорів позики, які укладались ТзОВ «Дастор Ужгород» з фізичними та юридичними особами. Зазначені договори, отже, і зобов'язання сторін за ними, не пов'язаними між собою, а відповідач не надав жодних доказів того, що кошти, отримані позивачем за кредитним договором та договором овердрафту використовувались на потреби, не пов'язані з господарською діяльністю, зокрема, на надання позик третім особам, тому зменшення податковим органом валових витрат позивача по сплаті процентів за банківським кредитом є неправомірним.

Враховуючи наведені вище обставини та оцінюючи зібрані докази, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що позивачем валові витрати та податковий кредит з податку на додану вартість за період, що перевірявся, сформовані з дотриманням вимог законодавства, а оскаржувані податкові повідомлення-рішення є протиправними, прийнятими без урахування усіх обставин, що мають значення для їх прийняття, а відповідачем не надано доказів їх правомірності.

За наведених обставин колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв постанову з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржувану постанову слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 160, 195, 196, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200, п. 1 ч. 1 ст. 205, ст. ст. 206, 254 КАС України, -

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в місті Ужгороді Закарпатської області залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2011 року у справі № 2а-0770/3161/11 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Дастор Ужгород» до Державної податкової інспекції в місті Ужгороді Закарпатської області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.

ГОЛОВУЮЧИЙ В.П. ДЯКОВИЧ

СУДДІ С.П. НОС

А.І. РИБАЧУК