Постанова № 2290320, 29.09.2008, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29.09.2008 р.                                                                                                     № 9/424

11:41

За позовомЗаступника прокурора Голосіївського району міста Києва в інтересах держави в особі Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів

ДоТовариства з обмеженою відповідальністю «Никос про системс»

про стягнення адміністративно-господарських (штрафних) санкцій за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, в розмірі 5131,96 грн. Суддя: Кротюк О.В. Секретар судового засідання: Таран Т.К.

Представники: Від прокуратуриКазак О.А. (довіреність № 10к від 15.05.2008 р.) Від позивачаПоліщук С.А. (довіреність № 03/02/4 від 15.01.2008 р.)

Від відповідачаПросянок О.В. (довіреність б/н від 25.09.2008 р.) Обставини справи:           Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Никос про системс»з вимогами про стягнення адміністративно-господарських (штрафних) санкцій за невиконання нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, в розмірі 5131,96 грн. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем порушено вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»та Закону України “Про зайнятість населення”, що полягає у не працевлаштуванні інвалідів.

Відповідач позовні вимоги не визнає, просить відмовити в задоволенні адміністративного позову, посилаючись на те, що обов’язок по працевлаштуванню інвалідів не покладений на суб’єктів господарювання усіх форм власності, які використовують найману працю.

Крім того, відповідач наголошує, що ним були вжиті всі заходи для працевлаштування інвалідів, проте особи з інвалідністю, які перебували на обліку в центрі зайнятості як шукачі роботи та безробітні, протягом 2007 р. для працевлаштування за вказаною позивачем вакансією до Товариства з обмеженою відповідальністю «Никос про системс»не направлялись, оскільки вони не відповідали вимогам до претендента на вакансію.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Никос про системс»подало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2007 р., яким вказано, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становить 9 осіб, з них: працевлаштованих інвалідів немає; кількість інвалідів –штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»становить 1 особа; середньорічна заробітна плата штатного працівника становить 10196,61 грн.

На запит суду Київський міський центр зайнятості надав інформацію, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Никос про системс»(код ЄДРПОУ 34732127) 13 грудня 2006 року зареєстроване як платник внесків до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.

Протягом 2007 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Никос про системс»до Святошинського районного центру зайнятості було подано тільки один звіт за формою № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій»(10 жовтня 2007 року), затвердженою наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 420 від 19 грудня 2005 року та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21 грудня 2005 року за № 1534/11814, з інформацією про наявність вакантної посади менеджера зі збуту (можливість працевлаштування інваліда).

Пошук підходящої роботи особам з інвалідністю здійснюється відповідно до рекомендацій Медико-соціальної експертної комісії, наявних у інваліда кваліфікації і знань, з урахуванням його побажань згідно п.1 ст.7 Закону України "Про зайнятість населення".

Особи з інвалідністю, які перебували на обліку в центрі зайнятості як шукаючі роботи та безробітні, протягом 2007 року для працевлаштування за вказаною вакансією до Товариства з обмеженою відповідальністю "Никос про системс" не направлялись у зв'язку з тим, що вони не відповідали вимогам до претендента на вакансію.

Аналізуючи викладені вище обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, з урахуванням наступного.

Закон України «Про зайнятість населення»від 1 березня 1991 року N 803-XII в умовах ринкової економіки і рівноправності різних форм власності визначає правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальної гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.

Частиною першою статті 2 Закону України «Про зайнятість населення»встановлено, що безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. Безробітними визнаються також інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають роботу.

Положеннями статті 4 Закону України «Про зайнятість населення»визначено, що держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні, зокрема, безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку.

Державні органи забезпечують публікацію статистичних даних та інформаційних матеріалів про пропозиції та попит на робочу силу, можливості працевлаштування, професійної підготовки і перепідготовки, професійної орієнтації і соціально-трудової реабілітації, в тому числі інвалідів.

Нормами частини першої статті 5 Закону України «Про зайнятість населення»визначено, що держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі інвалідам, які не досягли пенсійного віку.

Працевлаштування інвалідів здійснюється відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації і знань, з урахуванням його побажань. (стаття 7 Закону України «Про зайнятість населення»).

Відповідно до положень статті 19 Закону України «Про зайнятість населення»державна служба зайнятості має право одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, адміністративні дані по наявність вакантних робочих місць, у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників; направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки, а інвалідів, крім того, - відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у них кваліфікації і знань та з урахуванням їх побажань.

Відповідно до норм статті 20 Закону України «Про зайнятість населення»підприємства, установи і організації, незалежно від форм власності, їх службові особи зобов'язані сприяти проведенню державної політики зайнятості, зокрема, працевлаштування осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, в кількості, визначеній місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад, та інвалідів у кількості, визначеній згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Спірні правовідносини регулюються також Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Частиною 2 статті 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»передбачено, що держава створює правові, економічні, політичні, соціально-побутові та соціально-психологічні умови для задоволення потреб інвалідів у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченню, посильній трудовій та громадській діяльності.

Стаття 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»встановлює, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Інвалідам, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома.

Інваліди можуть залучатися до оплачуваних громадських робіт за їх згодою.

Стаття 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»встановлює, що інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.

Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.

Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до положень частини 1 та 2 статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості 1 робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною 1 цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Згідно з вимогами частини 3 статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Виконанням нормативу робочих місць відповідно до змісту частини 5 статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

До виконання підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, може бути зараховано забезпечення роботою інвалідів на підприємствах, в організаціях громадських організацій інвалідів шляхом створення господарських об'єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, та підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань (частина 6 статті 19 Закону).

Статтею 20 Закону встановлено обов’язок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Частинами 3 та 4 статті 20 передбачено, що сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

У разі несплати адміністративно-господарських санкцій або пені чи неможливості їх сплати за рішенням суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, в порядку, передбаченому законом (частина 5 статті 20 Закону).

Аналізуючи викладені обставини в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Частиною третьою статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів, виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Поряд з цим статтею 18 закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»встановлено, що:

1.          забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості;

2.          підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані:

2.1          виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця;

2.2          створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;

2.3          надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи вищезазначене, суд зазначає, що закон поклав на підприємства, установи, організації обов’язок з самостійного працевлаштування інвалідів, зміст якого визначений статтею 18 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», у відповідності до якого працевлаштування здійснюється за зверненням інваліда безпосередньо до працедавця, або за направленням від державної служби зайнятості. При цьому, зміст зобов’язання з працевлаштування, визначений нормами Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», зокрема, статті 18, не містить обов’язку працедавця здійснювати безпосередній пошук інвалідів з метою працевлаштування.

Крім того, покладення законом на роботодавців обов’язку здійснення такого пошуку є сумнівним, адже держава у відповідності до норм законів «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»та «Про зайнятість населення»гарантує особі право, а не обов’язок праці, при цьому гарантії у реалізації зазначеного права забезпечуються особам-інвалідам, які не досягли пенсійного віку, не працюють, але бажають працювати, та зареєстровані у державній службі зайнятості як безробітні.

Таким чином, статус інваліда та безробітного забезпечує реалізацію державних гарантій та права особи на працю й, відповідно, механізм працевлаштування інвалідів кореспондує положенням статті 18 та частині 3 статті 19 закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», у відповідності до якого, останнє реалізується шляхом безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. При цьому, в свою чергу, зазначені права зумовлюють та кореспондують обов’язкам таких осіб-працедавців. Зазначені обов’язки встановлені законом, і не передбачають обов’язок працедавця шукати працездатних осіб-інвалідів з метою їх працевлаштування.

В зв’язку з цим, суд акцентує увагу на положення статті 19 Конституції України у відповідності до якої правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Враховуючи те, що, перелік обов’язків, визначних статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», реалізований відповідачем належним чином та в повному обсязі, зворотнє судом не встановлено, а позивачем не спростовано, на нього не може бути покладена відповідальність.

          Зокрема, відповідачем створено всі умови робочого місця, та виконано вимоги вказаних вище законів для працевлаштування особи з інвалідністю, повідомлено про наявність вільної вакансії та вимоги до неї для інваліда також повідомлено як відповідний центр зайнятості, так і Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів.

В свою чергу, суд вважає необхідним зауважити, що Київський міський центр зайнятості повідомив суд, що особи з інвалідністю, які перебували на обліку в центрі зайнятості як шукачі роботи та безробітні, протягом 2007 року для працевлаштування за вказаною відповідачем вакансією до відповідача не направлялись у зв’язку з тим, що вони не відповідали вимогам претендента на вакансію.

Крім того, у відповідності до частини 1 статті 238 Господарського кодексу України, за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Враховуючи те, що відповідачем виконано всі вимоги, покладені на нього законом, з приводу працевлаштування особи-інваліда, на нього не може бути покладена відповідальність.

У відповідності до частини другої статті 19 Конституції України (№ 254к/96-ВР від 28.06.1996 р.) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд також бере до уваги, що згідно з ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони зокрема:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7)з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8)пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких грунтуються вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Зважаючи на всі наведені обставини в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають повністю.

Керуючись ст.ст. 9, 69-71, 158-163 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ПОСТАНОВИВ:

В задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Постанова відповідно до ч. 1 ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складення в повному обсязі за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Суддя                                                                                                                        О.В. Кротюк