Постанова № 22631668, 03.03.2012, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2012 року 10 год.25 хв. Справа № 2а-0870/9245/11

Запорізький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Сіпаки А.В.

при секретарі судового засідання Глінському А.А.

за участю представника позивача: Лазько В.Г.

за участю представника відповідача: Благодіра Р.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Запоріжжі адміністративну справу

за позовною заявою: Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізьке підприємство по

забезпеченню матеріальними ресурсами «Ресурс-Інвест»

до: Державної податкової інспекції у Орджонікідзевському районі

м. Запоріжжя

про: визнання протиправним та скасування податкового

повідомлення-рішення

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив суд визнати протиправним податкове повідомлення рішення №0000352302/11289 від 01.08.2011 винесене відповідачем, оскільки вважає, що воно винесене з порушенням норм діючого законодавства.

Представник позивача в судовому засіданні підтримав позовні вимоги в повному обсязі, зокрема зазначивши, що співробітниками відповідача була проведена позапланова не виїзна позивача з питань до достовірності вчинених правочинів та дотримання вимог законодавства з питань оподаткування податку на додану вартість за період березень 2011 року, за результатами якої складено акт від 12.07.2011 № 236/23-253/22128249, на підставі якого прийнято податкове повідомлення рішення форми «Р» від 01.08.2011 №0000252302/11289, яким позивачу визначено суму грошового зобовязання з податку на додану вартість у розмірі 123174 грн. 00 коп..

Позивач не погодившись із вказаним податковими повідомленням 0 рішенням оскаржив його до Державної податкової адміністрації в Запорізькій області.

Так за результатами адміністративного оскарження податкове повідомлення рішення форми «Р» від 01.08.2011 №0000252302/11289 залишено без змін, а скарга без задоволення.

Так зобовязання по оскаржуваним податковим повідомленням рішенням виникли внаслідок того, що перевіряючими зроблено висновок про нікчемність правочинів укладених між позивачем та його контрагентом ФОП ОСОБА_3.

Представник позивача вважає, що відповідачем хибно зроблені висновки щодо нікчемності правочинів, оскільки всі господарські відносини із вказаним контрагентом підтверджуються первинними документами бухгалтерської звітності.

На підставі вищевикладеного представник позивача вважає, що вищевказане податкове повідомлення рішення винесено з порушенням норм діючого законодавства та просить суд визнати його протиправним та нечинним.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечив проти позовних вимог в повному обсязі, зокрема зазначивши, що співробітниками відповідача була проведена позапланова не виїзна перевірка позивача з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства, за результатами якої складено акт від 12.07.2011 № 236/23-253/22128249, яким встановлено порушення позивачем вимог ч.1, 5 ст.203, п.1, 2 ст.215, ст.228 ЦК України; вимог п.14.1.181 ст14, п.198.3 ст.198, п.200.1 ст.200 та ст.201 ПК України.

Так на підставі вищевказаного акту перевірки, податковим органом було винесено оскаржуване податкове повідомлення рішення, яким позивачу донараховано суму податкового зобовязання з податку на додану вартість у розмірі 123 174 грн. 00 коп..

В ході перевірки встановлено віднесення позивачем до складу валових витрат та податкового кредиту, сум за результатами господарської діяльності з ФОП ОСОБА_3 безпосередніми постачальниками якого у періоді що перевірявся, було ТОВ «Солара», у якого постачальниками були ПП «Полімер Стандарт», ТОВ «Бізнес-Логістік» та ПП «Бастіон ЮГ». Так у вказані контрагенти ТОВ «Солара» мають негативний стан в податкових органах, є банкротами, не подають до податкових органів звітність та створені для штучного формування податкового кредиту підприємствам покупцям по ланцюгу проходження товару.

На підставі вищевказаного податковим органом зроблено висновки про нікчемність правочинів укладених між позивачем та ТОВ «Солара», які не спричиняють реального настання правових наслідків.

На підставі вищевикладеного представник відповідача просить суд відмовити позивачеві у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Суд, заслухавши пояснення учасників процесу, перевіривши матеріали справи, приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до ст.9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Державна податкова адміністрація України, до складу якого входить державна посадкова інспекція у Орджонікідзевському районі м. Запоріжжя, є одним із органів державної виконавчої влади. Відповідно, її діяльність має підпорядковуватись вимогам наведеної норми Конституції України та аналогічним вимогам чинного законодавства України.

Судом встановлено, що співробітниками відповідача була проведена не виїзна позапланова перевірки ТОВ «Запорізьке підприємство по забезпеченню матеріалів «Ресурс Інвест» з питань достовірності вчинених правочинів, дотримання вимог податкового законодавства з питань оподаткування податком на додану вартість за період березень 2011 року, за результатами якої складено акт від 12.07.2011 № 236/23-253/22128249.

Так вищевказаним актом встановлено порушення позивачем вимог Цивільного Кодексу України та Податкового Кодексу України. Вказане порушення відбулось в звязку з тим, що позивачем неправомірно віднесено до складу податкового кредиту, суми валових витрат по взаємовідносинам з ФОП ОСОБА_3.

На підставі вищевказаного акуту перевірки, податковим органом прийнято оскаржуване податкове повідомлення рішення.

При зясуванні обставин справи судом встановлено, що 18.03.2010 між позивачем та ФОП ОСОБА_3 було укладено договір купівлі продажу №ДГ-0310-06, відповідно до умов якого, постачальник ФОП ОСОБА_3 зобовязується передати у власність позивача ПММ, а покупець зобовязується їх прийняти та сплатити за них кошти.

На виконання умов вищезазначеного договору позивачем придбано у вищевказаного контрагента ПММ та проведено розрахунки.

Розрахунок за поставлений товар позивач здійснював через банківські розрахункові рахунки, що підтверджується платіжними дорученнями.

Вказана обставина відображені у акті перевірки та не спростовується представником відповідача.

Всі взаємовідносини позивача з ФОП ОСОБА_3 підтверджуються документами первинної бухгалтерської звітності, які наявні в матеріалах справи та були предявлені співробітникам відповідача безпосередньо при проведенні перевірки.

В акті перевірки зазначено, що позивачем на правомірно віднесено до складу валових витрат, суму по взаємовідносинам з вищевказаним контрагентом.

Так суд вважає, що відповідачем не правомірно зроблені вищевказані висновку виходячи з наступного.

Відповідно до п.198.2 ст.198 ПК України, датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно п.198.3 ст.198 ПК України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 ст.198 ПК України передбачено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

Таким чином, Податковим кодексом України передбачено вичерпний перелік вимог для отримання покупцем права на відображення податкового кредиту, а саме: дата здійснення «першої події» та наявність податкової накладної.

Крім того, Податковим кодексом України встановлено перелік документів, на підставі яких у платника податків виникає право на включення відповідних сум до податкового кредиту.

Враховуючи наявність у позивача податкових накладних, на підставі яких відповідні суми ПДВ у складі вартості придбаного товару були включені до податкового кредиту, приймаючи до уваги, що зазначені податкові накладні не визнані недійсними, будь-яких посилань щодо невідповідності порядку оформлення цих податкових накладних вимогам Податкового кодексу України акт перевірки не містить, тому позивач цілком правомірно включив суму ПДВ до складу податкового кредиту, оскільки його право на податковий кредит підтверджується належним доказом.

Відповідно до п. 201.10 ст. 201 ПК України, податкова накладна видається платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, на вимогу покупця та є підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Щодо контрагентів позивача, суд зазначає, що вищевказаний контрагент позивача зареєстрований у встановленому законом порядку як платники ПДВ. Жодні відомості про анулювання свідоцтва цього платника податку на додану вартість чи його ліквідацію на момент здійснення операцій з позивачем податковим органом не надано.

Крім того суд не приймає до уваги посилання відповідача на ту обставину, що зміст товарно-транспортних накладних, за якими перевозився товар, суперечать нормам діючого законодавства, оскільки статтею 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» №996-ХІV від 16.07.1999 (далі - Закон №996-ХІV) передбачено, що бухгалтерський облік є обовязковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Відповідно до ч.1 ст.9 Закону №996-ХІV, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Частиною 2 вищевказаної статті передбачено, що первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Так судом встановлено, що товарно-транспортні накладні, які надані позивачем для перевірки, містять в собі всі необхідні реквізити, передбачені ст. 9 Закону №996-ХІV, а тому є належними первинними бухгалтерськими документами.

Також, відповідно до наказу Міністерства транспорту України «Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні» №363 від 14.10.1997, товарно-транспортна накладна визначена як документ на перевезення вантажів наряду з іншими документами, а саме подорожними листами. Тільки дорожній лист вантажного автомобіля є документом без якого перевезення вантажів не допускається (п. 11.3), але даний документ є документом вантажовідправника або перевізника, а не отримувача товару та зберігається і знаходиться у них, копія отримувачу товару не надається.

Товарно-транспортна накладна з 22.05.2006 виключена як бланк суворої звітності, у зв'язку з втратою сили «Інструкції про порядок виготовлення, зберігання, застосування єдиної первинної транспортної документації для перевезення вантажів автомобільним транспортом і обліку транспортної роботи» №228/253 від 07.08.1996 та у зв'язку з чим, даний документ є не обов'язковим документом для застосування підприємствами.

Товарно-транспортна накладна є документом, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку їх на шляху, складського оприбуткування, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажів та обліку виконаною роботи, відповідно до термінів та понять закріплених в «Правилах перевезень вантажів автомобільним транспортом в України», затверджених Наказом Міністерства транспорту України № 363 від 14.10.1997.

Отже з аналізу вищевказаних приписів діючого законодавства України, вбачається, що товарна - транспортна накладна не є документом суворої звітності, а тим самим обов'язковою до застосування (як бланк суворої звітності виключено на підставі наказу Міністерства транспорту та зв'язку №493 від 22.05.2006р.); не являється документом податкового обліку та лише на підставі документів податкового обліку можливо нарахування та обчислення податків та обов'язкових платежів.

В акті перевірки податковим органом жодним чином не спростовано достовірність первинних документів, які складались позивачем з його контрагентом під час здійснення господарських операцій.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що у позивача наявні технічні потужності для здійснення його господарської діяльності.

Викладені обставини справи та докази на їх підтвердження свідчать про те, що витрати для цілей визначення обєкта оподаткування податком на додану вартість здійснені і підтверджені належним чином складеними первинними документами, що відображають реальність господарської операції, яка є підставою для формування податкового обліку платника податків.

Слід зазначити, що чинне законодавство України не встановлює обовязок покупця сплачувати ПДВ повторно ще й до бюджету у разі, коли такий податок не буде сплачений продавцем або іншою особою, з врахуванням суми податку, отриманого від покупця в складі ціни товару. Суми податку на додану вартість, які включені в ціну товару, є податковим зобовязанням продавця товару, і саме продавець несе обовязок по сплаті цього податку до бюджету.

Чинне податкове законодавство не ставить у залежність право позивача на формування податкового кредиту від податкового обліку інших осіб і фактичної сплати контрагентами податку до бюджету. Питання податкового кредиту чи бюджетного відшкодування поширюється тільки на окремо взятого платника податків і не ставить цей факт у залежність від розрахунку з бюджетом третіх осіб.

Відповідно до ст. 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Згідно ст.67 Конституції України, кожен зобовязаний сплачувати податки та збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Правовий порядок в Україні засновується на принципах, у відповідності з якими ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Стаття 70 КАС України встановлює правила належності доказів, які визначають обєктивну можливість доказу підтверджувати обставину, що має значення для вирішення справи, а також правила допустимості доказів, що визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину у справі. Предметом доказування, згідно ч.1 ст.138 КАС України, є обставини (факти), якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.

Відповідно до ч.2 ст.71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до положень п. 36.1, 36.5, 38.1, 44.1, 47.1, 49.2 ПК України обчислення, декларування та/або сплата суми податку та збору є персональним податковим обов'язком кожного окремого платника податків, який і несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання податкового обов'язку. Тобто, платник податку несе самостійну (персональну) відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів. Окрім того, згідно закріпленого в Конституції України принципу індивідуалізації відповідальності, будь-яка особа не може нести відповідальність за дії третіх осіб. В даному випадку ТОВ «Арні 2010», яким при здійсненні господарської діяльності додержано всіх норм податкового законодавства, не зобов'язане нести відповідальність за дії інших осіб.

Щодо твердження відповідача про нікчемність укладеного правочину, суд зазначає, що відповідачем не було надано рішення суду у цивільній чи господарській справі, вироку суду у кримінальній справі або іншого належного доказу на підтвердження «безтоварності» здійснених позивачем господарських операцій. Не надано також добутих у визначений процесуальним законодавством спосіб доказів підробки документів або складання фіктивних документів на підтвердження здійснених позивачем господарських операцій.

Зазначене вказує на необґрунтованість тверджень відповідача про безтоварність проведених позивачем господарських операцій.

Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним

для чинності правочину. Зокрема, частиною 5 статті 203 ЦК України встановлено, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 ст. 234 ЦК України встановлено, що правочин, який вчинено без наміру

створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином є фіктивним.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Недійсність фіктивного правочину не встановлена законом, а отже такий правочин не є нікчемним. Згідно із статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

З аналізу матеріалів справи вбачається, що зміст вказаних вище договорів не суперечать актам цивільного законодавства, а відповідачем не надано доказів, які б підтверджували, що зміст цих угоди не відповідає дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав і обов'язків чи свідчить про намір сторін ухилитися від оподаткування доходів, отриманих внаслідок виконання договору або приховування дійсного об'єкту оподаткування, зменшення бази оподаткування, створення штучних підстав для незаконного відшкодування сум сплачених податків за рахунок коштів бюджету, отримання незаконних пільг з оподаткування тощо.

Виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що відповідачем не правомірно винесено податкові повідомлення рішення від 18.01.2012 №0000122305, від 18.01.2012 №0000112305, від 18.01.2012 №0000132305.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 94, 158-163, 186 КАС України, Податковим Кодексом України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення, винесене Державною податковою інспекцією у Орджонікідзевському районі м. Запоріжжя, № 0000352302/11289 від 01.08.2011.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд шляхом подачі в 10-денний строк з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 КАС України, або прийняття постанови у письмовому провадженні - з дня отримання копії постанови, апеляційної скарги, з подачею її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.

Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Суддя А.В. Сіпака