Постанова № 22619344, 11.04.2012, Касаційний господарський суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий господарський суд України)

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"11" квітня 2012 р. Справа № 5015/5224/11 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоМирошниченка С.В.,

суддівБарицької Т.Л.,

Хрипуна О.О.,

розглянувши касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 23.01.2012

у справі№5015/5224/11 господарського суду Львівської області

за позовомФізичної особи-підприємця ОСОБА_4

доТовариства з обмеженою відповідальністю "Виробнича фірма "Українська школа модерну"

простягнення 9 413,86 грн. в судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача ОСОБА_5, ОСОБА_6;

- відповідача повідомлений, але не з'явився;

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Львівської області від 08.11.2011 у справі №5015/5224/11 (суддя Гоменюк З.П.) задоволений позов Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (надалі позивач/скаржник) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробнича фірма "Українська школа модерну" (надалі відповідач); за рішенням з відповідача стягнуто основний борг, пеню, 3% річних, неустойку та заборгованість зі сплати комунальних платежів у загальному розмірі 25 992,81 грн.; виселено відповідача із квартири (об'єкта громадського харчування), яка є предметом договору оренди, укладеного між сторонами у справі; в частині стягнення з відповідача витрат на послуги адвоката у сумі 2 000,00 грн. в позові відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 23.01.2012 (судді: Новосад Д., Михалюк О., Мельник Г.) вказане рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове рішення, яким визнано недійсним договір оренди нерухомого майна від 25.05.2011, укладений між сторонами у справі; в частині позовних вимог майнового характеру в позові відмовлено; виселено відповідачі з орендованого приміщення.

Позивач, не погоджуючись із винесеною судом апеляційної інстанції постановою, звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін; підстави касаційної скарги обґрунтовуються порушенням судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Учасники судового процесу належним чином повідомлялися про час та місце розгляду даної справи згідно з вимогами Інструкції з діловодства у Вищому господарському суді України, затвердженої наказом в.о. керівника апарату Вищого господарського суду України від 21.04.2011 № 56.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового акту, вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, враховуючи наступне.

Предметом даного спору (з урахуванням останніх уточнень позовних вимог від 03.11.2011) є вимоги позивача про стягнення з відповідача: 11 433,36 грн. основної заборгованості зі сплати орендної плати, 210,00 грн. пені, 94,00 грн. 3% річних, 10 383,63 грн. неустойки, 2 202,98 грн. згідно з рахунком №303110/38610-1, 8,28 грн. згідно з рахунком №303110/38610-3, 940,05 грн. згідно з рахунком №303110/38610-5, 345,93 грн. згідно з листом ПАТ "Львівобленерго" №30-03966 від 26.10.2011, 81,06 грн. згідно з квитанцією №01070 від 18.10.2011, 54,06 грн. згідно з квитанцією №00829 від 11.08.2011, 33,46 грн. за водопостачання та водовідведення, 206,00 грн. за експлуатаційні витрати, 180,59 грн. згідно з рахунком №9/381 та про виселення відповідача із квартири (об'єкта громадського харчування), що розміщена за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 57,6 кв.м.

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилається на те, що: згідно з п. 3.7. договору оренди від 25.05.2011, укладеного між сторонами у справі, у випадку несплати орендної плати протягом 10 календарних днів, договір вважається розірваним. Відповідачем не було сплачено орендну плату за серпень 2011 року, а тому, позивач направив відповідачу лист від 11.08.2011 про розірвання договору оренди з вказаної дати. Однак, відповідач не звільнив орендоване ним майно, що й спричинило звернення із даним позовом. Окрім заборгованості зі сплати орендної плати, пені, 3% річних, інфляційних втрат, неустойки, відповідач зобов'язаний заплатити за комунальні послуги, адже умовами договору на нього покладений такий обов'язок.

Місцевий господарський суд, задовольняючи позовні вимоги, виходив із того, що відповідно до п.3.3. договору оренди, орендар (відповідач) зобов'язаний сплачувати орендну плату щомісячно авансом, в готівковій формі, не пізніше першого числа поточного місяця; у випадку несплати орендної плати протягом 10 днів, договір вважається розірваним (п. 3.7.). В даному випадку, відповідачем порушено договірний обов'язок зі сплати орендної плати за серпень 2011 року. Позивач листом від 11.08.2011 повідомив відповідача про розірвання договору оренди з 11.08.2011, а тому вказаний договір є розірваним з вказаної дати; однак, відповідач не звільнив займане ним приміщення. Умовам договору передбачено обов'язок відповідача сплачувати орендну плату до дня повернення майна за актом приймання-передачі; закінчення строку дії договору оренди не звільняє орендаря від обов'язку сплатити орендодавцю заборгованість з орендної плати, включаючи санкції (п. 3.9. договору). Крім того, умовами договору на відповідача покладений обов'язок зі сплати комунальних платежів (п. 3.8.). До того ж, п. 10.11. договору передбачено, що якщо орендар не виконує обов'язку з повернення майна, орендодавець має право стягнути з відповідача неустойку у подвійному розмірі орендної плати, що кореспондується зі ст. 785 ЦК України. Встановивши наведені обставини, місцевий господарський суд, задовольнив позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості з орендної плати, неустойки, пені, 3% річних, інфляційних втрат, а також виселив відповідача із орендованого майна. В задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача витрат на оплату послуг адвоката, судом відмовлено, у зв'язку з їх необґрунтованістю, оскільки позивачем не доведено факт сплати представнику відповідної суми, яку він вимагає стягнути з відповідача, так само,я к і не доведено факт надання юридичних послуг саме адвокатом, а не будь-яким іншим представником.

Апеляційний господарський суд, скасовуючи вказане рішення місцевого господарського суду, та приймаючи нове рішення, яким визнав укладений між сторонами договір оренди недійсним, виходив із того, що з боку позивача (орендодавця) вказаний договір підписаний не позивачем особисто, а неустановленою особою, яка не мала повноважень на вчинення таких дій. Такий висновок суд апеляційної інстанції зробив на підставі пояснень сторін, а також виходив з того, що візуальна оцінка підписів, вчинених ОСОБА_6 (особа, яка підписала спірний договір оренди) та позивача дозволяє стверджувати, що підпис, вчинено не позивачем. Такий висновок суду апеляційної інстанції, став підставою для відмови у задоволенні майнових вимог позивача; в той же час, оскільки договір оренди є недійсним, відсутні підстави для перебування відповідача в орендованому приміщення, що зумовлює правомірність вимог про виселення відповідача із безпідставно зайнятого ним приміщення.

Вищий господарський суд України не може погодитися із висновками судів попередніх інстанцій, з огляду на таке.

Стосовно висновку апеляційного господарського суду про недійсність договору оренди від 25.05.2011, укладеного між сторонами у справі, з підстав вчинення на ньому підпису з боку орендодавця не самим орендодавцем, а іншою особою, що, як встановив суд, підтверджується твердженнями сторін у справі, а також візуально вбачається із підписів орендодавця та ОСОБА_6, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги і заперечення, для господарського суду не є обов'язковим (ст. 43 ГПК України).

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 34 ГПК України).

Отже, визнання сторонами тих чи інших обставин справи, не є для суду умовою для визнання цих обставин доведеними та такими, що не потребують доказування належними та допустимими доказами. Тобто, в даному випадку, визнання факту підписання договору з боку орендодавця іншою особою, а не орендодавцем, так само як підтвердження, на думку суду, цього факту візуальним оглядом колегією суддів підписів орендодавця та ОСОБА_6 самим судом, не може слугувати підставою для визнання цього договору недійсним.

Крім того, згідно з приписами ст. 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Перевищення представником особи своїх повноважень при вчиненні правочину не є беззаперечною підставою для визнання недійсним такого правочину у судовому порядку у разі його подальшого схвалення особою від імені якої діяв представник.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Це положення є гарантією стабільності майнового обороту і є також загальноприйнятим стандартом у світовій практиці, зокрема, відповідно до Першої директиви Ради Європейських Співтовариств від 9 березня 1968 р. (68/151/ЄЕС) /.

Водночас, суд апеляційної інстанції, вищенаведеного не врахував, та не дослідив, чи мало місце схвалення позивачем договору оренди, який, до звернення із даним позовом, виконувався сторонами, і діяв понад трьох місяців.

Отже, враховуючи вищенаведене, висновок суду апеляційної інстанції про недійсність укладеного між сторонами договору оренди є передчасним, а відтак, й інші висновки суду щодо розгляду як майнових вимог, так і немайнової вимоги позивача є передчасними.

В той же час, колегія суддів не може погодитися й з висновком місцевого господарського суду про розірвання з 11.08.2011 договору оренди, укладеного між сторонами, і як наслідок, й з іншими висновками цього суду, що покладені в основу для задоволення позовних вимог позивача, з огляду на таке.

Згідно з приписами ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як зазначив місцевий господарський суд, в обґрунтування висновку про розірвання договору оренди з 11.08.2011, у зв'язку з порушенням відповідачем обов'язку щодо сплати орендної плати за серпень 2011 року, враховуючи умови п. 3.7., приписами якого передбачено, що у випадку несплати орендної плати протягом 10 днів договір вважається розірваним, а також приймаючи до уваги направлення позивачем відповідачу 11.08.2011 вимоги про розірвання договору оренди з 11.08.2011, спірний договір оренди є розірваним з вказаної дати.

Однак, із такими висновками погодитися не можна, оскільки вони зроблені без урахування умов самого договору оренди, які є чинними та узгоджені сторонами договору на власний розсуд.

Тобто, перш ніж робити висновок про розірвання договору оренди з дати, зазначеної у позовній заяві позивачем, суду першої інстанції слід було дослідити належним чином умови договору оренди на наявність в ньому не лише підстав для розірвання в односторонньому порядку цього договору, однією з яких, як правомірно визначено судом, є несплата орендарем протягом 10 днів орендної плати, а й на наявність узгоджених сторонами договору умов щодо порядку розірвання цього договору та, відповідно, дотримання орендодавцем цього порядку, адже, ініціатива щодо дострокового розірвання договору належить саме йому, що безпосередньо впливає на встановлення дати, з якої цей договір можна вважати розірваним.

Так, судом першої інстанції, всупереч приписів Господарського процесуального кодексу України (ст.ст. 47, 43) не досліджено умов договору, якими визначено порядок припинення договору з ініціативи орендодавця, а саме, поза дослідженням суду залишився п. 10.4. договору в розділі 10 договору оренди, який має назву "Строк чинності, умови зміни та припинення договору", і яким унормовано право орендодавця розірвати договірні відносини за цим договором, та визначено, що орендодавець має право припинити оренду в будь-який час протягом терміну дії договору, надіславши орендарю письмове повідомлення про це не пізніше ніж за 30 календарних днів до припинення оренди.

Отже, встановивши факт порушення відповідачем умов договору, що надають право орендодавцю на дострокове припинення орендних відносин, суду слід було врахувати й узгоджений сторонами договору порядок дострокового припинення цього договору для визначення дати, з якої такий договір є розірваним, адже встановлення дати розірвання договору безпосередньо впливає на розмір майнових вимог позивача, як стягнення з відповідача неустойки за несвоєчасне повернення майна з оренди, так і на розмір інших майнових вимог.

Однак, суд залишив поза увагою наведене вище, передчасно погодившись із доводами позивача про розірвання договору з 11.08.2011 тобто з дати, якою була датована вимога позивача до відповідача про дострокове розірвання договору, що свідчить про порушення судом норм процесуального права щодо прийняття судового рішення без урахування і встановлення усіх обставин, що мають значення для правильного вирішення даного спору.

Згідно з ч. 3 ст. 47 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи.

Відповідно до ст. 43 Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом; ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

За приписами процесуального законодавства, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного законодавства, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права та правильно витлумачив ці норми права.

Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення та постанова у справі підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до місцевого господарського суду, під час якого необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від установлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23.01.2012 та рішення господарського суду Львівської області від 08.11.2011 у справі №5015/5224/11 скасувати і справу направити на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

Головуючий суддя С.В. Мирошниченко

Судді Т.Л. Барицька

О.О. Хрипун