Постанова № 22255403, 14.02.2012, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА

01601, м.Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1 П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(письмове провадження)

14 лютого 2012 року                     справа № 2а-8407/11/2670

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Клименчук Н.М., розглянувши адміністративну справу

за позовомтовариства з обмеженою відповідальністю «Компанія «Лоза»

доДержавної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва

про          скасування податкового повідомлення-рішення № 0002412360/0 від 22.10.2010

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Компанія «Лоза»звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва про скасування податкового повідомлення-рішення № 0002412360/0 від 22.10.2010.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено про протиправність винесеного податкового повідомлення-рішення, оскільки висновки податкового органу щодо заниження позивачем податкового зобов’язання в ПДВ за червень 2010 року є необґрунтованими.

В судовому засіданні представником позивача позов підтримано у повному обсязі та заявлено про скасування оскаржуваного податкового повідомлення-рішення.

Представником відповідача позов не визнано, суду надано письмові заперечення на позовну заяву, зі змісту яких вбачається відсутність правових підстав формування позивачем податкового кредиту з ПДВ за червень 2010 року, оскільки податкова звітність контрагентів позивача за вказаний період визнана недійсною.

В судовому засіданні представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Державною податковою інспекцією у Святошинському районі міста Києва (далі –ДПІ) проведено невиїзну документальну перевірку податкової декларації з податку на додану вартість ТОВ «Компанія «Лоза»за період червень 2010 року.

За результатами вказаної перевірки ДПІ складено акт № 206/23-60/33998662 від 08.10.2010, яким встановлено порушення п.п. 7.2.1 п. 7.2. ст.. 7, п.п 7.2.3. п. 7.2. ст. 7, п.п. 7.2.6. п. 7.2. ст. 7, п.п. 7.4.1, п.п. 7.4.4, п.п.7.4.5 п. 7.4 ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість», а саме встановлено завищення суми податкового кредиту з ПДВ на 265867,0 грн., в тому числі за червень 2010 рік в сумі 265866,7 грн., в результаті чого занижено суму податкового зобов’язання з ПДВ за червень 2010 року на 265867,0 грн.

На підставі вищезазначеного акту перевірки, ДПІ винесено податкове повідомлення-рішення № 0002412360/0 від 22.10.2010, яким ТОВ «Компанія «Лоза»визначено податкове зобов’язання з ПДВ у розмірі 372213,80 грн.,з яких 265867,0 грн. –основний платіж, 106346,80 грн. –штрафні санкції.

Позивачем –ТОВ «Компанія «Лоза», ідент. код 33998662 оскаржено до суду податкове повідомлення-рішення.

Предметом розгляду по даній адміністративній справі є податкове повідомлення-рішення № 0002412360/0 від 22.10.2010, яким визначено податкове зобов’язання з ПДВ у розмірі 372213,80 грн.,з яких 265867,0 грн. –основний платіж, 106346,80 грн. –штрафні санкції.

З наявної в матеріалах справи копії акту перевірки вбачається, що ДПІ проведено аналіз податкової звітності з ПДВ позивача. Відповідно до автоматизованої системи співставлення податкових зобов’язань та податкового кредиту у розрізі контрагентів встановлено розбіжності по задекларованій сумі податкового кредиту та податкових зобов’язань контрагента ТОВ «Компанія «Лоза». Інспекцією зроблено висновок, що сума податкового зобов’язання постачальника не дорівнює сумі податкового кредиту покупця та розбіжності становлять –265867,0 грн.

Відповідно до бази даних «Система автоматизованого співставлення податкових зобов’язань з податкового кредиту та зобов’язання у розрізі контрагентів встановлено, що податковий кредит в податковій декларації за червень 2010 року завищено на суму ПДВ у розмірі 265867,0 грн., а саме з ТОВ «МАРС Україна»на суму –23579,69 грн., з ПП «Флора Текс» - 101305, 68 грн., з ПП «Укрспічторг»- 140981,33 грн. Також зазначено, що у кожного з контрагентів позивача декларація з ПДВ за червень 2010 року визнана «недійсною».

Таким чином, ДПІ встановлено, що ТОВ «Компанія «Лоза»віднесено до складу податкового кредиту суми по операціях з суб’єктами господарської діяльності, які на час перевірки не подали податкову декларацію з ПДВ або декларація з ПДВ визнана «недійсною»та, відповідно, зазначеними суб’єктами господарської діяльності не задекларовано податкові зобов’язання.

ДПІ також зазначено, що факт неподання або визнання «недійсною» податкових декларацій з ПДВ у червні 2010 року контрагентами позивача свідчать про відсутність об’єкту оподаткування, який виникає при проведенні вказаними підприємствами фінансово-господарської операції.

Суд не погоджується з вищезазначеними висновками ДПІ з огляду на таке.

На спростування вищезазначених доводів ДПІ, позивачем зазначено про відсутність законодавчо визначеної вимоги про неправомірність нарахування податкового кредиту суб’єктом господарювання через неподання конрагентом податкової звітності, оскільки неподання звітності є порушенням конрагента і нести відповідальність за це має саме він.

З матеріалів справи вбачається, що взаємовідносини позивача з ТОВ «Марс Україна», з ПП «Флотекс», з ПП «Укрспічторг»(далі –контрагенти) грунтувалися на договірних відносинах.

Позивачем надано суду копії укладених позивачем договорів з контрагентами, з яких вбачається, що між позивачем та контрагентами укладено договори поставки товарів (продукції). Виконання зазначених договорів підтверджується наявними в матеріалах справи копіями податкових накладних та актів взаємозаліку, з яких вбачається сплата позивачем ПДВ у вартості отримуваного товару.

Крім того, позивачем надано суду банківські виписки по особовому рахунку за червень 2010 року, з яких вбачається перерахування коштів на користь контрагентів. Також надано копію штатного розпису, з якого вбачається наявність у позивача 64 працівників, що свідчить про виробничий потенціал позивача щодо отримання та зберігання отримуваної продукції

За вимогами цивільного законодавства існує презумція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). До оспорюваних правочинів належить зокрема фіктивний правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (ст. 234 ЦК України).

Відповідно до статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов’язкова ознака –специфічна мета –порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов’язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника –фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст. 228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину. Такі обставши можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Статтею 207 Господарського кодексу України передбачено, що господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов’язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов’язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов’язану сторону певних обов’язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

Отже, необхідними умовами для визнання угоди недійсною є її укладання з метою, що завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.

Відповідачем по справі не було надано жодних доказів, які б підтверджували те, що укладення угоди, на підставі якої виникли взаємовідносини між позивачем та контрагентами не відповідала дійсним намірам сторін щодо набуття цивільних прав та обов’язків, а тому зазначені угоди є правомірними.

Згідно вимог Порядку оформлення результатів невиїзних документальних, виїзних планових та позапланових перевірок з питань дотримання податкового, валютного та іншого законодавства, затверджених Наказом Державної податкової адміністрації України від 10 серпня 2005 року № 327, не допускається відображення в акті перевірки необґрунтованих даних, а також суб’єктивних припущень перевіряючими, які не мають підтверджених доказів, та різного роду висновків щодо дій посадових осіб суб’єкта господарювання.

Законом України "Про податок на додану вартість" передбачено, що податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов’язання звітного періоду, визначеного цим Законом України.

Відповідно до п.п. 7.4.1. п. 7.4. ст.7 вищевказаного Закону України податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт і послуг), вартість яких відноситься до складу витрат виробництва (обігу). Пп. 7.5.1. п. 7.5. цього Закону України визнає датою виникнення права платника податку на податковий кредит дату списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт і послуг) або дату отримання податкової накладної.

Податковим законодавством чітко передбачено, що податкова накладна засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг), а також право покупця на включення до податкового кредиту витрат по сплаті податку на додану вартість.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем надано усі документи первинної фінансової звітності (в яких зазначено суми сплати позивачем ПДВ, включеного у вартість товару), на підставі якої ним сформовано податковий кредит у червні 2010 року.

Зазначені документи податковим органом хоч і досліджувались, проте внаслідок визнання податкової звітності контрагентів «нечинною», ДПІ зроблено висновки заниження податкового зобов’язання з ПДВ.

Відповідно до пп 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 зазначеного Закону, до податкового кредиту не дозволяється включення будь-яких витрат по сплаті податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями. У разі, коли на момент перевірки платника податку податковим органом, суми податку попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються непідтвердженими зазначеними вище документами, тоді платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, встановлених законодавством України, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену документами.

З викладеної норми можна зробити висновок, що витрати по сплаті податку на додану вартість не включаються до складу податкового кредиту лише у разі відсутності податкової накладної, тобто інших підстав для не включення до складу податкового кредиту витрат по сплаті податку на додану вартість законом непередбачено.

З матеріалів адміністративної справи вбачається, що на момент формування податкового кредиту з ПДВ у позивача були наявні усі необхідні документи, зазначені у пп. 7.4.5 п. 7.4 ст. 7 зазначеного Закону.

Таким чином, висновки податкового органу щодо наявності порушення в діях позивача положень ст. 7 Закону України «Про податок на додану вартість»є хибними та не відповідають дійсним обставинам справи.

З огляду на зазначене, позиція відповідача щодо донарахування позивачу сум податкового зобов’язання з податку на додану вартість по взаєморозрахунках з контрагентами, згідно оскаржуваного рішення на загальну суму 372213,80 грн., є необґрунтованою.

За таких обставин, Суд, відповідно до положень ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України, перевіривши наявні у справі докази та заслухавши пояснення представників сторін по справі, вважає заявлені позовні вимоги про визнання нечинним та скасування податкового повідомлення-рішення № 0002412360/0 від 22.10.2010 обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого вирішує справи відповідно до Конституції України та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач по справі, як суб’єкт владних повноважень, не виконав покладеного на нього обов’язку щодо доказування правомірності прийнятого ним оспорюваного податкового повідомлення-рішення.

Керуючись ст.ст. 94, 158-163 КАС України суд

П О С Т А Н О В И В:

Позовні вимоги задовольнити повністю.

Скасувати податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Святошинському районі міста Києва від 22.10.2010 № 0002412360/0.

Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Суддя                                                                                 Н.М. Клименчук